Мікрогорори

1

- Тепер все буде добре, кохана, - каже чоловік, якого я не знаю, і повертає фотокартку дітей, яких я не знаю теж, на білий лікарняний столік. - Якщо ти більше не будеш робити дурниць, все буде просто чудово.

Я заплющую очі і відчайдушно намагаюся згадати будь-що зі свого досуіцидного життя, але все дарма; в мені лише кріпне впевненість, що я намагалася вбити себе не в приступі відчаю, а за якоїсь важливої причини.

2

Я примудрилася забути телефон, коли останньою виходила з офісу та поспішала додому, де живу сама, без настирливих друзів та родичів, і щось трапилося з ліфтом. Світло згасло, ніхто не чує, як я б’ю кулаками по дверцятах, що просто не відчиняються, і край - а до наступного робочого дня ще тиждень.

3

- Якщо щось піде не так, натисніть кнопку, ми вас почуємо, - сказала медсестра, перш ніж закотити каталку зі мною у вузьку тубу томографа, де навіть руки не підняти, бо немає куди.

Я тисну цю кляту кнопку вже годину, а може, і дві; здається, щось дійсно пішло не так, але не зі мною, а з усім, що навкруги.

4

Все життя я ненавижу комах: огидне шурхотіння, жорсткі потворні лапки, всюдисущість та здатність ховатися в найдрібніших щілинах і зненацька виповзати назовні, коли цього не очікуєш.

Третю ніч поспіль я прокидаюся від того, що якась з цих істот, безжально дряпаючи мені горлянку, виповзає з мого власного тіла.

5

Я їхала на роботу, коли світ довкола вибухнув нестерпним білим. Певно, то бомба, про яку всі говорили, що її навряд чи застосують, бо це вже занадто, але зараз, коли моє волосся горить, а автівку затисло між уламками, я думаю не про прогнози, а лише про доньку, яка залишилась вдома одна.

6

- Це невеличка операція, яка допоможе їй адаптуватися в соціумі, знизить рівень тривожності та приборкає неконтрольовану поведінку, - казав лікар моєму батьку, а той кивав головою - мовляв, так воно дійсно буде краще.

Просто зараз тонкий довгий інструмент, схожий на широку довгу голку, наближається до мого ока і не збирається зупинятися, доки не зруйнує лобні долі мозку, і я кричу щосили, але ніхто не слухає мене і не вірить, що я буду слухняною дівчинкою, тільки припиніть, будь ласка.

7

Будинок, в якому померла моя бабуся, зовсім не страшний і навіть не старий, це проста пятиповерхівка, яких в місті мільон, а може, й два.

Але я вже добу не можу вийти назовні, бо цей клятий будинок лише прикидається безпечним та звичайним, насправді ж на витертих шпалерах все ясніше проступають розпачливі світлини тих, хто, як і я, так і не знайшов з нього вихід.

8

Хтось ходить за мною кожен вечір - я чую його тихі впевнені кроки, хоч і не можу побачити нікого за спиною, як би швидко не озиралася.

Сьогодні цих кроків не чути, і це ще гірше, тому що може значити лише одне: він виявився швидшим і наздогнав мене.

9

- …бо то традиція, та ти не бійся, судженого побачиш, завжди так гадали! - казали мені, коли зі сміхом виставляли дві запалені свічки та два дзеркала, але тепер мені геть не смішно і навіть не радісно.

З усіх сторін зеркального лабіринта, по якому я сновигаю, як скажена летюча миша, на мене дивиться одне і те ж неприємно-усміхнене обличчя - певно, то і є мій суджений.

10

Все життя я присвятила тому, щоб мій син, моя зірочка, мій Віталік не був гірший за тих, кого не забирали в пиячки-матері і не віддавали на усиновлення, щоб у нього було все, що треба для щастя, і щоб він любив мене, як рідний син, якого я не можу мати.

Тепер він дивиться на мене абсолютно пустими очима і отруєним спиртовим видихом питає:

- А хто моя справжня мати, а, сука ти брехлива?

11

В підвалі немає води, а двері завалило, коли впав будинок. Мама чомусь не ворушиться, як її не клич, і так сильно тримає мене, що я теж не можу поворушитися і навіть покликати по допомогу.

12

Все життя я ненавиділа сидіти беззахисними голими сідницями над діркою в унітазі, особливо вночі.

Тільки сьогодні мене вхопили знизу.

13

Кожного разу, коли гасне світло, щось тихенько сміється в темряві і тягнеться до мене, тому я і боюся темряви; це називається ніктофобія і лікується - принаймні, так мені обіцяли лікарі.

Але тепер в лікарні вимкнули світло, а мій ліхтар перегорів, і я відчуваю, як ця істота підповзає все ближче і вже не сміється, а дихає мені в шию.