Бавовна

На Черепасі, або Тортузі, як кажуть люди-іспанці, був тільки один морж, у якого змінилося тридцять два бивні і в якого був впроваджений манамод. Усі інші моржі Тортуги давно вимерли. Так він сам говорив і додавав: хоча, навряд чи вони тут, узагалі, бували; нам, огрядним бурдюкам, що нагадують шкіряний акордеон, нам, пузаням із молочно-білою рогатиною, ближча колюча холодна північ, а зовсім не сухий, як столітній кал, південь. Люди та інші звірі з манамодами сміялися, почувши це. Коли ж у нього запитували, якого бивня він поперся так далеко від обожнюваного ним полюса, Бавовна, так він сам себе називав, відповідав, облизуючи випнуті ясна: коли я накладу купу розміром з гору, ти обов'язково пірнеш у неї, відповідь на дні, клянуся вусами матері. І сміявся. Злим і чужим гоготом.

Тридцять другий, останній бивень, дарований Бавовні одноокою відьмою, він втратив учора, на черговому договорняку. Домовленість була проста: Бавовні — перемога і п'ятнадцять манапесо, противнику — бивень і поразка. Бивень — обов'язково. Надто вже багато хто не вірив, що Бавовна з ним розлучиться, занадто високі були ставки. Він і сам у це не вірив і навіть думав піти проти своїх принципів, але горила виявився дуже спритним і таки видер тридцять другий одним різким ривком.

Гора бананового гівна, думав Бавовна.

Кров не лилася, як люблять казати люди, а тягнулася, наче розплавлена гума. Бавовна ж повз, не звертаючи на неї уваги. Він повз натужно, перекочуючи тіло, і нагадував собі поголену гусеницю.

Сьогодні, опівночі, на Черепасі було незвично тихо. Вихолощено, тому-то Бавовна, не вірячи своїм вухам, слухав шум прибою. Але цей шум не надихав його. Йому потрібен був інший, і за півгодини він його отримав.

Бегемотиха обійшлася йому у три манапесо. Вона кректала, посміхалася, і весь час повторювала: мир-мир. Ці звуки навряд чи збуджували. Бавовна кривив вусату морду, але працював тілом, якщо не граціозно, то вже точно стійко і безперервно. Йому було огидно від себе, але вигляд величезної темної дупи все ж міг його потішити.

Кров продовжувала хлюпати. Вона падала на товсту шкіру огрядної самки, розмазувалася на його власне черево, хлюпала, як масло в лампі.

Коли Бавовна став висушений, самка відповзала, сміючись, і назвала його збоченцем. Бавовна ж сказав їй: одного разу я напружу купу розміром з гору, пірни в неї, і там ти знайдеш мене, тільки святого.

І знову цей сміх. Злий і чужий.

Тиша, з ніжним, погладжувальним шумом хвиль, зберегла за собою право бути єдиною тортузькою композицією тієї ночі. Солоне повітря — її зведеним, всюдисущим братом.

Відьма сиділа на камені. Тисячі їх на Черепасі. Каменів, не відьом. Її одяг — ганчірки і дрібнички, волосся — мурени, шкіра — пергамент.

— Джентльмен прийшов отримати нові бивні? — проскрипіла одноока.

Морж облизав великі ясна великим язиком.

— Так.

— Але в джентльмена не залишилося нічого доброго. У ньому немає добра. А я люблю давати подарунки — тільки в обмін на добро.

— Раніше ти про це не говорила. Може візьмеш манапесо?

— Може й можна наповнити океан, насявши в нього, — відповідала відьма, — але кому до цього є діло?

— Значить не візьмеш, — похмуро підсумував морж. — Гм. Де ж узяти тут добро?

— Не знаю, — відьма знизала гострими плечима. — Але мої подарунки черепахи охоче виміняють на дюжину добрих спогадів.

Морж причмокнув. Здригнувся. Підняв голову вгору.

— Ти при своєму розумі? — відповів, витріщаючись на зірки.

— Багато хто тут вважає, що так, — з насмішкою відповідала одноока. — Меншість вважає — ні. Свою думку — я тримаю при собі.

— Дотепно.

— Дурні відьми довго не живуть.

Пауза тривала три удари серця. Кожен із них сигналізував болючим відгомоном на широкій моржовій морді, в тому місці, де нещодавно стирчав останній бивень.

— А що ти взяла в мене минулого разу? Що це було?

— Яка різниця? Джентльмен усе одно цього вже не пам'ятає.

— То може ти вже забрала в мене все хороше і просто не дала нічого натомість?

Одноока лукаво посміхнулася і нічого йому не відповіла. Він перевів погляд до океану і поповз у його бік.

Кровоточило, але вже менше.

Бавовна плив, не розуміючи, де верх, де низ, де право, де ліво. Люди-водолази називають це — потрапити в синь. Він же, швидше, потрапив у первинний морок. У споконвічне черево, де зароджувалося життя. Утім, у ньому, схоже, розроджувалися старі страхи.

Зима. Ось він маленький і щасливий, спіймав свою першу рибу, а ось він тікає від косатки, але його захищає вартовий. Тепер літо, і його ловлять люди, пхають у нього манамод. Він відчуває тепло холодного кристала у своїх грудях і розум його відкриває нові й нові... Що? Бавовна спробував згадати, але в нього не вийшло. Слова вилітали з його голови, на їхнє місце приходили дивні каламутні образи. Контури їхні втрачали строгість, поняття, які могли б їх описати — зміст.

Він плив все глибше і глибше. А потім, в його череві щось тріснуло, тілом пробігли судоми, і він, у вигляді якогось дивного аптечного символу, почав підніматися на гору.

Коли Воно вилізло на берег, було опівдні. Воно волочило свою тушу гарячим піском у бік маленького каменя, на якому сидів гострий чорний силует. Чомусь він не здавався загрозливим, хоча і був зовсім не схожим на Воно.

Істота погладила його, як гладить мати дитя, і проскрипіла:

— Джентльмен зовсім без бивнів, треба це виправити.

Воно заревіло. У ньому більше не було слів. Тільки щастя. Тільки добро. І поламаний манамод.