Не ти

#

Це була не ти.

Я зразу подумав так, бо це було очевидно. Здорове, розумне пояснення: не ти. Хіба мало схожих на тебе дівчат? Тим паче я бачив тебе лише зі спини. Це міг бути будь-хто, одна з тисяч незнайомок, яких я бачу щодня. Будь-хто, але не ти.

Це була не ти.

І все ж-таки я пішов за тобою.

Спочатку йшов повільно, на відстані, тому що ти будь-якої миті могла обернутися. У мене було достатньо часу, щоб роздивитися тебе, хоч і зі спини. Невисокий зріст — ти ледве діставала до мого підборіддя — компенсували підбори. Шикарні чорні ботильйони — не встояла б жодна. Багряне пальто так гармонійно дивилося з каштановим волоссям, що густими хвилями спадало на плечі та колихалося від поривів вітру. Чомусь мені здалося, що твоє волосся було на відтінок світлішим. Власне, причиною цьому могла бути відсутність яскравого світла; або ж ти все ж вирішила перефарбуватися. Хіба це важливо?

Коли ми з тихої безлюдної вулички вийшли на площу, я ледь не загубив тебе у натовпі. Я навіть пішов за іншою, але через декілька десятків метрів побачив, що вона була у зеленій куртці. Я злякався, але за мить помітив тебе біля фонтану. Тепер це була правильна ти — у багряному пальті.

Коли ти зникла за рогом, я знову загубив тебе. До цього між нами було кроків тридцять, не більше, але та вулиця була довгою та абсолютно порожньою. Я вже вирішив, що усе — ти зникла, потрібно повертатися, але через секунду ти вилетіла з непримітної крамнички з паперовим пакетом у руці та швидким кроком направилася вниз по вулиці. Мені було начхати, що там у ньому, і я просто пішов за тобою.

Ти в будь-який момент могла обернутися і побачити мене. Тоді і я, можливо, побачив тебе, зазирнув би у твої очі, безкрайня блакить яких поглинула мене вже давно. Але ти не оберталася, і десь у глибині душі я навіть радів — певно, я просто не був готовий до цього. Що б я сказав, якби це виявилася ти? Іноді нам вистачало звичайного мовчання. Дивовижно, скільки всього можна сказати одним поглядом — набагато більше, ніж простими словами.

Людей на вулиці ставало все більше, і я боявся, що ти знову загубишся серед сотень облич. Довелося навіть пришвидшити крок, а з ними пришвидшився і пульс. Це було якесь збуджене хвилювання, дитяче очікування дива.

Але ще це був

страх.

Острах того, що це — просто міраж, і що я бачу не тебе, а привида.

Я боявся прийняти реальність.

Але я дійсно вважав, що це ти. Така знайома і навіть рідна, близька, але зараз така віддалена. Така схожа на ту, що я знав.

Здається, я навіть відчував твій парфум. Мускус та шкіра - стільки років потому ти досі обожнюєш це поєднання.

Я теж люблю мускус.

Ти пішла швидше. Схоже, через те, що почав накрапати дощик. Ти поправила шарф та… підняла комір пальто.

Господи.

Ти робила так щоразу, коли відчувала прохолоду вітру, що дув у спину. Навіть коли в цьому не було такої необхідності. А особливо тоді, коли носила своє інше, чорне пальто. Тобі просто подобалося це робити. Це нагадувало тобі твого улюбленого персонажа.

Не може бути.

Якби у тебе була машина, ти б вже поїхала. Напевно, ти бігла або додому, або на автобусну зупинку.

Чомусь мені хотілося, щоб ти йшла якомога довше.

Але чим довше я переслідую тебе, тим більше посилюється боротьба між серцем та здоровим глуздом всередині.

У дива потрібно вірити. Яким би абсурдним не було пояснення, це точно вона. Я впевнений — занадто схожа, щоб бути не собою. Один в один вона.

Але це не може бути вона. Дива трапляються, але не зараз, не тут. Це хтось інший, не вона. Це просто не може бути вона.

Я не хочу про це думати.

Серце почало битися частіше, але я продовжував іти за тобою, не звертаючи уваги на навʼязливі думки.

Дощ ставав все сильнішим.

Схоже, що до твого (нового?) дому було далеко, тому що ти забігла у найближче кафе. На маючи бажання залишатися під дощем та вкотре втрачати тебе з виду, я теж зайшов всередину.

Ти підійшла до барної стійки, сіла на високий стілець біля неї та щось замовила.

Здається, я почав тремтіти. Ти була так близько, занадто близько, щоб я міг зберігати спокій.

Я аж занадто добре памʼятав останні два рази, коли я бачив тебе.

Першого разу ти зі мною попрощалася.

Це було сумне прощання, яке відчувалося, як глибокий поріз на самому серці, але я усе розумів. Це все одно було не так боляче, як пів року потому.

Тоді з тобою попрощався я.

А серце вже просто вистрибувало з грудей, тому що я вже прийняв це рішення. Я міг би переслідувати тебе нескінченно, не бачивши твого обличчя, та живлячи крихку надію, але це дурня.

Зараз або ніколи.

Ти все ще сиділа до мене спиною. На ватних ногах я підійшов і сів на вільний стілець поруч. Я міг дотягнутися до тебе рукою, і це б все вирішило. Здоровий глузд переконував мене, що я знову створюю собі привидів; безнадійний мрійник-романтик стверджував: “Вір до останньої секунди”.

Тремтячою рукою я доторкнувся твого плеча.

— Перепрошую…

Ти моментально повернулася, і у ту мить, що ми зустрілися поглядами, щось у моїй душі зруйнувалося, розсипалося у прах. Думаю, це врешті померла моя надія.

Її очі були гарними. Виразні, карі, скоріше навіть шоколадні. Але я шукав синьооку. Вона теж була гарною, але не такою, як ти.

Вона просто була не такою. Не ті губи, не ті дрібні родимки, не та посмішка.

Зовсім не така.

Зовсім не ти.

Здавалося, що хтось мертвою хваткою вхопив мене за горло, але мені вдалося видавити з себе:

— Пробачте, обізнався, і я вилетів з кафе, навіть не обернувшись.

Я стояв посеред дороги, підставивши обличчя холодним краплям.

Не ти.

Це були краплі чи сльози? Не важливо.

Не ти.

Все просто, це була не ти.

Я мав рацію,

це не могла бути ти.

Безглуздо було так відчайдушно вірити в диво, коли у мене були чіткі відповіді на питання “Чому це не можеш бути ти?”

Це була не ти, тому що новина, яку мені повідомили декілька місяців тому, була реальною.

Це був не страшний сон, а гірка правда.

Це не могла бути ти тому, що з твоїх похоронів пройшло майже пів року.