АКАЦІЄВИЙ КРАЙ

6.01-7.01.2013

Обоє моїх батьків родом із маленького села над Збручем. Боднарівка. Чемеровецький район, Хмельницька область. Моя мала Батьківщина… Я – подоляночка!

Унікальний Надзбручанський край… Там найдовше молилися давнім слов'янським богам (пригадайте хоча б Збруцького ідола!). Подейкують, дівчата й молоді жінки досі на світанні ходять голі вмиватися росою, аби примножити свою красу... Не знаю. Особисто я у трави ходила вночі, щоб люди не бачили.

У Боднарівці здавна жили українці й поляки, тому коли дівчина виходила заміж, то починала ходити до тієї ж церкви, що й родина чоловіка. Я, коли досліджувала наше родовідне дерево, сміялася, що моя мама мала б молитися в костьолі, на що вона резонно відповідала: «Відколи я вийшла за твого тата – ні». Українське і польське коріння нашого роду переплелося щільно. Так, я – полячка на чверть, причому і з боку мами, і тата. Гжибовська. У нас усі між собою родичі. Все село.

Крім того, майже всі мої земляки походять від чаклунок та ворожбитів… Принаймні, про багатьох старших жінок старші ж чоловіки висловлюються: «От відьмеґа!».

Володінння телепатією – обов’язкова умова нормальної соціальної комунікації. Я, на жаль, не розвивала це вміння, через що на мою бабусю якось навіть образилася її подруга. Та старенька познайомила мене (під час великодньої відправи на цвинтарі) зі своїм онуком, таким же студентом, як і я. Увечері він прийшов до мене, простояв під хвірткою цілий вечір, а я не вийшла… Ну приснитися мені мало, чи що? Але наші бабусі були невблаганні: «Мала знати і піти побалакати!»

А, загалом, це чудове тихе сільце, де мерці приходять у сни живих родичів (особливо перед поминальними днями), бабусі розповідають онукам химерні старі казки (наприклад, про те, що Бог лишив хліб не людям, а Псові й Котові), а слабкі відьми скрізь носять із собою маленьких чортиків (щоправда, така була лише одна і померла кілька років тому, але скоро нова мусить з’явитися).

Рибу у нас влітку ловлять руками (під корчами біля берега Збруча). Картоплю теж садять і викопують вручну – «під рискаль». Усі городи в нерівних рядочках, а руки – в мозолях. І ніяких коней! Бо сусіди ославлять гнилими (тобто, лінивими). А думка інших – вища інстанція і місцевий Бабай (найбільший страх – що люди скажуть). Причому незвичні способи обробітку землі на цьому не вичерпуються. Так, коли по Збручі проходив кордон, на нашій (хмельницькій) стороні жителів примушували копати й сапати обов’язково спиною до річки, щоб на той бік навіть не дивилися. Тоді ж і село поділили на дві частини, по обидва береги Збруча. Так в Тернопільській області з’явилася Мала Боднарівка. Під час голоду можливість купити щось в Галичині (в Ґаліції) врятувала не одне життя…

Мене завжди дивувало чому галичани (ґальони) називають подолян москалями. По селах розмовляють українською, подільським діалектом, а за переселенців, яких хтозна-звідки до міст попривозили, ми не відповідаємо…

Чистота крові – дражливе питання. Здавна жителі Боднарівки одружувалися між собою. Рідко хто порушував цей звичай. Найбільше чужої крові в наш рід принесло саме моє покоління…

А ще наше село відрізняється від усіх тим, що у ньому скрізь по межах і вздовж вулиць ростуть акації: старі високі дерева і молоденькі стрункі прутики. Їх не рубають просто так, бо деревина акацій вельми цінується у нашому краї. Вона чудово підходить для будівництва, адже стовбури рівні й міцні. Тому село наче лежить під другим небом – акацієвим. Коли весною цвітуть над Збручем яблуні та вишні, високі горді дерева ледве починають розпускатися і виглядають як сторожа. А на початку літа Боднарівку наповнює запаморочливий аромат і випадає м’який білий сніг із пелюсток…

Цивілізація стрімко досягає села. Так, вже їздить таксі із недалекого (5 км) Гусятина. А в бабусь з’явилися мобільні телефони. Особливо охоче вони демонструють технічні новинки у церкві: перед відправою бодай в однієї, та задзвонить! Домовляються із абонентами, чи що?

Цього року на Різдво з’їхалося на диво багато родичів одразу. Дорогу розчистили і добралися всі щасливо і вчасно. Тож після відправи у церкві ми ходили від хати до хати, куштували кутю, переповідали новини й смішні історії.

***

Найпопулярнішими, звісно, виявилися дитячі «перли».

Так, Радуся всім охочим слухати розповідала: «Пішли ми в гості до тьоті Оксани, дяді Володі та Іванка (знайоме подружжя, живе у Тернополі). Я з тим хлопчиком гралася. І мені в них дуже сподобалося. А потім Тьотя Оксана спитала мене чи буду я в неї за невістку. Ну і шо я мала казати? В мене ж є Богданчик! І я промовчала…»

Хочу наголосити: промовчала, а не відмовилася!

***

П’ятирічний Андрійко, син моєї двоюрідної (це по мамі, по татові вона дальша родина) сестри, взагалі над проблемами життя і смерті задумався:

− Мамо, а чого твоя бабка Ганя (його прабабуся) не вмирає?

− Не знаю, синочку. Вона ше чується в силі, ше жиє.

− Та вона має тільки один зуб! Во татова бабка з трьома зубами померла, а ця коли?

***

Загалом, проблеми дітей і батьків, буває, вирішуються в нашому селі вельми специфічно. Скажімо, є одна родина… У бабусі дітей троє, і у мами троє, всі різного віку і від різних батьків. У школі молодшого синочка якось спитали:

− Де твоя мама?

− Не знаю, - відповів семирічний хлопчик. – Мами нема вдома три дні, а бабки – два.

Старші діти доглядають молодших, ніхто особливо не хворіє, свобода вибору й життєдіяльності…

Між іншим, і бабуся, і мама користуються неабияким успіхом у протилежної статі, в обох не переводяться кавалери з навколишніх населених пунктів, які дарують їм і золоті прикраси, і шкіряні куртки…

У мене навіть виникла ідея привезти в Боднарівку своїх студенток – хай побачать як потрібно поводитись і виглядати, щоб приваблювати протилежну стать.

Але родичі цю ідею не схвалили: «Та в них же воші по три ряди, чого вони їх навчать?!»

«Так, − задумливо промовив мій чоловік, − приїдуть твої студентки в золоті, у нових куртках і з вошами…»

***

Трапляються в селі і зовсім несподівані історії…

Якось один чоловік їхав возом і – ніхто не знає як – сильно вдарився у причинне місце. Кілька днів натирав чим міг, а воно все пухло. Він вирішив, що набралася вода, необхідно це виправити. Нагрів голку над вогнем і… проколов.

Поки невдаха потрапив-таки до лікаря, стало добро його (так свідки кажуть, сама не бачила!) як добра дійничка. Тому «хлопа вичистили, як кабана».

А завершилася ця історія особливо жорстоко. Його односельці хірургом прозвали… І постійно пропонують підтягувати колядки високим голосом…

***

Траплялися у тихій Боднарівці і заплутані злочини…

Восени пішов один пияк до своєї вуйни (тітка по матері) допомогти по господарству і взяв із собою друга. Вони зробили що та просила і зайшли в літню кухню обідати. Поки вуйна лагодила на стіл, примітили у коморі кошик з курячими яйцями. Попоївши, тихцем забрали його і понесли до її сусідки – міняти на горілку, ясна річ. Там побачили пів мішка зерна. Поки один брав пляшку, інший кинув той мішок через пліт. Зерно поміняли на іншій вулиці, де побачили слоїк із салом. Забрали і наступну пляшку, і цінний продукт. Сало вимінювали вже під лісом, де прихопили козу господарів.

Потім вирішили обійти ще й сусіднє село, Криків. Козу продали на крайній вулиці, поки один брав гроші, другий виніс із кухні магнітофон. Цінну річ виміняли на старенький велосипед у цьому ж населеному пункті і повернулися додому.

Хто саме викликав міліцію, невідомо, але весь злочин був наступного ж дня розкритий. От тільки чи повернули усім господарям їхні речі, не знаю.

***

Вершиною веселого Різдва став майстер-клас від Радусі:

− Бабусю, ти вмієш цілуватися?

− Ні.

− То я тебе навчу. Треба закрити очі, схилити голову набік…

− А нащо?

− Шоб носи не мішали! Потім так зітхнути глибоко і витягнути губи…

− Звідки ти таке знаєш?

− З мультиків. Там в кінці принц завжди цілує принцесу!

− Може, нам все-таки варто обмежувати дитині перегляд діснеївських мультфільмів? – підсумував Саша.