Мамо, де ти?

– Маріє, де ти? – протягнула дівчинка, сторожко роззираючись.

Вона стояла в безлюдному, занедбаному коридорі, який освітлювався всього одним віконцем в кінці. Важкі, подрані брудно рожеві шпалери скрутилися біля її ніг, немов ліани, а сірі шматки штукатурки осіли на волоссі. Її злегка хитало, і навіть у такому тьмяному освітленні було видно темні кола під очима – дівчинка явно вже давно блукала цією будівлею.

– Я тут, мамо! – раптом дзвінко відгукнувся жіночий голос, власницю якого було не видно, але вона явно знаходилася десь поруч.

– Тут! Іди швидше, будь ласка! – знову повторила жінка. Дівчинка всміхнулася і відповіла:

– Я вже зовсім близько, доню, не хвилюйся…

А потім напівшепотом додала:

- Близько, я ще не була так близько, щоб нарешті все це завершити.

І, перехопивши зручніше ножа, повільно рушила коридором. Лезо було не дуже довге – десь як звичайна людська долонька, руків'я ж ідеально лягало в маленьку ручку.

– Мамо! Будь ласка! Мені лячно! – знову покликала її Марія. Дівчинка роздратовано хитнула головою і на мить завмерла, але потім поспішно продовжила шлях і голосно буркнула:

– Я уже зовсім близько…

Коридор ставав усе світлішим. Промінці сонця вихопили тоненьку фігурку дівчинки в рожевій сукенці по коліно, яке все було в пилюці й павутинні. Вона легко звернула праворуч, перед цим скоса зиркнувши на віддзеркалення в вікні. Відразу перед нею вигулькнули двері. Дівчинка перехопила ніж зручніше й зробила ще декілька кроків, а тоді зупинилася й напружено на них витріщилася.

– Мамо, ти скоро? – знову покликав той жіночий голос.

Дівчинка сіпнулася, а тоді обережно зробила декілька кроків назад, не відводячи погляду від дверей.

- Пробач, я маю… - пробелькотіла вона сипло, а потім різко обірвала саму себе.

Скрип. Двері повільно відчинилися. У проймі стояла втомлена жінка середнього віку в вицвілій жовтій сукні.

– Що, доню, сподівалася, що я врешті решт помру від старості?

Дівчинка з болем зиркнула на неї й зробила поспішно крок назад, але Марія встигла перехопити її за руку.

– Люба Софі, чому ж ти не хочеш обійняти матір?

І тоді зімкнула руки навколо тіла дівчинки.

Софі затремтіла, а потім різко вигнулася назад. Її рот і очі широко розчахнулися, руки нервово почали мацати підлогу в напівтемряві. Шкіра дівчинки раптом зморщилася, ніби її хтось зім'яв. Марія вищирилась і натиснула на неї, від чого побігли тріщинки. А тоді повільненько впала перша смужка.

Софі заверещала, забилася, шукаючи, хоч якусь опору, і через це вдарилася об дверний косяк. Очі її стали напівскляними, що дозволило жінці зручніше її перехопити й потягнути за волосся назад. З рота дівчинки потекла кров, а шкіра продовжувала спадати шматками. Шари двоїлися, троїлися, поки звідти не вигулькнуло поморщене личко старої. А Марія молоділа на очах. В одну секунду вона вже стала жіночкою середнього віку, а в наступну – молодицею з гнучкою талією і ніжно персиковою шкірою.

– Прощавай, Софі,– проспівала Марія з усмішкою і легко відступила від скоцюрбленого тільця чи то дівчинки, чи то вже старої.

Жінка ледь не підстрибувала, крутилася, насолоджуючись молодим тілом. Вона змахнула руками й ніжно погладила новеньку шкіру.

А потім її погляд ковзнув униз – і обличчя Марії перекосилося. З її живота стирчало руків'я ножа.

Хрип. Один, другий вирвався із рота жінка. Потім вона надривно скрикнула, змахнула руками й впала. Її тіло забилося в судомах, а по шкірі пішли хвильки. На очах Марії виступили сльози, вона вчепилася в обличчя обома руками й божевільно закричала. Ніж зіслизнув разом зі старою шкірою і впав униз, жінка спробувала його перехопити, але не дотягнулася.

А тоді шкіра почала спадати вниз, ніби жінку чистили, як апельсин. Шматочок за шматочком злітав із молодого тіла, оголюючи кістляве старе.

Жінка ж не переставала торкатися обличчя. Вуста її тремтіли, сльозинки дріботіли на віях, але процес ніщо не могло зупинити. На місці молодиці вже лежала стара.

Марія обійняла себе руками й, не перестаючи схлипувати, обернулася до Софії:

– Задоволена?

– Цілком, доню.

Софі нависала над нею, задоволено скалячись, хоча вона виглядала не краще за неї.

Обличчя Марії сіпнулося. Раз, удруге.

– Поверни мою молодість! – жінку підскочила й кинулася на Софію. А та лише розсміялася й легко її відштовхнула.

Марія впала, а “дівчинка” обійшла її й підняла ніж. Очі Софії жадібно виблискували, вона ніжно провела пальцем по лезу й тягуче промовила:

– Ти помреш.

– Ні, ні! – істерично закричала жінка і знову підскочила. Її руки потягнулися до Софії, але та легко вивернулася і розсміялася.

– О, так. Прямо зараз!

Лезо зблиснуло в повітрі й розсікло горло жінки. Марія застогнала і впала. Спочатку пішов дим, а потім її тіло почало стрімко обвуглюватися. Софія радісно розреготалася й пнула те, що зосталося від жінки.

– Нарешті це сталося!

А тоді раптом зупинилася й охнула. Судомно притиснула руки до живота, який стрімко ріс. З нього тоненькими струмочками текла кров. Обличчя Софії перекосилося від страху.

– Ні, ні… Це мало статися пізніше!

Її вуста затремтіли, по щоках покотилися сльози. Ноги дівчинки підкосилися і вона впала. Софія надсадно прошепотіла:

– Я ненавиджу тебе, Маріє!

Бух. Живіт став ще більше. Софія хитнулася і впала на коліна. Підлога небезпечно зарипіла під її вагою, але вона не могла поворухнутися і лише важко дихала. Сонячне проміння блукало її волоссям.

Хрусь. Дівчинка-стара поморщилася й вигнулася дугою, виставивши живіт догори. Крові ставало все більше. Тріскіт наростав, очі в Софі поволі ставали скляними. На межі свідомості вона відчула плач і спробувала дотягнутися до леза, але не встигла й втратила свідомість.

- Мамо,- хтось шарпав її за плече. Софі повільно розплющила очі й витріщилася на невисоку голу дівчинку, яка стояла перед нею. Вона, здається, не помітила, що жінка прийшла до тями, й продовжувала трясти її своїми слабенькими ручками.

Софі почала тягнутися рукою до леза, яке лежало зовсім поруч. Взяла його рукою і занесла над дівчинкою. Та в останню секунду встигла це помітити й відсахнутися.

Рука Софі впала вниз. Жінка розпласталася на землі й важко дихала, примруживши очі.

- Ти помреш, Маріє, рано чи пізно,- витиснула вона врешті решт із себе.

Дівчинка на неї зиркнула, декілька хвилин ще потупцяла, а потім обережно вийняла ножа з її руки. Софі сіпнулася, але не змогла поворухнутися.

Марія на неї сумно подивилася, а потім поспішно вийшла з кімнати.

Сонце вже сіло й у вибите вікно зазирав місяць. Жінка собі просто лежала, а тоді тихенько заплакала:

- Ти не мала народжуватися, Маріє, не мала…