Згодна

Бігти! Бігти! Бігти!

Весь час бігти, долаючи пороги слабкості один за іншим, не даючи втомі навіть подумати про те, що ти можеш їй піддатися. Бігти, тому що, якщо ти не втечеш, то станеш нічим. І всім одночасно. Станеш частиною того кошмару, який майже наздоганяв тебе протягом року. Бігти, куди дивляться очі, аби не зупинятися і не попастися. Якщо ти зупинишся хоч на хвилину, хоч на частку секунди, вони наздоженуть тебе, а потім ти скажеш, що згодна. Тому що іншого виходу у тебе не буде, твоя згода і не потрібна, вона лише формальність, щоб задовольнити їхні хворі уми, але ти це скажеш. Схилиш голову і скажеш «Згодна», якщо зупинишся. Біжи!

***

– Біжи! – в лихоманці закричала я, скочивши з ліжка. Сон. Це всього лише сон, який відгукнувся болем в ребрі. Я просто спала.

Ці сни бувають у мене регулярно, просто, систематичні кошмари, на тлі зовнішнього стресу, який в останні дні часто супроводжував мене.

Я пішла у ванну кімнату, не дивлячись в дзеркало, почистила зуби та вмилася, знову ж не дивлячись в дзеркало, зібрала волосся у хвіст і пішла на кухню, де на мене вже чекав сніданок. Як завжди…

– Дякую за яєчню і каву! – голосно сказала я порожній квартирі й взялася за трапезу, паралельно гортаючи стрічку новин в телефоні. Фото черевик особливо привернули увагу, такий собі військовий стиль: шкіра, шнурівка і груба підошва. Знайома марка, я точно бачила десь цю емблему. Круто виглядають, хоча вони чоловічі. Я практично чула, як вони риплять під час ходи. Потім фото незнайомих мені людей, які зазвичай хаотично спливали в стрічці; далі одяг; якісь сопливі статуси:

«Якщо любиш – відпусти ...», – по хліб;

«Мене важко знайти й легко ...» – прогодувати;

А це кумедно, хах, що там ще?

«Скажи «Згодна» і ти зможеш відпочити» – ні...

Так, це затягує. Я відклала телефон і швидко закінчила їсти, навіть не відчувши смаку їжі. Швидко випила кави. У ній був цукор? І побігла на роботу, хапаючи всі потрібні речі на льоту.

Автобус під'їхав хвилину у хвилину, місце, яке вже давно закріплене за мною, навіть не маючи на те логічної причини, чекало свою господиню. Я оплатила поїздку, завжди мовчазному водієві й втупилася у вікно, налаштовуючись на роботу.

Хіба можна налаштуватися на роботу адміністратора рецепції в готелі?

Кожен день: «Доброго ранку, як спалося? Щось турбувало?»;

«Добрий день, вам потрібен номер? Одномісний? З видом на площу»;

«Доброго вечора, вибачте, але ми не викликаємо ескорт, це не передбачено правилами нашого готелю. Натомість можу запропонувати спуститися в ресторан і коштом готелю випити відмінний бурбон. Раді, що обрали нас».

Кожен день, так, незмінно.

Кнопка.

Дзвінок.

Кнопка.

– Крістофа, як завжди вчасно, є ще час переодягнутися. Хороший день, чи не так? – моя подруга. Як давно вона постриглася?

– Лада? Тобі личить, здорово, – посміхнулася я її короткій стрижці й пройшла в гардеробну, не почувши, що вона сказала мені в спину.

Швидко переодягнувшись, я підвела наосліп губи помадою з легким рожевим відтінком, не було часу дивитися у дзеркало, посміхнулася декілька разів «робочою посмішкою», репетируючи, і вийшла в хол, щоб приступити до обов'язків.

Жовтень.

Як повільно йде час. Я все ніяк не можу переключитися на осінь, все відчуваю це тепле, навіть спекотне сонце через скло високих вікон готелю. Чую цю спеку навіть тут, в прохолодному приміщенні, де справно працюють кондиціонери. Я розстібнула верхній ґудзик. Душно.

– Доброго ранку! – голосно і весело сказав дитячий голос десь внизу. Щоб побачити власника голосу, мені довелося підвестися навшпиньки й практично лягти на стіл. Малятко. Зовсім тендітна крихітка широко посміхається мені, зминаючи поділ яскраво зеленого платтячка. – У вас гарне волосся, можна? – простягнула вона свої маленькі ручки до мене. Я вийшла з–за столу і присіла поруч з нею, вона торкнулася моєї голови. Холодна ручка, як для такого спекотного дня, але це приємно. Вона провела долонькою по волоссю, виділяючи одну прядку. Червона. Звідки? Ах так, я й забула про неї.

Експерименти.

– Спасибі, мила, а ти звідки у нас в гостях? – радо запитала я, простягаючи їй руку для знайомства, – Як тебе звати? Мене Крістофа?

– Я – Влада… – сором’язливо мовило дівча, – Тут не цікаво працювати, ходімо звідси? Згодна?

– Доню, не відволікай тітоньку від роботи. Вибачте її, вона така непосидюча. Я б хотіла зняти номер на одну ніч, з одним ліжком.

Висока, дуже висока матуся підняла дівчинку на руки з такою легкістю, ніби малятко важить всього пару кілограм. Тонкою рукою з тонкими пальцями, вона полізла в такий же тонкий гаманець і дістала звідти картку–паспорт і кредитку, вичікувально дивлячись мені в очі. Тонкі губи на її тонкому обличчі видали подобу посмішки, а вузькі очі оцінююче оглянули мене з ніг до голови. Вона не була на вид стервом або якимось «таким» типажем, вона просто було собою, такою, якою їй потрібно бути, щоб бути нею. Я оформила її номер в лічені хвилини, уточнивши важливі деталі, втім, які завжди у мене вилітали з голови, і відправила владну дівчинку…хах, владну…з її худою мамою в номер на третьому поверсі.

За весь день, – досить спокійний для кінця тижня, – у нас було всього лише три відвідувачі, які стерлися, так само як і решта мешканців цього закладу, залишаючись у мене в пам'яті лише, як числа готельних номерів, за якими я їх і визначала.

№275 – жінка з собачкою, яка ніколи не гавкає.

№174 – гомосексуальна пара, у яких завжди проблеми з баром.

№78 – владна дівчинка і худа мама.

І так далі. Імена – справа екрану монітора, а ввічливе ставлення і знання особливостей – асоціація від першої зустрічі, ось і все.

– Підемо сьогодні в бар? Давно не відривалися, завтра вихідний, – не дивлячись на мене запитала Лада у своїй звичній манері доносити будь–яку інформацію так, ніби вона читає заголовок нецікавої статті. Дівчина зав'язувала довгий хвіст, прочісуючи кожен сантиметр волосся, паралельно дивлячись рекламу на екрані комп'ютера.

– Хвіст? – здивувалася я на мить, потім повернулася до неї спиною, щоб вона застебнула блискавку на моєму новому зеленому комбінезоні. У неї такі холодні пальці, – Так, чому б і ні, підемо, звичайно, тим більше сьогодні нам дають заохочення.

– То ти Згодна? – перепитала подруга, злегка скуйовдивши коротке волосся на потилиці.

Я лише посміхнулася.

Заохочення – подія, яку чекає кожен працівник готелю з трепетом щомісяця в один і той же день. Заохочення – це коли у тебе, нарешті, з'являється маленький натяк на свободу дій і можливість трохи відпочити та розслабитися перед новою порцією ...

Новим місяцем роботи. Заохочення – це зарплата. Так. Зарплата.

Я вийшла на вулицю, чекаючи свою неквапливу подругу. Небо обіцяло зоряну ніч, а легкий вітер доносив запах відсутнього поруч моря, яке мені ніколи не доводилося бачити. Чому ж?

Я помітила на іншому кінці вулиці дивний предмет, чомусь той привернув мою увагу. Лада ще не вийшла на вулицю, тож я вирішила скористатися маленькою затримкою подруги, і наблизитись до того об'єкту. Подивившись по сторонах, я не побачила ні найменшої ознаки на рухомі транспорти й сміливо ступила на вузьку проїзну частину.

Один, два, три кроки, обриси «того_що_там_лежить» почали набувати сенс, ось, я зараз підійду і візьму «це». Нарешті, воно стане моїм ...

Ох!

Чому так очікувано? Чому я знала, що так станеться, як у передбачуваному сюжеті – мене збила машина. Я побачила яскраві фари, світло било мені в обличчя, на мить, навіть здалося, що я почула якусь фразу. Ігри переляканого розуму. Я впала обличчям на асфальт, відчуваючи, як ламається мій череп, як у мить розтікається кров навколо, як неприродно заламується рука. Я бачу засмучену Ладу, котра співчутливо присіла поруч.

Коли встигла? Вона гладить мене по голові й розчаровано видихає...

Подруга поставила свою сумочку поряд. Я бачу своє відображення. Як довго я не бачила себе? Відображення з поверхні логотипу на сумці дивилось на мене переляканими очима й щось кричало.

Але чому я в білому, де мій комбінезон?...