НА ПИЛЬНИХ ДОРІЖКАХ

Пана Композитора не було бозна-скільки, але я помітив це тільки в четвер увечері.

По-перше тому, що ми працювали в різних місцях у протилежний час. Коли я сидів у конторі, що виробляла продукт, ПК відсипався після нічної зміни, відстояної в барі. Коли повертався, ПК вже - або ще - не було до четвертої години ранку. Ми ходили по квартирі, як шатуни в поршнях, почергово заповнювали помешкання й вислизали з нього.Точки зіткнення тільки на гранях змін - четверта ночі, дев’ята ранку.

Налагоджений рух подеколи затинався тільки на вихідні, коли обом випадало скупчуватися в одному місці. Але й тоді зазвичаєні ритми сну та не сну тривали, тож коли я сопів, ПК робив своє, а коли я нарешті прокидався, бо вже захотів нікотину й починав копошитися, Пека, здається, відключався.

Здається, бо точному свідченню перешкоджала географія помешкання. Воно ся складало з двох кімнат. Я жив у прохідній, бо палив щопівгодини та мусив зачасто виходити надвір, а ПК отаковився в глибшому покої, відділеному дверима. Паркет у ПК був настелений щільніше, тому переміщався він сам собою, пересування моє ж супроводжувалося гармонійним рипінням дощечок. Я ходив, наче кіт по роялю, здебільшого навшпиньки. Це, втім, не допомагало. Відсутність мою, певно, помітити було б легше. Якщо в хаті не скрипить, не кашляє, не тхне тютюном і не матюкає випадком, значить я - в конторі виробляю продукт. Чи сплю, але в прохідній кімнаті неважко помітити, що на диванчику лежить щось із головою замотане в верблюжу ковдру.

Відсутність ПК визначалась іншими ознаками. У нього стояв телевізор. Ящик грав практично весь час, поки ПК вдома, тож мовчання побічно свідчило про зміну становища в сусідній кімнаті. Себто Пека спить, або його нема. Ще про наявність його говорило світло, яке можна спостерегти з великих щілин попід і понад дверима.

Коли світла нема це саме по собі не значить, що ПК пішов в аут. З тим же успіхом він може сидіти за компом у дальньому боці кімнати коло вікна. Монітор, звісно синювато блищить, але не настільки сильно, щоби з повною впевненістю вивести: покоїк заповнено.

Діагноз на відсутність у минулому вже приводив мене до незручних казусів. Стовідсотково впевнений, що ПК в місті, ривком прочиняв двері - і сусіда мимрив з ліжка, кліпаючи зі сну: “Що ти хотів?” Стовідсотково впевнений, що ПК на роботі, я вовтузився, гримів стільцем і гупав холодильником, а ПК враз виходив, позіхаючи, вже глибоко по обіді. Стовідсотково впевнений, що ПК нема, чи не півдня балакав до себе вголос, поки сусіда раптово не з’являвся з кімнати. Се, батечку, стидко й соромно, як тя застукали голяка, теоретично кажучи. Прохідний покій має свої вади. Перевдягався я у ванні, а губу тримав на припоні, як не люблю побалакати з умним чєловєком.

Ручку я повернув обережно і стиха тільки в суботу вранці.

В четвер питання про Пека не стояло. Четвер для мене - день дурний і божевільний. Саме в сей день контора здає продукт, що ся виробляє тижнево, тому з роботи я припхався години на три пізніше. Після неминучого авралу, гвалту й закуції, навіть не завалився спать, а хильнув кави, холодної з ранку, та поліз одразу в комп, іще й не роздягнувшись. Пека годило ся повернути глупої ночі, проминути диванчик, давлячи паркет, і заховатися в себе. Стояча зміна - неабиякий хрін. Се вам не сідало протирати, виваливши живота. Його не з’явило по третій з хвостиком, не виникло в найвірогіднішу четверту, не стало о четвертій годині з довгою копійкою.

З десятої вечора десь, отже, до сьомої ранку я грався в іграшку, матюкався та щочветьгодини вибігав палити. Щодо Пека не було в мене ще сталого погляду, а тільки підозра, що того йок. В поведенції я дотримувавсь апріорно абсурдного припущення, що Пан Композитор прийшов раніше й спить. Не будити ж його безпричинно глупої ночі та ще після марудної зміни. Тому стиха грав на роялях, матюкався під ніс із приводу неслухняних зворотів комп’ютерного сюжету, й намагався не сильно бити по клаві. Цілком гуманне поводження.

П’ятниця в конторі була днем розслабухи після здачі продукту, відпруження й байдиків. Можна було би зовсім не ходити, хіба лише, щоби ся показати начальству.

Притарабанився я на умовно кажучи роботу тільки опівдні, бо ліг пізно - чи рано, радше.

На час, коли Пека мусив піднятися й вийти до роботи, я, втім, перервав тимчасовий сон, коли б через мене міг промаршувати батальйон, не завдавши найменшого клопоту.

О дев’ятій ранку ПК зазвичай кидався в ванну, аби вчасно першим захопити душ. Коло дев’ятої якраз я прокинувся, аби вчасно відлити та знову завився в ковдру. В цьому визначався не сутий випадок, але довгий фізіологічний тренаж - так не було потреби чекати, коли Пека вишкребеться з санвузлика, чи вистрибувати надвір і поливати стінку із шланга.

Сусіда не виявив активності. В іншій кімнаті було так само тихо. За подальшим розкладом годилося прорипіти повз диван на кухню, зварити каву, зробити бутерброд, одягтися й вийти. Нічого цього ся не стало. Я відзначив порушення порядку та подумав, що Пека, може, й не повернувся. Перевіряти зранку я не став.

П’ятнична робота виявилася, як завжди, нетривалою, але насиченою. Хлопці склалися на пляшку горілки й бляшанку ізраїльських огірків, за чим вогняну воду було спожито в один підхід - і всі розбіглися по домах. По п’яному пришестю я кількагодинно мучив космічну стрілялку, поки не запозіхав. Зумів іще роздягнутись, впав у ліжко й відключився. Підняв мене сигнал до чергової цигарки, ще задовго до всіх строків імовірного повернення ПК. Всю подальшу ніч я літав між зірками, кушпелив ворогів і накопичував примарні капітали.

Шанс, що я прогавив появу ПК був, але невеликий. Міг я, скажімо, після чергової бойової місії вискочити палити на внутрішнє подвір’я будинку, а сусіда цим часом повернувся й хутко принишк. Цигарка займає хвилин десять від запалити до викинути бичка. В розпалі галактичної війни тютюну хотілося часто, тому перерви виникали чи не щочвертьгодинно. Знадвору я міг добачити хіба світло у віконці туалету. Ще за тої умови, що був би уважний. Я уважний не був. Хіба тільки вимушено.

Двері до сусіди були порожнисті: на легку раму наклеєно аркуші, фанерні, чи дееспешні, по одному на кожен бік. Вони гуділи, як барабан, від легкого стуку. Шорстку поверхню лаковано, де годиться, вставлено замок із ручками під золото. Якщо подумати, всі інші ручки в квартирі скляною розеткою - і на вході, і на шафах, і до тубзика жовтий замок і барабанні двері свідчили про могутні зусилля хазяїна будинка і становили свіжий елемент. На внутрішньому ребрі, де вкручено завіси, містилися позначки, розрахунки й написи чорним олівцем, що лишив тесля.

Двері були нові й коротші за лутку. Над і під ними світили щілини на два-три пальці.

На ранок суботи я був на всі сто впевнений, що Пека дійсно немає - і таким чином не було десь із п’ятниці принаймні, а може й четверга. Ну, на всі дев’яносто дев’ять.

Поставив на каву й задумався, чи не варто перевірити сусідню кімнату. Кава закипіла, я взяв цигарку, щоб остаточно прокинутись, і вийшов на перекур.

***

- Взагалі кажучи, - сказав я собі, походжаючи колодязем двору по бичках, накиданих із вікон усіх чотирьох поверхів будинку, - скажи мені, нащо нам перевіряти, є він, чи нема? Ніякої наглої потреби не бачу. Це геть чисто нічого не міняє, бо ми з тобою, любий мій, все ‘дно засядемо зараз за “Вільного стрільця” й продурикаємося до понеділка. Так чи сяк - все фіолетово.

Я називав ся “любий мій” у приватних коллокаціях.

Додавши фільтр до решти на асфальті, повернувся й у повні згоді з проголошеним сів громити зоряних корсарів.

Але сумнів лишився. На пятому-десятому збереженні гри до мене завітала картина, що Пека міг потрапити в халепу. Скажімо, його замела поліція. Мене раз і самого затягли в дільницю, коли о четвертій ранку пов’язали за розклейку рекламок по міських телефонах. Пов’язали, а на ранок відпустили. Поліція можлива. Поліція - факт нашого життя.

- Це не факт, - казав я в таких випадках, двомовно каламбурячи, - це ебсолютлі fucked.

Ще Пека міг повертатися додому сам-один уночі й наскочити на бандюків. Я дотримуюсь погляду, що Пека просто несвідомо приваблює бандюків. Чи то невисоким зростом і повною натурою, чи невинним лицем, чи окулярами на носі.

Або містично підсвідомим феромоном, що виділяє жертва, аромат якої хижаки чують за вєрсту.

На засновок міг би навести, скажімо, випадок, коли Пан Композитор повертався додому сам-один і надибав компанію байстрюків. Ті вештались по району ніч на ранок і теліпалися за Пека й зайшли за ним до вестибюля будинку. Пека знічев’я не тільки своїм ключем одімкнув зовнішні двері, ба ще й притримав власноруч, аби гицелі мали змогу зайти. Вони таки зайшли й не забарилися відняти в Пека сумку, нагородивши його синцями.

Другий випадок міг би навести я, згадавши, як Пан Композитор стояв на роздачі

листівок на розі. Стояв і слухав радіо по плеєру. Слухав, поки не здибався з жебраком.

- Хеві метал? - зацікавився той і загорівся, запавши рідну душу. - Рок?

- Рок-шмок! - озвірів я, почувши се місце в розповіді опечаленого Пека. Нічого

найвіддаленішого від тяжкого металобрухту, ніж Пан Композитор, й вигадати гадьма не було

змоги. - Стерво паскудне!

Тож, слово за слово жебрак перейшов від натхненного монолога до дай послухати, випросив дочути хоч на мить солодкі гармонії гітар в овердрайві, тут-таки похапцем пообіцяв за мить скороминущу повернутись - і зник за рогом назавжди, а зним і, природно, плеєр.

Мене ж, на відміну, природа наділила собакуватим характером та похмурою пикою, що відлякує кожного, хто хтів би підступитися. Я потайки трохи пишаюся своєю недоторканістю на суспільному дні.

Тож, варіант, що в Пека сталися соковиті неприємності, не виключений. Я зажарив ворога з фотонної гармати, зберіг перемогу - та уявив, що тюхтій-сусіда зараз-от лежить у лікарні, збитий і переламаний автом. Намацав у кишені цигарку, взувся й вийшов надвір зважити картину.

Полотно поступово розгорталося з кожною затяжкою. Пека не просто поламали, але вбили і він більше ніколи не прийде, а зникне, бовтнувши в місто, як камінь у воду.

- На те воно й життя в великім місті, - філософськи заключив Пан Поет. - Взагалі це мало що змінило б.

Я називав ся “Пан Поет” у приватних коллокаціях.

Се мало значити, що відсутність Пека, швидше за все, звісно, не має ніяких радикальніх причин, а тому день-два на самоті - коштовний дарунок долі. До переїзду в це помешкання, ми знімали кімнатину метр на два, де буквально сиділи на голові одне в одного. Що настрою не додавало. Роздільна територія притлумила сварки, тож двері становили межу, перейти яку було не легше, ніж перетнути державний кордон пішки з мішком за плечима.

Прашлі часи, як то каже совєтський фільм. По кількох перемогах через запону музики й вибухів дочув я - дзвенить телефон.

Про телефон: було в обох по апарату, в мене звичайний, у ПК з автовідповідачем. Я трубки принципово не брав, вважаючи, що телефон для того, щоб кудись дзвонити, не за тим, щоб кожне падло тя вдома діставало. Тому всі дзвінки падали в машину.

Зсунув слухавку з вуха. Після звичайного “залиште ваше повідомлення після сигнала”, пискнуло й дочулися “Алло... Алло?.. Алло...”

На другому “аллі”, піднявся й тихцем підійшов до дверей. Те, що в сусідній кімнаті трубки теж не взято ще по собі нічого не значило. Пека теж мав друзів, яких уникнути - одне задоволення. Або чекав, аби визначитись. Дзвінок міг потрапити од сторонньої людинки, що перебрала номер. Голосу з трикратного “галльо” визначити було годі. Я чекав на щось більше поширене й виразно характерне.

Аби не пропустити подальші репліки, зняв окуляри й наблизив вухо до шпарини. Черкони залізною дужкою - і скрегіт рознесе по всій кімнаті. Шкрябнувши навсюгуч уже не уникнеш, що тра відчиняти.

Телефон нічого не сказав, крім невиразного слова. Я посадив окуляри назад на носа й навшпиньки повернувся до компа, відшукуючи ногами місця, де паркет не так сильно грає. Задумався, чи не зазирнути до сусідського покоя через наявні шпарини. Скажімо, в нижню. Стати навколішки, лягти щокою на підлогу і роздивитися. Якщо сидить, то ноги видно, але ліжка в дірку не видно. Горішня щілина показувала стіл, стілець, компьютер, вікно, затулене простирадлом, але ліжка все’дно не добачиш. А ліжко - ключовий елемент загадки. До верхньої щілини дістанешся тільки ставши на стілець. Підйом наробить стільки галасу, що тим самим зробить операцію безцільно безглуздою. На стільці можна похитнутися, на додачу, і гупнутися просто у двері-барабан. В результаті - ганебна кумедія.

Все це знав я з печального досвіду.

***

“Вільного стрілка”, треба сказати, зробила компанія “М’який пігмей”, більше відома програмою “Вікна”. Як вона се робила - окрема історія в своєму праві. Тут же цілком досить згадати, що заявка на “Стрільця” злетіла з уст ще в 98-му році, нині вікопомному. З тої пори час од часу творці з “Пігмея” регулярно погрожували випустити се видовисько на публіку, яка буде негайно чуттєво струшена й розумово збурена видовиськом, небаченим і нечуваним досі. На доказ народу пропонували чергову серію смачних картинок ще не народженого шедевру, який знову й знов поринав у туман забуття. Аж от печальний ембріон нарешті вилупився на щастя довготерпеливих гравців і остаточно наготувався до виходу в продаж не далі, як у наступному місяці.

Пан Поет, відома справа, вже награвся у “Стрільця”, аж канудило, бо його версія була остаточна, - повна, комерційна, але піратська.

За програми грошима платити, каже, це не наш метод. Цілковито й остаточно не наш.

Але се дійсно окрема історія. “Стрілець”, проте, розповідає про життя й турботи парубка Трента, сироти нещасного. З малого мала його підібрав і виростив добрий дядечко Тобіас з планети Нью-Лондон. Коли дітвак виріс і змужнів, то подався в далекі зоряні світи заробити велики гроші. Бажано, мільйон. Натомість, він потрапив у гадюче кубло галактичної політики і змушений був давати дропака, аби його не пришили. По ходу справи він зазнайомився з дівчиною на ймення Чунька, грудастою китаянкою у штанцях в обтяжку. У грі присутні секс, війна, інтрига, кров, любов, морков і фінансово-кредитні махінації.

Трент Тобасович у моєму виконанні набув дещо кособокого вигляду. Час од часу Чунька, романтичний двигун гри і просто добре сформована тушка, час од часу закликала головного героя на подвиг, за який світило просування по ієрархічних щаблях на драбині рівнів, але козак-сиротина на відчайдушні заклики мало зважав, бо в ту пору добре дбав. Трент натирив місцинку, де орбитальна станція “Норфолк” перебувала ів перманентному сусідстві з бойовим крейсером “Міссурі”. Так випало, що станція задорого купувала бензину для зорельотів, а на “Міссурі” цього добра стала прорва невичерпна. По другу руку, станційне керівництво мало надлишок токсичних відходів, які на згаданому крейсері чомусь можна було продати на два бакси дорожче. Загальний зиск якраз становив прибуток од довгої й марудної бойової місії. Саме там і тому він обертався між орбіталом і крейсером, поклавши злупити з них півмільйона, якщо терпіння вистачить.

- В них там, певно, - хмикав я на перекурі, - токсичні води вже через вуха ллються. Вони в них уже, ба, їдять і сплять, і скубуться. І це тільки початок...

Сумна Чунька тимчасом сиділа в черговому барі по богом забутих планетоїдах та марно чекала, коли ж та коли з’явиться накінець пропащий герой.

- Гєрой, - задоволено струшував я попіл, - бабушкі старой... Най чекає. Так іще дівка зіп’ється остаточно, з барів не вилазячи.

По ходу гри мені прийшов інший варіант. Що ПеКа не пропав повністю, остаточно і без клопоту, і не стогне зараз десь у лікарні, хворий і покалічений. Що він удома. Вдома - і лежить за закритими дверима, бо помер. Лежить - і лежав з четверга, вже третю добу.

Стало неприємно. Я завозився на стільці й позирнув на двері, натягнувши короткого дрота слухавок. Обережно потянув повітря носом й оцінив, наскільки знав, до чого вже могло дійти в теплій квартирі. Тіло, спухле газами, зведене останнью судомою, в коришневих синцях застиглої крові, порепана шкіра в пухирях, скорчені пальці на матрасі, мокрому від сечі, що поволі крапає на підлогу. М’язи, задубілі в невиправну позу. Товстун, що здавався легким, бо рухався сам собою, але незбагненно тяжкий, ставши горою інертного м’яса. Кроки та грубі голоси санітарів, голосні в тиші квартири, обурених придуркувато нетямним Пан-Поетом, що три доби сидів з неживим. Заправити тіло в землю значило страшний клопіт і гігантські гроші. Першого він сахався, другого не було. Стало дуже неприємно. Я скрипнув зубами, піднявся й навшпиньки рушив на вивідини.

***

- Ага, його таки нема, - переможно оголосив я, відчинивши двері. - Я ж казав!

Ступив до ліжка, тицьнув пальцем на подушку й пояснив собі: “Тут його нема!”.

Крутнувся до столу з темним дисплеєм на дев’ятнадцять дюймів і констатував, вказавши для сякої певності: “Нема його й тут!”. По тому промаршував назад до себе, по ходу зирнувши у стінну шафу з прочинененими дверцятами. Не тому бо думав, що Пан Композитор заховався там і сидить разом з коробками від комп’ютерів, сумками, старими газетами й одягом, але щоби повністю пересвідчитись, що ніц і геть не уникло уваги. Щедро торохнув дверима, крутнувся, рвучко розчахнув їх знову й засунув голову до сусіди.

- Як ми вже правильно зазначили, - додав голосно, - нікого на х.. нема. Тобто геть-чисто абсолютно нікого.

- У нас не всі вдома! - об’явив я, з задоволенням гепнувся на стілець і полинув у зоряний бій, яко гострокрилий сокіл.

Я пройшовся по квартирі гоголем, миколою васильовичем, для порядку зазирнув іще раз до ПК, подивився, що за папери лежать згори на столі, одним пальцем привідкрив незнайому книжку, що з’явилася з часу останньої інспекції. Кобзар п’ятдесятих років, обсаджений штампами. Задумався, чому ПК не попросив у мене значно кращий, новіший і з картинками Марчука, але особливо ся не заклопотав.

Нарізав на кухні салат з одного помідора, залив воду на каву й подався палити на знак тимчасового звільнення.

- Ну добре, його немає, - сказав я собі вголос приємним басом. - Де ж він тоді наявний? Це ми, любий мій, спочатку сушили голову, чи він засів там у себе й носа не покаже, а тепер будемо вирішувати, яким чортом він повіявся невідомо куди?

Поклавши витиснуть із самотньої суботи максимум насолоди, з’їв канапку, запив кавою і сів різатися у “Вільного стрілка” у згоді зі своїм декретом. До того ж туманно пригадувався прецедент років зо три тому, коли Пан Композитор без попередньої об’яви подався в інше місто на гостину. Тож я відмів дурні фантазії, начепив слухавки й занурився в космічну баталію. Дівчина Чунька обіцяла Тренту Тобасовичу новий рівень, кликала до небезпечних пригод і кривавих подвигів, манила полювати на чужопланетні артефакти та воювати з імперіями зла.

- Чи ти зі мнов? - з надією спитала Чунька, ворушачи єдвабними лядвіями, побовтала соломиною в коктейлі і викинула дві кнопки “Так” і “Нє”.

Я пакосно вдарив “нє”. Чунька докірливо похитала головою. Трент Тобасович явно не виправдував сподівань на щасливе подружнє життя. Я перегрузився й заспокоїв дєвушку.

Уявив, повертаючи мишею, що ПК переселився без попередження, як тоді, коли з’їхав з кімнатини метр на два, бо не зміг далі терпіти сварок. Пека в уяві повертався по місяцях чи роках, аби таки забрати свої речі і виявляв, що я вже скористався його компом, книжками, олівцями, папером, заселився в його кімнату і взагалі навіть не подумав заявити про зникнення, обдзвонити лікарні хоча б, а просто ніяк не відреагував і пальцем не ворухнув.

Але се вже не дошкуляло, ба навіть було приємно.