Місто Спогадів. Король

Місто спогадів. Король. Збірка авторів @BookBanda

Гринвіч. Англія. 1895 р.

– Як всім нам відомо, Королівську обсерваторію у Гринвічі заснував Карл II. Метою створення обсерваторії було вивчення розташування зірок та нанесення їх на карти для мореплавців… – міс Емма Доултон тихенько читала свою лекцію на одному з приватних уроків у резиденції Сапперів – власників декількох суден, котрі забезпечували перевезенням саму Королеву.

Дональд Саппер був заможним чоловіком і в Гринвічі вважався чи не найвпливовішим бізнесменом останнього десятиліття. Зв’язки з королівською сім’єю закріпили його владу в місті та навколишніх штатах. Еммі Доултон припала велика честь навчати дітей родини Сапперів приватною вчителькою після того, як вона втратила роботу в школі.

Життя в маєтку здавалося їй діжкою меду, котрий виблискував у ранковому сонці. Втім, якщо придивитися детальніше, можна було побачити гірку чорну краплину дьогтю, котра щоразу вривалася на урок і змушувала тріпотіти серце від страху.

– Емма, Емма, Ем-м-м-а-а-а, – протягнув дзвінкий голос, нечітко вимовляючи слова, – наша маленька, старенька Емма, знову пудриш мізки моїм братам та сестрам?

Їдкий запах алкоголю й тютюну вдарив вчительці в носа. Вона підняла очі на юнака, котрий нахабно сів на вчительський стіл та розкидавши книжки й пера по підлозі, наблизив до неї своє розпашіле обличчя.

Ендрю Саппер, – спадкоємець активів Сапперів й до біса нахабний та нестриманий юнак, котрий декілька разів доводив Емму до сліз.

– Містере Ендрю, я прошу вас, – тремтячим голосом мовила жінка, – я проводжу заняття, вашій матері не сподобається, що ви знову зриваєте навчальний процес.

– А ти що, вирішила скаржитися, стара вішалко! – хлопець був добряче напідпитку й вочевидь не мав настрою чути погрози у свій бік, – Я твій цар та бог, стара хвойдо, я все для тебе! Ти працюєш тут за мої гроші, тож як я захочу, так і буде, ти мене зрозуміла?

Емма втиснулася в дерев’яний стілець і лиш судомно кивнула головою.

Про поведінку юного спадкоємця знала вся округа. Саппер старший не мав часу вгамовувати сина, а мати надто турбувалася, аби чоловік не відривався від важливих справ. Сама ж жінка більше плекала молодших дітей, та Емма підозрювала, що господиня будинку просто боїться власного неконтрольованого сина.

Він справді поводився як цар, жоден не смів сказати щось чи заперечити, жоден не мав права торкатися хлопця перш ніж він дозволить. Необмежений бюджет, котрий батько люб’язно виділив синові, робив того скаженим у власних бажаннях та розвагах. Еммі здавалося, що якби той вбив її випадково, ось так, перед очима в дітей та челяді, ніхто б і слова не мовив, і жінка так би й згнила за своїм столом, забута й покинута.

На відміну від Емми, Ендрю власних гріхів не бачив. Навпаки, він пишався тим, що природа наділила його неймовірно гострим розумом, вродою та шармом, котрий давав змогу отримати будь-яку жінку, забезпечував добрі зв’язки у найвищому суспільстві й можливості уникати будь-яких проблем із законом. Того вечора він хильнув лишнього й у пабі хотів узяти юну Мері Мауер, котра давненько верне від нього носа. Те дівчисько верещало, як свиня на забої, коли він зачинився з нею у спальні нагорі пабу. Ледь не задушив стерво, та через її істерику все бажання зникло, тож лишилося лиш напитися бренді й повернутися додому.

Вчительку власних братів та сестер він терпіти не міг. Жінка видавалася йому вкрай жалюгідною: огидні великі окуляри, сірий джемпер та тонкий голос, наче вона ось-ось випустить дух. Вона була такою, яких він переступав на вулиці, бо такі люди гідні лише цілувати його нові шкіряні черевики.

Ендрю кинув останній грізний погляд на вчительку й махнувши рукою малечі, вилетів з будинку.

На великому подвір’ї, просто перед входом стояла його автівка, в якій слухняно сидів незмінний водій.

– Едварде, вези мене за місто! – наказав Саппер й важко сів на заднє сидіння.

– Куди саме, пане? – рівним тоном запитав Едвард. Двигун мотору тихенько загуркотів.

– Не знаю, – буркнув господар й відкинувся на спинку сидіння, – їдь в бік порту, хочу хильнути абсенту в «Домі Лавлес».

Ендрю знав, що шлях до порту від його дому пролягає приміським шляхом. Батько навмисне побудував резиденцію якнайдалі від міста, аби мати змогу сховатися від імовірних заздрісників та ворогів. Між будинком та портом пролягало три милі чистого поля з одного боку та густого лісу з іншого. Щоразу Саппер засинав, коли їздив цим шляхом, бо не вважав за потрібне звертати увагу на таку бідну місцевість.

Авто незвично хитнулося, через що важкий сон Ендрю перервався. Голова почала трохи гудіти від похмілля, а без того кепський настрій впав на самісіньке дно.

– Едварде, чорти б тебе забрали, ти не небіжчиків возиш!

Водій навіть не сіпнувся.

– Я до тебе звертаюся! – гримнув юнак і гепнув ногою в переднє сидіння. Едвард повільно повернув голову вбік й подивився у бокове вікно. Автівка стояла поряд із невеличкою табличкою Дрімфог, котра непомітно сховалася за розлогим деревом. Ендрю хотів було заперечити, та у вікно машини хтось постукав.

– Чого ти сів? Піди прожени невігласа, котрий посмів торкатися мого авто.

Водій повільно відчинив двері й вийшов. Ззовні не було чути жодного звуку, наче всесвіту за межами автівки просто не існувало. Затемнене скло не давало змоги роздивитися, де зник майбутній звільнений прислужник, а роздратування переливало наповнений по вінця внутрішній казан, розливаючись всім єством. Щось таки штовхнуло господаря вийти з машини.

Гучна музика та шум врізалися в вуха гострими ножами, від чого бажання повернутися до автівки не змусило себе чекати, та перш ніж Ендрю вхопився за дверну ручку, хтось смикнув його під лікоть і потягнув у вир шуму, криків та галасу.

То був ярмарок чи фестиваль. Чи будь-яке інше свято, що витягнуло на вулиці незнайомого провінційного містечка чи не всіх мешканців. Усі гучно вигукували й радісно пищали. Хтось танцював, а хтось просто кружляв навколо себе. Ряди музикантів по обидва боки натовпу змагалися в тому, хто гучніше гратиме на інструментах.

– Який гарний юнак! – прохрипів хтось біля вуха.

Ендрю озирнувся й зустрівся з рядом гнилих зубів, котрі прикрашали посмішку літньої жінки. Та вчепилася у бездоганно чистий велюровий піджак Саппера мертвою хваткою й тягнула того кудись углиб натовпу.

– Відпусти мене, стара! – проревів хлопець, щосили штовхаючи жінку. Та з диким реготом впала на землю, збиваючи з ніг декількох людей.

Абсолютно всі навколо виглядали як обідрані голодранці. Старий запраний одяг висів не за розміром, а взуття щедро висвічувало дірками й оголювало брудні пальці. Щоразу на очі потрапляли ці гнилі посмішки, а сморід від хлорованих засобів різав ніздрі.

Перед цим ті злидарі намагалися втягнути сина самого Саппера у свої дикі танці, торкалися своїми брудними руками його ніжної шкіри й дихали на його бездоганно поголене обличчя смородом з огидних пельок.

– Не підходьте до мене, обірванці! – пищав хлопець, намагаючись продертися крізь натовп у просвіти, котрі встигав вловлювати в дикому русі, – Ви не смієте мене торкатися, ви хоч знаєте хто я такий? Та я вас всіх одним пальцем розчавлю…лиш виберуся звідси.

Груди пекло від шаленого серцебиття й нудоти, котру спричиняли ці люди.

Нарешті натовп випустив Ендрю з тісних обіймів і густою річкою покотився далі широкою вулицею, котра здавалася єдиною в цьому містечку. Автівка лишилася десь далеко позаду, навколо не було ані душі, нічні ліхтарі де-не-де освітлювали різко стихлий світ цього невідомого міста.

– Агов, красунчику, – прошелестів голос.

Ендрю сіпнуло назад. Хлопець навіть руки виставив перед собою, аби відбиватися від цупких брудних пальців. Навпроти стояла невимовно вродлива дівчина у строгій чорній сукні та капелюшку з вуаллю. Яскраві червоні вуста плавали в посмішці й хапали у свої обійми тоненький жіночий мундштук, котрий виблискував золотом у світлі ліхтаря.

Ендрю лукаво посміхнувся й випростався, натягуючи на обличчя свою найзвабливішу посмішку.

– Міс…

– Місис, – перебила незнайомка.

– Місис, я Ендрю Саппер, син Стенлі Саппера та спадкоємець династії Сапперів. Та ви, певно, знаєте хто я, – Ендрю самовдоволено всміхнувся. Не буває тих, кому він невідомий. – Мені потрібен телефон. Я маю зателефонувати у резиденцію, аби мені спорядили іншого водія. Нинішній не заслуговує навіть на те, щоб я його називав на ім’я, – хлопець зневажливо махнув рукою в бік імовірного напрямку власного авто.

– Любчику, це Дрімфог, тут є все, чого Ви лише забажаєте, – красуня зробила декілька кроків назустріч Ендрю.

– Мені не знайоме це місто, я не пам’ятаю, щоб на карті бачив його. Воно належить до…

– Такий статний юнак складе мені компанію за келихом бренді? – практично прошепотіла незнайомка біля самісінького вуха Ендрю. – Сьогодні у місті свято, ми його називаємо: «День королів», лиш одиниці заслуговують аби їх шанували й схилялися перед їх величчю. Решта створена лише славити й бути біля ніг обранців долі.

Слова незнайомки лилися в душу, розбиваючи накопичену лють на друзки. Натомість всередині розпалювалася пиха й бажання долучитися до цього свята з іншого боку. З правильного боку, з якого й належить бути такому як він – королю.

Ендрю кивнув і пішов за дівчиною повз маленькі крамнички, котрі дивилися на нього темними вітринами, й навіть не згадував про такий бажаний телефон і авто.

Красуня підвела Ендрю до закладу, звідки лунала така ж дзвінка музика, котру він чув на святі серед вулиці.

– Такому як ти пасуватиме вишуканіше місце, ніж вуличний Фестиваль, – видихнувши клубок диму, мовила незнайомка.

Вдоволений таким шанобливим ставленням, Ендрю увійшов до приміщення.

Це була невеличка пекарня, що зовні абсолютно нічим особливим не вирізнялася. Маленькі столики мирно пустували вздовж стін, а радіо награвало якусь одноманітну мелодію. Музики, котру було чути знадвору, тут не було. Ендрю здивовано поглянув на супутницю.

– Пані, у нас гість, – гукнула та комусь за прилавок, і звідти вигулькнула спершу дивна зачіска у вигляді раковини, а за нею її власниця. Це була літня жінка, доволі мила й привітна, як про себе відзначив Ендрю. Вона широко посміхнулася й здивовано поглянула на хлопця.

– Ви по пироги чи на свято?

– На свято, – повторив хлопець, трохи ніяково зсунувши плечі.

– Прошу, – жінка коротко кивнула у двері біля одного зі столиків, котрих спершу там не було, принаймні Ендрю так здалося.

Він схвильовано ступив у вказаному напрямку. Весь цей час його супроводжувала незнайомка, незмінно викурюючи цигарку, котра наче й не зменшувалася.

Заповітний звук музики знову врізався у вуха, а в очі вдарило яскраве світло.

Ошатні гості владно потягували напої з позолочених келихів. Жінки з діамантами та сапфірами на оголених тоненьких шиях та чоловіки з золотими годинниками гучно сміялися, дивлячись на слуг, котрі втомлено бігали між численними столиками. Ендрю озирнувся. Його супутниці вже не було поряд, він кинув погляд на сцену. Ось вона крокує сходами, граціозно ступаючи стрункими ногами. Червоні вуста розтягнулися в широку посмішку. Та раптом на її місці встав юнак приблизно віку Ендрю. З такою ж широкою посмішкою він взяв золотий мундштук до рота, елегантно втягнув у себе дим. Чорний костюм гарно сидить на статурі, а червона краватка нагадує пухкі вуста красуні. Ендрю потрусив головою. Певно, здалося.

– Шановні королі та королеви, прошу привітати новенького на нашому святі, – його голос видавав небачену самовпевненість, юнак скрипнув шкіряними черевиками по сцені й зник з–під світла прожектора.

Очі кинулися в бік Ендрю, а за ними й оплески та радісні вигуки. З пихою піднявши голову, він пройшов до центру зали, втопившись в оваціях та вигуках.

– Так, я цар, я бог, – шепотів вдоволений голос хлопця.

– Ти поглянь, який він обідраний, – у вуха вдерлися голоси. Ендрю кинув поглядом на їх володарок. Дві жінки шепотілися й сміялися, прикриваючись пухнастими віялами

«Почулося» – запевнив внутрішній голос.

– Гей, новенький, принеси мені віскі! – з іншого боку хтось кинув в Ендрю серветку.

– Що, перепрошую? – хлопець кинув вбивчий погляд на незнайомця.

– Обідранцю, принеси мені віскі, чи ти глухий?

– Та як ти смієш! Чи ти знаєш хто я такий? – прогарчав Ендрю. Лють повернулася назад.

– Так і мені принеси, – кинула дівчина за сусіднім столиком, – Але тримай ніжку келиха в серветці. Не хочу аби ти своїми брудними руками подавав королеві келих.

– Тут я король! – істерика переходила будь-які межі, мозок зривався від кожного колючого та зневажливого слова, – Я син…

– Та хоч сама Королева Англії, – глузливо кинув новий голос, – це не заважає тобі прислужити нам. Ну ж бо, злидню, хутчіше, ми прагнемо нових поклонінь.

До Ендрю підійшов один зі слуг і втомлено впхнув тому тацю з напоями.

– Я не прислужуватиму будь-кому, я спадкоємець імперії я…

– А я герцог, – байдуже мовив слуга. – та їм байдуже хто ти. Бо тут ти ніхто.

«Я цар, я бог»

«Я цар, я бог»

«Я цар, я бог»

Думка пропікала скроню й боляче стукала в кожній часточці мозку.

Юнак з нахабною посмішкою в червоній краватці курив цигарку в золотому мундштуку. Він низько вклонився Ендрю, зробивши реверанс, а за мить натовп гарно вбраних чоловіків та жінок втопили його у вимогах, глузуваннях та цькуваннях.

Скільки часу сплинуло й скільки келихів з напоями він розніс господарям та господиням? З якого моменту він почав називати їх саме так? З якого моменту великий Ендрю Саппер схилив голову й дозволяв собі підіймати очі лиш задля того, щоб побачити, чий голос вимагає чергового підношення?

Здавалося, що ніч тривала вічність. Його штовхали та витирали об нього ноги, йому в обличчя виливали пійло й плювали, а потім закидали наїдками. Він вимагав поваги, нагадував про свій статус, погрожував та залякував, та вони лише повторювали:

– Ми для тебе царі та боги, ми для тебе все. Ти тут вдихаєш аромат наших грошей та нашої влади, ти ніхто.

Чому він дозволив їм говорити його ж репліками, кидати його ж погляди, розпливатися в його ж посмішках? Що за сила тримала його в цьому пекельному місці, де всі були, як він, та ніхто не давав йому бути собою?

Ендрю лічив секунди щоразу, коли його хапали за руки, кидали на підлогу, роздягали перед очима решти й глумилися з його честі, а тоді змушували вдягатися й нести чергову порцію наїдків та напоїв. Це нагадувало офіціантку з «Дому Лавлес», котра відмовилася прислужитися лиш йому. Тоді він так само роздягнув її силою перед купою чоловіків й залишив саму. Що з нею сталося після того?

Саппер благав бога й усіх святих, коли йому силою заливали в горлянку горілку так, що він не міг дихати, а потім розкручували навколо себе, й коли він блював усім тим на землю, змушували чистити паркет власним одягом. Того хлопчака звали Тонні, він просто прийшов до Сапперів, щоб привезти газету, бо його батько поштар не встигав за графіком. Скільки йому було? Дванадцять чи на рік-два більше? Того дня Ендрю хотів пригостити малого випивкою, але той відмовився, і Саппер спільно з його ліпшим другом схопили малого й силоміць напоїли бренді. У хлопця відкрилася виразка, виявилось, що він мав слабкий шлунок.

Коли свято дійшло до свого апогею, а гості злягалися один з одним без розбору, змушуючи слуг стояти на колінах, тісно тулячись один до одного, утворюючи своїми спинами живі столи, Ендрю відчув власну мізерність, відчув, наскільки він незначущий у цьому місці…Наскільки він незначний у Всесвіті. Ця думка змусила його похитнутися, і він впав долілиць на брудну липку підлогу, чим перервав втіху парі королів. Від цього отримав ногами по ребрах, та йому було байдуже.

Він повернув голову на своїх карателів, та замість людських тіл побачив щось, що зовсім не вкладалося в голові: блискучі, напівпрозорі кінцівки, наче скло, гамселили його щосили, й здавалося, що від кожного удару тріщать його кістки. Розум поволі плив геть від жаху, котрий поглинув його, він зробив останнє зусилля й подивився в обличчя скляних королів. Чорні бездонні очі приховували в собі його ж злість й жадібність до влади над іншими. В тих очах він бачив своє зображення. На останньому подиху він прошепотів:

– Я просто істота, я – ніхто.

Щось легенько сіпнуло за плече, Ендрю невпевнено розплющив очі, наче боявся, що побачене ним налякає його до півсмерті.

– Пане Саппер.

Хлопець схопився з місця й вдарився рукою об задні дверцята машини.

– Едварде? Що? Де я? – в горлі пересохло, а очі пекли так, наче він щойно ридав.

– Ви заснули, задрімали в дорозі, а я вимушений був зупинитися, мені здалось наче я на щось наїхав. Та ми спинилися на схилі, й машина сама покотилася вперед. Я вчасно встиг. Перепрошую.

Рівний тон Едварда діяв заспокійливо. На диво заспокійливо, хоча Ендрю міг заприсягнутися, що раніше звільнив би водія просто посеред дороги, або ж змусив би того бігти поряд з авто. Чомусь сильно боліло все тіло, хотілося просто зараз у гарячу ванну, хотілося змити з себе…

– Дякую, Едварде, – прохрипів хлопець. Очі водія здивовано округлились. Невже Ендрю вперше подякував водієві? – Повернімося додому. Я маю поговорити з міс Еммою. Маю перепросити.