Коли сни оживають

Цілковито темний тунель звивався спіраллю, поволі піднімаючись угору до поверхні. Щільна ледь волога земля долівки пронизувала холодом. Округлий прохід то звужувався то знову розширювався, неначе тіло черв’яка. Мелодійний голос луною рухався мереживом тунелів далеко попереду свого джерела. Кейвад ішла повільно. Вона неквапливо торкалася стін кінчиками пальців, відштовхувала вбік каміння босими ногами і тихо співала. Зазвичай вона любила тишу, занурювалася у глибини підземелля до самого Серця, коли шепіт гаїв та безмежного степу перебивали крики агонії та бойовий клич синів Сенара. Однак сьогодні Кейвад хотілося чогось іншого.

Раптово звучання перервалося дивним звуком. Глухі удари проникали крізь стіни. Підозріло ритмічні для природних. Дівчина замовкла і прислухалася. Звук долинав з поверхневих проходів, давно обвалених. Звісно колатераль тунелю не залишила цей вихід повністю блокованим, та почвари не додумалися обшукати усе. Кейвад стиха прокляла незваних гостей забутою мовою і стиснувши кулак рушила назустріч. Легка бірюзова одежа розвівалася від швидких кроків, пасма короткого світло-блакитного волосся гойдалися, як розлючені змії. Дівчина наближалася до проходу, притискаючись до стіни. Попереду виднівся обвал. Звиклі до вічної темряви очі вирізнили його здалеку.

Насип землі та каміння дрижав. З того боку його люто гамселили кайлами та лопатами. Спалахи вогню смолоскипів вривалися у тунель крізь пробиті щілини. Кілька масивних постатей ступили вперед. Світло вигравало на брудній одежі, неголених обличчях та беземоційних поглядах.

— Шукайте її,– гаркнув найкремезніший,– Та дрібнота не могла сховатися глибоко.

Решта не поспішали. Вони мружили очі, силкуючись розгледіти хоч щось. Кейвад втислася у стіну. Навряд чи помітять. Можливо те, що населяло судини мертвої землі змусить їх піти раніше. З темряви щось незграбно насувалося. Дивна істота, подібна до людини з надто довгими руками і серцеподібною пульсуючою головою вийшла на світло. Вона склалалася з матової речовини, яка дивом зберігала форму. Дівчина усміхнулася. Та ватажок авантюристів зняв з пояса окуту залізом палицю і могутнім ударом відкинув дивину. Слиз розбризкався, входячи в землю. Інші зареготали.

— Малвен, ми вже йдемо,– гукнув наймолодший, оголивши меча, надто дорогого для такого обірванця.

Кейвад виринула з темної ніші інстинктивно. Слизька істота опустилася на одне коліно, нахиливши розтрощений тулуб. Дівчина зробила крок назустріч незваним гостям. Лідер замахнувся і раптом зброя випала з його руки. Разом із пальцями. Шкіра, м’язи і кістка розплавилися, наче гарячий віск, стікаючи по рукоятці. Кисть повільно танула, важкі краплі плоті розпливалися, рукав безвільно повис. Бандит розвернувся, решта дістали ножі, поєднуючи дурну хоробрість у демонстрацію сили. Кейвад підняла руку і з-за її спини вийшло ще кілька істот з першоматерії. Вони наступали, зі стелі злетіли краплі води, погасивши кілька смолоскипів. Авантюристи рвонули у бій. Один послизнувся і впав, слуга миттю притис його до липкої землі. Інший провалився в багнюку по пояс. Кейвад невблаганно пішла уперед. Нерви решти не витримали. Та було надто пізно. Їх тіла вже безболісно плавилися, стаючи густим місивом плоті. Мечник майже покинув печеру. Його нажахані очі вже побачили місяць. Попереду гай, у якому легко відірватися. Товариші за спиною кричали. Їх смолоскипи погасли, а холодні долоні підземних істот з цікавістю торкалися шкіри, занурюючись у дихальні шляхи. Стогін того, що колись було людьми, затихав.

Зненацька нога втікача зрадила його. Шукач пригод упав біля виходу і поповз у рятівні хащі, не відчуваючи правої ступні. Він ліз уперед боячись озирнутися хоч чув як тихі кроки наближаються. М’яка долоня торкнулася потилиці.

— Заспокойся, алткерад. Я зупинила розпад матерії. А тепер скажи, хто тепер відрядив?

— Не вбивай…Благаю, я не знав,– він ридав, наче дитина.

— Алткерад, хто послав тебе по Малвен? Хто шукав мою сестру? Хто назвав тобі її ім’я?– Кейвад вимогливо смикнула його за волосся.

— Маг з міста. Він говорив про око якогось прадавнього. Їх імена Малвен і Кейвад, ті що бачили початок сущого. Чаклуна звали Ірніен, більше нічого не знаю.

— Шукачі фоелі ер Ніорлдес. Їх більшає. Забирайся,– Кейвад відвернулася і пішла до тунелю.

Невдаха притягнув до себе якусь палицю, спробував піднялися. Спершись на імпровізовану милицю, покульгав углиб гаю. Далеко він не втече. Але це вже не її справа. Дівчина сіла на камінь, дивлячись на місяць. Раніше вони з сестрою-близнючкою жили без зайвих клопотів. Звісно був Сенар та його діти. Однак вони поважали кордони справжніх Ніарі, нащадків мертвих богів. А ці алткерад, які схиляються перед вогнем і каменем, не мають навіть страху. Вони звели місто, населили дороги диліжансами та розбійниками, тобто іграшками для іфнаерлів. Та була лише одна причина, чому вони досі не щезли.

У кущах щось затріщало. Важкі кроки лютого звіра наближалися. Кейвад не звернула уваги, ворогів у неї не було. З-поміж дерев вистрибнув сірий звір. Обвішаний тесаками та метальними ножами з кісток він поправив маску-череп. Помітивши дівчину, прибулий вклонився.

— Перекажи Сенару, що час зламати угоду. Неоскра естіон!

Звір протяжно завив на місяць і на чотирьох побіг удалину. Кров на черепі виказала вдале проте нудне полювання. Вдалині загули роги. Диліжанс на обрії додав ходу. Кейвад розвернулася і зникла в темному горлі печери. Вона знову заспівала забутою мовою. Голос затопив підземелля, луна вирвалася назовні крізь далекі печери. Там він звучав глибоко й утробно, сповнений гніву. Зграї птахів зірвалися з дерев і полинули до вогнів міста. Кожен крок углиб заспокоював дівчину. Пісня ставала веселішою, в ній побільшало м’яких нот. Краще залишити проблеми поверхні там, де вони і виникли. Нічого хвилювати сестру. Нарешті Серце. Попереду виникло широке сріблисте озеро. На березі сиділа її точна копія. Малвен схилилася над поверхнею і ліпила з дивної рідини нову фігуру. Цього разу форми її витвору були більш витончені, а може навпаки це лишалося недоліком роботи. Сестра не могла точно сказати, що вона намагається створити, а для Кейвад воно завжди було загадкою. Їм не потрібна була мета щоб насолоджуватися життям. Дівчина примостилася поруч. Вона зазирнула углиб спірального дна, де виднілося щось рубінове. Малвен востаннє торкнулася скульптури. Об’ємна фігура з щупальцями замість ніг ожила і посунула вгору тунелем.

— Це твій ідеал,– запитала Кейвад, заглядаючи у бузкові очі майстрині.

— Можливо,– тихо відповіла сестра.