Коляда

Здавалося, у повітрі пахне дивом. Яскраве убрання концертної зали із кольоровими гірляндами, різдвяною ялинкою, прикрашеною барвистими кульками, пробуджувало спогади про дитинство. Ганна стояла на сцені, купаючись у золотому сяйві прожекторів. Вона обожнювала співати. Особливо на Різдво. Люди в глядацькій залі тоді ставали такими живими, діти — радісними, усі аплодували, і всміхалися, і підспівували добре відомим мотивам.

Щороку напередодні Різдва Ганна зі своїм жіночим хором десятки разів співали й переспівували дванадцять колядок, немовби освячуючи глядачів, їхній шлях, наступний рік, даруючи милість Божу. У хорі були самі дівчата, дванадцятеро, як місяців року, як колядок у різдвяному репертуарі. Софія, Ліза, Міла й Оля співали сопрано, Ганна з сестрою Мартою та колежанками Катрею і Христею тримали альтову партію, Дарина й Злата мали оксамитові контральтові голоси, Ліна й Тетяна грали на скрипці й фортепіано. Усі, як одна, вдягнені в зеленаво-червонясті костюми, зв’язані власноруч, із заплетеними косами на плечах й усмішками на пофарбованих у червінь вустах.

Найулюбленіша частина концерту — фінал. Увесь зал стоячи аплодує, вдячно поширюючи отриману енергію. А потім усі ці люди підуть додому, до своїх рідних, і таїнство продовжиться. Ганна вірила, що їхній з дівчатами спів і справді чарівний, одухотворяє й лікує зранені людські душі.

Після концерту Ганна з сестрою запланували сюрприз для батьків. Марта щойно повернулася з відпустки, де вони з чоловіком провели два місяці.

— І одразу на концерт! — засміялася Ганна, як уперше побачила сестру в гримерці.

— Ти мене знаєш, Ганю! — сестри обійнялись.

Вони були близькі з дитинства. Схожі як дві краплі води, якби не рудуватий блонд Марти, що відрізнявся від темно-русявого волосся Ганни. Батьки пишалися дочками, що з дитинства обожнювали співати. Однак Марта, на відміну від сестри, вирішила не пов’язувати свого життя зі сценою. Ганна ж палала своєю роботою.

— Коли приїдемо до батьків, ти перша зайдеш до дому, — на ходу пояснювала свій план Марта, — ми з Андрієм одразу за тобою.

— Добре, добре, я зрозуміла, — відповіла Ганна, штовхнувши важкі двері палацу культури.

Перед входом біля білої автівки стояв чоловік у темному пальто й капелюсі. Чоловік Марти був слідчим, завжди мав серйозний вигляд. Його сірі очі уважно розглядали обличчя дівчат у сценічному макіяжі.

— Ганю, — її озвала коліжанка Ліза, — їдете з сестрою до батьків?

— Так. А ви куди?

— Колядувати! — вигукнули Катря й Ліза, підкинувши догори кольорове конфетті.

— Доброї вдачі вам, дівчата.

— Гарного Різдва, Ганю!

***

Дорогою Марта тричі повторила план дій, а Ганна споглядала за сніговими пейзажами, зрідка киваючи. Коли автівка зупинилася навпроти воріт батьківського дому, вона витягла ноги на сніг і відразу потонула в білосніжжі. Певно, тут, у передмісті ніхто ще не прибирав наслідки снігопаду, що продовжувався й дотепер.

Ганна схопила в долоню сніжинку й озирнулася до воріт. Цей двоповерховий будинок батьки збудували не так давно. Світле дерев’яне оздоблення вже другу зиму поспіль вони прикрашали золотими гірляндами так, що він був схожий на справжній казковий будиночок! На присадибній ділянці гілочки низеньких молодих дерев були вкриті снігом, немов природа також святкувала Різдво, прикрашаючи свої володіння кришталем та сріблом.

Ганна підійшла до воріт і натиснула на дзвінок. Він заспівав весняними пташками, сповіщаючи про прихід гостей. За хвилину вона почула, як двері будинку відчинилися, а потім підперту снігом хвіртку одним рухом розчахнув батько. Вираз його обличчя враз подобрішав, коли він збагнув, заради кого вибіг сьогодні надвір в одному светрі.

— Ганю! — скрикнув сивочолий чоловік, обійнявши доньку.

– Пане Господарю, дозвольте заколядувати?

— Звісно! Ходімо в хату. Морозно тут…

— Добре… Тільки я не одна.

— Тату! — скрикнула Марта, вибігши з автівки.

— Марто, яка молодець, що приїхала! — всміхнувся батько, обійнявши дочку. — І ти, Андрію, — додав, побачивши зятя. — Ну ходімо, здивуємо маму.

Перш ніж зачинити двері батьківського дому, Ганна озирнулася до неба. На темно-синьому полотні запалала перша зірка.

***

Щойно перша зірка блиснула в небі, чоловік на ім’я Богдан обійняв за плечі свого сина, який мрійливо дивився у вікно.

— Юрку, сину, перша зірка засіяла. Бажаю тобі в новому році одужати й…

Промову батька перервав дзвінок у двері.

— Ми когось чекаємо? — спитав Богдан.

— Може, колядники? — усміхнулася йому дружина Мар’яна. — Ходімо відчиняти, синку.

— Мамо, а навіщо вони прийшли? — запитав Юрко, блакитноокий хлопчик зі слуховим апаратом у лівому вусі.

— Колядники співають спеціальні різдвяні пісні, бажають здоров’я й щастя в новому році. Хай вони освятять наш із тобою майбутній рік, — промовила жінка й відчинила двері.

На порозі стояли дівчина і двоє хлопців у масках тварин. Чорнявка з червоно-білою пов’язкою на голові всміхнулася й промовила:

— Добривечір, панове-господарі! Дозвольте заколядувати, щастя й миру побажати!

— Проходьте! — мовив Богдан, зиркнувши в блакитні очі сина.

Дівчина всміхнулась і зробила крок за поріг. Хлопці зачинили двері.

Юрко понад усе хотів почути в цей вечір колядку, чарівну пісеньку, що подарує йому щастя й здоров’я, якого так жадало його серце. Та, на жаль, він устиг почути всього пару слів, а потім звук поступово зник. У слуховому апараті сів акумулятор.

Юрко обернувся до батька, щоб повідомити про це, і раптом помітив, який сумний вираз обличчя в тата і який нещасний в мами. Вони ніби були не тут, ніби їх підмінили, забрали усмішки й святковий настрій. Тим часом хлопці, що стояли за чорнявкою, хижо перезирнулись і пройшли коридором, зникнувши за дверима кімнат.

Юрко злякався. Батьки не реагували, а дівчина, що все ще співала, стояла із заплющеними очима. Вона не бачила, що хлопчик при тямі. Юрко вихопив із кишені батька телефон, увімкнув камеру та сховався на нижній полиці шафи, за куртками. В об’єктиві камери довго відображалися тільки зачаровані лиця батьків, а за п’ять хвилин двоє хлопців вийшли до коридору. У руках вони тримали чорний мішок, у якому батьки зберігали гроші на операцію, і кілька скриньок із маминими прикрасами. Юрко бачив, як ворушаться їхні вуста, і молився, аби вони не помітили його відсутності.

Дівчина розплющила очі. Побачивши своїх друзів усміхненими та вдоволеними, вона різко перестала співати. Проте батьки так і стояли без тями. Чорнявка підійшла й зазирнула в очі батькові, потім матері, щось шепнула їм на вуха та й зникла за дверима слідом за своїми друзями.

Щойно двері квартири зачинилися, Юрко зістрибнув з полиці й хутко зачинив замок.

— Юрку, що відбувається? — запитав Богдан, потираючи очі, наче після сну. — Чому ми в коридорі?

Хлопчик пояснив усе, що відбувалося, жестовою мовою і простягнув телефон із записом злочину.

— О, Господи! — скрикнув чоловік і торкнувся плеча дружини. — Мар’яно, нас пограбували!

***

Наступного дня Ганна прокинулася в чудовому настрої. Вечірні посиденьки з родиною завжди насичували її енергією. Учора вона лишилася ночувати у батьків, а Марта з Андрієм поїхали до своєї квартири, домовившись, що сьогодні вдень Ганна прийде до них у гості.

Дороги все ще були заметені снігом до колін. Панувала тиша, і тільки сніг приємно шурхотів під чоботами й колесами машин. Відчуття спокою поглинуло з голови до ніг, і Ганна з полегшенням видихнула.

Автобус приїхав швидко. Марта мешкала з Андрієм у центрі міста. Сестра працювала дизайнером у рекламній фірмі, тому дім подружжя Либідь нагадував галерею з купою ескізів та замальовок на всіх стінах.

Ганна підійшла до дверей квартири й натиснула дзвіночок. За хвилину відчинила стурбована Марта.

— Щось сталося? — замість привітання спитала Ганна.

— Андрія викликали на роботу. Уявляєш? У вихідний святковий день. Хіба так можна?

Коли Мартиного чоловіка викликали на роботу, це завжди означало, що відбулося щось жахливе.

— З якого приводу викликали?

— Група колядників у масках пограбували людей… Так йому сказали по телефону, — повідомила Марта, розмахуючи ножем, бо саме нарізала нову порцію салату.

— Це жахливо. У таке свято…

— Отож-бо! Ні собі, ні людям, — Марта піднесла до рота огірок, наколений на ніж.

— Сподіваюся, він скоро вернеться.

— Ага. Тільки якщо виявиться, що це різдвяний жарт керівництва! А так… Доки не з’ясує, з роботи не вилізе! Я його знаю, — розчаровано мовила Марта й продовжила рубати огірки.

— Слухай, якщо подумати чисто теоретично, чи можна визначити за співочим голосом, хто перед тобою? — міркувала Ганна. Марта спідлоба зиркнула на сестру.

— Ти серйозно? Нас от узагалі не відрізнити!

— Але можна спробувати! Якщо є запис, звісно.

— Ага. Прийдеш до злочинців і попросиш їх проспівати на камеру. Звідки ж може бути запис? Вони наче гіпнотизували людей, бо як по-твоєму можна пограбувати тих, хто стоїть перед тобою і дивиться на тебе?

— Зателефонуй Андрію. Можливо, у людей була камера. Багато хто обліплює ними весь дім. Ну, а раптом? — вимагала Ганна.

Марта недовірливо покосилася на сестру. Вона не любила турбувати чоловіка, коли він був на роботі. Але натхненна словами Ганни, вона здалася:

— Добре. Варто спробувати.

***

За півгодини сестри вже були біля відділку. Ганна позирала на зачинені двері, Марта притупцьовувала на місці, аби не змерзнути. Нарешті до дівчат вийшов Андрій.

— Скажіть: що ви надумали?

— Ми хочемо спробувати впізнати злочинця за голосом, — мовила Ганна.

Андрій недовірливо покосився на неї.

— Таке можливо?

— Спробуємо. Це краще, аніж сидіти вдома, перемелюючи цю думку стосот разів.

У відділку панувала святково-робоча атмосфера. Троє чоловіків сиділи за столами, а в кутку одиноко стояла нашвидкуруч прикрашена ялинка. Деінде на столах валялися обривки кольорового дощика. Здавалося, ніби невмілий художник намагався виправити сумну ситуацію кількома яскравими акцентами.

Андрій підійшов до свого робочого місця. За час його подорожі до дверей і назад на столі встиг з’явитися невеличкий стосик паперів. Чоловік почав розглядати папірці, і Ганна не витримала:

— Андрію, можна швидше. Не витримую цієї атмосферки. Сьогодні ж Різдво! — вона впала на стілець навпроти столу.

— Так-так. Стрільцю, ввімкни-но відеозапис.

— Там не видно обличчя жінки. Тільки голос чутно. Боюсь, упізнати її буде важко навіть, якщо вона була вашою подругою, — відповів молодий хлопець.

Він підніс до Андрієвого столу планшет. На екрані завмерла моторошна картинка. Чоловік і жінка дивляться просто себе, ніби зачакловані: дивляться — і не бачать.

Марта розвернула планшет до себе й увімкнула відео. Почав лунати низький жіночий голос, оксамитовий і глибокий, ніби окутував туманом, змушував розчинитися, забутися. Такий рідкісний голос мали одиниці. Його часто називали жіночим басом. Колядка ж була звичайнісінькою, такі співали і вони в хорі, і ще тисячі колядників по всій країні. І справді, упізнати того, кому належить цей голос було важко.

— Уявляєте, винесли гроші, які родина відкладала на операцію для хлопчика, який зняв відео. Те, що він мав таку ваду, врятувало його, — прокоментував Стрілець після завершення відео.

— Який жах… — прошепотіла Марта.

Андрій прокашлявся.

— Гаразд, Стрільцю. Поки вільний. То як, упізнали?

— Увімкни ще раз, Марто, — пролепетала Ганна, схопивши сестру за руку.

— Ти щось розпізнала?

— Співає професіонал. Це добре чути.

— Ти гадаєш, це може бути хтось із хору?

— У кого може бути такий голос? Злата або Дарина!

Марта нахмурилась і ввімкнула відео. Ганна тепер спостерігала за її реакцією. Сестра кивала, погоджуючись.

— Твоя правда. Контральто. Злата або Дарина.

— Хлопчик стверджував, що дівчина мала чорне волосся, — мовив Андрій.

— Вони обидві чорнявки, — відповіла Ганна.

— Тоді треба з’ясувати, хто з них імовірніше на це здатен.

— Либідю, ти справді думаєш, що все буде так просто? — перебив їхню розмови худорлявий чоловік із сусіднього столу. — Чому ж тоді жертви впадали у ступор? Якщо це учасниця хору, чому люди в глядацькій залі спокійно відвідують концерти?

— Можливо, побоялася на публіку. Або не таку й силу має її голос, — відповіла Марта. — То як вважаєш: Злата чи Дарина?

***

Минув тиждень. Концертна зала палацу культури знову наповнилася людьми. Наближався Щедрий вечір. Дівчата за кулісами розспівували щедрівки. Ганна слідкувала за підозрюваними. Дарина й Злата стояли подалі від інших, тихенько повторюючи свою партію легендарного «Щедрика».

За цей тиждень так і не вдалося з’ясувати особи злочинців. На відео, яке встиг зняти хворий хлопчик, видно було тільки обличчя його батьків і чорний мішок у руках одного з крадіїв. Звинувачувати колежанок просто почувши голос Ганна не хотіла, але пам’ятала, як довго вони шукали контральто, аби хор зазвучав на повну. Нині Злата й Дарина були зосереджені на пісні. На їхніх обличчях сяяли усмішки. Дарина навіть заплющила очі, насолоджуючись «Щедриком», а Злата робила плавні рухи рукою, ніби малюючи мелодію в повітрі. Хіба можна назвати когось із них злодійкою?

— Де Марту загубила, Ганю? — роздуми перервав голос Лізи. Блондинка всілася поряд і почала заплітати волосся Ганни в косу.

— Вона сьогодні в ролі глядача.

— Як цікаво! Суддя в залі, — засміялася Ліза.

— Лізо, пам’ятаєш, на Різдво ви збиралися колядувати? Хто з тобою був?

— Нас було небагато. Більшість порозбігалися по родичах, — відповіла Ліза, розчісуючи волосся Ганни, і, відклавши гребінець, почала міркувати: – Ну хто? Я, Катря, Міла, як зазвичай… А ще Златка з нами була, — Ганна видихнула, адже свідки казали, що з дівчиною, були ще двоє хлопців. — Але їй хтось зателефонував, і вона потім пішла. Зруйнувала нам таку картину… — з награним розчаруванням продовжила Ліза. Ганна ж відчула справжнє розчарування.

— А Дарина? Вона була з вами.

— Дарина пішла з Тетяною і Христею до автовокзалу. Мабуть, за місто поїхали. Ну от, готово! – Ліза провела рукою по заплетеній косичці.

На жаль, жодна з колежанок не мала алібі. Ганна зітхнула, опустивши очі, й не помітила, як до неї підійшла Злата. Чорнявка дивилася на дівчину згори вниз. На її вустах сяяла червоним усмішка.

— Що з тобою, Ганю? Ти сама не своя. Тобі погано?

— Ні, що ти, — всміхнулась Ганна. — Ти щось хотіла?

— Помада. Скоро виходити, а ти ще й не готова, — Злата простягнула червонястий блиск.

— Дякую. Злато, йдеш сьогодні щедрувати?

— Ні. Доведеться пропустити.

— Чому?

Злата озирнулася навкруги й, упевнившись, що ніхто не підслуховує, присіла поряд із Ганною і простягнула руку. На її безіменному пальці сяяла срібна обручка з маленьким камінцем.

— Сашко на Різдво подарував. Я тепер наречена!

— Вітаю, Златко!

Ганна обійняла колежанку. Злата мала сталеве алібі: різдвяний вечір вона провела з нареченим.

Лишалася Дарина. Ганна поглянула в її бік. Дівчина сиділа біля дзеркала й дивилася в телефон. Така спокійна й тиха, зовсім не схожа на злочинницю.

Ганна вирішила розпитати в Тетяни й Христі про різдвяний вечір. Світловолоса Таня сиділа за фортепіано, русявка Христя наслідувала мелодію голосом. Ганна підійшла й підхопила пісню. Закінчивши, дівчата поаплодували одна одній.

— Дякую, Таню. Я так гублюся в «Щедрику»… — мовила Христя.

— Слухай Ганю. Вона завжди рівненько тримає партію, — відповіла піаністка.

— Дівчата, йдете сьогодні щедрувати?

— Так. Їдемо в село до моєї бабусі. Сусіди нас чекають ще з Різдва! У дитинстві я щороку ходила до них, — вигукнула Христя.

— У твоєї бабусі на Різдво були такі смачнючі пироги з маком! — протягнула Тетяна.

— Сьогодні також будуть. Не хвилюйся, — засміялася русявка.

— Ви були вдвох? Ліза казала, ви пішли з Дариною.

— Ні, Дарина дійшла з нами до вокзалу, але там на неї чекали хлопці на скутерах. У дощику з голови до ніг та заячих масках на головах. Такі кумедні! Ніби з дитсадка втекли, — відповіла Тетяна.

«Двоє. У масках. Дідько…»

Ганна обернулася до Дарини. Та продовжувала дивитися в телефон. Раптом вона підняла голову, зустрілася поглядом з Ганною та підморгнула. Дівчина здригнулася. До неї всміхалася злочинниця.

***

Цей концерт здавався Ганні найдовшим у житті. Перед виходом на сцену вона написала Андрієві повідомлення щодо своєї здогадки. Чоловік Марти відповів:

«Затримай її після концерту. Нехай "дитсадівці" самі прийдуть по неї!»

Ганна не уявляла, як це зробити. Після концерту вони з дівчатами зустрілися в гримерці, аби відсвяткувати виступ. Дівчина уважно слідкувала на підозрюваною. Дарина спілкувалася з колежанками, сміялася й постійно зиркала на годинник. Якоїсь миті вона підвелася й, попрощавшись, стрімко покинула гримерку. Ганна одразу рушила за нею.

— Ганю, ти куди? — крикнула вслід Ліза, проте дівчина не зупинилася. Зараз найголовніше було виконати настанову Андрія.

Дарина вийшла з будівлі й зупинилася. Великі пухнасті сніжинки падали на її чорне волосся, поступово вкриваючи голову білосніжною шапкою. Дівчина дивилася в телефон, прикриваючи його від снігу. Ганна зупинилася неподалік, за колоною. Серце її шалено калатало, ніби от-от — і вистрибне з грудей. Фігуру Дарини підсвічувало яскраве сяйво гірлянд, якими був обвішаний вхід до палацу культури. До паркану світло майже не доходило, змішуючись із темрявою. Ліхтарі, що стояли обабіч дороги, також слабко освічували простір за кронами обнесених зимовим сріблом дерев.

Раптом у пітьмі Ганна почула звук мотору й помітила рух. Але Дарина не звертала уваги на шум. Вона різко зрушила з місця й побігла в протилежному напрямку. Дарина стрімкою ходою наближалася до виходу з території, а до неї назустріч ішов хлопець. Зустрівшись, вони обійнялись, і разом вийшли за межі паркану. Загадковий мопед же стояв на місці.

Раптом з палацу хтось вийшов. Ганна налякано схопилася за колону. Жіноча фігура в чорному плащі почовгала до мопеду. Ганна затамувала подих. Якщо ні Злата, ні Дарина не винуваті, отже, та, що нині поступово зникає в темряві, нова підозрювана. Ганна знала, що Андрій і Марта десь поряд. Тому, набравшись сміливості, стрімко збігла по сходах і, наздогнавши фігуру в плащі, схопила її за руку.

— Ліна? — скрикнула Ганна від несподіванки. Вона сподівалася побачити тут будь-кого, тільки не скрипальку.

— Чого тобі, навіжена? — грубо відповіла Ліна, вихопивши руку.

Ганна озирнулася до мопеда. Його власник, певно, підозрюючи пастку, повільно зникав з поля зору. Дівчина зиркнула на Ліну. Скрипалька мала хрипкий невдоволений голос.

— Це ти… — прошепотіла Ганна.

— Що я?

— Ти... Ти теж контральто…

— Не тільки ж вам співати й веселити народ. Я також маю хист!

— Чому ж ти обрала такий шлях? — Ганна вказала пальцем у пітьму, звідки щойно зник мопед. — Ти могла співати з нами. Але ти й словом не обмовилась!

— Який такий шлях?

— Ти грабуєш людей, Ліно! — вигукнула Ганна. Ліна засміялася.

— І де твої докази, Ганю? Щедрик, щедрик, щедрівочка! — сміялася скрипалька.

Її голос стовідсотково був тим, який чула Ганна. Ліна продовжила співати, заплющивши очі від задоволення. Ганні здалося, ніби її серця торкаються гострі крижинки. Тіло не підкорялося, але дівчина змушувала себе не втрачати контроль. Біль розривав грудну клітку. Якраз у той момент підбігли Андрій з Мартою. Сестра обійняла Ганну, підхопивши за плечі, а її чоловік схопив Ліну за руку, застібнувши осріблені кайдани на зап’ясті.

— Ти як? — спитала Марта. Ганна не знала. Вона продовжувала дивитися на Ліну, хоча скрипалька давно припинила співати.

— Гадюка ти, Житна! — викрикнула Ліна прізвище Ганни, сіпаючись у руках Андрія, немов риба на гачку.

— Либідю, мопед у нас, — промовив голос по рації, і Ліна загарчала, немов оскаженіла.

Сумніву щодо її провини не лишилося.

***

Пролунав дзвінок у двері. Богдан різко зиркнув у бік коридору.

— Хто це? — занепокоєно запитала Мар’яна.

Богдан поглянув на дружину. Вона обіймала Юрка, який із цікавістю й острахом дивився на батька. Чоловік підвівся й, не мовивши ні слова, підійшов до дверей. Крізь скляне вічко він знову побачив трійцю: чоловіка і двох жінок.

— Хто там? — спитав Богдан.

— Слідчий по Вашій справі, Андрій Либідь, — Андрій простягнув до вічка своє посвідчення.

Богдан відчинив двері.

— Добривечір. Злодії спіймані, не хвилюйтеся. Завтра Ви зможете отримати свої речі у відділку, — повідомив Андрій.

— Дякую, — відповів Богдан.

— Дозволите защедрувати? — спитала Марта.

— Звісно, — всміхнувся чоловік і обернувся до сина. — Юрку, підходь ближче.

Марта почала співати. Ганна підхопила пісню. Лунав «Щедрик». Мелодія, легка й вільна, лагідно обіймала зранені серця цих людей. Батьки Юрка понад усе хотіли, аби син був здоровим. І того Щедрого вечора їхнє бажання здійснилося.

Коли сестри припинили співати, Юрко скрикнув, схопивши себе за праве вушко, у якому не було слухового апарату.

— Мамо! Тату! Я чую! Чую!

— Як це? — розгубився батько.

— Це диво! — скрикнула мати.

Сестри здивовано перезирнулися.

— Чарівний голос, кажете? — зіронізував Андрій, обійнявши сестер за плечі.

1 листопада 2022