Ще один другий шанс

Виходжу трохи пройтися на ніч. Завертаю за ріг, проходжу кільканадцять метрів вулицею, котрою простую по кілька разів на день, чую, як попереду дзеленькає трамвай, його ще не видно - вулиця трохи далі вигинається і трамвай ще ховається за будівлями - але вже чути, як дзеленьчить дзвіночок попереджаючи раптових пішоходів про наближення, підводжу очі і розумію: я вже не тут.

Не тут, у сучасному європейскому місті дві тисячі двадцять другого року, а десь там, у Львові, може на Хмельницького, чи на Франка, чи ще десь там, у далекому тисяча девʼятсот сімнадцятому. Чи може сорок другому? Це не має значення.Я все одно не тут, а десь там, на геть іншій вулиці, у геть іншому місті де лиш раз в житті довелося побувати проїздом.

А хтось поруч, зовсім близько нахиляється і майже шепоче:

- У тому домі я жив.

І частина мене по-чесному дивується, бо хіба той хтось мешкав тут? На цій вулиці? Та й взагалі, поруч же нікого немає, хто може стояти і казати мені зараз про те, де він жив?

А інша зацікавлено вдивляється в старі стіни намагаючись побачити щось давнішнє і дуже далеке.

- Ні. Я жив там. Тоді. Бачиш вікна? Наші були на першому поверсі. Ходім, позаглядаєм.

І ми просто ідемо по чужій вулиці, вздовж чужих незнайомих будинків, минаємо темні порожні вікна, куди - я точно знаю - вдивляється мій несподіваний супутник, намагаючись роздивититсь там відлуння того, що було колись.

- Дивись, трамвай, - радіє він, почувши чергове дзеленчання, - мама не дозволяла нам кататись. Казала - дорого, ногами дійдете. А ми, малі, дивились на нього, мов на казку, і мріяли, коли виростемо, накататись до нудоти.

Трамвай вже давно проїхав, а ми все стоїмо, не кваплячись зрушити з місця.

- Дивись, як гарно, - таємничий співрозмовник киває на ліхтарі, що тепло підморгують крізь пожовкле кленове листя.

- Гарно.

- А як тут гарно взимку. Особливо на Різдво, вночі, коли всі йдуть до костьолу. Сходиш зі мною до костьолу на Різдво? - раптом просить він, - я так давно не був на службі.

- Ти сумуєш за цим? - чомусь хочеться спитати саме так.

- Мені цього не вистачає. Це все, що я вмів, і все, що так безглуздо втратив, - зітхає він так близько, що здається достатньо скосити очі і побачиш зовсім поруч високу постать у чорній сутані, - все втратив, - додає через хвилину і вже не зрозуміло, чи то тіні від дерев так примхливо гойдаються від вітру, чи дійсно поруч хтось, кого ти точно не очікував.

Тому краще не дивитись, а просто слухати, час від часу щось перепитувати, повільно йти вулицями, роздивляючись чудернацькі фасади і трохи не розуміти, на якому ти зараз світі.

- А у цьому домі жила генеральша, - несподівано озивається мій супутник.

- Що, прямо у цьому? - посміхаюсь, киваючи у бік цегляної камʼяниці з червоними стінами і ліпними візерунками круг вікон.

- Та ну ні. Звісно ж не тут. У Львові. Ми повз її будинок проїжджали, коли до Опери вибирались, - сміється мій сьогоднішній візаві, - а сходиш зі мною до Опери? - питається з ретельно прихованим сподіванням у голосі.

- Еее... знаєш, тут зараз таке показують... не знаю, чи тобі сподобається, - мені дійсно дуже сумнівно, що сучасна постановка зацікавить трохи ретроградну духовну особу.

- Ну якщо надумаєш, я б приєднався, - він не став наполягати, а просто задивився на черговий будиночок, який, мабуть, що теж про щось йому нагадав.

Так мовчки дійшли до старого собору, де якраз почало вибивати десяту.

- Зайдеш колись до костьолу? - попросив він раптом, - Просто так, хоч на пʼять хвилин, - додав поспіхом.

Я не дуже жалую християнські культові споруди, але чом би і не зайти. Хвіст не відвалиться.

- А сам чому не зайдеш? - мені стало цікаво, навіщо там я.

- Не можу сам. Лишень з кимось, - зітхнув він, - я сам не втримаюсь і повернусь звідки прийшов. А мені ще не можна.

- Чому? - не те, щоб мені було дуже цікаво, але все ж. Все ж...

- Тому що я ще не розказав свою історію до кінця.

- А нащо це тобі? Це ж все минуле. Багато років, кілька життів, нічого не змінити. Все вже сталося.

- Тому що те, що я робив, було неправильно. Так не повинно було бути. Я не повинен був таким бути.

Він замовк. Мені здалося, що поруч вже нікого немає, але він знову заговорив:

- Я наробив багато дурні, бо вважав, що так правильно. Що я зможу потім відмолити. Але не зміг, бо всього-на-всього треба було все зробити інакше. І молитись не за навернення на шлях істинний, а за добре здравіє і довге житіє. У мене просили благословення. А я у ньому відмовив. Думаєш це дрібниці?

- Не знаю, - мені дійсно не було чого відповісти.

- Один з них був моїм другом. Чи не єдиним другом на цьому світі. Я не дав йому свого благословення, бо думав, що так буде правильніше. А він через те вибрав не жити далі.

- Не думаю, що це тебе аж так картає, - мені стало холодно і закортіло додому, а не вислухувати чиїсь раптові откровення.

- Вірно не думаєш, - погодився співрозмовник, задівши краєчком сутани мопсика, що пробігав повз нас, від чого той заметушився, заскавчав і почав гавкати кудись у простір, - другим був мій брат.

- Теж вирішив не жити?

- Ні. Він живий. Досі.

- І в чому тоді проблема? - мені було незрозуміло, що не так.

- Я не зміг прийняти його вибір.

- Ти не перший і не ти останній у подібній фігні, - мені залишалось хіба плечима знизати.

- Він мене прокляв, - додав мій візаві.

- І шо? - як на мене, ясності це не додало, хоча... - зачекай-но. І ти сам вибрав - не жити. Так?

- Ну, в принципі, - підтвердив він, - знаєш, звідси все бачиться геть інакше. Але я не можу зробити те, що повинен.

- І що тобі треба зробити?

- Дати своє благословення, звісно.

- Ну так дай, у чому проблема? - до мене так і не дійшло повного маштабу трагедії.

- Я не можу, - тяжко зітхнув він, - це так не працює. Я можу благословити, наприклад, тебе. Але їх - ні.

- Як так? - ця дивна схема мені була геть незрозуміла.

- З тобою все просто, тому що ти і так знаєш, чого хочеш. За тебе легко молитися. У тебе є досить конкретна мета, просто ти боїшся це остаточно визнати, - заходився пояснювати мій загадковий співрозмовник, - тому все, що від мене треба, просто молитися, щоб тобі врешті решт було легше змиритись з тим, що є. От і все.

- А з ними чому так не можна?

- Тому що то був мій вибір, розумієш?

- Чийсь вибір тобі підтримати можна, а переробити свій, виходить, ні? - на всяк випадок мені треба було уточнити здогадку.

- Саме так, - підтвердив він, - я можу щось змінити лише знов опинившись перед таким самим вибором.

- І де гарантія, що наступного разу ти знов не залупишся, га? - мені не дуже вірилося у те, що людина, яка два рази поспіль вибирала одне і те саме, в третій зможе кардинально змінити рішення.

- А нема гарантіі, - розвів руками співрозмовник. Ну, він сказав це так, що якби його було видно, то він би точно розвів руками, - я лише можу молитися до останньої миті і сподіватись на те, що цих молитов вистачить, щоб в черговий раз не помилитись.

- Ти ж ніц не памʼятатимеш. Наскільки я знаю, ця вся фігня з втіленнями і іншим працює саме так.

- Не памʼятатиму. Але сподіваюсь, що зможу зберегти всередині щось, що допоможе у слушну мить зробити все по-іншому.

- А якщо влетиш у когось, хто вже і так тут існує: зі своєю власною історією, своїми емоціями, своїми почуттями, своїм усім? Ти ж в курсі, що з поточними подіями це не так і нездійсненно. Якщо сам втрапиш на місце тих, хто так і не дочекався твого благословення? Як жити будеш?

Він знов замислився і мовчав майже всю дорогу додому. Вже відкриваючи двері мені знов почувся його трохи стомлений глухий голос:

- А якщо так трапиться, то у мене на цьому світі буде хоча б одна людина, яка мене точно не осудить.

- Це не дасть тобі жодного благословення, - мені було трохи сумнівно, що неосудження якось в принципі допоможе.

- Це дасть більше, - запевнив мене нічний візаві.

- І що я тобі можу такого дати?

- Безумовне прийняття.

Він щез.

Це було зрозуміло, як і те, що я стою біля своїх дверей, тримаюсь за ручку і намагаюсь скласти мізки до купи. Прямо тут, на вхідному килимку у компанії мішка зі сміттям. Це було водночас і дивно, і якось дуже зрозуміло. Зрозуміло все, окрім того, чому він заговорив саме до мене. Чому з усіх, хто був у доступі, вирішив саме мені розповісти свою історію. Чому вирішив, що саме я зможу створити для нього той самий шанс для вірного вибору. Чому?

Може він ще повернеться, ми підемо на різдвяну службу, помилуємося прикрашеними до свята вулицями, постоїмо під ліхтарем, спостерігаючи, як у жовтому колі сполоханими метеликами кружляють сніжинки. І я запитаю чому він прийшов до мене. І може він відповість. І розкаже ще одну історію. А я вже поділюся нею з іншими. І з його благословення напишу цій історії щасливий фінал, бо всі історії повинні закінчуватись щасливо.

І хто я таке, щоб сперечатись з цією безсумнівною істиною.