Батон і начиння

Шурх, шорх, тік-ток. Шурх, шорх, тік-ток.

— Я всіх новачків запитую, — голос у вази був жіночий, ніжний. — Ти не знаєш, що це за штука, з якою люди носяться останні п’ять років? Прямокутна, і в ній багато картинок. Не знаєш?

— Знову почалося, — незадоволено проскреготів ніж. Він стирчав у сушці для столових приборів, виглядав знервованим. — Що за штука, що за штука... У тебе немає більше запитань?

На кухні було темно. Світло вимкнули кілька годин тому. Але тільки-но долинув храп господаря, більшість начиння прокинулася.

Біля старої вази, в яку тепер замість квітів поклали чищені горіхи, лежав свіжокуплений нарізний батон. От він і вирішив долучитися.

— Вибачте, пані, але я — одноденка, — шарудячи поліетиленовою плівкою, озвався хлібобулочний. — Про те, що тягають люди, нічого не знаю. Можу розповісти тільки, як випікають хліб і роблять його нарізним.

— Тільки не це… — втомлено пирхнула дошка для нарізання. — Я тисячу разів чула, як роблять хліб. Ще одного разу не витримаю.

— Так, люба, — ніж ледь помітно сіпнувся. — Ти абсолютно права. Гей, дурнику, чуєш? Не бажаєш розповісти, як ти став нарізним? Мені й дошці буде дуже цікаво.

Ніж зло зареготав.

— Ану припиніть! — ваза спробувала тупнути. Вийшло це в неї погано — горіхи заважали. — Ви ж знаєте, що йому більше нічого сказати!

— Знаємо, — прошипіла у відповідь дошка. — Знаємо. І ти знаєш, дорогенька. А все одно мучиш борошняного болванчика запитаннями про ґаджети.

— Про що? — тихо шепнув батон, але дошка це помітила.

— Ґаджети, смертничку. Про них. Маленьких тріскунів. Це такі штуки, які люди тримають при собі й рідко випускають з рук.

— А ще, — голос ножа став гордовитим, — вони розмовляють іншою мовою. Прислухайся — і ти її помітиш. Ґаджета тут, звісно, немає: він у кімнаті господаря. Але його побратими тут є. — Трохи помовчавши, ніж додав їдко: — На здоров’я.

Батон прислухався. На кухні й справді стояв дивний, непримітний тріск. Його видавали мікрохвильова піч, електрочайник і тостер. Іще — настінний годинник, але той був, явно, інший.

— Помітив, — батон ствердно зашурхотів обгорткою. — А чому в годинника звук якийсь…

Кухня вибухнула. Сміялися всі, крім нього й вази. Струнка скляна пані продовжувала відчувати розчарування з приводу поведінки сусідів. Вона буркотливо тупотіла — і робила б це голосніше, якби їй не заважали кляті горіхи.

— Що? — не зрозумів батон.

— Старий дурень мріє стати перекладачем, — уперше заговорила ручна м’ясорубка. Як і в ножа, її голос дзвенів. — Каже, мовляв, якщо в нього замість хребта батарейка, то він, значить, напівкровка. І наш, і їхній.

— Дурепа, — невдоволено прострекотав годинник. — Ви всі придурки.

Ваза тупнула — так гучно, як тільки змогла.

— Звичайно ж, я не про тебе, подруго.

Ваза знову тупнула, але цього разу тихіше й м’якше.

— Я, можливо, — продовжував годинник, — перший, кому вдасться прокласти міст між нашими культурами. Та що я перед вами, скептиками, розпинаюся...

Він замовк, і знову заходився тріщати. Безумовно не так, зовсім не так, як це робили троє білявих: тостер, піч і чайник.

— А-ха-ха, — тепер задзвенів ополоник. — Того самого дня, коли мною шинкуватимуть капусту, годинник зрозуміє мову тріскунів. Клянуся! А-ха-ха!

Знову пронеслася хвиля реготу.

— Невже в них така складна мова? — звернувся батон до вази.

Горіхи зашуршали в її череві.

— Не знаю, — відповіла пані. — Я ж не напівкровка. Звідки мені таке знати?

— А чому ви тоді в мене запитували, чи не знаю я, що таке ґаджети?

— Ну-у-у-у... — задумливо протягнула ваза. — Треба ж якось бесіду зав’язувати, правда? Просто так проводити ніч нудно. Як вважаєш?

Батон промовчав.

До світанку начиння і їжа грали в слова. Годинник тріщав невпопад, а біляві — на свій манер.

Коли перші світанкові промені пронизали поліетиленову упаковку хлібобулочного, він сказав собі: «Якщо пощастить — до завтра», — і, як і всі інші, замовк.

Шурх, шорх, тік-ток. Шурх, шорх, тік-ток.

Хлібобулочний лежав на підвіконні. До другої ночі від нього залишилася тільки половина. Він дивився у вікно — на нерухомі носики стовпів, що нагадували йому кухонні змішувачі. Одні світили холодним білим світлом, інші — гарячим, гарбузовим. Він стежив, як ковзають чорною кригою автівки, як застрибують у трамваї-гусенички крихітні пасажири — ніби гудзики в петлі. З висоти десятого поверху весь світ під ним здавався розсипаними крихтами чогось цілого. А втім, це ціле мало назву. Воно називалося Місто.

— Страшно вмирати? — запитала ваза, прокинувшись першою. Чищених горіхів у ній за день менше не стало, а вона сама лише трохи припала пилом.

— Ні, напевно, — відповів батон, трохи подумавши. — Мені куди страшніше зіпсуватися. На пекарні про це часто говорять. Кажуть: якщо в їжу — це зрозуміло, а якщо пропадеш — біда. Тоді плямистим, напівмертвим полетиш у відро. А звідти — в бак, а потім… Краще про це не думати. Це гірше за смерть, коли ти не став у пригоді. Знаєш, що інші — так, а ти — ні.

— Там цих інших багато, — висловився, прицмокуючи, відро для сміття. — Повір старому. Я всякого лайна надивився.

— Я в цьому не сумніваюся, — їдко кинув ніж, прокинувшись. — Твоє життя — суцільні відходи.

— Долю не вибирають, — філософськи зауважило відро.

Ніж не став заперечувати. Він блищав — і цього було йому досить.

— А в тебе є мрія? — запитала ваза. Уже багато хто прокинувся й базікав одне з одним, але в них це виходило так, що іншим не заважали. Вони говорили зовсім не як люди.

— Мрія? — перепитав хлібобулочний. Він відволікся на черговий трамвай. Вони йому подобалися.

— Так.

— Не знаю, пані, — батон зітхнув. — Зараз — не знаю. Коли я був у пекарні, був тістом, то мріяв запектися. Це здавалося чимось неймовірним. Воно, загалом, так і було. Але дуже боляче. Зовсім не так, як я собі уявляв. А коли нарізали й запакували — то й поготів. І знаєте, все якось дуже швидко: ось ти — тісто, мить — і вже половина тебе. Чи мрію я про щось? Напевно, знову стати тістом і мріяти запектися. Коротше, я, пані, мрію повернутися в минуле.

— Я теж, — сумно протягнула ваза. — Раніше в мені стояли квіти. Поки господиня не пішла. І мили часто… А тепер...

— Збіговисько скигліїв, — роздратовано процідив ополоник.

— Ти помовчи, помовчи, — долучилося до розмови відро. — Бачиш, яка гарна бесіда? Коли ще так побалакаємо? До того ж, тобою як зачерпували гаряче і компот, так і зачерпують. Досвіду в тебе багато, та тільки він однаковий.

— А то в тебе він різний, — пирхнув черпак.

— Різний, — парирувало відро. — Різний. Я раніше був у ванній. В мене воду для підлоги лили. І риба в мені плавала. Й інше бувало. А коли купили те, нове, широке — під швабру, мене в кухню заслали. Тож я хоч бачив не багато, але побільше за тебе. Базікай краще з виделками та ложками. У вас проблеми схожі: патьоки та плями.

— Хмир пузатий, — проскрипів ополоник.

— І вам не іржавіти, — відповіло відро й повернулося до теми: — Так, нарізний, минуле — штука хороша, бо недосяжна. Тільки звикну до сміття — його забирають. І знову. І знову. І знову.

— Вийшло! — прокричав годинник. — Вийшло! Я зрозумів!

— Що? — запитав ніж.

— Зрозумів, про що вони тріщать!

— Ну, кажи! — не терпілося вазі.

— Напруга!

— Що?! — обурився ніж і почав лаяти годинник на чім світ стоїть.

— Я буду за вами сумувати... — тихо промовив хлібобулочний. — І за вами...

Він знову подивився на Місто. Цей чорний житній буханець: пориста м'якоть будинків і посипана кунжутом скоринка зоряного неба… Краса. Потому перевів погляд на кухню.

Годинник сперечався з ножем, ваза захищала годинник, а ополоник знову накинувся на відро. Стояв страшенний гомін, але нарізний посміхався і думав лише про одне: що ж він таке насправді — скибочки чи хліб цілком? Спробуй тепер розбери. От би завтра про це поговорити. Але чи буде це завтра? Тепер йому хотілося, щоб було. Яким би прекрасним не було сьогодні, а "завтра" дуже хочеться. Про таке можна й помріяти.

Шурх, шорх, тік-ток. Шурх, шорх, тік-ток.