My heart will go on

— Ти дуже сумуєш за ним? — Катя нахиляє голову, дивлячись, як подруга наливає собі повний келих вина і йде до вікна. До того самого підвіконня, де обожнював працювати в і н.

— Чому ти питаєш мене кожного року? — Марта трохи посміхається. Сьогодні рівно чотири роки, як помер Артем, хлопець, якого вона кохала більше за життя. Рівно чотири роки, як він випав з вікна тринадцятого поверху. — Як я можу не сумувати за людиною, яка мені освідчилась?

Катя стенає плечима, одягаюгчи жакет. Цей день Марта завжди проводить сама, вимикаючи телефон, слухаючи музику з касетного програвача та згадуючи, як швидко зламалося її щастя. За подругу Катя вже майже не хвилюється. Марта була не з тих, хто умисно шукав зустрічі зі смертю. Вона жила заради померлих. Щоб вони могли пишатися нею, щоб бачили — вона витривала та сильна. Що вона їх пам'ятає. Двері у квартиру за спиною дівчини замкнулися. Катя хоче повернутися до подруги, обійняти, підтримати, щось сказати. Але знає, що Марта її прожене, попросить залишити саму. Так їй буде краще.

Марта сідає на підвіконня, притиснувшись скронею до холодного скла. Під нею жив, квітнув, метушився кудись Київ, як завжди галасливий та зайнятий. Навіть Дніпро був похмурий, з важкими хвилями, вдаряючись об високі бетонні береги. Небо було сталево-сіре від хмар, які клубочилися над столицею. Неначе збирався піти дощ. Марта видихає, роблячи ковток вина і мружиться, аби сльози не скотилися з очей.

Марта закінчила факультет продюсування як одна з найкращих студенток, високі бали за екзаменами, гарна дипломна робота і, звісно, високі перспективи майбутньої професії. Перший свій проєкт вона пам’ятає дуже добре. Двадцятидвохрічна дівчина потрапила до креативної команди якогось відомого продюсера і разом з ним працювала над зйомками нового шоу. Ідеї Марти сприймали серйозно, що було навіть трохи дивно, адже в універі не всім подобалася її креативність. Шоу мало успіх, люди чекали його ще з першого анонсу, а як з’явився перший випуск відразу почали дивитися. Саме тоді Марта познайомилася з Артемом, молодим актором, який був учасником шоу. Хлопець їй сподобався відразу, високий, з великими, добрими блакитними очима, кудрявим волоссям пшеничного кольору і трохи втомленою посмішкою. Він був як кошеня на зйомках, оператори дозволяли йому дивитися в камери, а керуючі світлом з посмішками пускали за пульт і хлопець, як велика дитина, натискав на різноманітні яскраві кнопки, через що в декораціях для зйомки горіло то червоне, то синє, то біле світло. Спочатку Марта, закохана в порядок та дисципліну, намагалася його сварити, аби Артем не заважав, а виконував свою роботу. але потім перестала це робити, вирішив, що це його право, бути дорослою дитиною.

***

Шість років тому.

«— Марто Антоновно, це вам, — Марта підняла очі від сценарію, який їй дав головний продюсер аби погодити усі деталі, і повернулася на звук. Перед нею стояв кудрявий Артем і тримав у руці паперову склянку кави з пластиковою кришкою.

— Дякую, Артем, — нарешті усміхнулася дівчина. прийнявши такий несподіваний подарунок. — І чого ти до мене так офіційно звертаєшся? В нас головний продюсер Вадим Олексійович, хіба ні? — посхміхнулася Марта.

— В нас уся зйомочна група каже, що ви… Ти, — поспішив виправитися хлопець, подивившись в очі дівчини, — скоро займеш його місце. — Це була правда, багато хто вважав Марту кращою за головного продюсера.

— А ти менше їх слухай, більше користі буде. Вони в нас люблять плітки за кулісами збирати, — Марта легенько стукнула хлопця по голові. — За каву дякую, — вона піднесла напій до рота і сьорбнула, відчувши приємний терпкий смак. — Еспресо, моє улюблене. Звідки дізнався? — Марта примружилася, неначе хотіла дізнатися всю правду, як на допиті.

— Я бачив, як ти його купувала собі перед роботою.

— Ти мене дивуєш, Артем. А тепер — дуй в декорацію, — хлопець опустив очі в підлогу. — Ти гадав, що подаруєш каву і я не помічу, що ти запізнився на двадцять хвилин?

— Так, — видихнув Артем.

— В тебе майже вийшло, — підморгнула йому Марта, ставлячи каву на пластиковий стіл біля неї.»

***

«Марта зібрала чорняве волосся в хвіст на затилку і взяла свою вже звичну чорну кепку. Пророцтва колег здійснилися, Вадим Олексійович звільнився з телеканалу і місце віддали перспективній Марті. Вже місяць, як вона була головним креативним продюсером. Шоу не втратило своєї якості через зміну керівництва, а Артем, здається, тільки частіше став з‘являтися біля Марти. Звичний ритуал — хлопець, з осяйною посмішкою на втомленому від роботи обличчі приносив зранку на студію два паперових горнятка кави, еспресо для Марти та лате з карамеллю для себе. І їй це, безсумнівно, дуже подобалося.

— Привіт, — Марта посміхнулася, коли біля неї з'явився Артем. Цього разу, окрім кави, він тримав в руках щей букет з трьох рожевих піонів. — А це кому таке квіткове щастя? Ти Соню закадрив? Нашу сценаристку?

— Ну яку ще Соню, пані продюсерко? — усмішка, трохи сором'язлива, з'явилася на його вустах. — Це тобі.

— Яке сьогодні свято, люди? Мені чоловік вперше в житті дарує квіти! — Марта взяла квіти і подивилася на Артема. Вона завжди відчувала до нього дивний потяг, хотілося проводити поряд з ним якомога більше часу і вона сама завжди шукала його очима серед колег на зйомках. Він був її маленьким ідеалом: великі, добрі і трохи наївні очі блакитного відтінку, з купою маленьких зморшок навколо них, кучеряве волосся, як колосся пшениці у сільському полі.

— Дізнаєшся яке свято, коли пошукаєш у букеті, - загадково шепнув їй на вухо Артем. — В тебе дуже гарна кепка, до речі, — підморгнув наостанок хлопець і чкурнув у свою гримерку. Марта поспішила сховати почервонілі щоки в квітах.

Всередині букету була невелика паперова картка з одним-єдиним питанням, написаним від руки: «Підемо на побачення?». Марта посміхнулася, написала під питанням швидким, збитим почерком «Так» і поклала відповідь під забуте Артемом лате. А потім подумала, що еспресо бiльше ніколи не смакувало в її житті так, як того ранку.»

***

П'ять років тому.

«Побачення було не останнім. Вже був рік, цілий рік з того дня, як Артем сховав картку з питанням у квітах. На роботі вони, спочатку, вирішили нічого не говорити. Навіть тоді, коли Марта до нього переїхала і він кожного ранку привозив її на роботу, цілував за рогом студії і тільки потім йшов всередину. Вони, неначе учні середньої школи, залишали один одному кумедні та милі повідомлення на маленьких шматках паперу, які ховали на столі чи штовхали під двері. Плітки, звісно, з‘явилися і тоді сенсу ховатись вже не було. Усі вважали, що Марта з Артемом дуже гарна пара, обидва синьокі, високі і, звісно, і відомі.

— Побачать, — шепоче в губи Артема Марта, але знову відповідає на ніжний і душе наполегливий поцілунок.

— Вже бачили, — відповідає Артем, але відсторонюється, залишаючі останній, ледь відчутний поцілунок. Марта віддала би йому всі свої поцілунки. — До вечора, пані продюсерко.

— Артем Олександрович, ми весь день разом на студії, чому ж до вечора? — трохи всміхається Марта, беручі коханого під лікоть.

— Бо моя ти лише ввечері, — відповідає Артем і вони разом йдуть до павільону. Закохані один в одного і в своє щастя.»

***

Марта сумно всміхається спогадам, продивлюючись всю їх історію, від початку до кінця, як пілотні випуски шоу на роботі. Відносини в неї з Артемом були такі правильні, живі, до неможливого романтичні. Ідеальні… Ні, точно не ідеальні, ідеального не буває, нічого. Звісно, вони сварилися. Грали в мовчанку декілька днів, але потім мирилися, бо починали сумувати один за одним. Вони були щасливі і цього було достатньо для їх кохання. Кохання, яке вже в минулому, але які досі їй потрібні.

Спогади проносяться перед очима, один за одним, вона гарно пам‘ятала, що другий рік був насиченим і довшим за перший. Артему виплатили премію, він знявся в якомусь новому фільмі, а Марта нарешті почала свій проєкт на телебаченні, тож двічі за рік вони поїхали у відпустку, одного разу в Австрію, а другого — в Таїланд, а ще купили нову квартиру в центрі, ближче до роботи. Квартира на чотирнадцятому поверсі була їх «фортецею» — саме так називав помешкання Артем і Марта завжди всміхалася на це, повторюючи за ним.

***

Чотири роки тому.

«— Навіщо ти повів мене гуляти в дощ? — трохи ображено фиркнула Марта, але лише для вигляду. Насправді вона місця не знаходила собі від цікавості. Артем запропонував, точніше змусив, її піти гуляти о десятій вечора, коли почався лівень, а Марта тільки-но закінчила зі списком кастингу акторів на запропонований їй фільм.

— Це сюрприз, — загадково підморгнув Артем. Цю відповідь Марта отримала вже шостий раз за останні сорок хвилин пішої прогулянки по яскравій вечірній столиці. Через декілька хвилин вона несподівано зрозуміла, що вони дійшли до мосту через Дніпро.

— Секунду… — Марта хотіла зупинитися і змусити хлопця прямо зараз видати всі свої підступні плани, але Артем м‘яко узяв її за руку і змусив йти далі. Він інтригуюче мовчав.

Вони йшли в тиші під краплями теплого літнього дощу, тримаючись за руки і дивлячись, як на хвилях ріки мерехтить світло нічного Києва. Гарно. Але все ще не зрозуміло, що зараз тут роблять вони, промоклі до нитки, посеред глухої ночі.

Несподівано Артем зупинився, рівно посередені мосту і Марта, яка йшла позаду і трохи забулася, любуючись Дніпром, по інерції вдарилася об його спину. Артем трохи посміхнувся, розвернувшись до неї і засунув руку в кишеню. Марта нахмурилася, спостерігаючі за його діями.

Артем ще раз всміхнувся, витягнув з кишені пальта невелику, бархатну, квадратну коробочку червоного кольору. Хлопець став на одне коліно, відкрив коробочку в його руках. Там була каблучка, срібна, хвиляста, неначе ріка. Його блакитні очі світлися яскравіше за усі вогні Києва. Серце калатало.

— Станеш моєю дружиною?

— Звісно, — Марта широко посміхнулася, відчуваючі, як всередені немов розквітають квіти, і зробила крок вперед, до ставшего рівно Артема, а потім міцно обійняла, притиснувшись носом кудись у плече. Кучеряве пшеничне волосся прилипло до його шиї через вологу іі тепер пахло сирим запахом літнього дощу. О, так, Марта кохала Артема і це все точно вартувало нічної прогулянки під дощем.

Останньої прогулянки.»

***

Що тоді сталося Марта досі не розуміє і, напевне, ніколи не зрозуміє. Але є речі, які стовідцотково їй зрозумілі. І ці речі вбивають її з середени.

***

Чотири роки тому.

«— Я швидко, кохання моє, — Артем швидко поцілував свою ще-не-дружину в маківку і натиснув на кнопку виклику ліфту. Його навіщось покликали на тринадцятий поверх, до генерального директора каналу. Щось дуже важливе, адже відкласти зустріч не дозволили і тепер вони спізнювалися до РАЦСу. Ніякої свадьби, лише тихий розпис. Як виявилося, Артем записався ще місяць тому, довірившись інтуіції, чомусь впевний, що Марта точно відповість «так». Вгадав. Не помилився.

Марта кивнула і, коли ліфт поїхав, пішла в бік парковки, вирішивши почекати хлопця в машині під кондиціонером, а не на пекучому сонці в середені серпня. Марта відчинила двері водійського сидіння, — Артем все ще не хотів водити машину, хоча в нього були права, — і тільки-но занесла ногу, аби сісти всередену, як позаду себе почула гучний звук битого скла і інстинктивно повернулася. Вниз, десь з тринадцятого поверху, летіло скло. Побите, вони билося об асфальт, трощачи припарковані поряд дорогі машини. Її серце замерло, коли вона побачила, як вниз, разом з шибками, летить чиєсь тіло і вона безпомилково впізнала ядучо-зелені кросівки навіть на такій відстані. Артем. Єдина думка, за яку вона могла хапатися в ту мить, все інше не мало значення.

Марта до останнього сподівалася, що це не він. Навіть не дивлячісь на кросівки. І плювати їй було, що такого кольору взуття носить в студії лише Артем. Це н е м і г бути він! Але його телефон не відповідав, був вимкнений. Він ніколи його не вимикав, лише по неділях, це всі знали. Дівчина штовхала людей, які зібралися навкого лежачого на землі тіла, а вони, впізнавши її, швидко відходили в бік. Хтось співчутливо подивився їй у спину, останнє, що ясно відчула Марта. Далі був лише туман, який покрив розум. Марта впала на коліна поряд з ще теплим, але не живим тілом. Все інше не мало сенсу. На землі, серед скляних уламків, лежав її Артем, пшеничне волосся було просочене кров‘ю, а блакитні очі прикриті. Червона ниточка текла з кутику рота.

Марта більше не сподівалася.

Їй більше не боляче.

Їй більше не страшно.

Вона нічого не відчуває.»

***

Марта прикрила очі, ще раз ковтнувши вина. Вона досі нічого не відчувала. Ані болю, ані скорботи. Н і ч о г о. Залишилося тільки майже мертве кохання, яке жило в неї під серцем. І все, а далі лише чорна пустота втрати. Артем був частиною її. Єдине, що Марта точно може відчути — як стучить її власне серце.

Серце, яке б‘ється заради нього.