Ворожбитські легенди. Дитя відьми

За таке волосся у давнину її б назвали відьмою. Прив'язали б до високого стовпа, встановленого десь на центральній площі, обклали б сухими дровами й привселюдно б спалили. А, може, поклали б у дірявий човен і пустили по воді. Вона б, звісно, потонула, бо її не просто поклали у той човен, її б перед тим надійно пов'язали мотузками.

Але у наш час за колір волосся нікого не спалюють і не топлять. У наш час з таким рудим волоссям можна жити спокійно.

Вона дивилася у вікно, яке виходило на вуличку старого міста. Магазинів, що були на першому поверсі будинку навпроти, сьогодні видно не було. Навіть яскраві вивіски не могли пробитися крізь той густий туман. Він молочними клубками повільно рухався вулицями, м'яко обіймаючи автомобілі та пішоходів, дорожні знаки, світлофори та великі рекламні банери. Вона дивилася у те вікно від самого світанку, а туман від самого світанку не розвіювався. Бурхливий рух міста не міг його розігнати, хоча, здавалося, мав би.

На підвіконні стояла напівпорожня чашка вихололого чаю. На дні плавало розбухле зелене листя, але напій вже не парував і не наповнював кімнату приємним ароматом.

Вона сьогодні погано спала, їй цілу ніч снилася темна богиня і щось шепотіла на вухо. А під сам ранок стояла у куті навпроти ліжка і дивилася на неї холодним поглядом. Перед миттю пробудженням здалося, що богиня має зелені очі, хоча весь час на неї дивилися дві темні крижини.

Це був поганий знак. Напевно саме тому в животі від самого ранку кололо і вона нічого не могла з тим вдіяти. Притуляла теплі долоні до невеликої опуклості й тримала до тих пір, поки вони не ставали крижаними. Тоді знову прикладала до гарячої чашки чаю, гріла руки й прикладала до живота, але чай скоро вистиг і вона просто склала долоні на колінах.

На дивані засвітився екран телефону. Дзвінок не пролунав, проте вона бачила, що вхідний виклик тривав. Ні, не зараз. Зараз вона не хотіла ні з ким говорити, тому й вимкнула звук. Сьогодні у неї будуть гості, і вона терпляче чекала їх від самого світанку, ховаючи свою знервованість за вбивчим спокоєм.

***

Вільха вийшла на зупинку раніше, бо вже не витримувала товктися в заповненому трамваї, який тріщав по швах. Надворі її відразу огорнуло холодне вологе повітря і вона поправила комір свого пальта.

Погода була спірною для того, щоб взагалі виходити з дому. Дорогою сюди вона помітила дві патрульні машини — десь хтось точно не розминувся — видимість була поганою, та й дорога досить слизькою. Провівши поглядом хлопця, який вийшов з трамвая перед нею і попрямував вздовж вулиці, сховавши руки в кишені, вона рушила у протилежний бік. Люди ходили помалу, боячись зловити ґаву та врізатись у когось, хто неочікувано вирине перед ними з білого туману. Але Вільха того не остерігалася. Вона крокувала впевнено і швидко, ховаючи шию в комір і сподіваючись скоріше дістатися потрібного місця. Витягла з кишені жовтий квадратик паперу, на якому була написана потрібна адреса, і завернула в одну із бічних вуличок.

Потрібний будинок знайшовся швидко, хоча їй ні разу не доводилося бувати на цій вулиці. Складалося враження, ніби густа молочна завіса розступалася перед нею, утворювала коридор, яким Вільха могла без остороги ступати. А інші будинки тьмяніли і ховалися в туман, щоб не збивати її з пантелику, не відволікати. Зупинилася навпроти темних металевих дверей під'їзду і підняла голову, дивлячись, скільки поверхів мав будинок. То була невисока стара будівля, ще з тих часів, коли на ліпнину та оздоблення фасадів не скупились.

Їй не зайти всередину без ключа або допомоги жителя цього будинку. Але ключа вона не мала, і на сторонню допомогу розраховувати не доводилося. Вільха хвилинку постояла, приклавши руку до холодної поверхні дверей. А тоді взялася за ручку і штовхнула від себе, проходячи до затишного під'їзду. Коли вона подолала кілька сходинок, аби опинитися на першому поверсі, просто перед нею відкрилися дверцята ліфта. Той був пустим і його ніхто не чекав, але Вільха проігнорувала запрошення зайти та стала підійматися на четвертий поверх сходами.

З квартирою, яка була потрібна дівчині, сходову клітку ділили ще три. Вільха переступила останню сходинку і зробила півколо, замість того аби відразу попрямувати до своєї цілі. Провела кінчиком вказівного пальця по кожних дверях — люди завжди цікаві до гостей своїх сусідів. А їй не надто хотілося даремно ставати предметом обговорень, тож нехитрі чари були доречними.

І от, нарешті, Вільха зупинилася перед дверима потрібної їй квартири і постукала, не звернувши увагу на дзвінок. Навіть не стала випробовувати, чи справний механізм. Просто мала якусь нелюбов до часто противного звуку, який лунав із таких дзвінків.

Двері відчинилися швидко, так, ніби господиня якраз проходила поруч або і взагалі стояла біля входу, чекаючи гостя. У прочинених дверях показалося розпущене руде волосся. В сірості та бляклості, що панувала на сходовій клітці, воно виглядало дико, ніби вогнище, розведене в засніженому полі. Від яскравості цього кольору бліде обличчя жінки виглядало ще більш блідим, а темні кола під очима — ще темнішими.

Господиня мовчки пропустила Вільху у квартиру, зачинила двері та пройшла за нею у вітальню, стала напроти того вікна, з якого спостерігала за вулицею із самого ранку. Гостя не роззулася, не скинула пальто і навіть не розстібнула його. Тримаючи руки в кишенях, зупинилася на вході до кімнати, не ступивши на килим.

— Ти чекала на мене, правда ж? — першою заговорила Вільха. Її голос був холодним, ніби якась частинка тієї осінньої мряки проникла у її горло і оселилася там.

— Так, — сухо відповіла жінка, тримаючи складені долоні на животі.

— І ти знаєш, чому я тут?

— Здогадуюсь.

Розмова перервалася. Здавалося, обом жінкам вона давалася нелегко. Вільха ковзнула поглядом світлими стінами, світлими меблями, сірим килимом, на який вона не стала ступати. Молочною завісою туману за вікном, крізь яку пробивалися обриси будинків; білою чашкою чаю на підвіконні. Блідо-блакитною домашньою сукнею господарки квартири. Глянула на її світле обличчя, змучене безсонням, але таке молоде. Все довкола було світлим, світлим та тьмяним. Усе, окрім неймовірно гарячого рудого волосся, настільки насиченого, що оточення взагалі здавалося примарним.

— Анно, — зітхнула гостя, яка сама виділялася на фоні загальної млявості, ніби чужорідний об’єкт. Її чорний одяг і такого ж кольору волосся робили її суцільною темною плямою серед кімнати. — Я знаю, що дитина, яка зародилася в твоєму череві, від знахаря.

Жінка притисла долоні міцніше, ніби гостя могла вирвати нове життя у неї з-під серця.

— Ти можеш не хвилюватися, я нічого їй не зроблю, — запевнила Вільха. — Я тут не для цього. Біда у тому, що Орден теж про це все знає. І те, що ти хотіла цієї дитини, все ускладнює. Тобі вартувало піти раніше, Анно. До того, як управителі дізналися. Треба було тікати одразу.

— Я це розумію, — зітхнула Анна. Напруга невидимим вантажем впала на її плечі і вона зігнулася під його тяжкістю. Сіла у крісло і жестом запропонувала гості місце навпроти, на дивані, але та відмовилась і продовжила стояти. Точно так само, як уві сні стояла темна богиня, лиш та над рання чаїлася в куті спальні.

— Я знаю, що так треба було зробити. Але я не знала, Вільхо, що так взагалі може статися. Я думала, це неможливо. Яка ж ймовірність того, що відьма може завагітніти від знахаря?

— Раз в рік і палка стріляє, як говориться... — з якимось жалем промовила Вільха. — Був би це будь-який інший чоловік, не було б жодних проблем. Але ти знаєш, які закони. Орден ніколи не дозволить їхній відьмі пов’язатися родинними зв’язками зі знахарями. Знаєш же, не важливо, вийдеш ти за нього чи ні, визнає він це дитя, чи ні. Навіть якщо ви ніколи більше побачитесь — для них це нічого не змінює.

Анна стисла губи у тонку смужку. Здавалося, вона на межі — ось-ось і розридається. Але чи присутність Вільхи, чи розуміння безкорисності сліз змушували її триматися.

— Я прийшла не з гарними новинами, як ти розумієш. На жаль, мені нічим тебе втішити.

Анна кивнула в знак розуміння, стримуючи емоції. Вільха бачила, яких зусиль їй вартувало опанувати себе, але мало чим могла зарадити.

— Орден бажає бачити тебе. Завтра, опівдні. Скоріше за все, тобі поставлять умову: або ти позбудешся дитини, або тебе оголосять поза законом. Я не можу сказати більше ні слова, — темнокоса дівчина опустила очі на підлогу, дивлячись на гострі носки своїх черевиків. — Але ти сама все знаєш, Анно. Сама все знаєш.

Вона знову оглянула інтер’єр кімнати, хоч насправді не мала до нього особливого інтересу. Востаннє глянула на руду відьму і розвернулася до виходу.

— Завтра об одинадцяті, — сказала Вільха раптом, зовсім трохи озирнувшись, щоб впевнитись, що Анна слухає її, — я б мала зустріти тебе тут і провести на зустріч. Але якщо завтра в одинадцять тебе тут не буде, я не поспішатиму доповідати. Бувай, Анно!

У квартирі стало тихо. Через всю кімнату вона дивилася на двері, які щойно зачинилися, випустивши Вільху на сходову клітку. Вона хотіла сказати дякую, але слова клубком застрягли у горлі, тож Анна не стала хрипіти і натужно намагатися випхали їх звідти. Підійшла до вікна, у яке дивилася сьогодні кілька годин поспіль, і глянула донизу. Туман потрошки розсіювався і в мутній пелені вона помітила темну постать, що вийшла з під'їзду.

Вільха не сказала їй всього, але Анні цього й не було потрібно. Вона знала, що було не сказано, вона справді це знала. Її ніхто не відпустить. Орденом керують консерватори. Коли хтось порушує давні закони, йому не дають другого шансу. Будь-які обставини ніколи не стають виключенням, хай би що там не було. Вони не закриють очей та її зв'язок зі знахарем, будуть переслідувати і зроблять все, щоб ця дитина не народилася.

Анна картала себе, що вона так довго втішалася даремною надією, такою ж примарною, як постать Вільхи в тумані. Як і чому вона сподівалася, що Орден не дізнається, а якщо дізнається, то облишить її? Адже вона — не просто якась там відьмочка, не першокурсниця, яка щойно вступила на навчання. Вона була орденською відьмою вже майже шість років й була на гарному рахунку, мала рівень сили вище середнього, виконала багато складних і не дуже складних доручень, ніколи не потрапляла в конфлікти і не приносила проблем, але… Але все це не мало ніякого значення, бо особистий зв’язок зі знахарями був якраз тим, за що її могли спалити на вогнищі вже у наш час.

***

Вільха сиділа на даху будинку навпроти, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою. Вона ще парувала, але за такої погоди зовсім скоро стане холодним та безкорисним пійлом. Сьогодні туман був не настільки густим, як вчора, але все ж до кінця не розвіявся, снував перед очима білуватою пеленою. Так, що постійно хотілося протерти очі, щоб бачити краще. Одного разу вона таки не втрималась і потерла густо нафарбоване око, розмазавши туш. Вилаялася, що дорога косметика виявилась тим ще лайном, і спробувала виправити ситуацію, витерши розводи вологою серветкою. Зітхнула і глянула на будинок навпроти, у вікно на четвертому поверсі, яке знаходилося прямо над входом в під’їзд. Там не горіло світло, і у вікні нікого не було видно.

Вільха поставила стаканчик з кавою біля себе та дістала з кишені телефон. Була майже одинадцята. Відьма знала, що у тій квартирі на четвертому поверсі, з вікном, у яке вона дивилася просто зараз, нікого немає. Можливо, вона пустує ще з ночі, а може її залишили на світанні. Або ж ще учора. Вільха могла сидіти тут і чатувати весь цей час, але, звісно, не зробила цього.

Після зустрічі з Анною вона прийшла додому, прийняла холодний душ і добре виспалась, провівши у ліжку більше дванадцяти годин. А потім зібралася і знову прийшла за цією адресою, тільки тепер вилізла на дах будинку навпроти й гріла посинілі руки об стаканчик кави, яку навіть не пила. І, звісно, знала, що у тій квартирі нікого немає. Не більше години — це все, що вона могла зробити для Анни. Дати їй фору в одну годину перед тим, як її почнуть шукати. Правду кажучи, вона не повинна була приходити до неї учора — сьогодні вона б мала вперше завітати до рудої відьми в гості і разом з нею відправитися в штаб Ордену. Але у цій справі було занадто багато тих але, щоб вона робила все за правилами.

Час тягнувся повільно, як і годиться в ситуаціях, коли ти знудився чекати. Дівчина сиділа незворушно, хоча ноги вже почали затерпати від такої пози.

— Іль, де Анна?

Вона здригнулась, повернувши голову на звук. Трохи позаду неї стояв високий парубок в довгому чорному пальті, тримаючи руки в кишенях. Так само, як це любила робити сама Вільха. З високого коміра, що погано захищав від холоду, виднілася блискуча сережка у вигляді хреста. Вона тихо подзвонювала, коли черговий порив вітру колихав її або коли хлопець робив рух. Він дивився на відьму крізь тонке скло овальних окулярів.

— Не знаю, — просто відповіла Вільха, ніби між іншим поглядаючи на екран телефону.

Заледве було пів на дванадцяту — ще занадто рано, щоб Орден забив тривогу. Зовнішній спокій давався їй складно, бо вона хаотично перебирала в думках варіанти, як би можна було викрутитися із цієї невигідної ситуації. Та парубок, який стояв над нею, ніби гріх над душею, в якомусь сенсі ним і був. Він підійшов ближче і присів поруч, беручи до рук стаканчик з охололою кавою і роблячи ковток.

— Ти що, не знаєш, де купити смачної кави? — скривився він, ставлячи напій назад.

— Я взяла її не для того, шоб пити, — відказала вона. — Чого ти тут?

— Мене послали придивитись за вами двома, — випрямився хлопець. — Але я бачу лише одну. Де Анна і чого ти тут?

— Кажу ж, не знаю. Втекла, напевно.

— А ти присіла на перекур? — поправляючи окуляри таким типовим рухом — повернувши їх на перенісся середнім пальцем — хлопець прискіпливо подивився на співрозмовницю. — Ти знаєш, я б міг здати тебе за невиконання наказу.

— Про що ти, Даре? — Вільха підвелася, обтріпуючи пальто від дрібних крапель вологи. Доки вона сиділа в одному положені, осіння мряка встигла добряче на неї насісти. — Про яке невиконання ти говориш, я чекала Анну пів години, не маючи змоги зайти в під’їзд. Але її, схоже, немає вдома. Якраз збиралася доповідати про це.

— Не пам'ятаю, щоб ти була таким брехлом, Іль. Хоча брехні твої смішні. Ніколи б не подумав, що ти будеш ризикувати заради когось своїм положенням.

— Всього лише маленька фора.

Маленька фора? Хто зна, коли, що і як саме Вільха зробила: може просто закрила очі на втечу, а може попередила Анну про свій сьогоднішній візит. Щоб це не було, це не можна було назвати маленькою форою, тому що за подібні речі саму Іль могли понизити у званні або навіть виключити з Ордену. А для втікачки це була велика змога зникнути непоміченою, бо управителі впевнені, що у них все під контролем.

Дар поглянув на вуличку. Їх з Вільхою точно було видно знизу, якби лише хтось із перехожих підняв голову. Вони б виглядали як ті два голуби, що повсідалися на лінії електропередач і зверхньо дивилися донизу, обговорюючи план захоплення людства. Але в таку паскудну погоду мало кому приходило в голову дивитися догори. Всі дивилися під ноги та перед собою, щоб ненароком не налізти на якусь перешкоду.

— Пропоную угоду, — губи хлопця розтягнулися в хитрій посмішці. — Якщо дістанешся до Високого Замку скорше за мене, я тобі підіграю.

Вільха прискіпливо дивилася, як кумедно спотворюється її відображення в скельцях його окуляр. Так само химерно в її уявленні виглядала його пропозиція, але вона була надто заманливою, щоб не погодитись.

— Згода!

Дар з готовністю простягнув їй долоню для рукостискання в знак укладеної щойно угоди.

Мить вони стояли один навпроти одного, стискаючи руки в дружньому жесті і дивлячись один одному у вічі. Наступна мить — і вони обоє, на ходу розстібаючи ґудзики верхнього одягу, вже зістрибували з даху.

Це зайняло б хвилин сорок пішки, враховуючи підйом на гору, або в рази швидше, якщо під'їхати на таксі. Якщо, звісно, не потрапити у затор. Або ще швидше, ніж автівкою, якщо вони обоє добренько постараються. Ще умовою була гарна видимість, чого останніми днями у місті лева не спостерігалося, але особливою проблемою для них це не було.

"Люди дивитимуться", — думала про себе Вільха, зупиняючись перед пішохідним переходом. Для неї горіло червоне, автомобілі проїжджали повз, але через погану погоду не надто швидко. Проковзували кольоровими коробками перед очима, а в середині — люди, заклопотані своїми справами й думками. Звісно, вони дивитимуться, але міський народ звиклий до усякого. Кожна людина думає про своє, крокує своїм маршрутом і рідко комусь є справа до незнайомця, якщо він не коїть серед вулиці щось геть аморальне.

Вона зірвалася з місця, не дочекавшись, коли червоне світло для пішоходів зміниться зеленим. Не було часу, бо Дар десь зник з її поля зору. Напевно обрав паралельну вулицю, але це було так по-дурному, бо Вільха побігла найкоротшим шляхом. Вона змійкою прошмигнула поміж автівок, змушуючи їх гальмувати. Натовп на протилежному боці дороги ахнув, спостерігаючи, як дівчина перестрибує через невисоку загорожу перед тротуаром. Чорне пальто в русі здавалося в’язким димом, який тягнувся позаду.

Вона бігла далі, хаотично озираючись у всі боки. Знала, що її суперник десь поблизу, він просто мусив бути десь поруч. І він справді потрапив їй на очі. Точніше, перше, що вона помітила, це відблиск від сережки в його вусі. А тоді з-за скелець на неї блиснув гострий погляд. Він, точно.

Дар показався у паралельній вулиці і теж помітив дівчину. Біг швидко, перестрибуючи лавки, низенькі огорожі та навіть кілька автомобілів, що дуже недоречно опинялися на шляху. В якусь мить дві вулички об'єдналися в одну. Суперники ледве не втаранилися один в одного, бо Вільха оминала групу туристів, яким пощастило потрапити у Львів такою погодою, а Дар ковзнув капотом автівки, яка не встигла вчасно загальмувати, щоб пропустити його. Під крик водія про те, який хлопець недоумок, вони притислися спина до спини. Якусь мить обоє переводили дихання, а тоді знову кинулися в біг, оминаючи Домініканський собор.

Вільха точним рухом, ніби робила так кожного дня мінімум по два рази, підкинула догори поділ свого пальта, щоб воно не заважало, і перестрибнула через сміттєвий бак. Він виявився такою несподіванкою на шляху, що оминути його вже не було ніякої можливості. Дар застрибнув на лавку, відштовхнувся від спинки і перелетів через голови декількох перехожих. Ті шоковано зупинилися, проводячи хлопця здивованими поглядами. Мабуть, хтось подумав, що тут знімають кіно, а вони не помічають знімальної групи.

Вони навмисне намагалися більше не рухатися одним маршрутом, бо коли були поруч, намагалися тримати один одного в полі зору і часом це ставало справжньою проблемою. Дар всього лише на якусь секунду відволікся, вихопивши поглядом силует дівчини. Вона пробиралася проїжджою частиною, петляючи між автівок. І тієї секунди йому вистачило, аби на швидкості влетіти в якогось чоловіка.

— Трясця! — вилаявся він замість того, щоб перепросити, і, оминувши столики біля кафе чи то ресторану, кинувся за Вільхою, перебігаючи дорогу.

Вона вже була на протилежному боці. Бігла сходами, коли краєм ока помітила, як хлопець з кимось зіштовхнувся. Вирішила, що якраз зараз саме той момент, якого вона чекала.

Дівчина зупинилася, похапцем озирнулася і нахилилася до землі, ніби вирішила зав’язати шнурки. Але у її черевиків не було шнурків, вона просто торкнулася трьома пальцями доріжки. Після цього руху хутко піднялася, та так різко, що ледве не заточилася носом у асфальт. Але все-таки втрималася на ногах і сховалася за одним із дерев, що росли по обидва боки від пішохідної доріжки.

Коли Дар дістався до тієї алейки, то лише те й встиг, що помітити шматок її пальта за деревом. Добігши туди він насупився, зрозумівши, що дівчина застосувала магію і втекла.

— От відьма, біс би її… — прогарчав хлопець, але закінчувати лайку не став. Так само і не став щосили бігти, аби наздогнати Вільху. Навпаки, постояв і вирівняв дихання. Приклав долоню до стовбура, до якого кілька хвилин тому притулялася чорнява дівчина, і задумливо поглянув на небо.

Там, на фоні хворобливо-блідих хмар, літало кілька птахів.

— Ага…

Його посміх був хитрим, не обіцяючим нічого хорошого. В темних очах ніби проскочила якась бісівська іскорка.

Замість того, щоб побігти далі, намагаючись компенсувати втрачений час, він сановито витяг з кишені телефон, аби зробити дзвінок.

— Микито, друже, ти десь поблизу? — задоволеним голосом запитав Дар, крокуючи у зворотному напрямку. Він знав відповідь на своє питання, тому не став навіть чекати. — Маю до тебе одну справу, нагальну.

***

Вільха чимдуж бігла, не зупиняючись навіть тоді, коли холодне повітря розривало легені. Вона вже не шукала очима десь поруч Дара, бо знала, що змогла відірватися. Вона не могла переміщуватися на великі дистанції, лише два-три метри і в конкретне місце, яке вона чітко бачила. І то, це, звісно, не була телепортація. Вона входила у дуже короткочасний потік, який дозволяв їй рухатись із такою швидкістю, що людське око не сприймало. Але такий трюк забирав чимало сили. Проте, воно того вартувало, вона відірвалася — виграє це маленьке змагання і хлопець буде змушений їй допомогти, коли вони будуть доповідати перед управителями.

Перед сходами вона не витримала і зупинилася, без перепочинку починати рух під гору було вище її сил. Обперлася руками об коліна, роблячи глибокі вдихи. Кілька людей зійшли зі сходів, обговорюючи погану видимість у Львові, і кинули на Вільху короткі погляди.

Набравши в легені якомога більше повітря, вона стала підійматися вгору. В думках проклинала все на світі: і Орден зі своїми печерними законами, і того знахаря, від якого Анна завагітніла, і Анні напевно також гикалося, на пару з Даром. Ноги напружилися до межі, м'язи горіли й дихання знову збилося так, що дівчина не могла впоратися з ним. Намагалася вдихати носом, але вдавалося через раз.

— Хай би… воно… все… провалилося до чортової… матері… — пихтіла Вільха сама до себе, хапаючись руками за поручні огородження.

Сходи закінчилися і почався похилий кам'яний підйом, на якому легко було послизнутися. Але тішило те, що маршрут підходив до кінця. Вона вже бачила перед собою місце, яке мало стати кінцевою. Там нікого не було, що дуже повеселило Вільху, та щойно вона вже відкоркувала уявну пляшку ігристого, огорожу перестрибнув темний силует.

— Якого?…

Дар стояв та посміхався, спостерігаючи, як дівчина наближається. Вона глянула через огорожу, донизу, оцінюючи, яким крутим схилом йому довелося видиратися.

— Ти в свому розумі? Там же можна вбитися!

— Жага перемоги — вона така, — відказав хлопець, запускаючи в коротке волосся руку, ніби хотів зачесати його назад.

Вільха промовчала, спираючись на коліна долонями і голосно дихаючи. Ноги тремтіли й здавалося, що коліна от-от підігнуться і вона впаде. Повз них пройшло кілька людей, які вже спускалися з Високого Замку. Дівчина навіть мусила посторонитись, аби вони змогли протиснутися вузькою доріжкою. Лише тоді, коли трохи втихомирила дихання, вона випрямилась і глянула на свого суперника. Він широко посміхнувся і промовив:

— Я виграв!

Його сережка відволікала увагу, блимала, ніби вогник на новорічній гірлянді. А відображення в окулярах Дара, те, яке привертало її увагу на даху… його не було. І скельця виглядали такими дивними, ніби то і не скло було. І взагалі хлопець поводився якось… не так. Не ховав руки в кишені, як робив зазвичай, постійно поправляв волосся, хоча воно було короткостриженим — що там поправляти? Була б вона звичайною людиною, не звернула б на такі дрібниці уваги. Що вони, в цілому, означали?

Варто було відмахнутися від підозрілого відчуття, як від набридливої мухи, але Вільха не була звичайною людиною. Вона не звикла нехтувати своїми відчуттями. Те, що бачила зараз перед собою, виглядало як трансляція старої телепередачі на не менш старому телевізорі, котрий не увімкнеться, поки ти кілька разів не огрієш його. Минуло кілька митей, доки здивована побаченим Вільха прийшла до тями і її дивування змінилося похмурим виразом обличчя.

—Ти за кого мене приймаєш, Даре?

Відьма вп’ялася в хлопця напроти колючим поглядом і навіть не кліпала, але він знав, що вона звертається не до нього.

— Знаєш таке, що на війні всі засоби хороші? — пролунало з-за її спини. — Але я знав, що на довго тебе не обдуриш.

— Це нечесна гра! — прогарчала дівчина, коли її співрозмовник нарешті порівнявся з нею.

Це був Дар. Він хитро посміхнувся їй, примружуючи темні очі. Побачивши ще одного Дара Вільха не злякалася і навіть не здивувалася. Перевела погляд на іншого хлопця, зауважуючи, що мана вже спала і перед нею стояла абсолютно інша людина. Микита, як не крути, ніяк не був схожим на Дара, тому його ілюзія була такою швидкоплинною. Парубок був світлокосим та світлооким, і навіть одягався у світлі речі, у той час, як справжній Дар був суцільною темною плямою, як і сама Вільха.

— Ти засранець, Даре! Як ти міг використати такий підлий трюк, я ж твоя сестра!?

— Напевно саме тому.

Доки ці твоє з’ясовували стосунки, Микита сперся на невисоке огородження і дістав з кишені пачку цигарок. Коли дим наповнив його легені, світ почав здаватися хоч на краплинку, але кращим.

— Та годі тобі, велика біда…

— Що!?

Микита заледве встиг встрянути, не дозволивши дівчині наблизитися до Дара, хоча за комір вона його все-таки хапнула.

— Не лізь! — прогарчала Вільха. — Я зараз йому вуха повідриваю!

— Заради бога, Даре, — зітхнув Микита, продовжуючи тримати дівчину. Хоча весь його вигляд говорив про те, що його веселила вся ця ситуація. — Якщо ти зараз їй не скажеш, я не буду її тримати. Нехай б’є тебе просто на порозі Ордену.

— Ти! — гарчала Вільха, намагаючись все-таки повернути собі спокій. — Вирішив пожартувати?!

У мить, коли Дар обережно стис пальцями руку дівчини, яка продовжувала трясти його за комір, Микити відійшов від них на кілька кроків. Струсив попіл з напівзітлілої цигарки та зробив затяжку. Рідня — розберуться.

— Засранець! — зрештою випалила дівчина під його тихий сміх.

— Бо-оже, та годі тобі, ніби я й справді зробив щось жахливе. Просто дзвінок другу і маленька хитрість, чисто заради веселощів, — Дар дивився на сестру спокійно, без крихти каяття за махлювання. — Але я знав, що ти не оціниш. Просто хотів, щоб ти зрозуміла, що якби слідкувати за тобою відправили не мене, то ти, дурна твоя голова, мала б великі проблеми! А через кого? Через Анну, яка не могла розібратися, з ким варто спати, а з ким ні!

— Ну все, годі! — перервав Микита, оглядаючись по сторонах. — Найшли де! Ми всі троє матимемо проблем, якшо ви будете тут так волати.

Донизу спускалося кілька людей, що вже достатньо налюбувалися затуманеним краєвидом міста. Вони стишили свою розмову, проходячи повз підозрілу трійцю, яка теж відразу ж замовкла.

Микита загасив недопалок об холодну трубу загорожі та відійшов трохи, аби викинути його в смітник. Повертаючись, дістав із кишені телефон і глянув на годину. Одинадцята сорок сім.

— Ше трохи постоїмо і будуть зайві питання. Треба йти, — промовив хлопець.

— Ага, — кивнув головою Дар, помічаючи, як сердито дивиться на нього Вільха. — І як ти можеш думати, шо я аж такий вже засранець? Звісно, ти виграла наше маленьке парі. Ходімо.

Дівчина підозріло покосилася на брата, не відчуваючи в його словах ніякої підстави. Тоді перевела погляд на блондина, що стояв трохи позаду і виглядав задоволеним, ніби кіт, що об'ївся сметани.

— А коли ти встиг йому розказати?

— Є така річ як телефон, — гмикнув Дар. — Могла б іноді користуватися ним не лише як годинником.

Вільха закотила очі. Парубок махнув рукою, показуючи на схил — те, що колись було стіною або ще якою частиною того самого замку, який тепер Високий, але якого вже давно нема. Каміння, земля, рослини, цілі дерева, які проросли поміж тим всім, утворювали дещо подібне до стіни і зараз. Лише вона була дуже похилою.

— Ти перша.

Вона цикнула, але сперечатися не стала, бо в них і справді не було більше часу, щоб отут стояти та вирішувати стосунки. Востаннє вона глянула нагору та донизу по схилу, аби впевнитись, що ніхто не спускається і не підіймається. Нікого не було, тож Вільха не зволікаючи лягла спиною на ту стіну, склавши руки на грудях навхрест. Хлопці більше теж не стали чекати, повторили її дію, лягаючи поруч по обидва боки. Коріння, міцне і завивисте, стало швидко тягнутися до їхніх тіл, огортаючи, ховаючи від поглядів інших людей. До них приєдналося тоненьке коріння кущів, навіть трохи трави, що вже була слабка і пожовкла. За кілька хвилин від відьми та ворожбитів лишилося лише три горбики з коріння і землі, що були помітні лише коли точно знати, куди дивитися.

Двоє чоловіків, що проходили повз, важко дихали, підіймаючись під гору. Для них все на цьому шляху було звичайним і ніщо не викликало підозр. Трохи постояли, відхекавшись, та й пішли далі. Дивитися на Львів у тумані.

***

Анна мовчала від того самого моменту, як о четвертій ранку сіла в автівку і вони рушили в дорогу. Не зронила до нього ні слова, ніби боялася, що той звук може зруйнувати вдалий перебіг подій. Злякати їхню удачу. Чоловік і не наполягав. Просто час від часу кидав погляд в дзеркало заднього бачення, перевіряючи, чи вона не заснула.

Відьма не спала, бо щойно заплющувала очі — бачила перед собою образ темної богині. Розмитий і нечіткий, але Анна знала, що то вона. Мара снилася їй і бачилася у випадкових перехожих. І жінка раптом усвідомила, що дитина, яку вона носить під серцем, буде особливою. Дитиною відьми та знахаря, за душу якої буде змагатися не один нечистий.