Мандрівники. Сон на перехресті.

Події після маго-технічної війни. Після зникнення Сибіли.

Англія. Місто міражів Стоунблад, можливе місце: Стоунхендж.

Межа Mortem і Inmortalium.

---------------

Голос А.

---------------

Якщо довго слідувати за річковими протоками, в один момент можна вткнутися в який-небудь високий міст, особливо, якщо знайти його там, де нічого і ніколи не було, крім якихось каменів. Люди сперечаються і складають небилиці про те, що ж за місце Стоунхендж, але мало хто знає, що якщо накреслити багатогранну зірку в центрі та піти від нижнього кінця до високого — відкриється інший хід, що приведе вас до Стоунбладу. Камені зберігають у собі історію доти, доки не подрібняться на пил. Доки не впадуть у мирську прірву. Крижані. Вічно безмовні. Гладкі й колючі, вони подібно до забутих людей, тих людей, що вже давно померли всередині, невпинно зберігають свою порожнечу.

"Щасливий той, чиє ім'я нічийним вважається, чиє ім'я взагалі не читається.

Не вимовляється.

Воно розщеплюється в тиші й холодом увічнюється на каменях до пори. Від суєти. Якомога далі".

Креслення зірок кров'ю залишається на відбитках. На подушечках кінчиків пальців і на самих каменях. Я віддав данину молитвам у німій тиші. На пальці поріз. Кров витікає тонкою цівкою і зв'язує навколишні камені.

Химерний рибалка, що знайшов мене цього ранку, дивився з острахом, але тільки-но зірка під моїми ногами спалахнула, як аномалія знову роз'єднує світи та пряний запах трав обволікає тіло з іншого боку. Коротко стрижений чоловік штовхається сідницею по землі, і страх за температурою стає подібним до місця того, хто сидить. Пітний переляк на жирній шкірі, піт на високому лобі й ніздрі, що роздуваються. Вичікування результату. Одяг збитий, брудний. Вимазався весь. Його притягли за шкірку, ніби кошеня.

Коробка. Він жадає коробку. У коробці на вулиці рідко зустрінеш мертвих кошенят. Вони бувають лише під землею, але все ж таки. Мертвий кіт у коробці чи живий? Ти чуєш, Оз? Я повернувся. Я знаю, що ти чуєш.

Спокійно стискаю плоскі губи й усміхаюся. Я знаю, Оз, ти десь поруч. І ти щось зробив. Я відчуваю це. Я знайду тебе. Я прийду за тобою. За всіма вами.

З-за плеча. З-під повік. Блякле небесне марево захоплює. На початку воно поколює, але потім, ніби бризки води з ванни, що стоїть на бічній стіні, потрапляє на шкіру. І тіло здригається. Абсурдно. Вихід завжди приваблює більше за буденність. Результат і є наша буденність. Нічим здивувати смерть.

Я залишив зв'язаного рибалку на цьому березі і пішов. Відображення спотворене. На іншому боці більше не чути співу птахів. Жодна не заспіває.

Голоси продовжують несамовито кричати в моїй голові. Кожен перекрикує того, хто горланить поруч, і промовляє з новою силою. Вени здуваються по моїй товстій шиї. Я майже що тромбон. Витягнутий, а тонкий. Я завжди один, але ніколи не один.

І все ж таки, все ж таки живий! Рефлексія — падіння розсудливості, порятунок розуму. Нарешті знімаю вудку трофей зі свого плеча. Повернувся.

Це місце, як завжди, відрізняється від звичної всім Землі. Терра — сферична планета всередині куба, другий виворіт наявного світу. Духи подейкують: у неї є край. Не просто Край Світла. Саме край. Знайти його — найвище бажання кожного, кого можна назвати нікчемним.

"Цілі рівності — нерівність. Аномалія піддалася зміні".

Але ж минув лише рік.

Наскрізна. Проточна. Неприборкана магія, майже первісна. Тілом розганяється знемога, і м'язи волають про свій перший спазм. Вітри чаклунського вивороту б'ють гірше від ляпаса за зраду. Пісок під ногами, випалений сонцем. Кожна з піщинок подібна до намистини, що ближче до річки темніє. Біля берега холодно. Осінь дихає в спину. Літо йде навшпиньки. Смішні пори року ніби випускають тілесне дихання. Такий затишний... як у клітках на ринку рабів.

Сідаю зручніше. Тут із самого ранку, під високим довгим мостом, десь у стінній дірі, крізь пісок, пил і траву, один тарган завзято доводив свою точку зору двом церковним мишам. Тарган із виборчою стрічкою. Живучий. Виповз на голоси. Вкрай незадоволений він шумів, надто стурбований екологією, і, загалом, мої голоси, вам про це знати необов'язково, але чому б і так? Одна з церковних мишей, зростом десь під п'ять сантиметрів, нахабно змахнула головою. Для неї життя і так складне, а обурення нахабного таргана просто обурливі. Сіра, забита рутиною, задоволена тим, що має, і миша, що живе під сонцем. Вона хтиво упивається стилем. Їй дали право говорити. Вона сама дала собі право. Вона говорить. І шановний кардинал в образі таргана не здає своєї планки. Великодушність — це не допомога, це увага. Акцент.

Міст поржавілий відкинув тінь, і демагогія продовжилася з новим тактом. Сонце виперлося, мовляв, плювок роду людського. Нарепетувалося. Освітило. Очі сліпить.

"Ось саме, хіба ми винні в тому, що двоногі такі нерозумні?" - Підтримала першу мишу друга. - "Та й про який порядок може загалом іти мова, якщо з самого заснування цього світу все йде через задній затвор людства?!"

"Люб'язна. Люб'язна-а, та що ж ви таке говорите? Ви хоча б знаєте, як утворився наш благочестивий світ?" - Тарган поворухнув вусами та склав лапки.

Миші колективно пирхнули й повз пролетіло кілька листків. Буйні вітри чарівного світу несуть свою історію, найчастіше розповідаючи її з кінця. Що ж, мабуть, зауважу, що почнемо з серпня. У цьому немає жодного підступу чи таємниці, просто зараз серпень. Принаймні ми всі так думаємо. А навіть якщо й не думаємо, за нас завжди знайдеться кому подумати. За нас подумають, уже подумали та подумають ще. Якщо ж і ми навчимося — яка обурена марнота стане оббиватися вулицями. Страшно. Історія буде довгою, тож присядьте. Якщо почуєте шурхіт, ви знаєте — це феї. Вони шукають цукор. О, і так, я ж вас не лякаюся. Підкреслимо.

Не лякаюся. Я не боюся тебе. Жодного з вас.

Подумки вести щоденник — найкраща традиція будь-якого божевільного. Сам собі відповів і ладненько. Ілюзія самотності зникає. Стає спокійненько. Справненько. Можна в конвой. І в стрій. І в стрій.

А ще, перед тим як ми почнемо, я попрошу зауважити одну річ: усе сказане далі, особливо в моїй голові, може бути брехнею, але це зовсім не важливо, правда? Принаймні, інші оповідачі постараються вам не брехати, хоча це теж не точно. Мотивація завжди пропадає під покликом почуттів. Ти йдеш і робиш. Ти поверхнево глибокий, такий чарівний.

Подумати тільки, варто втратити один рік, як світ, створений за сім днів, несе зміни. Колись давно, коли Первородне Світло і Стародавня Темрява були в амбівалентних стосунках, що несли вигідну підтримку. Хтось із них запропонував першим створити всесвіти, до яких приставили вартових. Але нудьга — справа невблаганна, і вони почали створювати планети, а планетам потрібні Боги, інакше як підтримувати устрій світобудови та еквілібріуму — рамок часу та колообігу між світлом і темрявою? Усе, що ми бачимо, має хребет механізму, суть механізму і сам механізм. Нас.

Терра, можна сказати, найперший лист Древа Світу. Усі маги схиляються перед Арбор Мунді. Усі маги народжуються і повертаються в його землю.

Гачок вудки пробирається у воду. Говорити з рибою — найбезкорисливіше заняття, а що вже казати про подібну бесіду, коли не тільки співрозмовник слизький, а й рот твій ньому, зав'язаний? Нічого.

===

Довідка: Еквілібріум — тимчасова рівновага або ж шалька терезів в одному з вимірів Хроноса. Примітка — тонко залежать від Ока. Якщо пошкодити Око в Храмі Легенд — час може змінитися або зникнути на невизначений період.

===

Не клює.

Клює.

Не клює? Невже не клює? Не особливо жалую рибу, але варто розпитати її ще. Кожен представник підводного світу досить балакучий і видає всю інформацію з приводу і без. Не через дурість. Наївності. У них безпроглядна жага уваги. Намагаються заповнити собою весь простір. А заповнюючи — дивляться в одну точку. Поки не здохнуть. Воістину, найзручніший спосіб бути в курсі подій — завести знайомство з одинаком.

Вітряний потік жбурляє тонкий буклетик про будову світу мені прямо в обличчя. Невдоволено прибираю. Скільки можна це публікувати, це знає кожне немовля.

"Розкажи", - голоси висувають вимогу і тілом проходить імпульс агонії. Ігнорую та агонія стає сильнішою. Буде недобре відключитися просто тут, і я починаю подумки шепотіти їм історію Тери й Едельвейс-Скриму.

Так, до речі, у перший день було створено планету — новий світ, що населили всілякими живими організмами та різними видами рослин і матерій, а в другий відокремили хаос від порядку. У третій же розподілили всі числа — пішов відлік часу. І після, в четвертий, Бог вивчив усі куточки планети, щоб виправити недоліки. Будемо чесні, вийшло не дуже.

На п'ятий день, коли за нашими мірками минуло кілька сотень років, планета перестала стояти на товстій і великій спині мармурового кита, що запускав води Світового Океану, бачивши сон на трьох кісткових слонах, які вмістилися на моховитій черепасі. Це було одним із положень, коли плоский диск набув форми за бажання стража всесвіту.

На шостий... на шостий випустили тварюку. Божественний утікач поділився чарівним телепортом, який ми кличемо Двосвіттям, і населив світ чарівними істотами. Так з'явилися маги, монстри, небожителі та інші... Двосвіття — тварюка неслухняна, дика. Брикається. Має свої зуби й, судячи з прийнятих нею рішень, жодної жалості. Вона і є сама жалість. Задушить. З прихильного плеча. І не моргне.

Нічим. Простір, як-не-як. Де це бачено, щоб у того, чого немає, але є, але немає — були очі, вуха і рот?

Власне, тоді-то риби й знахабніли. Недарма кажуть, що у початку і кінця спільна середина. З якого боку подивишся — до того й прийдеш. Вудка натягнулася, але риба з'їла наживку просто так і, вистрибнувши з води, щоб показати язика, пірнула назад.

Око сіпнулося.

"Ми не горді. Якщо бідне населення не може оплатити торг, ми звернемося до капіталістів. І поки не сіли на гак, ми їх вкусимо", - продовжують шепотіти голоси.

Ах, так не хотілося витрачати порошок, ну що ж. Дістаю жменьку перламутрового пилу і, обсипавши гачок, знову закидаю у воду. Ті, хто продався, знають ціну кожній хвилині. Середнього розміру рибка виринає з течії. Жовта, навіть не золота, а саме жовта луска поглинає в собі світло. Ось-ось загнеться, як недогарок. На вигляд риба нагадує банан. Витягнута, довгаста і з коміром у вигляді розкритої шкірки. За пів години, поїдаючи шматочки в'яленого бекону, вона вибовтала все, що могла, за ту плату, що їй запропонували.

- Кожна рибка жадає свининки?

"Кожна рибка хоче рости", - жартують голоси синхронно з рибкою. Перша була не така зговірлива і лепетала ні про що. А ця рибка говорить про капіталізм.

Вистрибнувши вгору востаннє і спіймавши останній шматочок колишнього рибальського сніданку, вона спалахнула і зникла в річці.

Згори пагорба почувся окрик — якийсь літній чоловік намагався напоумити дітей, але вік давав своє. Зім'ятий як м'якушка засохлого хліба з прорідженою плішиною, старий йшов втомлено і повільно, часом застигаючи у своїх роздумах, зовсім як Бог на сьомий день.

Давно не секрет, що в неділю 7 дня 7 століття 7 літочислення Первородне Світло зникло. Новим Богом, або ж вірніше його подобою, став перший мандрівник і Божественний Король — Оз. Непогане таке підвищення, правда? Від звичайного мандрівника, мага, що міг користуватися порталами Двосвіття, до Бога, якому зобов'язані підкоритися всі... Але, можливо, це лише чутки, адже не залишилося нікого, хто б пам'ятав правління Оза. Багато води утекло.

Руки стикаються з шорсткою тканиною. Зносилася. Ніхто не зможе залишатися цілим у труні. Особливо, якщо його там замкнули на цілий рік, а з раннього ранку крім незадоволених пик рибалок і видно нічого не було.

Ранкова риболовля вдалася слабо. Я склав вудку і сітку. Намотав, як раніше, на дерев'яну ручку. Ледь не вчепивши в себе дрібні сутички. Скалок ще не вистачало. Ці руки й так надто грубі. Крутий схил пагорба був важким на підйом. Усе ж вдавати з себе людину досить-таки важко, особливо, якщо ти не хочеш позбутися голови в людському місті. Але, все не так уже й погано, якщо не брати до уваги, що я мало-помалу божеволію, і, здається, в цьому є вина риби.

Голоси просочуються з новим поривом вітру. Миготять між листям і впиваються в думки. Висока трава все ще зелена. Вона шелестить, ховаючи в собі дрібних духів. Вони кажуть, що я працюю на бензині, що я — машина без емоцій. Це лякає, адже голоси ніколи не мовчать, але також приводить до думки, що все є "сном", і я відчуваю, як значущість важливості пропадає. І всі оточуючі повертають свої голови в один момент і дивляться на мене, кажучи, що я зовсім не людина, що я вигадка. Вони роблять кислі обличчя. Сірі стани високі, ніби будівлі. Їх багато і кожен підвішений на гак. Штовхати марно — задавлять. Здається, ніби я під прицілом. І голоси аплодують на цю думку. Вони люблять плескати в долоні, зовсім як люди. Незалежно, правий я чи ні. Люди аплодують під час весілля так само голосно, як і під час страти. А я гладжу слід на шиї. Там, де раніше був нашийник раба. Я грюкаю пальцем у повітря й ілюзії розмиваються. Натовп зникає, сміх голосів б'ється у вуха, вони шиплять і різко сходять нанівець.

Попереду стоїть дівчина. Біля старчачої балки. Видно, збирається перейти через міст. Потягана. Боса. І з жадібністю в очах. Довге темне волосся розпатлане, руки вкриті якимись плямами. Простора світло-сіра сукня підв'язана канатом. Обрізком.

"За пару монет і за милість благу продаси ти себе мені. Продаси".

"При-і-віт!" - Весело простягаю перед собою і задумливо кручу в руках вудку. Ледь не забувши, відправляю повітряний поцілунок милій незнайомці. Вона усміхається. Зав'язується діалог і вона погоджується передати кілька звісток. У її долонях тепло стиснуто кілька уламків холодного металу.

Статус високий, а грошей так мало.

Зараз кінець літа, 31 серпня. День теплий і привітний.

Над головою пролетів камінь. Сільські діти кидаються ними одне в одного. Місцева подоба квачика, а ще так можна безкарно розбити голову комусь із перехожих. Діти знають, що їм нічого не буде, адже вони всього лише граються.

"Які хороші діти".

Погода в Стоунблад гарна. Прохолодна, немов вода. Вона не приносить багато радості, зокрема, дощами, але ідеально приховує всіх перехожих у світлі вуличних ліхтарів. Свист. Ще один камінь летить, але вже в моєму напрямку. Я почухав спину, вильнув стегном і нахилив голову — камінь пролетів повз. Повз мою порожню голову.

"Які жорстокі діти".

Розвертаюся і кричу: "Аргх!", при цьому поворухнувши пальцями як чарівник. Дітвора ж, перебиваючи один одного, верещить: "Монстр!", і тікає, залишаючи старого чоловіка спати, стоячи під вогненним гігантом. Проходячи повз, торкаюся плеча старого і той, прокинувшись, але нікого не помітивши, продовжив свій шлях уперед. Та й мені не завадило б висуватися. Леді вже зникла.

Мандрівники називають Стоунблад містом-міражем. Тут завжди досить людно. Натовпи мандрівників перетинають це місто, якщо хочуть пробратися в переходи таємних вулиць. Населення неможливо порахувати, а достатку і достатку немає кінця. Місто переповнене найрізноманітнішими новинками та рідкісними травами майже так само, як у провулку Драконячих перекупників. Жоден дракон, що поважає себе, не продасть нічого задешево, при цьому не загадавши чогось настільки складного, щоб якомога менше охочих змогли отримати їхній товар. Але кожна територія має кордони, тут же волочилися всі підряд, від мирних жителів до магів і найманців. Найгіршими, мабуть, були гноми. Брали втридорога за будь-яку послугу і за будь-який несплачений кристал забезпечували таку репутацію колишньому клієнту, що той не міг з'явитися навіть на ринку рабів. За тканиною, що звисає з наметів, потрібно обов'язково ухилитися від випадкового заклинання і швидше попрямувати вперед. Немає міста кращого й непомітнішого за Стоунблад, навіть моє червоне волосся було нормою, що давало змогу вільно губитися серед скрімів. Хочеться на Дощову вулицю і скоріше, але, на розчарування, саме риби ведуть за собою річкову течію, тож добиратися за словами останньої доведеться дещо по-іншому. Кажуть, що проблеми з рибами, особливо з такими, як рибки-бананки, настали після того, як Бог зник.

Будинок за будинком, прохід за проходом і ось розгортається справжній ринок. Не встигаю зайти, як тут же хапаю злодюжку за руку. Хлопчисько хмуриться і, підкинувши мені назад гаманець, швидко тікає. Замурзаний. По тілу синіють відбитки чужих пальців. Скількох, як він, зжерло місто — не злічити. Переступаю через чийсь довгий зелений хвіст і, проходячи повз арахн, перехоплюю ножик, що летить. Відповідь від тієї дитини не змусила себе довго чекати. Що ж, залишу як компенсацію. Ринок шумить. Це буквально серце міста. Вогняні акробати, замовні фаєрщики, бродять поміж натовпу. І поки той малюється, місцеве злодійство поповнює свої кошти. Розвага коштує грошей. Біснуються. Вище статуї мертвих святих. Жоден не відповість на поклик. Кожен лик сколотий. Але руки, руки так само підняті до неба. Ще трохи й клітка закриється.

===

Довідка: Рейдери - мисливці за головами або ж маги чорного ринку. Не мають принципів, атакують групами. Примітка - до рейдерів можна звернутися за гідну плату, а ось піти вдасться не кожному, навіть замовнику.

===

Малеча, що ледь вибралася з пелюшок, зі стрічками носиться між високих ніг дорослих. Уявною свободою встелені вуха. Усе глушить. Глушить крик міма. Маги не люблять потіхи. Їхня кров давно охолола для подібного. Ще трохи і його заб'ють. Прогалина на потіху. Вічне захоплення градусною отрутою під пісні святих. Ринок дихає. Пилом. Брудом. Потім. Усе зароблене кров'ю. І гроші в крові.

- Доброго часу чарівній пані, мені потрібен чарівний пергамент. Чи вистачить двох рубінів? - Привітно звертаюся до ворожки в одному з наметів. Горбата жінка в хустці радо простягає порожній згорток і чекає на оплату. На її пальцях персні. Камені дорогоцінні у жебрачки, отже, обдурить. Одне око чорне, як агат, а друге білясте. Перекупниця стискає монокль із дрібною шестернею лівим оком, приміряється, чи є в мене ще гроші, і випинає праве сліпе вперед. - Дякую, але все ж таки мені потрібен справжній, — вона цокає, розуміє, у чому хитрість, і беззвучно показує три пальці. Три чорні кігті. Вороняча лапа. Якщо ж я посмію обдурити її у відповідь, вона різко розірве мені шию. Відьма.

Чарівний пергамент не така вже й рідкість, але якщо ти торговець і професіонал своєї справи, то неодмінно обдуриш. Річ у тім, що цей папір надає певну кількість амулетів, які дають змогу користуватися порталами Двосвіття, і, звісно ж, продавати його не надто вигідно, адже справжній амулет для свого носія коштує в рази дорожче, але конкуренція вирішує все, а після маго-технічної війни, так тим паче.

===

Довідка: Чарівний пергамент - папір, видобутий усередині самої Двумір'ї. За цінністю прирівнюється до драконячих зубів, але все ж поступається у вартості. Примітка - добути чарівний пергамент не коштує ніяких зусиль, питання лише в тому, чи зможете ви вибратися з чаклунського порталу.

===

Тривала остання подія багато років, поки ангели не почали допомагати людям, затаврувавши обдарованих нечистю. А у світі почався переворот. Люди поневолили обдарованих, надівши на них нашийники зі срібла, тим самим обмежуючи силу, і почали створювати спеціальні установи. Настала ера хаосу. Лабораторії виникали одна на одній і скріми вмирали. Люди викачували з них магію, ніби живописці залишки фарб із тюбиків, і запечатували душі загиблих в амулети.

"Страждай душа тлінна та відплатиться тобі, ти вже бачила пекло. Гірше не буде", - голоси сміються, тягнуть ноти.

Є тільки два способи не-магу набути чарівної сили й розвинути в собі здібності до чар: отримати амулет, що містить магічну енергію, останній подих чаклунських істот. Але, якщо не вгледіти та обдароване звірятко помре завчасно, всі старання будуть нанівець, адже на місці померлого виросте дерево або ж ще якась рослина. Піди, на місці мене повинен був вирости терен. Усе, у що тільки може повірити людина, оживає, але може не показуватися впродовж усього її життя.

Або, звісно ж, контракт з Дияволом.

Старі відьми розповідають, що все, що коли-небудь було і буде написано, існує. І немає нічого вигаданого чи казкового, є лише давно забуте. Коли настає питання конфлікту, то нерідко суперечка завершується фатальним результатом, а причиною його народження може бути все що завгодно. Навіть щось настільки банальне як заздрість. Так Бог, роздаючи дари, і близько не врахував, що відсутність рівності призведе до війни. Кривава лазня забрала за собою безліч життів, змусивши чаклунство сховатися в надрах тіней. Деякі види зникли або перебувають на межі вимирання, а люди все воюють, але вже не тільки зі світом, а й між собою.

Знову мимоволі помацав шию. Іноді шрами печуть. Колись у рани засипали крихту зі срібла... Те ще відчуття. Над вухом почувся свист і я підняв голову: наді мною пролетіла відьма.

===

Довідка: Відьми — жінки стервезної вдачі та веселої натури. Підступні й мстиві, іноді навіть занадто. Типаж магії — ілюзорний, магія здатна розвиватися, якщо відьма досягає статусу вищої. Примітка — відьми можуть вимовляти пророцтва і проклинати, але, загалом, легкі на підйом; ніколи не кажіть відьмі про її вік. Хваліть.

===

Мабуть, відьми — єдині, у кого немає ні найменшого інтересу, над чиїми землями вони борознять. І, навіть якщо світ розділений на дві частини, для них справді нічого не зміниться. Вони завжди адаптуються. Чи то сторона машин Mortem - Світло, чи Inmortalium - світ Темряви.

Серед старих нетрів повзуть чутки, що якщо аномалія впаде, то почнеться друга війна. Але поки нічим не примітні люди перетворюють усе, що не можуть пояснити, на казку — магам боятися нічого. І народ різношерстого покриву від огрів до рідкісних рас, на кшталт горгулій або ж фавнів, може жити спокійно, якщо захоче.

Столицею об'єднаного міжрасового королівства Едельвейс-Скрим є Аніма-Меа, що укладає в собі три таємні міста-міражі: Стоунблад, Грейві-Смайл і Скелетон-Фолс, підземні ходи яких поширені по всьому світу. Що ж до самої столиці, то люди обзивають її Геловінтаун, і в чомусь вони мають рацію, адже навіть серед скрімів ніхто не знає, чи існує Аніма-Меа насправді. Тож столицею заведено вважати центральне місто на перетині всіх земель.

Але головною родзинкою двох світів було те, що одне місце могло мати дві назви. Наприклад, Стоунблад — це місто, що ховається всередині Стоунхенджа. Один світ накладається на інший і, якщо ніяких збоїв не відбувається, то в одному будинку мирно живуть як і людські вигнанці, так і магічні істоти, звісно ж, не знаючи одна про одну.

Дзвін. Галас. Значить, на площі страта. Повилазили даремно бевзні. Підземелля їм мало. Деякі зневірені сподіваються, що їх почують.

"Коли це голос черні щось значив?"

Земля підниває провалами, як ранами, і тягне всіх, мовляв, паразитів під шкіру свою. Веретениться, та продовжує. Туди ми не підемо.

"Як нудно".

Далі від ринку, між високих будинків із великого каменю, звернувши за закуток сьомого дерева, варто постукати по ньому. Ну ж бо, стукайте, так-так, я це вам кажу, голоси. Чому ви сидите і мовчки спостерігаєте? Треба стиснути руку в кулак і кілька разів постукати. Стукаємо. Кора скріпить. Дерево хитнеться, і крізь обриси потужної кори стануть вимальовуватися двері, що заскриплять і насилу відчиняться. Важкі. З чавунною ручкою. Дивно, раніше ручки тут не було.

Я обтрусив свої штани та, нахиливши голову, увійшов у прохід, потім спустився вузькими сходами вниз, не доходячи до катакомб. Там, перестрибнувши калюжу, ноги твердо стали на доріжці Гравіті-Файєр — головній вулиці міста Стоунблад. Вона, як завжди, вражала своїми габаритами, гамором і різнобічними плітками, літаючими предметами та не особливо корисними світу винаходами. Тут продавали що завгодно: від пір'я птаха Фенікс і чарівної звірини до кришталевих куль і спорядження. Ах, чого тільки вартий один проспект відьом — Мандрагора, що починається при виході від того дерева, яке розмовляє, і аж до парку, за яким розташовується вхід до Кричущого причалу. Місто Стоунблад дуже близько розташоване до моря і, звісно ж, має свою принадність — головна вулиця, що переходить у проспект, закінчується пристанню "Німфейські сльози".

До пристані вели міріади вогників: своєрідні ліхтарі-спалахи розтікаються приємним світлом під ногами, освітлюючи дорогу ближче до ночі. Найчастіше, ліхтарі віддавали м'яким червоним світлом у золотих іскрах. Їхнє забарвлення залежало від статусу скріма в суспільстві. Запалювання ліхтаря — робота квіткових фей. Голоси шепочуться, що води пристані — це полотно, за яким ховається виворіт. Ще ніхто не виплив із тихих вод.

===

Довідка: Феї — істоти, що повністю складаються з почуттів, дуже мовчазні й розмовляють лише за допомогою одного звуку в різній інтонації: "Уррр... уру... уру... уррр". Чимось нагадують кішок або собак, але більш корисні. Хороші радники та друзі. Примітка — якщо ви знайдете свою фею, не забувайте її оберігати, адже вона уособлення вашого "я".

===

Квіткових фей називають квіточками за те, що ті будують свої домівки в дуплах дерев із квітів. Маленького зросту, майже з долоньку дитини, такі крихітні, із зеленими очима без зіниць і довгим волоссям, феї живуть, доки жива та людина чи скрім, завдяки чиїм емоціям вони з'явилися. Народившись одного разу з дуже сильних емоцій, істоти чистої магії, вбрані у зв'язане тонкою, але дуже міцною травинкою листя, розбрідаються по Тері в пошуках свого хранителя. Але, на жаль, відшукати потрібне виходить не у всіх. За все своє життя можна і не зустрітися з феєю, але якщо ви помрете — помре і ваша фея.

Почувся свист. Мене придавило. Зітхаю. Відьми.

Чортівня під метр заввишки, з вогняно-каштановим волоссям, пихтіла і продовжувала крутитися. Вона заплуталася у власній сукні, поверх якої пов'язала білий фартух із дуже довгими стрічками. Зав'язки фартуха з'єднувалися у вузол, зв'язуючи навколо відьми смугасту тканину спідниці, поки та завзято намагалася зняти капелюх. Тарурі ніколи не була розторопною, вона буквально плуталася у своїх кінцівках, але її нічого не зупиняло перед бажанням купити черговий химерний одяг. Можливо, десь там, за всіма цими рюшами, під'юбниками та корсетами, ховалося щось більш тендітне і витончене, можливо навіть душа. Але виходила вона з оздобленого косметикою тіла вкрай рідко. Напевно, тільки в сльозах. А так, просто нудилася, топилася в згубних звичках і ховалася за маскою припудреного. Лежати на спині було вкрай неприємно. Хитко.

Поправивши манжети й, на секунду відволікшись від темно-синього капелюха, Рурі розслабилася і зручніше сіла.

На мені.

Її нічого не бентежило, адже для Тарурі Лізелотти Скай, як і для будь-якої важливої відьми, на першому місці були саме її зручність і саме її комфорт. І нічиє більше. Стягнувши, нарешті, капелюх з чола і явивши світові своє обличчя з круглим носом, відьма, остаточно уявивши себе центром всесвіту, спокійним рухом руки поправила чорну панчоху на правій нозі та пробурчала, що їй незручно сидіти.

- Моя дорогоцінна тітонько, звольте піднятися. Час кіно ще не настав, — довелося додати гучності в голос, щоб Рурі нарешті змінила центр своєї уваги. Більш ніж упевнений, початкова мета була привітатися, але про неї бездоганно забули. - Я менше ніж добу в місті й вже валяюся в багнюці.

- Ось так ти поводишся з молодими дівчатами?! - скривившись, вона встала і клацнула пальцями. Цієї ж миті в її руці опинилася мітла, яка до цього вважалася моєю нещасною вудкою. Ага, значить, минулу зламала. Ручка дерев'яна, щільна, гладка. У досвідчених руках наче зброя. - Акриле, я з тобою розмовляю! Звісно, краще ганятися за контрабандою і чутками, ніж піклуватися про мене! О, нещасна я!

Нещасною вона не була, принаймні зараз. На догоду всім шановним відьмам, Рурі зробила чудову кар'єру й обіймала одну з найвищих посад королівства. Втім, верховною суддею вона була так собі, примудрялася судити чесно і при цьому не гребувала хабарями. Взяти гроші та влютувати нечесному ув'язненому додатковий термін — могла тільки ця відьма. Пропихтівши, вона все ж злізла.

- Ви й справді молодші за мене? Мені здавалося, все навпаки, — поскаржився я, і вона замахнулася мітлою. Коли Рурі обурювалася — завжди відкривала рота, піднімаючи праву щоку трохи вгору, щоб одразу ж голосно видихнути та засопіти. Усе її обличчя моментально зморщувалося, подібно до інжиру, але, щойно відьма згадувала про можливі зморшки, вираз одразу набував гладкого, буквально скляного вигляду. Емоції контролювати вона також ніколи не вміла.

- Це не доведено. Усе, у чому ти не здатен мене переконати — не доведено! - притупнувши ногою й ображено засопівши на докір, Тарурі гордо змахнула головою. Болотно-карі очі спалахнули іскрами, підтверджуючи слова своєї господині. - Я молода як огірочок. Мені всього 318 років! - трохи подумавши, вона потерла своє личко в дрібних зоряних веснянках і виправилася: - тобто, 18. Я свіжа, як ранкова роса після опівночі.

- Що була заморожена століттями, — відьма зачервоніла, а я посміхнувся.

- І взагалі, можна було передати звісточку про своє повернення не вустами цієї! Цієї! Куртизанки!

- У заходах безпеки всі засоби хороші. Я сподіваюся, дівчисько вижило, — інформація дійшла. Швидко і чітко, значить, дівчина зі своїх.

- Ша! Ти куди йшов? На роботу? От і йди туди, а я по трави, поговоримо після, занадто багато очей. І взагалі, не по моїй частині чіпати всіх кульгавих і бездольних. Увечері буду, — гордовито зробивши цю заяву, Рурі ще раз клацнула пальцями, забрала сітку для трав і, вставши на мітлу, абияк утримуючи рівновагу, помчала. За нею слідом, з неба, вниз площею, вихором спускалися ще вісім відьом, кружляючи між голів натовпу.

Поняття "вечір" для Тарурі було розтяжним. Вечірня розмова завжди була вечірньою, питання залишалося лише в календарному числі й темі, яку відьма могла запросто забути, вигадати або поміняти на ходу.

З міста Стоунблад треба перебратися в Скелетон-Фолс.

За будинком із жовтою цегляною кладкою має відкриватися прохід, але... глухий кут! Будівля, обклеєна цирковими афішами, і нічого. Застарілі, рвані, вони висять зі стертими літерами, запрошуючи на виставу в Сибілу, ніби смішний жарт. Міста Занепалих немає більше в жодному літописі. Дощі стерли його. Десь там я загубив свою душу.

Доводиться петляти. Ще трохи й в глибині проходу відкрився вхід на протилежну вулицю. Здається, тут щось не так. Я підняв темний плащ і витягнув пергамент. Варто було подути на папір, як замість нього з'явився компас. Золота кришка приховує за собою стрілковий механізм. А пергамент-то лежав, невдоволено цокаю. Компас потертий. Пригнічено зітхаю, мотнувши головою. Ненавиджу перекупників.

Стрілки компаса закрутилися як божевільні. Я вставив його в щілину в стіні, і в цю ж мить мене затягнуло всередину. Це означало, що Двосвіття безнапасно відкрилося.

Зведення: Двосвіття — термін, що об'єднує в собі світлий і темний світи, що обплетені незліченною кількістю доріг у найрізноманітніші куточки країн і міст. Подейкують, що можна і зовсім вийти в інший всесвіт або на іншу планету. Вхід у Двосвіття відкривається талісманом і лише тоді, коли САМО Двосвіття захоче впустити когось у портал або коли хтось зумів його виявити, оскільки Двосвіття має свою особистість. Примітка — з Двосвіттям ладнати марно, не витрачайте нерви й сили, але ви можете бути стійким, коштом сили волі мандрівники здатні швидше виходити з лап порталу.

Ще відтоді, як був дитиною, землі перебували на межі розорення. На покинутих територіях подекуди розбрідалася посуха, а подекуди, навпаки, надмірна вогкість. Чисельність населення настільки мізерна, що створює ілюзорність шуму води по всьому світу. Весь одяг і будівлі тримаються коштом гайок і шестерень, обв'язаних нитками.

Фінанси були чимось настільки незначним, що все, до чого могли дотягнутися, у буквальному сенсі слова створювали з чого завгодно, що могли знайти. Світ на межі руйнування був подібний до зубожілого табору біженців у період апокаліпсиса, але все ще якимось дивом примудрявся виживати. Може, за допомогою гайок і шурупів, а, може, на чистій довірі. На відміну від точного, як година, світу людей, скріми жили в непередбачуваному і живому просторі. Ніхто й ніколи не міг передбачити, що ж трапиться з ним наступного моменту. Чи пробіжить дивний кіт у циліндрі, чи кити пропливуть небом.

Подув вітер, перехоплюючи компас, що затремтів і, різко смикнувшись, перетворився на птаха, відлітаючи геть. Треба б тільки відшукати стежку, що веде в Скелетон-Фолс, передмістя Гватемали. Обриси будинків і звуки зникли. Залишилася лише кам'яна площа, що вела невідомо куди. Недбалим рухом я накинув на себе капюшон, ховаючи обличчя, і, провівши рукою в повітрі, уявив важіль, що повільно опускався вниз. Підлога заскрипіла, а потім провалилася. Наступної миті перехід змінився вулицею.

"Скелетон-Фолс" - свідчив напис на покажчику.

Я майже посміхнувся, як позаду пролунав несамовитий крик, і замість посмішки з рота випарилось важке зітхання. За два метри поруч із каретою, чоловік років сорока, неприємної зовнішності та повного стана кілограм так під двісті, лаявся. Він штовхав ногами хлопчиська років п'ятнадцяти. Нескладний дядько в темному забризканому костюмі раз у раз самостверджувався через худорлявого хлопчини з вовчими вухами. Дядько гордо ніс свою товсту спітнілу шию подібно до горобця, поки величезне пузо випирало крізь натягнуту сорочку. Від матюків на кучерявій бороді застрявала слина. Ледь піною не зійшов і тут же нова лайка.

"Ну й погань".

Як він тільки не подавився і не заплівся від такого бурлеску. Дядько наступив хлопчику на голову і кучеряве каштанове волосся слідом за обличчям занурилося в калюжу.

Середнього зросту незграбний підліток, весь у саднах і рваному одязі, рив носом землю. Він неголосно кричав, боячись ворухнутися. На шиї зашморгом блищав срібний нашийник. Пухнастий хвіст, гордість усіх перевертнів, нині подертий, не рухався далі, ніж на кілька сантиметрів, видаючи всю безпорадність власника. Хлопчисько був несамовито світлий, наче його колись годували раз на кілька днів, у кращому разі, а поміж розірваної тканини виразно випирали обриси кісток. Раби нині дорогі. У їхній голові так багато інформації, що вони мимоволі опускаються вниз перед тими, хто їх придбав. У покупців завжди є гроші. Гроші й порожня голова.

Коли хлопчисько перестав кричати, дядько в люті схопив чорний шкіряний батіг, що мирно спочивав поруч із місцем лакея біля карети.

Дворянство. Точніше представник псевдостоличного. Справжній дворянин ніколи не стане бруднити руки. Сам. А цей ще й захопився. Загородив пів вулиці.

Мабуть, перенесення з одного міста в інше за допомогою магії — не найкращий вибір. Треба поквапитися. Я зробив крок убік, але не зміг просунутися: щось потягнуло назад за край штанини, змусивши обернутися. Хлопчисько захопив край штанів пазуристою лапою і впритул не хотів відпускати. Дядько замахнувся батогом, і перевертень завив.

- Пусти, — неголосна вимога адресувалася хлопчику. - Ти не моя турбота.

- Допоможи, — прошепотів він. Одне око медового кольору з вертикальною зіницею тремтіло від страху, — я не хочу вмирати. Не хочу повертатися до Лате.

- Мені то що, — у потиску плечима ховається байдужість. Кучерявий дядько зміщує свій інтерес, розпорошуючи гнів. Лате... Знайоме ім'я.

У нашому світі існувало одне негласне правило для всіх: "Виживай". Нашийники були "веселим" винаходом. Якщо ти торкався до нього, то схожий нашийник автоматично виникав на твоїй шиї. Ставати рабом товстуна бажання не було. Перевертень завив від безнадії. Його зітхання, схоже на скиглення, поглинули кам'яні стіни. Кривава сльоза покотилася по щоці.

Не жилець. Найімовірніше, його скинуть у яму або в сміттєвий бак.

Гном, хоча для гнома високий... напівкровка, значить, а дозволяє собі так багато. У тому, що це був господар хлопчиська, я не сумнівався. Можна було б припустити, що це гість сім'ї, але побиття чужого слуги — ознака зарозумілості й неповаги. Клоунського носа немає, а таке відчуття, що є. Дивно.

Чоловік презирливо зиркнув, скривився і послав до бісової бабусі добірним матом. Латинь, змішана з жаргонними словами, бастарди так не висловлюються. Схоже, когось прийняли в сім'ю. А якщо в сім'ю прийняли якусь напівкровку, то через хороший матеріальний стан. З чого робимо висновок, що раса гномів взаємодіє з рейдерами, пакт на прийняття у рід самостійно йому б у житті не дали. Потрібні зв'язки. Надзвичайно цікава ситуація.

Штанину все ще не відпустили. Роздратування зростало. Самопочуття погіршувалося.

- Чому став?! Іди своєю дорогою! - Прикрикнув товстун, широко відкриваючи рот. Ще трохи, і він би заляпотів, знову давлячись своєю слиною. А спинку то, спину вирівняв, щоб харкнути й остаточно придушити весь етикет. - Плюгавий.

- Хочу жити! - голосно стогнав хлопчисько і затих. О-о, яке гідне бажання. Ну, припустимо.

За законами цього світу, якщо хазяїн помре природною смертю — то раб переходить комусь із членів сім'ї померлого, але якщо хазяїн дарував раба або тим паче був убитий, то новим хазяїном раба стає вбивця. Також, якщо зруйнувати нашийник, то можна звільнити раба на деякий час і, якщо незабаром не зв'язати його новими путами контракту, то раб стане безхазяйним, вважай вільним. У цьому випадку підходить мені підходить вимагання. Угода має бути виправдана, інакше в ній немає сенсу. Але навіть так, найчастіше, скріми не ризикували благати про порятунок кого-небудь. Виродків і торговців органами було набагато більше, ніж нормальних і розсудливих. Відчуваю себе сволотою. Гарне відчуття.

Чоловік замахнувся батогом, але не влучив. Я різко розвернувся і вхопився за батіг, натягнувши на себе. Пригадується, що леді Лате — одна зі стервезних дамочок, що заправляють работоргівлею. За її голову призначено якусь суму... та й тіло напевно не дешеве. На пошуки можна вбити місяць, а гроші потрібні зараз. Добре б розпитати товстуна або хлопця. Мабуть, поговорю з другим. Не вистачало, щоб на тілі товстуна слідчий виявив наслідок від довгого гіпнозу.

- Що руки тягнеш?! Не заважай тварину карати, а то промахнуся! - задоволений собою гном спробував висмикнути батіг, але, зіткнувшись зі мною поглядом, завмер. Тіло перестало його слухатися, а повітря надходить насилу. Плюгаві теж уміють чаклувати. На жаль, це всього на дванадцять хвилин, не більше.

- Я так розумію, батіг можна позичити? Дякую, — гіпноз подіяв швидко, навіть занадто. Це ще відгукнеться. - Тихіше.

Голоси сміються. Пиха не збита, ні з нього, ні з мене. Перше заклинання пішло на рибалку, друге на гнома. Разом уже два, такими темпами я нікуди не дійду.

Густо-червоне обличчя надувається. Трохи послаблюю хватку і дозволяю гному різкий вдих. Повітря надходить більше, я більше не тисну йому магією на горло і дістаю ніж, той самий, від вуличної дитини.

Сідаю ближче і, не торкаючись, вожу лезом по його шкірі. Він ковтає. Вказую руків'ям на хлопця і підіймаю одну брову. Чоловік задихається від обурення, але все ще не може видати жодного звуку. Щоб перерізати сухожилля — не потрібно жодних талантів. Понівечити — не полагодити, це стосується як тіла, так і душі. Так само, не потрібно ніяких особливих навичок, щоб писати слова. Достатньо лише захотіти й ось, уже на чиємусь животі невигадливий напис: "Потвора". Кров сочиться через рану з рваних букв. Я дивлюся товстуну в очі. Зіниці тремтять. Він нарешті стискає свої повіки. Віддає перевертня в обмін на своє життя. Гаразд.

Через дванадцять хвилин гіпноз втратив свою силу, але для багатого пана він усе ще тривав. У його голові. Страх — це дивовижна здатність свідомості обманювати себе ж.

Кров чоловіка, ніби жир свинини, що шкварчала у власному соку, хлистала з рани, між кам'яної кладки, розбавляючи структуру дощем. Заплямована темним світом, вона просочувалася в землю, і земля, де була пролита ця кров, всихала.

Через мить усе повертається у свій ритм. Гіпноз остаточно відступає і я дозволяю чоловікові повернутися в колишнє річище, але він не рухається.

Серце радіє. Раділо б, якби воно в мене було.

Діяльність будь-якого роду не терпить метушливості, тож, підійшовши до тіла хлопчика, я пошкодив ножем датчик на нашийнику і зробив неглибокий надріз біля зони сонної артерії. Ось тут потрібно бути вкрай обережним, інакше він може померти. Трохи почекавши, зробив другий точно такий самий, але вже на своїй шиї. З рани вилізла струна, завиваючись, вона з'єдналася у вузлі з другою, що такою самою дією виповзла з шиї перевертня. Струна спалахнула червоним і зникла, а на наших зап'ястях з'явився малюнок у вигляді могильного хреста. І його кров перемішалася з моєю. Я дізнався про його тіло все.

Хрести віддавали набряком і пекли, немов розпечене тавро по незміцнілій шкірі немовляти. Благо, через деякий час ця гидота зникне, вбереться в тіло. З кінцями. О-хо-хо, здається, я знайшов щось цікаве.

"Магія крові..." - прошепотів злякано товстун, стежачи за моїми діями. Знову дивлюся на чоловіка і потім мовчки киваю в бік хлопчиська. Гном буркоче: "Забирай. Дарую. Твій..."

Знову киваю, висловивши вдячність. Кілька секунд і його очі заплющуються. Зараз він має відчувати оніміння, якщо хороші люди йому допоможуть, а не доб'ють, то він швидко вилікується. Але, якщо йому допоможуть, у нас буде приріст населення, тоді світова економіка знову зрушиться. Зіб'ється, зламається. Економіка взагалі дуже сильно любить жертви, вона обожнює вбивства, адже саме так вона може розвиватися. Але вбивств не повинно бути занадто багато, інакше економіка ризикує загнутися. На довгі, довгі роки. Чоловік має всі зовнішні ознаки базіки. Роблю ставку, що методом радіо він швидко рознесе по королівству про цей день. Це тільки на руку.

Убивство або шкода собі подібним — порушення закону. І сьогодні...

"Ти його успішно порушив!" - в'язкий голос усередині голови засміявся, а це значить, що скоро сюди з'являться Гончі. Треба забиратися.

Я перекинув через плече юного перевертня і накинув зверху плащ. Прискоривши крок і практично перейшовши на біг, ми зникли в тому провулку, звідки я вийшов раніше.

Потрібно знайти...

================================

***

Anima Mea

(лат. Душа моя) - обітована столиця світів, останній притулок душі та легендарне місто.

Inmortalium

(Inmortalium inventioni лат. Відкриття безсмертних, безсмертний) - світ магії та Темряви.

Mortem

(Post mortem лат. Після смерті, мертвий) - світ машин і Світла.