Обірвана струна

По обірваній Струні стікала сльоза останньої ноти, залишаючи за собою прощальне зітхання звуку.

Скрипка відпустила її, не в силі стримати силу удару Смичка. Він так емоційно виливав їй свою душу, що вона заридала з ним кожною струною. Відгукувалася бездонними акордами, затихала в переляканому піано, схлипувала нечутно в чутливому анімато, протестувала революційним фортіссімо і .... не втримала струну... Смичок схилив голову у відспіваному відчаї і легенько цілував струну, яка віддала йому свій останній подих. Вона все правильно відчула і розказала світові. Її звук був криком його душі, саме таким, саме - на висоті зречення страждання. Смичок вибачався перед Скрипкою... І не чув провини, водночас. Бо ж не збрехав жодної ноти, бо Правда почуття володіла ним. Чи ж не її хотіла почути Скрипка? Але та Струна... Чи ж міг він передбачити? Чи міг притримати дотик? Але якби міг і притримав, то все, що було зігране до того, втратило би сенс. Все було би перекреслено малодушним жестом боягуза. Чи мав він право з висоти Правди пасти в яму комфорту, з усієї сили ляпнувшись у липку, солодкувату масу догідливості?

Струна звисала тонкою ниткою, ніби злегка зігнувшись від болю, ніби - у судомах. Що вона відчувала в той момент, коли відкрила обійми Смичкові? Безмежну довіру і безпечність, розуміння і співчуття? Намистинки акорду нанизали решта струн і застигли невидимим намистом... А та одна, прийнявши найбільший удар - ніби злетіла увись. Обірвалась... Обірвалась у польоті. Стала птахою, що злетіла до Сонця, і поцілувавши його у вуста, згоріла щасливою.

Скрипка зітхала цілим деком... Відлуння Музики запирало їй подих. Струни принишкли, ніби притулившись одна до одної... А в етері палало Почуття. Палало полум'ям і освітлювало простір білим світлом новонародженої душі. А втомлений Смичок звів погляд на Скрипку, ніби запитував:"Тепер ти розумієш мене? Ти не осуджуєш мене?" Скрипка мовчала. Вона щойно згубила Струну, народивши Музику!

13.11.21