" Як живеться Вам, мамо, на вулиці Вашого сина? "

Порослий запашним чебрецем путівець розітнув навпіл виднокрай смарагдового поля, немов хто розчесав рівненький пробір у непокірній чуприні степу. Велич земної краси дбайливо огортало небо, розчинивши благенький серпанок туману в обіймах нового дня.

Легко дихалося у тому хмільному милуванні, радісно йшлося у тому живому храмі старенькій бабусі. Хоч і спиралася вона на товсту грушеву ковіньку з темними пуп'янками сучків, та спину тримала прямо. І поступ її був вільним.

У людей з рівною спиною серце спрямоване в небо і думи ясні. Чисті помисли стали її оберегом у роки лихоліття. Не озиралася назад, не журилася завтрашнім днем і не ламала голову вадами інших. Щодня плекала потребу запитувати. І відповіді, і запитання шукала в собі. Перегадані гадки, перемислені мислі вибілили коси. Переболіле зітерло в порохи усе чуже і звільнило власне.

Підсліпуваті очі ще замолоду виплакали гострий зір. Заким не збагнула, хочеш жити, умій сміятися. Тепер бачила у глибокості більше, ніж ззовні. Босоноге дитинство пам'ятало кожний камінець, кожний вибій топтаного - перетоптаного шляху. Погляд вабили з мальства знані краєвиди.

Онде, під лісом батьківщина. Великий наділ поля з давніх давен належав її родині. Зрошена солоними потоками, наповнена потугами її роду земля озивалася в тілі. Тут, під копною сіна вона народилася на світ. Тут набирала дзвінких воздухів і материнського молока з присмаком лугового зілля. На цьому полі - ступила перші кроки. Пухкими рученятами жбурляла дрібне насіння в підпушений ґрунт.

- Земля полюбиться з насінням і вродить нам щедрі плоди - промовляла матуся, засіваючи лан.

- Дай же, Боже! - відказував тато.

А пам'ять фіглювала і бавилася видіннями. Перед очима мале дівча з гострим серпом завзято жне нарівні з дорослими. Набере жменю стебел, тай серпом чах – кладе позад себе сніп. І де там їй зважати на червоні, мов стигла калина, краплі на білих долонях.

Новий спомин ходить коломи, як вірний пес. Палахкотить в голові пожежа, поле палає. Стерня горить, а разом з нею недбало зібраний врожай. Забиває подих, виїдає очі, смалить руки. Голодні, схожі на привидів, люди колінкують по гострій стерні. Перетрушують гарячий попілі збирають обвуглене зерня. Поряд стоїть та сама дівчинка: худа, змарніла, з дорослим виразом обличчя. В її очах глибока прірва страху і нерозуміння. Вона плаче не від голоду, образи і болю. Дитяче серце глибоко ранить нелюбов до землі.

" Ех - хе- хе " Мимоволі зупинилася. Ніби і не було усього цього. Яке навкруги усе зелене та пишне! Паша у цьому році гожа, трава густа, соковита. Шкода, худоби немає. Обернулась наліво. Журиться ферма темними шибами битих вікон. А онде, на пагорбі розорений цукровий завод підставив чорні очі вітрові. Колись вони жадібно забирали худобу з дворів. Слідом за худобою забрали й подення в усенькому селі, перетворивши життя на трудодні. Тепер поснули навіки… Стоять зруйновані та темні. Гіркий усміх розтанув на тонких вустах. Так - так, вони не годували, не давали достойної плати людям. Вони забирали дні життя!

Старенька пригадала скільки то її золотих років загубилося в цих облуплених стінах. Потім нахилилась до землі, узяла її в долоні і поцілувала. Ось - мати моя годувальниця! Ось - опора людини! Земле, землице, моя рідна! Ти нагороджуєш порепані руки і зігнуті спини щедро і без обману. Ти споконвіку годуєш і даєш силу, любов і натхнення до життя. Ти лікуєш душу, підкріплюєш дух і упокоюєш тіло. Бабуся підвелася з колін, змахнула жилавою рукою роздуми з обличчя і звела погляд у височінь. Небо обіймало рідне село очима її сина.

Старенька придивилася пильно. Біловидні хатки горнуться докупи і тонуть у вишневому квітчанні. Здалеку усе видається таким гарним. Не видно запустіння, яке щорік вбирається у силу, підкрадається поспіхом до покинутих обійсть і дворів.

На перехресті двох вулиць з давніх часів примостилася площа, а на ній магазин, сільрада, бувша аптека, стара церква і колишній клуб. Нині тут зібралося віче. У самому центрі, на постаменті, (де не так вже й давно стояв кам'яний бовдур), тепер розмахує руками і горлає " голова" - законний представник влади при всіх президентах. А якщо глибше копнути, то і задовго до них. У хорошої голови і язик хороший. У ньому, тобто у язиці, і є увесь секрет. Недурно кажуть : " Язик до Києва доведе ". Законний представник подався у місцеві депутати, теперички, до Києва рукою подати.

Бабця тихо підійшла і примостилася збоку. " Процес зміни урбанонімів, що позначають такі елементи просторової структури, як вулиці, площі, проспекти, тощо - наш незмінний обов'язок перед " Небесною сотнею "" - урочисто виголошував представник. Старенька пропустила початок, та ухопила слово "зміни " і подумала : "Для того, щоб змінити щось зокола, треба спершу спробувати змінитися самим ". У словах і поведінці оповідача очевидної зміни не відчула. Він, як завше, рясно присмачував хитромудрими словами, густо мастив обіцянками і обов'язково подавав їх народові " від імені " і " за дорученням ": громади, партії, колгоспу, або ...та яка різниця. Головне, аби звучало переконливо. Головна мета запалити народ ідеєю. Що не кажіть, а уміння володіти настроєм " народних масс " дається не кожному.

- Та ти, Степанович, по-людському скажи! Що то за урба -гномики, чи урба-гомики? – пролунала чиясь репліка і переросла у гучний регіт.

- Та, то власні назви - пояснив Степанович вже без пафосу і листочка.

Потім набрав повні груди повітря, встромив очі в планшетку і урізав ще гучніше :

- Ми засуджуємо комуністичний та націонал-соціалістичний режими і усякі їхні прояви : агітацію, символіку і назви! - продовжував натхненно.

Щоб підкреслити особливість сказаного оратор виструнчився, округлив груди і витягнув вперед праву руку.

- Ну вилитий Ленін! Того й гляди, голуб на лоба сяде - підкинули жарт дотепники.

Риторичні здібності Степановича відшліфовані на комсомольських і партійних з'їздах і загартовані у передвиборчих кампаніях переросли у справжнє мистецтво агітації. Силою переконання не раз йому вдавалося натискати на потрібні важелі і легко спонукати людей робити те, що очевидно, має розбіжність з їхніми власними інтересами.

Лозунги політиків усіх часів і народів схожі за змістом :" Дамо одним те, що відберемо у інших ". Та чи мають вони на меті піклування про свободу і добробут людей ? І чи можливе взагалі щастя для всіх, якщо у кожного воно своє?

«Важливо дозволити собі бути собою, а іншим бути іншими» –думала старенька. Найголовніший закон: вибір, дія і наслідок. Її син зробив свій вибір, а вона знайшла сили прийняти його.

-За радянської влади були колгоспи – була зарплата! - обурювалися старі.

-А тепер що – розруха! - бідкалися молодші.

Люди скаржились на бідність, зниження зарплати, корупцію. Кожен вкладав у вигук усе що наболіло: гнів, страхи, безсилля.

-Що дали вам колгоспи ? – вигукнув місцевий фермер. Завищені плани, брехню про небувалі врожаї, незграбних агрономів, чи горб на спину ? Радянська влада навчила вас міряти будні страхом і змагатися між собою.

Збори тривалиу цілковитій незгоді. Частина присутніх була категорично " за", інші - категорично " проти ". Люди щодуху намагалися перекричати один одного. Одні нарікали на відсутність доріг, інші - що вуличне освітлення вмикають лише на центральній вулиці. Треті, проклинали усе і всіх.

-Дорогенькі мої, неважливо скільки чого у вас є - мовила старенька бабуся. Ми швидко звикаємо, як до гіршого, так і до ліпшого... А щастя , як не було, так і нема. Звідкилясь находиться нове розчарування, або марнота... А вже як упізнав своє щастя, то тримай його міцніше. А ліпше щодня носи з собою.

Після гострих дебатів і вигуків типу : "Краще б реальними проблемами займались !", або : "А гроші на таблички де брати ? ". Нарешті з'явилося просвітлення. Було вирішено хати по праву руку від " голови " визнати такими, що стоять на вулиці Вишневій. А вулицю ліворуч від нього переіменувати на честь славетного земляка загиблого героя " Небесної сотні ".

Голова зборів занотував наступне :

"за "- шістдесят дев'ять осіб;

" проти " - дванадцять осіб;

" утримались"- одна особа.

Мати героя утрималась і тихо поплентала до своєї хати, цокаючи об каміння дерев'яною ковінькою. Вночі до неї приходили покійні тато і мама розкуркулені в роки комуністичного та націонал - соціалістичного режиму і бабка Тереся, що жила в сусідстві. Вона пожаліла їх з братом, забрала сиріт до себе. За це сама потрапила у немилість. Навідався і синочок.

Покійнички лагідно посміхалися і по черзі запитували :

- Ну як ?

- Як ?

- Як живеться Вам, Мамо, на вулиці Вашого сина ?