Ліз із Лізарда ("Агенція "Локвуд і Ко")

Залишок дня збули в готелі. Локвуд сказав хазяйці лише, що вони беруть справу і ввечері знову підуть на берег, а якщо не повернуться вранці, нехай дзвонить в агенцію. Натомість Джордж, який зателефонував, коли її не було поблизу від рецепції, дізнався увесь план.

– Ой-ой. Навряд чи ви хочете почути мою думку, тому не наганятиму дрижаків, – відповів той, уже нагнавши. Люсі прислуховувалася до розмови, стоячи поряд. – Що до архіву, то я знайшов хіба що декілька заміток про зникнення Едварда Прінса та його невдалі пошуки, проте користі з того нуль. Була осінь, стояв туман, шукачі ледь-ледь самі не погубились.

Зрештою Джордж побажав їм повернутися цілими й на своїх двох і поклав слухавку.

Ще засвітла зібрались – Люсі завбачливо вдягла джинси замість звичних спідниці та легінсів, – і пішки вирушили на берег. Лізард боязко передчував близький прихід ночі. Перехожі якщо й траплялись, то похмурі й зосереджені на тому, щоб якнайшвидше дістатися додому. Вітер хитав верхівки дерев і гнав важкі хмари над будинками, луками з пожухлою травою та обгородженим немощеним шляхом, який прямував на захід.

На місці, де раніше показувався привид, для початку розсипали чималенько солі.

– Відколи це ти став знавцем вузлів і мотузок? – спитала Люсі під рев моря, коли Локвуд закінчував її обв’язувати. Виглядало це так, ніби він розуміє, що робить, але зручним бути не обіцяло. Вона зраділа джинсам: витки довкола ніг, мабуть, сильно врізатимуться, якщо на них зависнути; і це не кажучи вже про витки попід руками. «Я хоч дихати зможу?..».

– Радше аматором. Відтоді, як ми вистрибнули з горішнього поверху палаючого будинку.

– То чому ми не носимо з собою мотузку на кожне замовлення?

– Бо це виявилось недоцільним, – знехотя визнав він, завершивши обв’язку химерним вузлом. – Коли вогонь лиже п’яти або ектоплазма крапає на голову, часу обмаль. Легше вбитись, ніж урятуватись.

Перевіривши все ще раз, Локвуд вдягнув цупкі рукавички, ввігнав запасну рапіру на всю довжину в землю на певній відстані від краю і прив’язав до руків'я протилежний кінець мотузки. Потім перекинув середню частину собі за плечі, обкрутивши довкола лівої руки.

– Що мені робити?

– Спускайся спиною вперед, тримаючись за мотузку і впираючись ногами у схил. Без ривків. Коли дістанешся заглибини, крикнеш й обережно зависнеш. Далі я спускатиму тебе до карнизу і зупинюсь за твоїм сигналом. Буде чудово, якщо там є, де стати, бо так висіти довго не можна. Якщо Джерело там, знешкодь його. Якщо зможеш, забери, але не ціною власної безпеки. І ще одне: раптом що – скидай рюкзак униз, мені буде легше.

Люсі запхала пакет з-під мотузки в кишеню куртки, намагаючись не думати про те, що збиратиме в нього кістки. Як і про безодню, яка несито дивилась їй в спину. Коли вони розійшлись, натягнувши мотузку, втриматись від того, щоб посмикати її на пробу, було несила. Відповіддю став обурений погляд Локвуда, який від того навіть не похитнувся.

– Гаразд, гаразд… Я довірятиму тобі, якщо ти довіряєш собі.

Після цих незграбних слів Люсі вчепилась у мотузку і позадкувала до краю. Найважчим, як не дивно, виявилось не зробити перший крок у прірву, а впиратися у майже вертикальну стіну. Коліна тремтіли, й невідомо, скільки б вона витримала, не зісковзнувши. Однак до ніші було близько. Скоро вона подала голос нагору й мішком зависла в обв’язці. Локвуд продовжив її опускати. «Тільки б не закрутитися…», – подумала вона, бо вітер, як на зло, сильнішав. Ще один сигнал – і вона завмерла перед майданчиком площею з третину її кімнати на горищі. Тут не просто було, де стояти, тут навіть не довелось би пригинатись.

Такий витвір природи вражав, але увагу Люсі прикувало до себе інше: з одного боку ніші до стіни тулився дитячий скелет. Одяг Едді Прінса розсипався на порох, а от клоччя світлого волосся збереглось добре…

– Агов, він тут, як ми й гадали, – крикнула вона. – Зараз я стану на карниз і почну роботу.

– Дивись, щоб мотузка не застрягла десь на стелі.

Тверда поверхня під ногами додала впевненості. На Люсі чекала робота – не більше й не менше, навіть якщо іншим це здавалось божевіллям. «Цікаво, що сказала би мрійниця Ліз, побачивши мене тут? Стала би мріяти про щось інше? А її мати? А моя родина?». Вона зняла рюкзак і дістала склянку, яка лежала зверху й заважала дістатись до коробки зі срібною сіткою. Привид усередині не проявляв себе навіть найслабшим мерехтінням.

Вона відволіклась на секунду, міркуючи, як запхати кістки у пакет. «Трясця, не ламати ж його на частини!..» Та раптом згори почулось віддалене гудіння, а потім до її жаху мотузка прудкою змією ковзнула вниз. Люсі на автоматі почала підтягувати її до себе і заволала:

– Локвуде, якого чорта?!.

– Люсі, що б ти не почула, мовчи й не висовуйся!

Цей тон, якого неможливо було ослухатись, вона чула лічені рази за весь час в агенції. Він лякав навіть більше, ніж думка про те, як же тепер вибратись нагору. Туди, де відбувалось щось незрозуміле, що змусило Локвуда... Наступної миті там пролунав постріл. Серце Люсі ніби шубовснуло у холодну воду окремо від неї. Вона мимоволі закрила рота долонею.

– Що ви в біса робите, Енфілде?!

Вдруге вона ледве втрималась од скрику вже від полегшення. Та для того було зарано.

– Дарма ви сюди приперлися порпатись у давно минулому! Де твоє дівча, га?

Завивання вітру й шум хвиль майже перекривали голос Енфілда, але звучав він затято.

– Люсі?.. Вона поїхала останнім автобусом. Тут більше нічого робити двом, я закінчую розсипати сіль. При… – Черговий глухий постріл. – …пиніть, ви що, сказились?!

– Не бреши мені, хлопче! Ви щось рознюхали і вирішили розповісти все поліції, так? От тільки тебе ніхто не знайде, а їй ніхто не повірить! Я вже спокутував свою провину.

Коли третій постріл розітнув повітря, Люсі пронизав здогад: та він же цілить у землю, щоб зігнати Локвуда з кручі! Що їй було робити: сидіти далі, як миша під віником, чи відволікти Енфілда?.. Після четвертого пострілу зверху посипались шматки землі та дрібне каміння, а за ними грудьми на карниз без жодного зойку гепнувся Локвуд, зависнувши над урвищем.

Люсі кинулась на допомогу раніше, ніж осмислила, що трапилось. Вдало вхопила його за передпліччя і щосили потягла на себе, присівши для противаги й гальмуючи підошвами. Під ногу потрапив рюкзак і полетів униз, дзенькаючи й гупаючи об скелі. Локвуд нарешті закинув ногу на край і видряпався, після чого миттю скочив, заодно піднявши Люсі. Тепер їх прикривав виступ. Відсапуючись, він приклав палець у подертій рукавичці до своїх губ.

Нагорі почулись важкі кроки, невиразна лайка, а потім брязкіт. Мабуть, Енфілд заглянув у прірву і виколупав свої кулі з дерну, що було цілком розумно. Але також він привласнив Локвудів рюкзак, який міг стати чудовим доказом проти цього жмикрута. Утім, поліція спершу мала якось дізнатись, що вони тут. Гудіння двигуна поволі стихло вдалині.

– Моя рука зараз посиніє.

Люсі опам’яталась і розтиснула пальці на руці Локвуда. Той відсторонився й потер ребра.

– Кістки цілі?

– Умгу, на відміну від самолюбства. Весь цей час убивця був у нас під самісіньким носом! – Він струсив із себе пил і оглянув її з голови до ніг. – Отже, що у нас є? Дві рапіри, мотузка.

– Але ніко́го нагорі.

– По дві каністри із сіллю і залізом та по одному Грецькому вогню на наших поясах, а також ліхтарик та інша дрібнота в моїх кишенях.

– Срібний ланцюжок на моїй шиї.

– Ні їжі, ні води.

– Ну ми й вскочили в лебедики…

– Отож! – зненацька заволало зі склянки, змусивши Люсі підстрибнути. Схоже, кришка зсунулась іще в рюкзаку. – Йолопи несосвітенні, як ви взагалі дожили до свого віку?

– Замовкни, консервам слова не давали! Ти взагалі міг уже лежати на дні.

Поява привида нагадала їм про наближення темряви. Вони оточили скелет Едді Прінса колом із суміші, використавши половину каністр, і всілись на кам’яну підлогу. Доки Люсі виплутувалась із обв’язки, Локвуд розповів, що Енфілд вискочив з автомобіля оддалік розлючений і з мисливською рушницею. Довелось витягнути рапіру із землі й скинути мотузку, роблячи вигляд, ніби порпається в рюкзаку. Це було інтуїтивне рішення, але не безрозсудство: за кращого розвитку подій можна було б витягти мотузку за допомогою ланцюга або навпаки закинути її нагору із прив’язаним тягарцем. Однак надія на те, що непорозуміння вдасться вирішити мирно, не справдилась. Люсі в задумі обійняла коліна:

– Без води можна прожити дві-чотири доби. Хоч би дощ пішов, у нас є пакет…

– Уранці місіс Вотерс зателефонує Джорджеві, – нагадав Локвуд. Говорив він спокійно, проте усміхнутись не спромігся. – Він одразу приїде й витягне нас ще до наступної ночі.

Незабаром стемніло, і єдиним джерелом світла залишилась сяюча зеленим склянка із черепом. У захисному колі замерехтіли обриси дитини. Хлопчик знову почав жалітись на холод, і це квиління – а насправді близькість самого привида, – пробирало аж до кісток.

– Та ти ж зубами стукотиш! Зараз дам пальто...

Якби не голос Локвуда, Люсі й не помітила б, що поринула у тривожну дрімоту.

– Навіть не нам-магайся, – отямилась вона. Від стіни за спиною справді тягнуло холодом. – Я не д-для того витягала тебе з безодні, щоб ти пом-мер від переохолод-дження.

– Гаразд, не хочеш пальто, тоді тебе грітиму я.

Після цієї несподіваної заяви Локвуд розстібнув пальто, постелив довгу полу поряд із собою і зробив запрошувальний жест. Череп напроти них аж по склу розплився:

– Ти глянь, фестиваль здійснення мрій! Поїхати на розслідування удвох з Локвудом, врятувати Локвуда, обійняти Локвуда... Що ж далі? І в мене місце в першому ряду!

Посеред цієї бридні вона скочила, люто стиснувши кулаки. Хотілося копнути кляту склянку так, щоб та полетіла в бурхливу воду, що гуркотіла далеко внизу. Однак Люсі скосила очі на Локвуда й усвідомила, що той потемки прийняв цей спалах на свій рахунок. Відкинув волосся з чола так, ніби й не піднімав руку ні для чого іншого, і мовив згаслим голосом:

– Ну, якщо вже тобі настільки огидно, то роби як знаєш...

– Не огидно, а ніяково. Зажди.

Люсі щільно закрила кришку, під якою дзиґою крутився дурнуватий привид, – це варто було зробити раніше, – сіла біля Локвуда і прихилилась до його плеча. Він пригорнув її до себе: зрозумів-таки, що до чого. «Нахабніти – так повністю», – подумала вона, обвиваючи його стан руками, просунувши одну під пальто. Стало тепліше. Хоч спати біля Джерела й здавалося глупством, скоро вона заплющила очі. Щоб за мить втупитися в чорну пітьму:

– Що сталось?

– Відбій. – Сміх у грудях Локвуда вона радше відчула, ніж почула. – Нічник образився.

В голові промайнуло, як би чудово було закинути череп на дно, не забувши набрати в склянку води, щоби, боронь боже, не сплила. На цій думці сон переміг обережність.