ЯК Я ДАРУВАВ ЦУКЕРКИ

День дурня - свято, яке завжди з тобою. Знаю з досвіду. Легкою приступною мовою кажучи, справа була така.

Зразу після інституту, мої тато з мамою заклопоталися, куди прилаштувати дитя, аби труд перетворив його на людину.

“Американська мрія” - кажучи вбік - закінчується пунктом, коли дитятко поступило та закінчило коледж. Турботам кінець, решта - особиста справа кожного.

Як, утім, не втрутитися, коли дипломований байстрюк одразу же загубив направлення на роботу?

Спільними муками гицеля терміново приставили до роботи в кооперативному дитячому клубі при ЖЕКу - навчати англійської.

- Вас усе таки прийняли, - об’явила зам Елла Ісаківна, сліпучо елегантна блондинка та старший економіст. - На профсборах вас не хотіли брати, але Валентина Григорівна наполягла, то тільки її заслуга. Треба б їй оддячити - квіти, парфуми, цукерки, красиво якось. Та ще зайдіть у профком, до речі, заберіть трудову книжку, вони вам її вже виписали.

Слова її я взяв до тями. Матінка, за наказом, купила велетенську коробищу шоколадних цукерок, затягнену в салафан та перев’язану червоним шовковим бантом. Їй самій з’являтися до профкому було би дико, тому я засунув коробку в пакет і пішов уперше віддячувати своїми силами.

Профком був у підвалі, похмурий і просторий, столи під стінами, середина - велика порожня арена. Праворуч шаруділа паперами бугалтерша, жовчна стримана дама. Ліворуч хлопала діркопробивачем бліда канцеляристка дієтичного типу. Навпроти дверей, за нічийною смугою арени, сиділа Валентина Григорівна, об’єкт наказу про цукерки.

По напружених роздумах по дорозі я зладнав план дій, виключно красивий та витончений, і тут же, бика за роги, його задіяв.

- Валентино Григорівно! - об’явив я, дійшовши до середини арени, та висмикнув із мішка коробищу з бантом. - Я вас хочу сердечно привітати з Восьмим березня!

Бугалтерша перестала шарудіти. Діркобій замовк. Фраза була тим більше доречна, що надворі закінчувався серпень. Об’єкт удячності, до котрого я звертався, завмер за столом, але щастя не виказав.

- Що ви маєте на увазі? - байдуже спитала Валентина Григорівна.

Питання цього не було передбачено планом дій. Я, нестямно захлинаючись, почав пояснювати логіку своїх слів, раптом розуміючи не стільки що склеїв дурня, але що виходить не гладко. Найудалішим вийшов, мабуть, аргумент, що я в їхньому клубі на п’ятому курсі проходив практику якраз минулого березня, а поздоровити її з Жіночим днем не спромігся, а тепер от - бач... На доказ я переконливо помахав важкою коробкою. Шоколадки гучно загриміли в мервій тиші.

Мої слова її не доконали.

- Цього не треба, - в’яло пояснила Валентина Григорівна, швидше за все з болісною гостротою відчуваючи, як цю сцену потім зобразять свідки.

Тут-то мені й сяйнуло. У спітнілій голові сплеснуло: “А ну, дай-но спробую...” Логічний, по дрібці збудований план у порівнянні був - дитячий лепет. Назрів психологічний експеримент високої проби. Взагалі-то, це ще інакше називається, але то вже не до друку.

Я замовк, завмер і - заплакав. Ретельно, старанно, зі знанням справи (історії про акторів, які рюмсають за потребою, з того часу мене, до речі, не вражають). Я стояв у центрі арени під поглядами з трьох боків і плакав тихо, ба рясно.

Зараз уже не скажу, скільки тривав театр, але “екскремент” виявився безуспішним, в тому розумінні, що коробку не взяла. Валентина Григорівна, жертва аналітичної печалі, заспокоїла мене, не виходячи втім, із за безпечного стола, я всунув коробку в пакет, попрощався, хлюпнув носом та вийшов.

Надвечір звістка про мій подвиг рознеслася по всіх усюдах. По правді кажу: сам я до вечора вже встиг забути про розіграну зранку виставу. Розумне пояснення тому, звісно, що я роками живу в стані глибокої коми. Але можна сказати й простіше.

Під час уроку двері класу, як би там не було, розчахнулися й Елла Ісаківна запросила зайти на перерві.

Не треба, певно, пояснювати, про що вона заговорила. Тим більше, що я добре й не пам’ятаю.

- Ви все таки поясніть мені, вимагала вона нерівним голосом, не втрачаючи витримки. Я мовчав, як у танку, й тер пітні долоні під столом.

- Ви хоча би знаєте, що бухгалтерша в них - штатний інформатор начальства? Поясніть же, - наполягала вона, - адже ви про щось тоді під час думали, певно?

Мені хотілося дзявкнути: “Так ви ж самі мені казали їй цукерки віднести!”, - але я тьмяно здогадувався, що вона мала на увазі щось інше.

- Я ж тобі казала, не треба його брать, - одбрила Вікторія, її подруга й директриса злощасного клуба. Обговорення тривало, поки в коридорі не загалділа малеча наступної групи, та мене випровадили вчителювати.

- Ідіот", - негучно інтелігентним голосом резюмувала в спину Елла Ісаківна. З цим, раціонально важачи, не посперечаєшся.

У клубі я пропрацював іще два роки.

Хто з’їв цукерки, я не пам’ятаю.