Вікно до Бога

Збита тиша упала з неба і накрила село уламками ракет. Фі-уу, ба- баах - розлетілися вікна, випльовуючи на вулицю сни. Розшарпані люди заголосили хором з домашніми тваринами і втупились у заграву.

У кутку села засмалене небо обпікає очі живим. Смертоносна залізяка влучила у гараж Іващенків, не залишивши господарям жодного шансу на порятунок. Будинок злетів, розкидаючи цеглини врізнобіч. Розірване, не з власної волі, буття однієї родини нічним жахіттям вривалося в інші. Хапало обвугленими пальцями усе, до чого могло дотягнутися і врешті стало згарищем. Кожна господа в сусідстві постраждала по своєму, але люди, дякувати Богу, зостались живі.

Хату баби Хариті розітнуло навпіл. Половина її сповзала на бік, глипала пустими очима і шкірилась до єдиного вцілілого кутка. З нього ошелешено зиркали перелякані люди: Віра- онука баби Хариті і правнук її Миколка.

- Це Миколка нас врятував- розповідала потому мати. Звечора узявся просити: « давай ляжемо спати на бабиному ліжку». Так вже благав, що я нехотя погодилися.

- Страшно й подумати, що могло бути- зітхали сусіди.

- Виходить, Харитя недарма Богові душу віддала - закряхтів дід Іван і під несхвальними поглядами інших, додав: - А ви поживіть з наше, теж зі смерттю запанібрата поговорите! Якби ніхто не вмирав, ніхто б і не народжувався.

- Нічого ви не розумієте!- вигукнув Миколка. ЇЇ душа завжди була з Богом! Це вона, це бабця нас врятувала!

Хлопчик зірвався і прожогом побіг у садок.

- Синку, чого ти?

- Облиш, нехай поплаче- притримала її дідова рука. Дуже полюбив він свою прабабу. Підкувався з нею за цих півроку, мужчиною став… Скільки йому?

- Сім скоро буде – відказала, сполум’янівши.

« І хто б міг подумати, що вони так зблизяться?! »- подумала і додала вголос:

- Ми раніше сюди не навідувалися, все якось часу немали. Приїхали у село від війни подалі, а виходить, у неї он які довгі руки...

Два тижні минуло, як бабця померла, а йому не віриться. Тут пили чай, стрічаючи вечірню зорю. Там, під старою липою, варили варення і сушили на зиму грушки… Пригадалося, як густими туманними ранками ходили у поле і босими ногами збивали дрібну росу. Баба Харитя ходила по живій Землі і все довкола у неї було живе. Навіть каміння мало свою притомність.

Вставала на світанку і найперше з Сонцем віталася.

- Що ти йому кажеш?- якось запитав бабу. - Навчи і мене.

- Усе просто, дякуй за все, синку, і бажай усім добра, от воно і притягнеться.

- А просити хіба не треба?

- Можеш і попросити- загадково усміхаючись, одказала старенька. – Тілько добре міркуй чого тобі бракує.

- А ти?

- А я й так у казці живу…

«Дивно жити у казці»- думав малий, а там і собі навчився розмовляти з річкою, журитися старій липі і бігти босоніж вітрові навперейми… А ще благословити новий день, бажаючи усім щастя…

- Он ти, де. Звиняй мені дурневі старому, коли- бовкнув не те- мовив дід , турсаючи хлопчину за плечі.

- Мама не вірить, але тієї ночі, я бачив бабу Харитю. Коли бахнуло перший раз – схопився і сам не знаю чому, очима до ікони припав. Дивлюся на лик Миколи Чудотворця, а з нього туман білим кружелятком в’ється, як з відчиненого вікна вранці, в кімнату летить. - Я кричу: «Мамо, дивися», а вона не бачить. Схопила мене, лицем до кутка затисла, але я випростався, глядь : з білого диму баба Харитя постала, як стіна велитенська і зверху на нас лягла… І тут знову, як бабахне…

Миколка замовк.

- Це Бог вас врятував- задумливо одказав дід Іван.

За якусь мить перед його очима промайнуло важке Харитіне життя: сирітство, наймитування, війна, голод… Чоловіка десь у сибірських снігах згубила, одного сина Афганістан забрав, на честь іншого героя Небесної Сотні вулицю в селі назвали… І як вона примудрялася? Жила так, ніби нестачу гризот мала та ще й зневір’ям не забруднилася. В усьому міру добра бачила і прикрашала життя іншим.

- Ех-хе-хе, прабабця твоя навсправжки з Богом була, нам тілько повчитися.

- Я теж як вона буду!- схопився на ноги хлопчик. Як думаєте – зможу?

- Побачимо… Ходімо спочатку до роботи. Добре, що повітка є, яке не яке, а житво.

Хлопчик завзято кинувся допомагати розгрібати завали. Серед вцілілих пожитків він знайшов святий образ- ту саму стару, поїдену шашлем ікону. Обхопив обома руками, до серця притис, а тоді як зірветься.

- Куди ти, синку?

- Покуття мостити- вигукнав нальоту.

- Гм, що б то стара Харитя сказала?- задумливо мовив дід Іван.

- Вона б сказала: « Храм може бути навіть у хліві, якщо там є вікно до Бога»- відказав онук.