Фіруза Дюма. "ЛЕФФІНГВЕЛЬСЬКА ПОЧАТКОВА ШКОЛА"

Коли мені було сім, батьки мої, 14-річний брат Фаршід і я переїхали з Абадану до Вітьєра. З Ірану – в Каліфорнію. Фаріда, старшого з двох братів, за рік до того послали до Філадельфії закінчувати школу. Як іранські підлітки в більшості, він завжди мріяв учитися в коледжі за кордоном та, попри материні сльози, залишив нас, аби поселитися в нашого дядька та його дружини-американки. Я також засумувала, коли Фарід від”їхав, але печалі хутко згасли – не випадково співпавши з тим, коли від нього надійшла посилка. Раптово, те братик далеко-далеко на тридесятім континенті видалося дрібницею поряд із Барбі в повному комплекті – сундучок із ручками та чотири строї, разом із плащем і чобітками на випадок дощу та крихітною парасолею.

У Вітьєр ми переїхали тимчасово. Батька мого, Казіма, інженера Національної іранської нафтодобувної компанії, призначили консультувати американську фірму терміном на років зо два. Провівши студентом кілька літ у Техасі й Каліфорнії, тато часто розповідав про Америку промовисто й зачудовано, як поринав у спогади про перше кохання. Штати для нього були – місце, де кожен, хоч би з якої простої сім”ї, міг вибитись у великі люди. Тут жило плем”я добре та гречне; се були краї, де вбиральні чистісінькі; земля, де виконуються правила дорожнього руху та дельфіни в басейнах стрибали крізь обруч. Се був край обітній, що тече молоком і медом. Для мене то було місце, де водяться нові платтячка для Барбі.

Ми прибули у Вітьєр незадовго до шкільного року; тато записав мене до другого класу Лефінгвельської початкової школи. Аби полегшити призвичаєння, директор залагодив нам зустріти мою нову вчительку, місіс Сендберг за кілька днів до мого початку. Оскільки ми з мамою англійською не балакали, стрічу склала бесіда батька з місіс Сендберг. Він ретельно пояснив, що мене водили у престижний дитсадок, де всю малечу навчали мови. Жадаючи справити враження, він звелів мені продемонструвати набутки в англійскій говірці. Я виструнчилась і гордо відбарабанила все, що тільки знала: “Білий, жовтий, рожевий, червоний, фіалковий, синій, зелений”.

Наступного понеділка батько довіз мене з матір”ю до школи. Він вирішив, що буде добре, коли вона походить зі мною на уроки перші кілька тижнів. Я не второпала, чому двоє, що не човпають англійською ні словечка, кращі за одну, але мені було сім і мої забаганки не дуже важили.

До першого дня в Леффінгвельській початковій школі, я ніколи не соромилася мами, але поки ми чекали дзвоника всі дітлахи так вирячилися на нас у сто очей, що я вдавала, нібито з нею не знаюсь, а так собі стою. Нарешті дзвін заверещав, надійшла місіс Сендберг і допровадила нас, куди треба. На щастя вона втямила, що ми явно з тих, кому потрібна допомога знайти належний клас.

Ми з мамою сіли позаду, поки діти займали місця. Всі й далі глипали на нас. Місіс Сендберг написала на дошці, як мене звуть: Ф-І-Р-У-З-А, а під іменем – “І-Р-А-Н”. Тоді опустила за шворку мапу світу та щось мовила до мами. Вона зирнула на мене та спитала, що та каже. Я сказала, мабуть учителька хоче, щоби вона показала на мапі, де лежить Іран.

Халепа в тому, що в мами, як і в більшості жінок її віку, освіта була два класи з коридором. В її часи, виключне призначення дівчинки в житті становило – знайти чоловіка. У списку привабливих ознак освіта йшла далеко позаду за визначальними рисами, як-от уміння спритно подати чай, або приготувати пахлаву. До шлюбу моя мати, Назіра, мріяла стати пупорізкою. Батечко її, доста прогресивний чоловік, аж відхилив двох перших залицяльників, аби дочка змогла сягнути, чого прагне. Матінка планувала закінчити школу, отримать атестат, а тоді поїхати в Тарбіз – опанувати акушерську справу в учителя, якого добре знав мій дід. На жаль, учитель несподівано переставився, та з ним водно поховали й матусині мрії.

Кавалером №3 був мій тато. Як і попередники, він до того не перемовився з мамою ні словечком, але одна з його двоюрідних сестер знала когось, хто знає материну сестру, тож того було досить. Що важливіше, вона пасувала його запитам до образу жони. Як і переважна більшість іранців, батько сподобав білявок із прямими світлими косами. Перебувши рік в Америці по стипендії Фулбрайта, він повернувся додому з фоткою жінки, яку добачив гожою, та попросив свою старшу сестру, Седіге, щоби та знайшла йому до пари якусь-таку схожу. Седіге навела розпити, й отак-ото моя мати в сімнадцять років офіційно закинула свої фантазії, вийшла за батька та в тому ж році народила.

Всі з нас очей не зводили. Місіс Сендберг поманила маму вийти до дошки, та вона знехочу скорилася. В мені тьохнуло. Вчителька затріпала руками, запоказувала на мапу, питаючи “Іран? Іран? Іран?..” Вона явно примірилася прилаштувати нас у тему сьогоденних уроків. Жаль мені було тільки, що не попередила завчасу, тоді би ми лишилися вдома.

Марні кількоро спроб одшукать Іран на мапі, та вчителька нарешті втямила, що біда не в тому, що мамі бракує знання мови, а радше – географії. Лагідно посміхаючися, вона позначила мамі сідати на місце. По тому місіс Сендберг показала всім, вкупі й нам із матір”ю, де на мапі лежить Іран. Мама закивала, вдаючи ніби всю дорогу знала тоте місце, але просто не хотіла розкривати секрет. Всі школярі теперка вирячилися не лише тому, що я притарабанилася до школи з матусею, не тільки бо не пертаємо ні словечка по-їхньому, але тому, що пришелепкуваті бовдури. Я розлютилася на маму, аж кипіла, бо вона запаскудила блискуче враження, що я попередньо справила, продекламувавши кольори. Я твердо затялася, що завтра вона точно лишається вдома.

Нарешті дзвоник забаламкав і настав час нам забиратися. Лефінгвельська початкова була за кілька кварталів од нашої хати, й батько, притьма не второпавши, наскільки ми здатні заблукати, припустився, що ми з мамою легко знайдемо стежку додому. Ми никали безцільно та дарма, наче сподіваючися, що хвостата зірка вкаже нам дорогу, чи то приязний красномовний чудо-звір. І вулиці, й хати були все невідомі. Поки ми стирчали на розі, гадаючи, як-то врятуватися з такої придибенції, із дому недалечко вистрибнула метка та спритна дівчинка та щось таке сказала. Не тямлячи, ми вдалися до звичного засобу, чим користалися весь день: всміхнулися до неї. Тут надійшла і мати дівчинки, та поманила зайти в оселю. Я гадала, що дівча (десь мого віку) теж учиться в Леффінгвельській школі, та запросити нас додому – то наче цирк із клоунами завітав до вас у гості.

Господиня дала нам телефон, і мама, яка на щасницю визубрила батьків робочий номер, задзвонила та поянила нашу тапарату. Затим він поговорив із американкою та назвав тій нашу адресу. Незнайомиця добросердо погодилася доправити нас додому.

Певно з остраху, що ми знову заблукаємо та прителіпаємося до неї на поріг, жіночка з дочкою провела нас аж до самісінького ґанку та допомогла навіть упоратися з незвичним замком у дверях. Після останньої марної спроби порозумітися, вони помахали на прощання. Не здатні висловити подяку, ми посміхнулися до них якнайширше.

Перебувши цілісінький день у Штатах, оточена зусібіч американцями, я зрозуміла: татів опис Америки – несхибно точний. Вбиральні були чистісінькі, а люди – дуже-дуже добрі.