Сховище судного дня

У кімнаті гучно розмовляв телевізор. Олександр Петрович та Ліна Семенівна дивились передачу, присвячену шістдесятій річниці «Оприлюднення даних стосовно штучних дерев». В народі ту подію прозвали «Штудер». Телеведучий схвально ставився до впровадження нових технологій у ті далекі часи. За його словами штучні дерева-роботи стали незамінними елементами біосфери, повністю компенсувавши втрати після кількох екологічних та техногенних катастроф.

— Якість повітря значно покращилась. Якщо минулого року ми мали збільшення індексу на 0,5 відсотків, то вже цього, він сягнув майже одного відсотка! До речі, у порівнянні з повітрям, яке вдихали наші прадіди та діди замолоду, наше чистіше майже в десять разів! Уявіть собі, наскільки брудним було повітря тоді! — ведучий похитав головою. — То ж, завдяки розробці талановитих інженерів ми тепер маємо змогу не хвилюватись через своє здоров’я. Більше нам не загрожують хвороби, від яких тисячами гинули ще шістдесят років тому.

Олександр Петрович кивнув. Він добре пам’ятав як через три роки після страшної пожежі, яка майже повністю знищила мальовничі ліси Київщини та Поділля, захворіла його мати. Пил, гар, шкідливі речовини, що залишились від згоряння сміття та всього, що траплялось на шляху вогню, осідали в організмах людей разом з повітрям. Мама довго хворіла. Все почалось із незначного кахикання, а потім він ставав дедалі сильнішим та страшнішим. І ось, одного разу, мама так закашлялась, що задихнулась. Тоді люди гинули так часто. В ті роки лісові пожежі взагалі охопили Землю.

— А пам’ятаєш останнє справжнє дерево, що росло у нас у парку? — раптом запитала Ліна Семенівна, роздратовано вимкнувши телевізор.

— Звичайно! — Олександр Петрович мляво посміхнувся.

Після перегляду телевізійних передач — особливо новин — він часто-густо відчував себе сонним та слабким.

— Зараз такого вже немає. І, напевно, вже не буде.

Сумна посмішка на мить з’явилась на зморщеному, але все ще красивому обличчі жінки. Ліна Семенівна втратила в ті роки молодшого брата, а потім з життя пішов батько. Він якраз ліквідував наслідки вибуху на одній атомній електростанції. Ті роки — суцільне жахіття, морок, страх.

Зараз воно, звісно, краще. І дихається легко, і живеться добре. Та чогось не вистачало Ліні Семенівні, часто журилась вона, обертаючись назад. Нікому не говорила про свої невеселі думки, сама зітхала собі тихенько. До того ж згадувати справжні дерева було не прийнято: кваліфікувалось як зневага до майстрів біоробовиробництва та підбурювання до бойкоту використання штучних дерев.

— Обережно, — тихо кинув Олександр Петрович, — мало хто почує.

Він дуже боявся повторити долю Назара Микитовича — сусіда, що жив поверхом вище. Якимось чином він примудрився зберігати у себе насіння яблук та кілька жолудів, за що і поплатився пізніше. Хоч насіння зіпсувалось, а жолудь виявився пустим, Назара Микитовича відокремили від дихання якісним повітрям. Відселили його у зону, де ще долали наслідки катастроф, де він і помер згодом.

— Ба, діду, я вже йду! Вам чогось купити?

То була їхня старша онука — Віра, що якраз навчалась на факультеті біороботехніки. Вона знала все про останні розробки в галузі проєктування штучних дерев, а також — учасниця групи, що розробляла особливий вид трави.

— Дід хоче абрикосів, люба! Купи з кілограмчик, — попросила бабуся, не встаючи з крісла.

— Добре! Через кілька годин повернусь!

Віра пристукнула за собою двері та одразу ж вскочила у ліфт — той ніколи не доводилось чекати, треба було лише підійти до нього ближче.

Дід та баба мовчали. Ліна Семенівна ввімкнула телевізор знову, а Олександр Петрович одразу ж припав до нього, як дитина до іграшки. Його дружина лише всміхнулась. Вона добре пам’ятала незрівнянний смак справжніх абрикосів, компоту з них, варення. А йому достатньо тих, якими замінили усі фрукти та ягоди.

На вулиці — краса. Пишна зелень над головами, мелодійне тьохкання пташок десь у глибині маківок дерев, пахощі квітів та трав. Повз діловито пролітали бджоли, намагаючись встигнули зібрати якнайбільше меду. Все як завжди. Кажуть, нібито так і було років з сімдесят-вісімдесят тому, коли не почалось всього того жахіття. Тоді дерева росли справжніми, реальною зеленіла трава, гуділи бджоли. Тоді навіть фермери займались не лише скотарством, а й садівництвом та городництвом. Але тоді, вже тоді, навіть до катастроф повітря було важким.

Все ж таки добре, що люди знайшли вихід. Ніхто не сидів, склавши руки, а діяв гуртом. Тоді весь світ об’єднався для врятування власного життя та життя тварин. Хоча, напевно, дивно дізнатись, що на момент оголошення «Штудеру», майже третина усіх лісів на планеті вже була штучною. Урядам багатьох держав вдалось вправно приховати все від громадян. Ліси, які роками вважались справжніми, виявились біороботозованими. Віра уявила собі видовжені у здивуванні обличчя діда та бабці, коли вони дізнались правду. Всміхнулась сама собі.

— Вони самі винні. Спочатку вирубували ліси, навіть не думаючи про прийдешні покоління, не дбали про природу зовсім, і тут, і там розкидаючи сміття, палили сухостій, а тепер… Тепер вони, бач, ностальгують по справжнім деревам! Нехай подякують, що кущі та трави залишились справжніми, не всі, але залишились же. Втім, гадаю, через років п’ять-десять ми остаточно перейдемо на повністю оновленні. Всі передові країни перейшли ще кілька років тому.

— А насіння що? Знову у сховища? А як не дадуть? Я таких чимало знаю, треба було одразу забороняти все натуральне. Бо у них дах протікає, знаєш, вони все згадують ото своє примарне «колись».

— Всі дають. Бояться, що відокремлювати почнуть. Ніхто не хоче дихати забрудненим повітрям та їсти несмачні овочі та фрукти. То ж, всі повинні йти нарівні з прогресом. Насіння являє собою науковий інтерес, завдяки йому покращиться вигляд та функції штучних рослин. Але саджати його як «колись» ніхто, звісно, не буде.

— Ох, те мені «колись». Вже ж зроблено для блага. Навіть теперішні дерева майже нічим не відрізняються від колишніх. Щоб старшому поколінню вгодити, нам показати, як було. Хоча могли б придумати щось компактніше, щось краще. Не знаю навіть. Їхні рослини боялись холоду, спеки, потребували добрив, страждали від шкідників, від лісорубів. Наші — нічого не бояться. А вигляд?! Ніби дві краплі! Бачила я модель справжнього дерева.

— І що? Скажи, таке ж! І чого вони постійно скиглять?!

— Не знаю. Мабуть, у їхнього покоління вже в крові. Ну навіть сік можна з берези чи клену пити. А вони вже туди ж. Тьху!

— Та не кажи. Якби не наука, давно вимерли.

— От-от.

***

Дівчата — Женька та Уляна — з факультету історії роботехніки та комп’ютерних технологій мали рацію. Штучні рослини майже нічим не відрізнялись від справжніх. Точнісінько так само весною набухали бруньки, потім з’являлось молоденьке листячко, потім цвіт, повний меду-нектару. Коріння, кора, кільця, гілля — все як справжнє, тільки-от на дрова не візьмеш. По-перше, заарештують. По-друге, не годиться «штудер» на дрова та меблі. Меблі, до речі, робили вже з інших матеріалів, також штучних, але не шкідливих.

Запашні ягоди, фрукти, горіхи абощо збирали з тих дерев. Восени вони скидали листя, а потім все починалось знову. Росли швидше і зупинялись у рості, сягнув свого «піку». Не старішали, проте боялись блискавок як і справжні дерева. Від нашестя комах захищала спеціальна система, яка, втім, не шкодила білкам чи птахам. На деяких штучних дикорослих деревах захисту від комах взагалі не було — робилось з метою зберігання видів. А кисень? Що й казати: легені Землі створила зовсім не природа, а людина.

— Знову з кимось погиркалась, Євгеніє? — з посмішкою запитала Віра.

— Та от все ті ж лиця. Сподіваюсь, скоро відокремлять, — гордо заявила та, відчуваючи себе справжньою геройкою. — А ти запізнюєшся!

— То я балакала зі своїми. Просили абрикоси.

— О, абрикоси. Смачнючі! — Уляна аж слинку ковтнула. — Після занять сходимо, я також хочу.

— Добре, чекатиму на вас! — і побігла Віра до своїх.

— До речі, завдяки мені цього тижня вже трьох відокремили, — похвалилась Женька, підіймаючись по сходинках та самозакохано всміхаючись.

— П’ятьох, — і собі похвалилась Уляна, високо задерши підборіддя.

Серед молоді подібне змагання стало вже звичним. Той, хто зневажав досягнення прогресу, не мав права дихати свіжим, чистим повітрям.

***

Минуло три дні. Абрикоси, які придбала Віра для діда та бабці виглядали свіжими, наче тільки-но з гілки. У цьому також полягала перевага використання штучних дерев. Втім, плоди не зберігались вічно. Через деякий час вони просто перетворювались на попіл. Хіба що можна було кинути ось той порошок в компот.

Бабуся та дідусь знову дивились телевізор. Олександр Петрович робив це так, наче нічого цікавішого у світі не існувало. А Ліна Семенівна знову зітхала, мовчки переглядаючи канали. Більше серіали та фільми з зануренням в реальність її не цікавили. Абрикоси, про які Олександр Петрович вже забув, викликали у його дружини нудоту. Вона пам’ятала настанови вчителя біології того року, коли стало відомо про «Штудер». Він казав: «До всього можна звикнути. До війни звикали, до епідемії звикали, до голоду звикали, до цього також неодмінно звикнете». Минуло стільки часу і ні — Ліна Семенівна не звикла.

— Я пішла! Буду пізно! — вигукнула Віра, на хвильку зазирнувши до їхньої кімнати.

— Щасти! — лагідно посміхнулась бабуся, а дід кивнув, не відволікаючись від екрана.

Сьогодні у Віри побачення. Вже дванадцяте чи тринадцяте, вона точно не рахувала. Однокурсник Вадим одразу ж сподобався їй. І хоча Віра ніколи не вірила у кохання з першого погляду, від симпатії з першого погляду, втім, не відхрещувалась. З Вадимом цікаво та весело, вони могли годинами обговорювати новинки чи вже сталі правила біороботехніки, а, бо ж просто сміятись як навіжені просто ні з чого. Минулого тижня Вадим зробив їй пропозицію. Віра сказала, що подумає, хоча знала відповідь. Вадим також знав.

— Я гадала, ти збираєшся знайомити мене з батьками, — розчаровано зітхнула Віра, оглядаючи аскетичну кімнату обранця. Тут вона була вперше, попри статус нареченої.

— Краще. Хочу тобі дещо показати, — загадково посміхнувся він, погладивши її руку. — Тут не вистачає каблучки, що скажеш?

Вона трохи зашарілась, але не дозволила собі перетворитись на маків цвіт.

— Так що ти там хотів показати мені?

За хвильку Вадим відімкнув старенькі, колись пофарбовані в білий, а тепер облуплені та скриплячі двері. Вели вони у невеличке підвально-складське приміщення. На Віру одразу ж пахнуло вологістю та запахом грибів. А ще пахнуло… зеленню та сіном.

— Це лабораторія? — обережно оглядаючись, запитала Віра. Було в неї якесь кепське передчуття.

— Майже. Ходи далі, поглянь.

За кількома тоненькими стінами зі старого гіпсокартону, Віра побачила горщики. Там, в чорноземі, що наповнював їх, прорізалось життя. Маленькі стебельця тягнулись вгору, до спеціальних ламп, що замінювали сонце. По кутках стояли горщики з молодою вербою, березою та грабом. Віра завмерла на місці, затамувавши подих.

— Скажи мені, що це для експерименту. Що це не… — голос обірвався.

Вадим не сказав того, що хотіла почути Віра. Навпаки навіть. Підійшов ззаду, обійняв м’яко за плечі та відповів:

— Не знаю навіщо мені це, але, відчуваю, так треба. Рано чи пізно це зрозуміють усі.

— Що ти таке кажеш! Тебе ж відокремлять! — жахнулась Віра, але від Вадима не відсахнулась.

— Ти ж нікому не розповіси. А вони, — коротка пауза, бо голос здригнувся, — вони тепер винищують природні ліси Африки та Південної Америки. Це неправильно.

— Хто як не ти, біороботехнолог, повинен розуміти, що це потрібно всім. Навіть дикунам.

Віра звучала сталево, хоча серце її краялось кожного разу, коли в новинах звітували про нові насадження. Стільки дерев гинуло, а все через бажання урядів та науковців нав’язати усім свої позиції.

— Все буде добре. Довіряй мені, — Вадим обережно повернув Віру обличчям до себе.

Вона зніяковіло дивилась на нього, не розуміючи, що робити далі. А він просто взяв її руку у свою та надягнув скромну, але досить гарну каблучку на підмізинний палець.

— Все буде добре, — повторив він.

— Що ж ти накоїв, — сказала вона, притулившись до його плеча. Її сльози вмить поглинула тканина, яка ніколи не промокала.

Бабуся та дідусь знову дивились телевізор. Дідусю було все одно, що саме дивитись. Бабуся ж все ще пам’ятала про ті далекі часи, коли сади та парки були справжніми. Але, сама того не помічаючи, перестала так сильно сумувати. Щось змінилось. У самому повітрі щось змінилось. Втім, цього ніхто не помітив.

— Сьгодні знайдено та ліквідовано ще одне нелегальне сховище насіння, — повідомив диктор аж надто завзято. — Усі причетні до цієї справи відокремлені.

Дід схвально кивнув. Телеведучий наче посміхнувся йому і продовжив провадити новини далі.

Віра поспішала на заняття. Біля входу, на сходинках, вона знову зустріла Уляну та Женьку. Ці двоє вихвалялись кількістю відокремлених з їхньою допомогою знову. Віра мимоволі здригнулась, пригадавши про Вадима. Не минало й дня з того вечора, щоб вона не думала про його долю.

Але він не прийшов. Не відповідав на дзвінки. А вдома у нього було надто чисто, ніби він там ніколи й не жив. Він також зникнув зі списків студентів та лаборантів. Даних його паспорту також не існувало. Вадима ізолювали. Все закінчилось так, як повинно закінчитись.

«Що ж ти накоїв?!» — питала себе Віра, плентаючись додому. Ноги ледве вели її, та вона не дозволяла собі сліз — могли у чомусь запідозрити.

«Що ж ти накоїв?!». Зупинилась, аби поглянути на каблучку. «П’ять! Шість! Сім! Чи, ні, вісім!» — вигукували навипередки в її голові Женька та Уляна. То, яким з цих п’яти, шести чи восьми міг бути Вадим?

В сонячному світлі, що тонким промінцем-ниткою лягло якраз на камінь каблучки, Віра щось помітила. Маленьке, зовсім крихітне насіння, сховане у камінці. Наче комаха у бурштині.

Тихенько зачинившись за собою двері, Віра чкурнула до себе. Завтра каблучки вже не буде. Віра вчинить так, як треба, як того вимагають правила і норми. Вона хоче дихати чистим повітрям. Взагалі, вона мала б вчинити так раніше, але почуття затьмарили їй голову. Завтра вона позбавиться каблучки з насінням. Завтра вона буде сумлінною людиною нового покоління. А сьогодні вона поплаче. Зовсім як представник старого, забутого та непотрібного.

З сусідньої кімнати лунав тихий тріск. Там знову дивились телевізор. Дід куняв, а бабуся перебирала ще справжню гречку. В новинах закликали потроху відходити від споживання справжніх зернових, бо уже наступного року поля засіють штучними.