ЯЛТА – ЦЕ ЩОСЬ!

(звіт про відрядження)

Відрядження тривало 4 доби (3.04−7.04). Викладач Сеньовська Н.Л. Здійснювала науковий супровід студенток (Малько Н. Ф. та Сівцевої Т. О.) − учасників ІІ етапу Всеукраїнської олімпіади з педагогіки, яка цього разу проходила у м. Ялта.

1

Про відрядження мені сказали за теждень. Емоції зашкалювали: розгубленість, радість, острах... Магістрантку Наталю Малько я знала добре. Вчила її від другого курсу. Цікаво, що в нас обох за плечима по дві Всеукраїнські олімпіади з педагогіки. А от Таня Сівцева − учасник-початківець. Очевидно, малося на увазі, що ми з Наталкою, дві серйозні (ХА!) заміжні матрони навчимо другокурсницю поганого отримувати задоволення в екстремальних умовах олімпіади.

Як відповідальна й організована людина (так-так, це про мене!), я якнайшвидше взяла відрядження і зайшла у бухгалтерію запитати які саме папери ми повинні привезти. Там відбувся вельми повчальний діалог:

– Нащо ви брали білет з чаєм?!

– ????

– Ви самі його не можете купити?!

– ???

– Попереджаю: ми за чай гроші повертати не будемо! Тепер на залізничному вокзалі маєте взяти довідку скільки коштує чай. Вам ще прийдеться за неї заплатити! (сказано із явною зловтіхою)

– Даруйте, але мене не питали в касі про чай. Добре, ми принесемо довідку.

Підготовка була у розпалі...

2

На залізничний вокзал ми приїхали вчасно і навіть встигли взяти довідку − листок паперу формату А-4 (!), де, посвідчене двома (!) мокрими печатками, горіло речення: «Чай у поїзді 86 «Львів−Сімферополь» коштує три гривні».

На вокзалі моє самолюбство потішили подруги Тані, які, глянувши на нас із Наталкою, зашепотіли: «А хто з них викладачка?» :-)

3

Сіли. Виїхали з Тернополя. Відзвітували друзям і рідним. СВОБОДА!!!!!!!!!!!!

За добу дівчата проглянули чотири підручники з педагогіки, а я − усі наявні твори кума Фасолі. Разом з'їли пакет харчів (якщо хтось казатиме вам, що красиві жінки і дівчата харчуються повітрям − плюньте йому межи очі!)

Запам'ятався маленький епізод.

Увечері ми з Наталкою вийшли до дверей вагона подихати свіжим повітрям. Вона запитала провідника:

– Що це за станція?

– Миронівка.

– О (це до мене)! Мені казали, що там добра горілка.

– Дівчата! (Провідник, на відміну від мене, зреагував миттєво.) Хочете горілки? У мене є!

– Та ні − охолодила його запал Наталка, − піст. Ми не п'ємо.

Цікаво, а як би вона викручувалася, якби Великдень уже минув?

4

Сімферополь! Сіли у маршрутку «Сімферополь-Ялта». Квитки нам дали. Із великими мокрими печатками і − все. Ні вартості проїзду, ні маршруту. Очевидно, треба вписати самим! Довго сперечалися стосовно суми, дійшло до 300 грн. Потім совість таки-озвалася і ми написали правду − 30.

Поїздка була просто незабутньою! Гори, море, якнайрізноманітніші будиночки, виноградники. Скрізь написані заклики до водіїв бути обережними. У Карпатах я ніде їх не зауважувала. Чи то тутешні водії потребують нагадування більше, чи карпатським воно просто не допомагає... У маршрутці в горах закладало вуха. Я згадала, що в цьому випадку радять відкривати роти. Мабуть, ми втрьох виглядали дуже колоритно, зате допомогло. :-)

По дорозі познайомилися зі студентами із Хмельницького та Вінниці. Добрий хлопчина-абориген розповів нам легенду про Ведмідь-гору, дотягнув наші сумки до міської маршрутки і дав телефон місцевого таксі. Ми щиро подякували.

На зупинці «Спартак» нас мали чекати. За свідченням місцевих, таки чекали. Уже пішли. Втім, язик до Києва доведе, а по Ялті — тим паче. Ми навіть встигли на відкриття олімпіади.

5

Потім почалися пригоди. Поселитися ми не встигли, дівчатам довелося «з корабля на бал» виконувати конкурсні завдання. Наші речі закрили в якійсь аудиторії. Дивлячись на незворушне обличчя жіночки, котра виконувала функцію ключниці, я запідозрила, що більше ми їх не побачимо. Відрядження теж забрали. Крім того, виявилося, що бейджики учасників належаться лише студентам, а без них тут, здається, не годують. Бідна я голодна!!!

Мій організм не витримав таких стресів і попросився «туди, куди навіть цар пішки ходить». Але місцезнаходження цього об'єкта місцеві тримали в таємниці. Добре, що я вмію читати! За окремими вказівниками визначила напрямок руху. Спустилася сходами кудись наче в криницю. Внизу виявила жадані двері з написом «WC», які... підпирала швабра. Так, звичайна дерев'яна швабра, на ручці якої було чіткими буквами виведено «ТУАЛЕТ». Добре, хоч із середини цей «кабінет» не на швабру закривався... :-)

До речі, нагодували нас усіх. :-)

6

Після закінчення першого конкурсного дня дівчатам дали завдання на завтра. Виглядало наче не дуже страшно: продовжити казку так, щоб вирішити педагогічну проблему. Але коли ми вчиталися...

Казка «Морозко». Формування прагнення до особистісного самовдосконалення.

Казка «Русалонька». Пропаганда гендерних знань і гендерної культури.

Словом, роботи − непочатий край. Але як можна пропустити екскурсію «Нічна Ялта»?! І я була категоричною: «Спершу екскурсія, навчання − пізніше!».

Між тим стало ясно, що частина учасників на екскурсію не піде, а для решти її організовувати просто не будуть. :-(((

То ми самі!

Нас усіх наполегливо запрошував у їхню суто студентську компанію один милий третьокурсник із Вінниці. Я м'яко зауважила, що, взагалі-то, викладач. Він збентежено глянув на нашу трійцю (всі середнього зросту, темноокі, темно-русяві), глибоко вдихнув і сказав: «Все одно приходьте, дівчата». Заміжні дівчата Сеньовська і Малько синхронно відповіли: «Подивимося».

До слова, ми так і не прийшли. Поки добралися із речами до готелю, поселилися, перевдягнулися... Отож, минаючи «місце збору», одразу пішли на набережну. Скільки там тої Ялти! Самі обійдемо.

А за дівчат я відповідала головою. Тому скрізь водила їх сама. Пристойної дискотеки ми так і не знайшли... :-)

Нічне місто виявилося казковим. Шепіт моря, солоне повітря, вогні... Ми фотографувалися скрізь де можна і ні, реготали... Зазирали у кафешки. Особливих відмінностей між ялтинськими та тернопільськими не помітили.

Там є пам'ятник Чехову і металеві фігурки Дами з Собачкою. Я сіла на песика. Нічогенький знімок буде!

Але дівчатам весь час не давав спокою завтрашній конкурс. Було вирішено не мучитися самим, а дати завдання знайти необхідні матеріали безправним (бо ще екзамен складатимуть) філологам, які залишилися в Тернополі. Ті не підвели і все необхідне було знайдено з рекордною швидкістю. Поки ми прийшли, все вже мали на пошті (Таня взяла ноутбук з інтернетом). Потім текст напишемо!

Прогулянка закінчилася досить весело і не дуже пізно. Але насторожував той факт, що до нас НІХТО НЕ ПІДХОДИВ! Зовсім. Чому?

Уважно спостерігаючи за місцевими, помітили: вони всі гуляють із собаками. Дівчата − з маленькими песиками, хлопці − із грізними собацюрами. Може, тут чотириногі друзі вибирають співрозмовників? Хотіли для експерименту захопити собачку Дами, але вирішили відкласти це на завтра. Завдання перш за все!

Одне ясно: без собаки в Ялту краще не потикатися.

Тим часом зовсім стемніло. Вуличний художник запропонував намалювати наш портрет. Усіх трьох разом. Цікаво, як? Наосліп?

Ми подумали, що не такі вже й екстремалки і відмовилися.

Ніч у готелі була «бурхлива і пристрасна». До другої ночі ми готували завтрашні виступи.

Спали «як убиті богині».

7

О 8.30 знову були на олімпіаді. Поки мої підопічні захищали свої наукові роботи і творчі завдання, я тусувалася з іншими викладачами. Ми організували напівофіційне засідання (обговорювали конкурси, умови олімпіади). Оскільки «засідали» в читальному залі, там були і місцеві студенти. Довелося мало не шепотіти, щоб не заважати... І кому, на вашу думку, двічі робили зауваження за дуже дзвінкий голос?

Згодом колеги забажали погуляти набережною, я вирішила не відриватися від колективу. Ледь-ледь накрапав дощик, я глибоко вдихала морське повітря і вибирала сувеніри для рідних і друзів. Насолода... Яке ж чудо це місто! Сюди хочеться повертатися...

8

Після обіду я з купою покупок (сувеніри, чай, косметика...) сіла в універі чекати своїх студенток. Першою «відстрілялася» Таня. Потім − Наталя.

Дівчата розповіли мені цікаву розмову студентів. Один «Геній» видав: «Если кони − конь, то пони — понь». Оце Бог образив дитину розумом... А воно ще й на олімпіаду приїхало...

Оскільки на завтрашню церемонію урочистого закриття олімпіади ми не встигали, то забрали відрядження і сертифікати учасників того ж вечора. Було зрозуміло, що екскурсії нам і сьогодні ніхто не організує. Тому, не чекаючи, швидко зайшли в готель, перевдягнулися. Ялта чекає!

9

Гуляли набережною не так довго, як хотілося б (мені). Дівчата змерзли. На жаль, вітер дув холодний. Зате яка краса!!!

Помітили ще один цікавий факт: за весь час перебування у цьому казковому місті ми не бачили жодного (ЖОДНОГО!) симпатичного хлопця чи чоловіка. Усі якісь не такі. Наталя прокоментувала: «Боже, тут нема нікого нормального. Що має ж бути хлоп, то якийсь підхлопок!»

Перед тим, як повертатися до готелю, пішли до моря кидати монети (я − цілу жменю). Погладила воду і подумала: «Хочу повернутися... Ні, не так. Хочу повертатися! Ялта цього варта».

10

Вранці особливо довго складали подарунки для рідних і друзів. Оскільки в нас з Наталкою одна сумка на двох, речі ледве влізли. :-)

Ми вирішили не тягнути все в руках, а викликати таксі. Так і зробили. Сіли. Рушили. Повільно-повільно. У чому справа? Нарешті водій повернувся до нас і запитав: «Куда едем?» Ясно. «Автовокзал».

По дорозі звернула увагу, що у Ялті, як і в роботах моїх студентів, назва не завжди відповідає змісту. Наприклад, проїжджали повз кафе «Акация». Акацій там немає жодної! Повно пальм. :-)

11

І ось − фото на вокзалі, поїзд рушив... Телефонуємо в Ялту. Вони саме порахували бали. Ого! В Наталки ІІІ МІСЦЕ! У Тані одна з номінацій (Я не розчула яка саме і соромилась перепитати, ще подумають, що в Тернополі глухі живуть). Грамоти мають прислати на ім'я ректора.

Зателефонували всім, кому могли.

Поїли. Вагон трясло і калатало так, наче ми їхали не поїздом, а возом на квадратних колесах. Вирішили подрімати.

12

Я вибрала верхню полицю, Наталя теж (як справжні орлиці :-), Таня залишилася внизу (наше пташа). Четверте місце у купе поки що було порожнє, тож ми почувалися цілком вільно. На жаль, драбинки, за допомогою яких можна дістатися до верхніх полиць, були відсутні. Яким чином я там опинилася − окрема пісня. Автор «Камасутри» плакав би сльозами. Таке йому і не снилося. :-)

Наталя просто стала ногою на стіл. :-(

Нарешті лягли. Задрімали. Добре...

13

Вечір пройшов чудово. Ми пили чай, говорили про хлопців (чоловіків), кохання, смішні історії... Майже як подруги.

У Дніпропетровську на пероні помітили юнака із ШИКАРНИМ букетом троянд. Наталка і Таня прикипіли до вікна: «Нам би такий букет... От би зараз зайшов і подарував! Але таке буває лише в кіно». Я заперечила: «Ні, дівчата, буває і насправді!» Звісно, вони не повірили...

Потім я вийшла до дверей вагона. Вдихаю свіже повітря (Без цигарок! Палити мене так і не навчили, я в цьому плані повна бездарність). Коли це заходить той самий юнак з трояндами. Оскільки людей багатенько, стає просто біля мене і піднімає букет, щоб не пом'яти. Квіти торкаються мого обличчя, вдихаю аромат... У цей момент підходить Наталя, завмирає, німіє. Я посміхаюся... :-)

Звісно, троянд мені той юнак не подарував, але виглядала мініатюра ефектно.

14

Чомусь дуже мало людей спокійно сплять у поїзді. А мені до другої ночі вірші спокою не давали — Муз приходив. Сподіваюсь, не такий страшний, як чоловіча стать у Ялті. :-)

Потім вагон стало трусити сильніше, щось постійно гупало. Здається, двері у тамбур. Ми з Наталкою періодично прокидалися, обмінювалися поглядами і репліками, знову засинали. А наша Таня внизу нічого не чула! Дива та й годі...

Потім пішов дощ, у купе стало прохолодно. І ми врешті поснули...

15

Останні кілометри шляху моїх підопічних супроводжував мінорний настрій... Вони втомилися і хотіли додому.

А я насолоджувалася останніми хвилинами відрядження, перечитувала написане і планувала нові поїздки.

Коли там найближча конференція з педагогіки? :-)