Кулька на щастя

– Воскресити не вдалося, – сумно констатував О'Конор і одразу ж поправив себе, – вірніше, це не дало очікуваного ефекту.

– Дайте йому більше часу, – мовив диспетчер.

– Якраз часу в нас зовсім немає. Трясця! Доведеться вдаватися до крайніх засобів.

Диспетчер з О'Конором одночасно поглянули на панель керування, де з-поміж сенсорів самотньо виглядала сіра кнопка.

– Там же люди. Може не варто? – перепитав диспетчер.

– Треба, – зітхнув О'Конор, – шкода, але треба. Ми не можемо ризикувати. Ціна зависока.

Диспетчер і сам чудово розумів ціну невдачі.

Палець О'Конора затремтів, завмер над кнопкою на кілька секунд. Урешті стрімко втопив її в пульт.

Здавалося – це найважче, що він зробив за все життя. Ніби хтось тиснув на кнопку знизу, заважаючи йому. Бачив усе ніби сповільнено. Ракета вийшла з шахти, на мить завмерла, О'Конор навіть уловив на її боці сонячний відблиск. Стала на вогняний струмінь, зірвалася в небо, здійнявши хмари пилу і гару. Розітнула повітря шлейфом диму, так само брудного та іржавого, як і поранене нею небо. Відкинула ступінь…

Ракета вибухнула метрів за п'ятсот від куполу. Крихітний спалах щосекунди яскравішав, наливався кольором і вогнем. Над Протосом розквітла вогниста троянда. Навсебіч бризнули уламки, домальовуючи бутону нові стебла та листочки. На купол посипалися уламки, нагадуючи метеоритний дощ.

– Покидьки! – знову лайнувся О'Конор. Гримнув кулаком по столу, та так, що горнятко з кавою підскочило, вдарилось об стільницю, відскочило, впало на підлогу. На диво, вціліло, кавова пляма розлилася підлогою. О'Конор спересердя копнув горня, послизнувся на каві й гепнувся на підлогу. Лайнувся і сів, учепився в коротко стрижене волосся, ледь припорошене памороззю років. Утупив погляд у скалки горнятка біля стіни.

– І це передбачили! – промурмотів знесилено. Всупереч усім правилам витягнув цигарку, запалив. За три величезні затяжки викурив її. Клуби диму довкола нагадували ракету на старті. О'Конор згасив недопалок просто в кавовій калюжі, посеред якої так і продовжував сидіти.

– Тепер нас може врятувати лише диво, – прошепотів ледь чутно, та диспетчер його зрозумів.

***

Вагон різко сіпнувся, набираючи швидкість. Тадеуша Христова, як і небагатьох пасажирів, на кілька секунд утиснуло в ложементи. Коли за монорейкою зачинився шлюз куполу і вагон вискочив на нескінченну рівнину, прискорення зникло.

Тадеуш роззирнувся. Окрім нього, у салоні їхало троє пасажирів. Енергетик у жовтогарячому комбінезоні мостився спати – до електростанції три з гаком години, можна і виспатися перед зміною. Фермер у зеленому щось жваво обговорював по-телефону. Цьому їхати близько години, згадав Христов. "Щаслива людина", – подумалося йому. Самому Тадеушеві світило пробовтатися в дорозі майже п'ять годин – головна ретрансляційна знаходилася за межами Еллади і була останньою точкою великого кільця життєзабезпечення, як називали його колоністи.

Найбільше увагу Тадеуша привернула дівчина в синьому. Блакить води – колір працівників гідроферм, чи гідрошахт – кому як зручніше, так і називали. Раніше він дівчину не помічав під куполом – найпевніше, прилетіла з останнім кораблем тиждень тому. Виглядала напрочуд спокійно як на новачка. Її не вабили краєвиди за вікном, хоч світлофільтр і був налаштований на максимум пропускання, не цікавилася й людьми довкола – схилилася над планшетом, щось там розглядаючи. Іноді відхиляла докучливе каштанове пасмо, що час від часу спадало на очі.

Христов тицьнув у сенсор керування на бильці ложементу, прибираючи фільтр на власному віконці. Ззовні тягнулася нудна панорама – червоняста пустеля, пересипана камінням, подекуди розбавлена плямами чорних лишайників. Де-не-де виднілися люди в скафандрах, один раз промайнув невеликий всюдихід. І над усім цим брудне іржаве небо. "Набридло. Як усе набридло", – подумки зітхнув Тадеуш.

Монорейка плавно увійшла у поворот. Тепер за вікном виднівся купол. Протос. "Хоча, який там перший – єдиний", – подумав Тадеуш. Розпластана на низовині амеба розкинула врізнобіч псевдоподії складів, фабрик та заводів, розповзалася, вгризалася у ґрунт, відвойовуючи все більше місця у червоної планети.

Тадеушеві стало зовсім тоскно. Меланхолія завжди накочувала за межами міста – скільки простору, свободи, а люди зачинені Протосом, стиснуті його куполом чи взагалі шоломами скафандрів. Христов ненавидів Марс, ненавидів батьків за те, що підписали угоду з дияволом і придбали квиток в один кінець. Він народився вже на Марсі, Землю бачив лише на фото і відео. У свої двадцять три став найкращим ай-ті-спеціалістом. Гадав, освіта дасть шанс вирватися з Марса. Де там. Перенаселена Земля сама постійно відправляла людей сюди й забирати бодай когось зовсім не збиралася.

Тадеуш відітнув тоскну панораму, заплющив очі. Не бачити, забутися і бодай у снах почути плескіт хвиль і шурхіт піску під ногами, підставити обличчя бризу. І найголовніше – жодних куполів над головою – лише яскрава і безкрая блакить неба. Незчувся, як провалився в сон.

Прокинувся від крику.

– Що в біса відбувається?!

Тадеуш роззирнувся. Ошелешений фермер виглядав у вікно. Вагон пролетів бічне відгалуження і помчав далі, не стишуючи ходу.

Христов дістав планшет, набрав повідомлення диспетчерській службі:

"З монорейкою проблеми. Захід на ферми не відбувся. Прошу роз'яснень. Тадеуш Христов".

Відповіді не було кілька хвилин, він уже збирався набирати повідомлення повторно.

"Монорейка некерована, доступу немає. Зберігайте спокій, намагаємось розібратися. Диспетчерська служба".

"Дивно", – подумав Тадеуш. "Прошу коди доступу, спробую допомогти на місці", – настукав швиденько і відправив у чат. Певно, диспетчерська перевірила інформацію про нього, оскільки запит задовольнили. Христов увів отримані коди, але ті не спрацювали. Перевірив себе і спробував знову. Отримав чергову відмову. Мережа монорейки перестала реагувати на віддалений доступ. Тадеуш лайнувся, озирнув вагон. Енергетик і дівчина ще спали, фермер нервував у ложементі.

"Мережа не реагує на віддалений доступ, її відрізали від загальної. Чекаю інструкцій".

Меланхолія зникла. Роботу Тадеуш любив, відтак занурився у неї не вагаючись.

"Спробуйте розібратися. Даємо дозвіл на доступ до комп'ютерів керування".

"Прийнято".

Тадеуш підвівся, потягнувся. Фермер стривожено зиркнув на нього. Христов кивнув, мовляв, усе нормально, і рушив до кабіни керування. Хвилин двадцять чаклував у ній, намагався під'єднатися до мережі – марно. Щось надійно блокувало потяг від будь-якого втручання.

"Немає доступу. Люди нервують, чекаю інструкцій".

Відповідь затримувалася.

"Тадеуше, повідом про невелику технічну несправність. Скажи, що все під контролем. Паніки нам зараз точно не потрібно. Я шукаю варіанти, долучив поліцію. Грей О'Конор".

"Сам мер утрутився, – подумав Христов, – оперативно. Тільки від того не легше. Як пасажирам повідомити?"

Втім, часу на роздуми монорейка не дала. Вагон сіпнувся і почав різко набирати швидкість. Тадеуш не втримався на ногах, упав на стіну, забився і гучно вилаявся.

– Що відбувається?! – долинуло з салону. Голос у дівчини виявився приємним.

– Не хвилюйтеся, все під контролем. Я – Тадеуш Христов, спеціаліст з інформаційних технологій, проводимо тестування системи. Усе гаразд.

"Я б не повірив, – майнула думка, – вони, певно, теж".

Вагон продовжував прискорюватися.

"Протос, швидкість росте. Чекаю інструкцій".

"Як гадаєш, що трапилося?"

"Вірус. Не думаю, що збій стався сам по собі".

"Намагайся отримати доступ. Хакни, врешті, не мені тобі пояснювати. І знаєш, якби в мне не було твоїх файлів – грішив би на тебе. З урахуванням твоєї ненависті до Марса".

"Я зав'язав, Грею".

"Знаю. Але прошу – розв'яжися. Не час для принципів, Christo. Дай голосовий зв'язок".

Christo... Зухвалий нік Тадеуша. Талановитого хакера, який зміг зламати захист усієї колонії. Зламати не для наживи – а щоби показати вразливості та недоліки. Після чого відмовитися від хакерства, зливши владі всі напрацювання, не лишивши жодної резервної копії. Як тоді здавалося – назавжди...

Тадеуш відігнав спогади і зачаклував над планшетом.

– Говорить Грей О'Конор, – долинуло з динаміка, – зберігайте спокій. Із монорейкою невеликі негаразди, наші фахівці вже вирішують це питання.

Люди схвильовано перезирнулися.

– І що робитимемо? – подала голос дівчина.

Фермер з енергетиком перезирнулися, промовчали. Тадеуш теж мовчав і просто розглядав струнку дівочу постать. Ковзнув поглядом по персах, замилувався лицем, обрамленим акуратним каштановим каре. Тонкі вуста, витончені риси. І очі... Густий зелений колір ніби гіпнозував його.

Тадеуш трусонув головою.

– Я намагатимуся спинити клятий потяг. А ви, – Христов зам'явся, – ви чекайте. І перевірте хтось скафандри.

– Я перевірю, – відгукнувся енергетик.

Тадеуш кивнув і попрямував до кабіни керування.

Робота поглинула його з головою; ніби павук павутину, Христов плів власні тенета. Цифри і коди, пірнання у віртуальний всесвіт. Нічого не виходило. Він знайшов локер і тепер не сумнівався, що хтось запустив вірус. Відшукати бодай крихітну можливість обійти локер і законнектити мережу монорейки до загальної не вдавалося.

– Скафандри в нормі. Я можу чимось допомогти? – долинуло до Тадеуша.

– Навряд, – відгукнувся він.

– Я – Сергій, – відрекомендувався енергетик.

– Тадеуш.

– Так-так, ви казали.

– Слухайте, Сергію, ви, часом, не знаєте, на скільки вистачить запасу акумуляторів монорейки? Ну, якщо відімкнути живлення?

Сергій помовчав.

– Точно не скажу, але до ретрансляційної однозначно вистачить. Назагал, тут автономний запас на шлях в обидва боки.

– Трясця! Потяг же просто зруйнує ретрансляційну станцію!

– Зруйнувати – не зруйнує. Але без зв'язку залишимося надовго.

– Чорт! – знову лайнувся Тадеуш. – Я мушу його обійти!

– Не заважатиму. І успіху вам.

– Дякую.

Енергетик вийшов, залишивши Христова наодинці з його мережами.

Час для Тадеуша летів непомітно. Незчувся, як ожив зв'язок.

– Тадеуше, прийми пакет. Спробуй розблокувати двері. Евакуювати людей немає технічної можливості. Але є варіант. Скафандри обладнані реактивними ранцями. Я проконсультувався з інженерами, – О'Конор зам'явся. – Гм... буду відвертим. Ніхто ні в чому не певен, але кажуть, що шанс є. Стрибайте.

– Пр-рийнято, – відгукнувся Христов, дочекавшись завантаження файлу. Голос затремтів.

"Resurection". Промовиста назва архіву кричала про його зміст.

Тадеуш вискочив у вагон.

– Одягайте скафандри, обов'язково ознайомтеся з інструкцією, тут вбудовані реактивні ранці. І тримайтеся подалі від лівого борту, я спробую відчинити двері.

– Стрибатимемо? – Сергій більше стверджував, ніж питав.

Тадеуш кивнув, швидко натягнув костюм і повернувся до кабіни. Розмірковувати, чи послухають його, не було часу.

Розпакував архів. Христов не помилився – тут був увесь його інструментарій. Софт, коди, черв'ячки – все те, що вкупі з його вміннями було Christo'м. Працювалося у скафандрі незручно, а чи просто від незвички. Локер пручався, втім, до дверей підпустив доволі легко.

Тонко запищала сигналізація, тривожно блимнула червоним. За мить Христов почув жіночий голос:

– Двері прочинилися, ходімо.

– Йдіть, я зараз.

Він завершив чергову спробу обходу. Знову невдало. Вилаявся спересердя і пішов у вагон.

– Готові?

– Так, – відповів Сергій.

– Я не стрибатиму! – фермер незграбно замахав руками. – Що ви собі взагалі дозволяєте? Я скаржитимуся!

Тадеуш із Сергієм перезирнулися, одночасно підскочили до фермера, вхопили попід руки, потягли до дверей. Той пручався, шкріб підошвами підлогу, намагався вирватися, лаявся і погрожував – намарно.

– Скаржся, – буркнув Тадеуш, коли вони виштовхали панікера назовні. Побачив, що переляканий фермер таки опанував себе і встиг за інструкцією згрупуватися, щоб увімкнути двигуни ранця.

Біля дверей уже стояла дівчина, тамувала страх і збиралася з силами.

– Тадеуше, йди за нею, – почув він голос Сергія.

Христов хитнув головою.

– Я лишаюся.

Зв'язок ішов загальним каналом. Дівчина поглянула на Тадеуша, йому здалося, питально. Потім стрімко підійшла, дістала щось із кишені, простягнула. Тадеуш глянув на подарунок, покрутив між пальцями звичайну прозору кульку. Знизав плечима і сховав до кишені.

– На удачу, – мовила дівчина і раптово притулилася шоломом свого скафандра до його шолома. – Щасти вам.

– Дякую.

Вона підійшла до дверей і легко стрибнула. Ранець підхопив її, втримав у повітрі. Дівчина показала великий палець. Христов полегшено зітхнув.

"Шкода, я так і не дізнався її ім'я", – подумалося йому.

З енергетиком вони не перекинулися жодним словом. Чудово розуміли одне одного. Хтось має спинити монорейку, інакше колонія лишиться без зв'язку з Землею майже на рік. Якщо на Марсі є людина, здатна переграти вірус – то тільки Тадеуш. Христов мовчки потиснув простягнуту руку. Сергій стрибнув і так само, як і дівчина, показав великий палець. Тадеуш повернувся до роботи.

Його знову захопила круговерть коду. Якщо мережа заблокована, то й локер тут. Він локальний і запрограмований ще до виїзду. В Тадеуша ще є шанс спинити його. Працював, а уява малювала картини трагедії. Ось розігнаний до максимуму потяг різко гальмує, ледь минувши шлюзи ретрансляційної. Вагон зриває з колії, він перекидається шкереберть, летить, трощить усе на своєму шляху...

Локер пручався. Підпускав майже впритул і боляче, навідліг бив відмінами. Знущався з нього, викручував віртуальні руки Тадеуша, ламав віртуальні пальці. Христов відчував ледь не фізичний біль. Лишень Тадеушу здавалося, що він знайшов діру, запустив у неї свої коди, як локер її намертво закривав, і все починалося знову. Біганина по колу. Таким безпорадним Христов ще ніколи не почувався. Час зник у мережевій круговерті, Тадеуш не знав, скільки він уже порається з вірусом.

– Є! – вигукнув нарешті. Він намацав стежину для порятунку. Спинити монорейку не вдасться, але цього й не потрібно. Головне – запобігти зіткненню зі станцією.

Контролер живлення. Віддалено до нього нема сенсу під'єднуватися, а ймовірність того, що на борту виявиться хтось, здатний просто взяти і зламати системи контролера, надто мала. Певно, через те локер і підпустив Христова до нього. Тадеуш хакнув контролер, перенаправив потоки енергії і помчав до рятівного отвору. Не роздумуючи, стрибнув одночасно з вибухом акумуляторів. У падінні встиг обернутися і побачив, як вагон зриває з рейки. Згадав про те, що слід згрупуватись, надто пізно.

"Вийшло!" – встиг подумати перед тим, як біль від падіння згасив свідомість.

***

– Хочеш абрикосу?

– Давай.

Малий простягнув дідові запашний рум'яний плід.

– А за це ти мені скажеш, що це за кулька така, – онук покрутив у пальцях невеличку прозору кульку.

Старий усміхнувся, перестав колисатися у кріслі-качалці.

– Це – чи не найкоштовніша річ, що є в мене. Колись вона врятувала мені життя.

– А чому ти ніколи не розповідав, га?

– Так ти ж ніколи і не питав.

– Розкажи, діду, розкажи.

– Ну, слухай… – старий розплився у посмішці, погляд його ковзнув понад квітками лілій, що цвіли біля веранди, попрямував у далечінь, мазнув по ледь блакитному небу і на ньому завмер.

Очі малого недовірливо блищали, коли Тадеуш закінчив оповідь.

– І як же ця кулька врятувала тобі життя, діду?

– В ній вода. Після падіння в скафандрі пошкодилося майже все, найперше – рація. Вже не знаю, яким дивом кулька пережила падіння і не розбилася, та зараз це не дуже й важливо. Так от, після падіння я залишився без зв'язку. Допомоги чекати не було звідки, запасу кисню в мене тоді лишалося хвилин на сорок. Ну, якщо врахувати резерв – години на півтори. З Протоса летіти – близько години. Але то якщо знати, куди летіти. А ніхто напевно не знав, бо ж після падіння я, як би це сказати, був трохи дезорієнтований та розгублений, і одразу не здогадався триматись побіля рейки. Отак я і йшов у напрямку Протоса, допоки сили були. Потім просто впав на землю. Дивно, але падіння з вагону кулька пережила, а от моє на землю – ні. Розбилася, а вода випарувалась, утворивши довкола мене чималеньку хмару. Хоча мені вже було байдуже, я здався, лежав і дивився на танок Фобоса і Деймоса. І коли вже думав, що помру – помітив куряву. Мене знайшли і навіть пригнали краулер. Та дівчина, вона їхала на гідроферму перевіряти новітні сканери рідкої води. В той час Марс ще не мав власної рідкої води. Ну от, завдяки водяній парі з кульки мене і знайшли.

– Круто! – захоплено вигукнув малий. – І хто ж була та дівчина? І якщо ти розбив ту, то що це за кулька?

Дід знову всміхнувся.

– Дівчина – то твоя бабуся. А кулька... На весілля вона подарувала мені таку саму. "Щоб не губився", – Тадеуш дуже схоже скопіював голос дружини.

Малий розсміявся.

– Знаєш, – додав Христов, трохи помовчавши, – кульку залиш собі. Мені вона вже принесла щастя, нехай принесе і тобі. Вам, на Калісто, спершу буде важко.