ПАРАНЮ, ПАРАНЮ, Я ВЖЕ Є! (ЯЛТА-2)

ПАРАНЮ, ПАРАНЮ, Я ВЖЕ Є!

(Приказка, яка означає приблизно «Не чекали, а я знову тут!»)

Ялта-2: 26.03–30.03 2013 р.

1

Отож, я знову супроводжую свою студентку на Всеукраїнську олімпіаду з педагогіки. Вже другий рік поспіль Ялта чекає! Мою радість не передати ніякими засобами…

Галя Кондратюк – третьокурсниця, розумниця, фантастично талановита. Вчиться вона у моїй «двоюрідній кураторській» групі на філфаці. Можна було вважати, що нам світила не службова, а родинна поїздка.

Як справжні господиньки, ми наготували їжі в дорогу. Дещо… перестаралися. Мушу зізнатися, що сумка з продуктами була найважча!

Поки їхали маршруткою на залізничний вокзал, помітили хлопця у такій милій білій в’язаній шапочці! Мало не резюмували, що собі таке хочемо (головний убір), коли ВОНО повернулося обличчям… Мамочко! Гігантські окуляри і тижнева щетина! Словом, «не наш пиріжок», там хорошого – тільки шапочка!

Мій чоловік допоміг нам занести сумки у поїзд і пересвідчився, що поїхали (таки чотири дні свободи!). Чи цілував вагон, не зауважила.

2

Поїздка «Тернопіль–Сімферополь» пройшла вкрай спокійно.

Спершу нас у купе було троє – я, Галя і ще одна жінка зі Львова, привітна, ефектна, владна й балакуча. Ми швидко знайшли спільну мову. Мир, дружба, жвачка…

Найнеприємніший момент був, коли моя мама зателефонувала і переказала ранкову розмову з Радусею:

– Мені снилася всяка фігня!

– Де ти чула таке погане слово?

– Мама так каже!

У Вінниці до нашого жіночого товариства приєднався юнак. Ми з Галею переглянулися і оцінили його на 4 за 5-бальною шкалою. Ввічливо запитав: «Ви не проти, я переодягнуся?». Мало не ляпнула у відповідь: «Та ні, ми подивимося», але змовчала. Отож, ми з Галею відвернулися, тимчасовий сусід швиденько зробив усі необхідні маніпуляції і втік до друзів у сусіднє купе. Там він і просидів майже всю поїздку.

Щойно вийшов від нас, як жінка зі Львова поділилася інформацією: «Уявляєте, жовті труси із губкою Бобом! Що за несмак!»

Сюрпризи не закінчилися і за дверима. Туалетний папір виявився унікальним, вдвічі вужчим, ніж зазвичай продають у магазинах. Економваріант?

Цілий вечір я, Галя і наша сусідка по купе проговорили про чоловіків різного віку й характеристик. А вночі мені чомусь снилися виключно персонажі із книг…

3

Уранці, звісно, прилипли до вікон вагона. Майже Крим! Паморозь на яскравій зелені і до самого обрію – рівно, рівно, рівно… І біле молоко води.

Хоч ми й далеченько від’їхали від дому, напризволяще нас не залишили. Телефонували одногрупниці Галі, морально підтримували. Мені, наприклад, дісталася така багатозначна фраза: «Галя – розумниця, а ви – взагалі…» Що саме «взагалі», не уточнювалося.

І от – Сімферополь! Вокзал знайомий, з минулорічної подорожі ще не все забулося. У натовпі мої очі швидко знайшли досі небачене: сумку на… повідку! Зручно, мабуть – ти ідеш, а вона собі котиться і не відстає.

А що неприємно вразило – це таксисти. Звісно, усім треба якось жити, але коли тобі буквально не дають пройти, пропонуючи свої послуги, а при цьому ще й хамлять… Оксюморон.

Хай там як, але ми доволі швидко знайшли маршрутку. Ялта чекає! Дорогою моросило, потім прояснилося. Навколо вилися виноградники. Вибухали цвітом плодові дерева. Очі радо вбирали навколишню зелень: плющ, траву, перше листя… Навколо хмари, тумани. Їдеш – і не знаєш куди. І повітря солодко-тепле. І вуха закладає на висоті! І добре – це хороший привід не закривати рота! Весною хотілося не просто милуватися – ковтати, хапати, забрати до нашого досі засніженого Тернополя.

Запам’яталася квітуча Алушта, герб колишнього СССР біля великого напису «Артек» і милі таблички «Дякуємо за чисті узбіччя». До речі, таки чисті!

4

Нарешті! Місто між гребенем Кримських гір та шовком моря. Смак цвіту на язиці. Ялто, я повернулася! Недаремно цілий рік не витирала з телефонної книги номер місцевого таксі. Знадобилося!

Університет там не надто презентабельний, втиснувся між інших будинків, вхід непримітний. Галя була розчарована: «То не університет, то хата!»

Реєстрація – і Галя пішла на перший конкурс. Приїжджих викладачів туди не пустили (феноменальна гостинність!), тому я попросила провести мене до готелю. Наче й недалеко – 400 метрів. Але ж там усюди серпантин! Тому – чи не втричі довше йти. Зате якими шляхами! Покручені вулички, горді свічки кипарисів і такі ароматні плодові дерева! Хоч зараз об’їдай! І затишний номер. Живемо!

Коли я гуляю сама, мій топографічний кретинізм дивним чином зникає. Тому дорогу назад до університету, хай і не одразу, але знайшла. Звісно, не вийшло просто пройтися вулицями. Від моєї звички говорити самій із собою порозбігалася половина пререхожих. На щастя, там не всі такі лякливі і моя широчезна посмішка надихнула на фразу: «Вот это настроение у девушки!»

От і вулиця Севастопольська! Я одразу впізнала їдальню, де ми минулого року обідали. Трохи згодом – сам корпус університету. Усі телефонують, цікавляться як у нас справи. Приємно…

Я якраз встигла на перерву між конкурсами. Цього року в їдальні годували ще краще. А яблуко в тісті на десерт… Ням!

5

Після обіду учасники олімпіади пішли на тести. Я провела Галю до дверей аудиторії, побажала удачі і з чистою совістю пішла гуляти під дощем. Знайома вулиця, сліди… життєдіяльності тутешніх собак, ринок сувенірів і – МОРЕ! Звісно, спустилася до самої води. Мабуть, збоку я скидалася на божевільну: розмовляла з хвилями, збирала красиві камінчики, сміялася… Як же я люблю море!

Потім вирішила пройтися набережною. Звісно, під ноги не дивилася! Там навколо стільки всього. А дощик накрапає. А море хвилюється і бризкає. А дорога слизька! Словом, впала я просто у калюжу. Куртка тоненька, намокла миттєво. Та хіба така дрібниця може погіршити мій настрій? Перше купання цього року! У Ялті! У калюжі!

Отож, картина: регочучи, із широчезної мілкої калюжі піднімається темне мокре ЩОСЬ. На фоні – сіре небо, тривожні неспокійні хвилі… Не дивно, що троє перехожих (з вигляду – силачі), побачивши таке диво, стривожились і миттєво зникли. А я стояла посеред калюжі мокра наскрізь і гордилася: аз єсьм найкрутіший мафіозі Ялти!

Наступний пункт плану – «Макдональдс». Так, я знаю про шкідливість тамтешньої їжі. Але яке в них морозиво! Коли я його замовляла, на мене витріщалися усі відвідувачі а персонал, по-моєму, потім екскурсію до мого столика влаштував. Я не заперечувала. Важкий тягар популярності.

6

Телефон мій, звісно, розрядився. Ледве встигла відзвітувати, що ми доїхали і працюємо. Особливо я.

Після закінчення другого конкурсу Галя до завтра була вільна і ми пішли гуляти. Побачивши готель з пальмами на набережній, моя розумниця-патріотка щиро вигукнула: «Та тут навіть гарніше, ніж в Тернополі!»

Отож, свобода! Ялта! Море! Гігантська піца! І фото, фото, фото….

А от чоловіки Ялти Галю розчарували. Так, я ще минулого року зауважила – у нас красивіші.

Помітили розкішний ресторан, названий чомусь «Царські конюшні». Зайти не ризикнули. А от морозива у «Макдональдсі» поїли. І довго гуляли над морем.

Мабуть, хтось скаже, що нам не пощастило з погодою – весь час дощ накрапав. Як сказати… Ця волога солодка весна була такою принадною після засніженого Тернополя!

Водостоки з дахів виходять просто на вулиці.. Струмки весело жебонять крутим серпантином. Видно, що тут не буває сильних морозів – ожеледиця зробила б ці підйоми нездоланними.

Ми удвох міряли ногами сонний напівпорожній весняний край і жадібно ковтали аромат. Ніч затулила зорі хмарами. У світлі ліхтарів розрізняли небагато: чорну дорогу, темні тіні кипарисів, світлі стіни й високі паркани. І найпривабливіше: заквітчане гілля плодових дерев. Солодко до знемоги!

Незважаючи на всі зручності, заснули тієї ночі ми пізно. Готували все для завтрашніх конкурсів, радилися зі знайомими і друзями. Із деякими краще б не радилися… І пліткували, звісно, як же без цього. Я намагалася навчити Галю хоч трохи поганого.

6

Вранці студенти знову пішли на конкурси, а викладачі перезнайомилися і гуляли вже групами. Спершу навідалися на ринок сувенірів, що на набережній. Море! І суєта суєт. Рибалки. Собаки. Голуби. Коти. Перехожі. Квіти. Зелень. Краплі дощу. Пальми. Кипариси. Цвіт плодових дерев. Ароматичні олії. Саше з лавандою та ялівцем. Чай усіх видів: стевія, троянда, трави. Рахат-лукум. Чурчхела. Сухофрукти. Магазини дорогущого мила і прикрас.

І – ВІН. Я відчувала, що мене не просто так тягне в це місто!.. Кіт. Усі люди Ялти не варті навіть шерстинки його хвоста! Ідеальний. А коли він муркнув… Словом, колеги довгенько вмовляли мене піти далі і навіть перелякалися – я стояла нерухомо хвилин десять і бачила тільки ЙОГО. Щоб привести мене до тями, потягли у «Погребок». Гарний заклад! Затишно, стильно. Усі види кримських вин! Про кота я не забула, але розлуку з ним пережила.

І почала сумувати за домом. Дзвінки, дзвінки… Вперше подумалось: «Добре, що завтра ми повертаємося!»

Знову обід і яблуко в тісті. Поки Галя долала останній конкурс, я пішла купувати рідним сувеніри. І реалізувати наш спільний сюрприз – ми вирішили надіслати близьким листівки з Ялти. Примітивно, мабуть, але дуже хотілося їх теж порадувати – ми ж тут такі щасливі! І мокрі: дощ не переставав.

А потім знову гуляли вдвох. Галя поділилася цікавим спостереженням: «Тут пальми є, а негрів немає!». Так. А в Тернополі – навпаки. Та ми все одно скучили… Ще одна фотосесія над морем. До слова, найвдаліше вийшло фото моєї сумки на заквітчаній лавці. Кафешки. Не тільки кафешки... Сувеніри – уже рідним Галі. І, звісно, монети у хвилі. Щоб повернутися.

7

Наступного дня відбувалося урочисте закриття олімпіади, на яке ми не пішли – необхідно ще було добратися до Сімферополя на поїзд.

Приїхали завчасно і вирішили погуляти. Отож, фото, ринок, сухофрукти… Смачнющі, до речі! І трави. Я, як справжня відьма, купила кілька в’язок – лаванда, розмарин, цілий віник з гілок лавра. Хоч сідай і лети!

У поїзд ми ледве втиснулися – речей чомусь виявилося вдвічі більше, ніж дорогою до Ялти. «Нас затопило!» Із сусіднього купе визирнули якісь хлопці:

– Ви до нас, дівчата?

– Ні.

– Жаль!

Ага, жаліли вони рівно до того моменту, поки мій віник не побачили. Що за примітивні асоціації?

Наступним виявилося купе із явно неадекватними, зате дуже ввічливими джигітами. Ми половину подорожі відмовлялися від запрошень «зайти-посидіти».

І це ще не все! До дівчинки, яка їхала в нашому купе, прийшов хлопчик з іншого вагону. Вони вилізли на верхню полицю і мило защебетали. Ми й не проти, щоб діти поспілкувалися, але, на жаль, у хлопчини виявилися воістину термоядерні шкарпетки. Коли він зняв взуття, ми вибігли від газової атаки подалі з купе. Але ж там нас радо зустріли вже згадані джигіти!

На щастя, ми не розгубилися. Підійшли до провідника, безпомічно-мило подивилися на нього і він, як справжній чоловік, усунув нашу проблему разом із шкарпетками!

А після обіду зателефонували у Ялту в почули, що Галя має перше місце на тестах. З усієї України! Вона таки розумниця! А я – взагалі…