Секс

Сен рухався так, ніби був хвилями прибою: протяжно вперед і коротко назад. Він не прагнув відчути її — він хотів її почути.

Почути, про що говорить її тіло. Хотів зрозуміти його, спілкуватися з ним. Бути частиною його всесвіту, його мови. Сен мріяв вивчити її, зробити своєю другою половиною. Це було важко, бо мова її тіла була зовсім іншою — зовсім не схожою на його власну.

Сен здавався собі чимось механічним, позбавленим душі. Чимось, що намагається бути живим, але тільки прикидається. Маятником несправного годинника, маховиком старого метронома. А вона — ні. Вона була органічна й жива. Вона не нагадувала артефакт — вона нагадувала первісний плющ, що гнучко в'ється довкола стін і дерев, плететься гіллям, гострим і витонченим листям. Її тіло було тим, від чого не можна було відвести погляду. А в нього були лише очі, якими він намагався про все це їй розповісти.

Він намагався вхопити її ритм і переповісти їй про її красу. Про те, як він її бачить. Як мандрує лініями, як зупиняється на вигинах. Бо то була його мова. Не складна, але її теж треба було зрозуміти.

Вона вигнула шию, показала гостре підборіддя. Напружилась на мить, стиснулась. Він відчув це, але, на жаль, йому бракувало слів. Вони не вимальовували контекст — принаймні не цього епізоду, не цієї миттєвості.

Та вона не була до нього безжальною.

Вона схопилася за його спину — і він зрадів. Літери почали з’являтися на порожньому аркуші. Одна, дві, вісімнадцять… Вони почали нагадувати слова. Що сильніше її нігті впивалися в його ребра, що болючіше й гарячіше дерли шкіру — то більше відкривалося. Червоний, помаранчевий, рожевий. Судоми, тепло, вологість. Жага. Жага казати — й бути почутим.

А він уже чув. Чув, як вона просить зробити її безпорадною. Просить подарувати біль, що повен насолоди. Просить бути лагідним звіром. Просить — нічого не кажучи, благає — не дивлячись в очі. Вона готова вбивати. Вона дере і шкрябає його: кривдника, злодія… ніжність.

Теперішнє.

Сен на мить ловить її погляд і намагається все це переповісти. Але її вже тут немає. Тільки плющ. Тільки кішка. Тільки червоні плоди гранату на губах. Вона — примара, що повзе ліжком. Вона — саме ліжко. Вона — темрява і світло. Червоне й чорне. Вона — це він, а він — це вона.

Кімната розчиняється в них, а вони — в ній. Світ усе ще існує, але він — відлуння. Світить місяць, але і він — відлуння. Їдуть машини, летять літаки. Але їх немає. Бо вона — це він, а він — це вона.