Канікули смерті

— Куди це ти в таку погоду, хлопче? — спитав немолодий водій автобуса й нервово запалив цигарку.

— До Арапівки, — захекано відповів Ярослав, заштовхуючи дорожню сумку до багажного відсіку.

— То готуйся до пекла, — скривився чоловік.

— Що ви сказали? — уточнив п’ятнадцятирічний хлопець.

— Нічого, дорога жахлива.

Ярослав мовчки сів у крісло й втупився у вікно. Під холодними, як повіки Мари, вітрами усе навкруги здавалося лячним: будинки — зубоженими прихистками привидів, дерева — моторошними велетнями, під якими ховаються кровожерливі монстри й чекають, поки хтось вискочить із транспорту за природною потребою…

— Хлопче, твоя зупинка!

На Ярика в’їдливо дивився старигань і неприємно цокав зубами. Ярослав швидко схопився з місця.

Непогода пробирала снарядами крижаної електрики. Хлопець притис голову до плечей і поплентався розмитою дорогою до Арапівки.

Через двадцять хвилин, коли сутінки сірими вовками спустилися на подвір’я хат, розлючений Ярослав добрів до свого дому.

— Мам! — крикнув із порогу.

Увімкнув світло у вітальні й роздягнувся. У хаті панувала зловісна мертва тиша.

«Маам, я вдома! Таату!»

Пройшовся кімнатами — пустка. Вийшов надвір, гукнув — нічого. Потягнувся до мобільного, набрав номери батьків — гудки йдуть, відповіді нема.

— Дивно, в гості пішли чи що? А хату забули зачинити… — міркував уголос.

Заварив чай і пригадав, що не повідомив батькам про свій приїзд із кадетського ліцею. Хоча збирався… Та товариш Льоха відволік.

Замислився. Гробова тиша дому насторожувала. Раніше в хаті завжди гучно цокав годинник. Підійшов перевірити — той зупинився. Ярик набрав батьків ще раз. Нічого. Зателефонував сусідці Тамарі. Виклик іде – слухавку ніхто не бере. Через 2 години самоти надвір безсоромно впала ніч. Ярик одяг зимову куртку і вийшов на вулицю. Одразу здивувався, що в домах не горіло світло. Чорнота, мов отруйний газ, виїдала очі. Оглянувся на свій будинок — лампа просвічувала крізь вікно.

— Значить, електрику не вимкнули, — буркнув сам до себе.

Увімкнув ліхтарик на смартфоні. Прочинив калитку тітки Тамари й погукав із порогу, та знову не отримав відповіді. Чорна пустка лізла гадюками до мозку й не пускала зробити крок усередину. Хлопець затамував подих. Прислухався. Знову тиша, навіть собаки грали в мовчанку. Неприємне передчуття змусило перевірити інші будинки. Заходив до кожного двору, гукав — безрезультатно. Морок й німота селища робили серцебиття частішим.

— Може, односельчани гуртуються в клубі? Щось трапилося?

Ховаючи страх до кишені здорового глузду, Ярик поплентався до сільського осередку культури. Помітив вогник й полегшено зітхнув. Сподівався, що зараз віднайде всьому логічне пояснення. Зблизька побачив лише темну будівлю й купу мобілок, що беззвучно блимали.

Нічну темряву оглушив дикий крик. Ярик перелякано озирнувся. Моторошний голос наближався. Хлопець, не роздумуючи, забіг до клубу й зачинив двері. Пригадав, що там був засув, тож машинально ним скористався. Вимикач світла не працював.

Ярик завмер і насторожив вуха. За дерев’яними дверима хтось важко ходив. Топіт нагадував копита чи то коня, чи козла. Ярик відсахнувся. Невже це Той, ким лякали батьки в дитинстві? Той, хто ночами зістрибував із дерев і забирав нехрещених? Серце загупало в такт звіру. Ярик, боячись розтулити рота і дихати, позадкував — і вступив у щось липке. Оглянувся з телефоном у руці — то кров, яка багряною доріжкою вела до головного залу.

— Ні! На біса! — скрикнув.

Гуп! Гуп! Двері умить віддали пронизливим гуркотом. Ярик зрозумів, що Чорта вони довго не втримають, тож треба ховатися.

З тремором у руках Ярик освітив ліхтариком штабель скривавлених тіл, що дивилися на нього прозорими очима.

— Тільки б живі! — думав про своїх.

Крок уперед — лежить сусідка Тамара з випотрошеним животом. Ще крок — його шкільний друг Антон з двома обрубками замість рук. Крок — чиясь маленька голова під ногами. Крок — відірвані зуби… Наступний крок — брудна доріжка з кишок і м’яса…Ярика знудило, але він не здавався. Крок далі — зі стелі звисають ноги. Хлопець зупинився. Підняв очі — то батько, повішений на люстрі...

— Боже, як це? За що? — серце провалилося в прірву розпачу. Руки потягнулися зняти труп, але не дістали. Сумними очима Ярик оглянув трупи, що лежали поруч. Гупання дверей посилилося.

Раптом десь поблизу почувся тихий голос:

— Тікай, Яррррику, пекло тепер ходить землею… Ми самі винні, ми викликали його…

— Ні! Мамо!!! Що ви наробили?! — сльози нахлинули пекельними градами.

У цю ж мить двері впали зі звуком грому. Топіт наблизився до зали… Гучне дихання Чорта пронизало простір тваринним жахом. Ярик перехрестився, обійняв мати наостанок й обмазався її кров’ю…