ДІВОЧА ПАМ’ЯТЬ, ЖІНОЧІ ТАЄМНИЦІ…

Ще раз дякую усім,

хто так чи інакше привітав мене

із Днем народження!

1

Цього року на море я збиралася як ніколи: не знала ні коли їдемо, ні куди, ні на скільки. Справа в тому, що чоловіка не відпустили з роботи. А на море нам із донечкою ну ду-у-уже хотілося. І вихід знайшовся! Подруга із сім’єю збиралися власною машиною мандрувати десь між Одесою та Миколаєвом. Звісно, ми з Радусею «впали на хвоста».

От кому важко було позаздрити, то це Олегу, чоловіку моєї подруги Іри. Четверо осіб жіночої статі з усіма традиційними примхами, сумнівами і закидонами на нього одного!

Виїхали ми у жіночий день – п’ятницю, дев’ятнадцятого липня. Звісно, взяли тільки найнеобхідніше (мішків на 10) і трохи їжі. Олег, оцінивши масштаби підготовки, не змовчав: «Іра, Надя, ви зараз маєте по 70 кг, а як то всьо з’їсьте, то будете мали по 90!»

Брехня, не дотягуємо ми до 70!

У дорогу моя мама спекла традиційну подільську смакоту – «пляцок на сухій пательні». Звісно, наминали ту паляницю всі, Олегу небагато дісталося. Він не змовчав: «Дівчата, я помилився. Ви будете мати не по 90, а по 100».

Ніч, дорога, Радуся й Олеся ніяк не вкладуться. Моя донечка вирішила дати хоч мені відпочити:

– Мамо, я тебе зараз зачаклую і ти заснеш. Але обережно, бо може вдарити блискавка.

– Чули, народ? Мене зараз блискавкою будуть вирубувати!

Через годину-дві я задрімала. Олег з Ірою спереду щось обговорювали, дівчатка товклися просто по мені. Врешті Радуся помітила апатичність «подушки»:

– А мама вже спить. Як завжди!

Це наївне знущання перервала Іра, яка турботливо запропонувала: «Сядь спереду, хоч відпочинеш. Ноги простягнеш.»

Та з радістю!

Цікаве око місяця зазирало у наш мікроавтобус. Діти сопіли, дружно кидаючи ногами. Запаморочливо пахло сушеною рибою, яку Олег прихопив у дорогу. Ловлю себе на думці, що я – таранькоманка.

Затишшя тривало недовго.

– Тьотя Іра, розкажіть казку про Аріель!

– Я не знаю такої, – Іра наївно намагалася вкоськати мою дівчинку.

– То повідай про «Тайд», як не знаєш про «Аріель», – порадив їй Олег.

На одній із заправок вирішено було розім’яти ноги. Олег взявся зрухати дітей:

– Дівки, ви проснулися?

– Так! – впевнено озвалася Олеся.

– А ти, Радуся?

– Так! – відповіла за неї Іра.

– Ти Радуся?

Дорога радувала цікавими вказівниками. Проїхали Партизанський і Ширяївський райони. Мабуть, в Партизанському ще ховаються, а от у Ширяївському вже ширяються відкрито… І що дивно, Торчаївського району ми не зустріли.

Ці незвичні назви викликали бажання поспівати, тому ми з Ірою пригадали мало не весь репертуар шкільного хору та ансамблю. А добре нас колись навчили – більше десяти років пройшло після закінчення школи – і не забули.

Наступна зупинка (ще одна заправка) зустріла нас оголошенням «Продаю яйця страусів». І загоном, у якому гордо походжали ці птахи.

Вбиральня була не менш оригінальна – по підлозі лазили величезні таргани! Що вони у туалеті їдять? Це такий спеціальний вид, чи що? Ящичок із туалетним папером взагалі зачинений на замок. Де логіка?

Навколо дороги тим часом розташувався театр тіней: чіткі чорні силуети дерев на сірому небі. Вказівники чомусь закінчилися і Олег вирішив:

– Спитаємо мєнтів куда їхати.

– Мєнти офігіють, – не змовчала Іра. – Самі зупинилися!

Але шокувати працівників ДАІ не довелося. Обабіч шляху знову потяглися знаки.

– Так, на Одесу – віста, – зазначив поважно наш водій.

– А шо таке «віста»? – зацікавилася Олеся.

– Дитино, та ти з села! Вліво – то віста, – негайно дорікнув донечці Олег.

– Я не розумію ні «віста», ні «гайта», – не полізла за словом у кишеню Олеся. – Тільки «тпру» і «вйо»!

Силуети дерев світліли, як і небо, наливалися фарбами.

Оскільки я тепер сиділа поруч із водієм, то намагалася не спати і розважати його розмовою. Зауважила, що Олег – типічний холерик.

– Надюша, я до кінця життя не забуду, шо я холєра!

Потім проїхали повз Куяльник. Там лікувальні грязі і сморід відповідний. Іра запропонувала:

– Намастимося, полікуємося?

– Та ви надихайтеся, – не змовчав Олег, ширше відчиняючи вікно. – Вам хватить!

До Одеси з Гримайлова ми добралися на диво швидко – за вісім годин. І траса була не переповнена. Зачепили край міста і зауважили дивну річ: на світлофорах не вмикалося жовте світло! Лише червоне й зелене. До того ж, там, здається, інша система мір. Наприклад, вказівник безапеляційно повідомляв: «Юрине, 6 км». Ми проїхали один – і вже там!

О 5.30 нам почали телефонувати домашні, цікавитися де ми є. Вже на морі! Залишалося вибрати населений пункт і житло.

2

Коблево нас розчарувало. Чи то не з того краю заїхали, чи такі запити високі… Але враження однозначні: Шанхай. Забудова без смаку, вузькі вулички, малі кіоски, пляж без жодних зручностей, а ціни – тільки хреститися. Або відхрещуватися.

Ми спробували щастя не лише в приватному секторі, але на базах. Там співвідношення «ціна–якісь» іще дисгармонійніше. Одна з працівниць, що підбирають тимчасове житло, попрощалася з нами так: «Я б могла дати вам свій телефон, але думаю, що ви більше в це Коблево не приїдете».

Отож, ми вирушили далі. І дуже скоро натрапили на підходяще помешкання! Село Морське, вулиця Морська, 2. І до моря недалеко! На нашому подвір’ї котів не було. Там мешкали невеличкі собаки: струнка мама Євра і її синочок – квадратний Афоня, улюблена іграшка усіх приїжджих дітлахів.

Наступні кілька годин можна описати так: «Сон. Дощ. Дзвінки». Ми відпочивали, розташовувалися. Радуся приймала привітання по телефону – цього дня їй виповнилося шість років!

Отож, на черзі святкове застілля. Через дорогу – магазин із прийнятними цінами, де я купила кілька видів морозива. Саме з нього зробила святковий торт. Їжа була ще домашня: пельмені, відбивні, картопля, салат. І, звісно, кавун. Обожнюю! Тому, щойно Радуся задула свічки і перший голод було втамовано, взялася за велику скибку. Їсти таки було що! Врешті, мої супутники заморили усіх черв’яків і я доїдала кавун сама. Це було нелегко, але мене дружно підбадьорювали: «На-дя! На-дя!»

Над вечір ми пішли на той пляж, який ближче. Великий, чистий, пісок і мушлі. Зайшли у воду – тепла, видно дно. І саме для дітей – мілко. Традиційні курортні радощі – кафе, магазини з вином та сувенірами – були у сусідньому селі, Луговому. Ми й туди зайшли, всього два кілометри берегом. Дорогою милувалися наметовим містечком. Виявляється, зараз намети бувають як справжні будинки – на кілька кімнат, з меблями, мангалом і верандою. Не лише багатолюдні, а й багатокімнатні та багатоманітні.

У Луговому Радуся й Олеся хоробро пішли на спеціальний батут, де стрибають із тросами. Ви-и-исоко! Я мало не вмерла, дивлячись. А їм – лише радість.

Назад ішли, коли вже стемніло. Море шуміло, місяць відсипався за хмарами і навіть комарі кусали в міру.

У кімнаті діти проглянули частину «Білосніжки» і задрімали. А моя ніч обіцяла бути неспокійною. От хто просив запивати кавун березовим соком?!

3

Наступного дня було вже моє День народження, 21 липня. Першою привітала, звісно, донечка: «Мамо, щоб ти була красива, здорова і гарно пахла!»

За сніданком вирішили поїхати в Одесу. Іра приглядалася до Олесі, їй здавалося, що у дитини нежить. Та незадоволено резюмувала: «Мамо, ти мене весь час підозрюєш!»

Отож, поїли, попрасувалися. Запропонувала дівчатам вибрати собі якісь прикраси (прихопила чимало біжутерії). Олег заявив: «Прикраси? То ви олігархи!»

Отож, Одеса.

Величезне місто. Довгі широкі вулиці, на диво рівні. Чисто. Скрізь дерева, багато акацій. Старі й старовинні будинки доглянуті як ніде. Ліпнина над балконами та вікнами дбайливо відреставрована. Нові будівлі витримані у тому ж стилі. Море сонячного світла. Одеса відзначається особливою гармонією. Навіть сучасні кафешки й офіси не здатні зіпсувати шарму цього унікального міста. Жінки в легкому вільному вбранні, чоловіки яскравих футболках та сорочках. Я ще ніколи не бачила стількох різновидів шортів на людях обох статей! А ще – ми не помітили там бродячих собак. Взагалі. Тепер зрозуміло, чому Тернопіль хочуть зробити райцентром!

Довго не могли знайти стоянки. І врешті Олег зайшов на подвір’я якогось санаторію, домовився із медсестрою, дав їй 20 гривень і вона пустила нас на подвір’я закладу. Отож, машину ми залишили і пішли гуляти.

Першим номером нашої програми стали дитячі атракціони. «Американські гірки»! Сил моїх на це не було, тож каталися Олег з Олесею та Іра з Радусею. Результати закономірні: діти веселі, Олег гордий, Іра бліда, а мене мало не знудило.

Потім ми поїхали на Дерибасівську.

Багато фотографувалися – і біля філармонії, і біля оперного, і просто на вулицях, де ледь чи не на кожному будинку виднілася табличка «Пам’ятка архітектури». Потім купили дівчаткам по величезному цукерку на паличці (до речі, дуже смачному, вони їх кілька днів їли).

Вибрали сувеніри. Впало в очі дзеркальце, на оправі якого зображена негритянка біля Ейфелевої вежі. Іра з Олегом купили мені подарунок − «Одесский разговорник», а для чоловіка я придбала «Одесскийе рецепты».

Недалеко ми помітили знак «Я люблю Одесу», де слово «люблю» замінене стилізованим під серце якорем. Потім набрели на Думську площу. Олег посадив дівчаток у велотаксі, причому дядько мав не просто їх возити, а ще й розповідати про цікавинки Приморського бульвару. До речі, він зовсім не біля моря, а, скоріше, над – вище, на гірці. Діти були у захваті!

В Одесі повно «живих скульптур» – дівчата і хлопці фарбуються з ніг до голови у якусь барву й імітують механічні рухи. Біля кожної ящичок, куди треба кидати гроші і можна фотографуватися. Ми натрапили на дівчину-ангела, всю білу. Чесно кажучи, мені хотілося не фоткатись, а облити її святою водою. Потім і синю зустріли, і сіру, й золоту.

Мені дуже сподобалася Одеська міська рада – справжній білий палац із колонами та барельєфами. А біля пам’ятника Пушкіну чекав на жертв шахрай із шиншилою. Тих, хто не хотів фотографуватися із його звірятком, він лякав розповідями про зачароване місце. Мовляв, тільки він може допомогти зробити якісний знімок.

Іра безапеляційно заявила: «Та в нас вся країна зачарована!». Я натиснула на кнопку фотика. Пристойно вийшло і без шиншили.

Потім зустріли веселого україномовного бандуриста і прихіпованих барабанщиків.

Увагу всіх присутніх привертав фрагмент «розкопки під склом». Якісь фундаменти, посуд старовинний і купа сучасних монет. І все під прозорим ковпаком! Олег навіть уточнив:

– Що тебе цікавить – ті розкопки, чи сума тих грошей?

– Все. Я різностороння.

– А знаєш, нашо ті гроші накидали?

– Шоб перевірити міцність скла?

– Ні, шоб мати на розкопки!

4

Потьомкінські сходи мене розчарували. Короткі. Захаращені. Можливо, колись вони і вели до моря, а тепер впираються просто у маленьку будівлю банку «Надра». Щоправда, одразу за нею – Морський вокзал. Так. Це красиво.

І пам’ятник Дюку Рішельє нам усім сподобався. Спеціально для дітей пояснили: «Цей дядько тут багато чим управляв».

Біля Катерини ми з Ірою фотографуватися не захотіли принципово. Тому вибирали просто красиві будинки.

Вирішили поїсти, та ціни в кафе ввели нас у ступор. Тому банально купили пиріжків у супермаркеті. З новими силами – далі.

Діти дуже просили, щоб першим пунктом цього «далі» став туалет. Олег повів їх у шикарний ресторан. Успішно!

Після цього прочитав нам міні-проповідь: «Не треба боятися кудись їхати. Скрізь люди будуть відноситися до вас як ви самі хочете. Нас без слів пропустили».

Ми вирішили-таки дати змогу місцевій вуличній художниці увіковічити усю нашу гоп-компанію. Замовили дружній шарж. Я вийшла схожа на Бабу-Ягу в молодості… Але гарний портретик, його варто на кухні повісити, між пучків трав. Радуся, що закономірно, вийшла схожа на мене.

Іра, Олег та Олеся теж зраділи, побачивши «свої» шаржі. Єдиний чоловік у нашому товаристві резюмував: «Можна і за малі гроші себе так задовольнити»…

Знову жива скульптура. «Синя тьотя в синій фарбі». Дівчатка задивилися, а мені втекти захотілося. Це ж кошмар! Натомість, довелося фотографувати ще й гроші кидати у коробку. «Скільки не шкода». Мені не гривень, мені мого здоров’я шкода. Так перелякалася!

Морський вокзал, на жаль, не вразив кількістю кораблів, але сподобався. Я знайшла собі керамічного кота для колекції. Справжній моряк!

Єдиний мінус – підземний перехід у кращих, чи то б пак, гірших пострадянських традиціях, брудний і не надто… ароматний.

Назад на Приморський бульвар верталися фунікулером, я раділа як дитина.

Оскільки на Морському вокзалі ми купили дітям губні гармошки, Олег вирішив відбити частину грошей. Вони сіли втрьох і такий концерт був!

Потім я пригощала усіх морозивом у «Макдональдсі». День народження все-таки. Класичний набір: гамбургер, картопля фрі, кола, морозиво. Дівчатка були задоволені, нас з Ірою трохи втомив цей вулик, а Олег висловився парадоксально: «Дуже дякую, мені сподобалося, але на другий раз я сюда не піду».

Дорогою до машини ми пройшли трохи Дерибасівською. Частина вулиці була перекрита і там гуляли лише пішоходи. Знову чудові будинки, акації, живі скульптури і дівчата з великими цукерками. І ще – маленькі поні.

Потім пройшли повз кальянну і я зрозуміла, що, на жаль, із дітьми підеш не скрізь…

А вивіски в Одесі оригінальні: «Бука» (книгарня), «Пряна хата» (магазин сухофруктів), «Езотеричний супермаркет» (чесно кажучи, зайти побоялася).

Дуже сподобалися одеські дворики: зелені, з великими кованими воротами і розвішаною скрізь білизною.

Ми трохи поблукали, поки шукали маршрутку № 203 на пляж Ланжерон, біля якого залишили машину. І я зрозуміла: якщо минуле життя існує, то моє пройшло в Одесі! Так легко дихається на цих чистих заквітчаних акаціями сонячних вулицях… І тіло впізнає це місто. Не зором. Рухом. І котів тут повно, «простяків». Руді, чорно-білі, смугасто-коричневі… Зятя тут собі підшукати, чи що?

До речі, ніколи не думала, що крім білих та жовтих існують ще й рожеві акації!

А потім друзі подарували мені букет у лілових тонах, якісь невідомі квіти й сухоцвіти. Такий ніжний, нестандартний, неймовірний… Як і вся Одеса.

5

Оскільки перед поїздкою в Одесу ми консультувалися з нашими тимчасовими сусідами-молдаванами, вони увечері запитали нас про враження. Один раз – батько. Один – доросла дочка. І разів п’ять – мама. Тій жіночці було десь між 40 і 50. Вона… як би це делікатніше висловитися… Дуже любила їхнє молдавське вино. З горілкою. Отож, до вечора була така як треба. І влаштувала кожному з нас справжній допит:

– Вы были в Одессе?

– Так.

А в парку Шевченко были?

– Ми там машину залишали.

– А на Потьомкинской лестнице?

– Ходили. Не вразила.

– А у Дюка были?

– Так. Сподобалося.

Ми стійко трималися і не міняли свідчень. До ночі на кожне «Вы были в Одессе?» реагувало все подвір’я.

Вранці ця колоритна пані, очевидно, забула про вчорашнє, тому що перше питання Ірі було знову: «Вы были в Одессе?»

Коли та одразу одним реченням пробубоніла: «Так, машину лишили біля парку Шевченка, біля Дюка були…», її здивуванню не було меж. А ми як реготали!

У понеділок 22 липня вода чомусь охолола. Помірно сонячно, а от купатися неможливо. Та, виявилося, нам знову пощастило. Цього дня ми вибрали той пляж, який далі. Там до берега близько підходять високі скелі-стіни, тому не так вітряно. І ловляться креветки! Саме у такі дні, коли море холодне.

Олег позичив сітку (щось на зразок великого сачка) і зайшов поміж водорості. Це дійсно був подвиг Кожум’яки й Геракла. Як говорив він сам, коли б такої температури було пиво, воно було б дуже смачне.

Отож, сіли ми перебирати зловлене. Водорості. Креветки. Великі, прозорі, рухливі й стрибучі. Риби-голки. Бички. Медузи. Спершу ми мали «Малі випускати, брати тільки великі». Я про креветки. Але риболовля була настільки вдалою, що Олег порадив «великі випускати, брати тільки філе».

Потім ми з Ірою ходили «лякати варикоз». Босоніж краєм берега. Білі гребені хвиль, зелень кущів, мушлі на піску і великі чайки… Так спокійно, аж душа випросталась.

Дуже скоро сонце розморило нашу поважну пару, і ми з Радусею та Олесею відправили Іру й Олега варити креветки, а самі пішли збирати мушлі.

Сонце лагідно мружилося крізь хмари. Заквітчані піною хвилі постійно виносили на берег усе нові мушлі. Поміж ними гасали діти та чайки. Ідилія… Чомусь пригадалися романи Хемінгуея й Дефо.

Вдома я пішла мити руки і впала. Чомусь дуже хвилювалася:

– Невже порвала єдині штани?

– Штани?! Та ти дивися, чи все добре з ногою. І з головою, – репетував Олег, допомагаючи мені підвестися.

– Очевидно, не все, – резюмувала я. – З головою.

Поки обідали, розгаратала чашку. Не свою. Хто б сумнівався!

Потім ми знову пішли у Лугове. Цього разу батутом не обмежилися. А ще я купила собі нового керамічного кота! Комарі цього вечора лютували і Радуся зробила висновок: «Певно, я дуже їм всім сподобалася».

Увечері була для дівчаток замість аудіокниги – розказувала казку про чарівну вербу.

А перед сном зловила себе на думці, що, чим більше дивлюся на Іру з Олегом, тим більше сумую за своїм чоловіком.

Наступного дня море було дійсно чорним, від чого піна на хвилях видавалася білосніжною. І холодним. Ми зібрали нашу жіночо-дівочу компанію і організували екстремальну фотосесію у воді. Треба було бачити як витріщалися перехожі!

Увечері знову зібралися в Лугове. Ми з Ірою спробували провести бесіду про розумні витрати, але Олеся нас перебила: «Я хочу слово сказати! Якшо ми не будем нічого купляти і не підем на батут, то чого нам так далеко йти?»

Логічно!

6

Отож, ми дожили до середи, 24 липня. Цього дня нас чекала поїздка в Миколаїв.

Місто, як зазначила Іра, виглядало «по-радянському». Якесь воно смутне і сумирне. І жодного вказівника на зоопарк…

Знайшли! Величезна зелена територія і низькі ціни на квитки. Вже приємно. Почали із «Акватератіуму». Рептилій я боюся, тому мало не знудило. А от риби там класні! І назви такі екзотичні: меланіхром чіпоко, цихлазома чорнополосна, павдотрофеус стрункий. Мені особливо сподобався паку червоногрудий. Великий, жирний. Смачний, мабуть.

Далі нас чекало море мавп. Я їх не надто люблю, але мушу визнати: є й красиві. Такі собі «ігрунки звичайні». Невеличкі, веселі, пухнасті хвостики як у котів. Більшість мавп перебувало у вольєрах надворі, і дуже добре. Бо в приміщенні «Примати» страшенно смерділо хлоркою.

Наступним мою увагу привернув пофігістичний пітон. От би таку сумочку!

Окремі рослини на території зоопарку теж були підписані і я з жахом прочитала, що моє улюблене дерево насправді називається «робінія псевдоакація». Що тут скажеш… А тис схожий одночасно і на ялинку, і на тую.

Птахів у зоопарку неймовірно багато. Я запам’ятала далеко не всіх. Благородно-гордий сип білоголовий. Смішний мартин сріблястий, схожий на домашню качку. А які фазани! Срібний, золотий, діамантовий, королівський… І смішні ходунчики – невеличкі, на високих ногах. У вінценосного журавля дійсно був вінець – дуже красивий, іншого кольору. Причепили, чи що? Схожі на вінники ему ганяли один за одним. Дуже романтично виглядали білі павичі. Лебеді мали справжні хатинки на острівцях. Був там навіть сільський двір, де походжала усяка домашня птиця. Кури, до речі, великі, от би яєць наміняти!

Ми пройшли повз старезного кабана і милих світло-коричневих куланів. Дріботіли гарненькі поні. Рись із діточками дрімала. Лами, гуанако, альпаки, осли… Біля двогорбих дорослих верблюдів тулилося маленьке біле маля. Спали лев і левиця у своїх апартаментах на вулиці (глибочезна яма, там – дерева, міні-печера). А якими милими виглядали згори тигри! Все-таки вольєри на вулиці – це чудово. І пахуче. Особливо якщо згадати приміщення «Большие кошки», де незадоволено зиркали на нас ягуари й пуми.

Там був цікавий знак – перекреслені тигр і сигарета. Я розтлумачила малим:

– Не можна курити, бо тигрик не любить.

– То тигрикам курити не можна, – не погодився Олег.

А потім ми помітили цікавий вказівник. Кафе «Берлога». Вирішили зайти і потрапили до… ведмедів! Справжніх, один наче щойно з мультика «Маша і ведмідь». А кафешка зачинена…

А далі – баран гривастий. Цікаво, що гриви як такої він не має, лише бороду, через що скидається на звичайного цапа. І козеріг. Сибірський.

Потім були зебри і … будматеріали. Зоопарку явно загрожує реконструкція, центральні доріжки уже почали мостити заново. Там, до речі, не лише тварини, є багато романтичних зелених куточків, атракціони для дітей. Як ми наших втримали – таємниця…

Усіх зачарувало маля-кенгуреня, що вистрибнуло із маминої сумки.

А ще нашим дівчаткам дуже зубри сподобались.

Слонів, на жаль, не було, тому найяскравіші враження лишилися після споглядання бегемотів. Виявляється, гіпопотам – один із 20 тварин, найнебезпечніших для людини! І бігають вони швидко. Для нас із вами досить.

До речі, тварини явно звикли до людей і на відвідувачів уваги вже не звертають.

Цікаво, що скрізь на території зоопарку були спеціальні візки для… дітей. Олег в один такий навіть запрігся на кілька хвилин, ото дівчаткам було радості, коли катав!

А ще ми побачили СПРАВЖНЮ ВІДЬМУ! Ця бабуня чергувала у туалеті і ми довгенько не могли зайти й вдовольнити нагальні потреби, бо вона саме прибирала за якоюсь жінкою і галасувала: «Шо они понаедаются, шо они понапиваютя – рыгают, сырут…» Страшно було! Жінка безкомпромісна – кишки – і ті проклинає!

Загалом, зоопарк нам сподобався. Якщо чесно, то так я і уявляю рай: люди і тварини в мирі і БЕЗЛІЧ КОТІВ.

7

Миколаїв… Високі стіни-паркани, низенькі будиночки, мов хати-мазанки, у приватних районах. Старі, ще радянські, багатоповерхівки. І скрізь написи російською. Сумно… Нові будинки чомусь виглядають як тоналка на зморшках 80-річної бабусі. Звісно, тут є і гарні місця, от тільки видивитися їх…

Нам трохи підняв настрій магазин білоруських продуктів. Своєрідна екзотика.

Цікаво, що жителі міста не зважають на червоне світло, коли переходять дорогу. Олег дуже розсердився: «Ті миколаївці певно срачку мають. Або по 7 життів, як коти. Так і запиши!»

Згодом ми таки добралися до красивих вулиць, навіть фотографувалися, але бажання кинути монетку в річку не виникло.

Ще побачили надзвичайно гарний музей суднобудування та флоту, зайшли туди. Цікаво! Кораблебудування України та Миколаєва, безліч моделей кораблів, різні інструменти та прилади, про які тільки читала, а бачити не бачила… Словом, музей нас усіх зачарував, а от працівники розчарували. Не пустили у туалет. Безапеляційно: «Вы туда не попадете! Воды нет!»

По дорозі назад в Морське зупинилися поїсти абрикосів і морми (так у нас називають шовковицю). Вони там ростуть скрізь. Олег почав трусити дерево і те спромоглося на кровну (точніше, сокову) помсту: один ну дуже стиглий плід упав просто Ірі на голову. Мовчу на що скидалося її волосся… Ми все одно героїчно збирали солодкі м’якенькі абрикоси і потім наварили смачнющого варення.

А на подвір’ї того вечора господиня влаштувала мало не мітинг, викрикуючи, правила користування туалетами. Один – стандартний, «сільський дворовий». Інший – з претензією. Він мене надовго вирубав: унітаз є, але сидіти на ньому не можна. Вода не підведена, але зливати треба. Моя логіка підняла обидві руки, тож, про всяк випадок, я його оминала.

8

Ми дуже вчасно завершили великі поїздки – вода прогрілася і наступні дні (25.07–30.07) багато часу пробули на пляжі. Але не вилежувалися банально, ні! У хвилі лізли із різним надувним скарбом: матрацом, подушкою, колом. Намагалися плавати самостійно (на фоні іншого жіноцтва я вийшла найвміліша і загордилася – цілих два метри!). Особливо весело було, коли я спробувала влізти у надувне коло Радусі: туди вдалося, а от назад – всім товариством діставали! А коли спробувала полежати на матраці серед інтенсивних хвиль! Ні, мене не скинуло, просто накрило… Разів десять, потім Іра під берегом ловила.

Будували з піску телевізори (!), черепах, кораблі і замки. Писали, діти видряпували цілі картини. Одного дня я, Іра і дівчатка зробили монументальний напис «Гримайлів». Олег не стримався і накаркав: «Оце класно! Але дай Боже доброї хвилі…»

Бог, очевидно, співчував єдиному мужчині у нашій компанії, тому замовлене послав. Але ми з Ірою вчасно спорудили «рови і вали» і досхочу пофотографувалися.

Багато ходили пішки у різних напрямках. Олег та Іра вчили Радусю, Олесю і мене грати в карти. Я навіть виграла одного разу!

Звісно, писалися вірші і я часто шепотіла їх, привертаючи здивовані погляди. Радуся не церемонилася: «Шо ти там шепчеш, мамо? А, ти свій вірш! Олеся, не звертай уваги. З нею таке бувале, все нормально».

Дівчатка гралися у риболовлю і Олеся радісно повідомила:

– Скільки в мене риб! Я зварю своїй мамі уху. А ти звариш своїй мамі?

– Я зварю своїй мамі і собі, – поважно відповіла моя практична Радуся.

Олег, до речі, рибалив не раз і завжди сам. Ми з Ірою лише перебирали «здобич», відділяючи креветки та рибу від водоростей.

– Дівчата, а, може, ви потягнете? – не втримався якось він.

– Не хочемо!

– А чому ви не хочете?

– Таємниця жіночої душі!

Їли ми не лише креветки, але й мідії, рапани, бички. Ласували кавунами, динями, абрикосами, мормами, грушами, виноградом. І, звісно, пили ароматне домашнє вино: біле, рожеве, червоне. Олег постійно підколював нас з Ірою: «Так, як ви їсьте, то треба шось робити, шоб не поправитися, а так, як ви бухаєте, то ніц не поможе!»

Якось вирішили купити дівчаткам пиріжків і Олеся поділилася думкою:

– Я з маком абажаю! А з повідлом не дуже.

– А я по-всякому абажаю, – висловилася Радуся.

Під вечір у воді було тепліше, ніж на березі і ми, щоб зігрітися, пробували бігати. А там же не лише пісок, але й частинки мушель! Стопи після таких екстремальних розваг ставали як наждачкою оброблені.

Єдиний мужчина нашого товариства дуже комунікабельний, до нього наступного ж дня віталася половина пляжу.

– Тебе вже всі знають! – сміється Іра.

– Ше не всі! Але як буде треба, то всі будуть знати!

Він постійно із кимось щось обговорює. І приносить нам хороший настрій.

– А де я був?

– З бабами бебав, – безпомилково вгадує Іра.

– Я зато вибебав два рублі! Виноград в них по 12, а нам дадуть по 10!

У нас помінялися сусіди: замість молдаванів приїхали білоруси. Дідусь, бабуся, мама і синочок 5 років, який постійно прибігав до дівчаток гратися. Вони чомусь майже не знають рідної мови і вважають її смішною. Сумно… Російська як основний засіб комунікації. Тепер на нашій спільній веранді вечорами відбувалися міжнародні турніри із гри в карти парами (Іра з Олегом «гуляли в карти» проти старших сусідів). І честь України таки страждала…

А вранці нас часто будили крики «Коля! Николаша!», якщо коханий онук, товстенький веселий хлопчик, відходив від дверей більше, ніж на два метри. До речі, хлопчина – справжній Донжуан: «Я буду на всех девочках женится! На Радусе, на Алесе, на Полине, на Насте…».

Але моїй Радусі не до серця такі розмови і вона вирішила погратися сама. Яка трагедія розігралася! Коля пожалівся своїм, що вона його не любить, бо «не хочет со мной думать, а думает одна». Його мама запитала: «Радуся, ты почему больше Колю не любишь?»

Ми з Ірою почули і вона давай під’юджувати: «Чуєш? Свекруха прийшла на розборки. Йди, тьоща!»

Та я не далася і міжнародного скандалу вдалося уникнути.

Коли врешті я і мама Колі купили діткам окуляри для плавання під водою, вони бігали в них цілий вечір і ми влаштували справжню фотосесію.

Якось сусіди запитали чи не плануємо ми виїхати за кордон. Заперечила:

– Я – українка, і хочу жити в Україні.

– Ти якась неправильна українка! – не змовчав Олег.

Одного вечора я набралася чи то сміливості, чи то нахабства, чи довіри і розказала Ірі, Олегу й дівчатам про своє майбутнє слов’янське фентезі. А їм… сподобалося! Олег навіть говорив, що якби я проповідувала за рідновірів, він би пішов до них! І книжку мою прочитає із задоволенням! Це було таке визнання (він не надто любить читати), що у мене навіть лопатки почали чухатися – не інакше, крила прорізаються…

9

Звісно, лише в Морському ми не сиділи. Окрім прогулянок у Лугове та закупів у Коблево були ще невеликі поїздки.

Одна – в порт Южний. Щоправда, нас просто розсмішив їхній парк, де, як і в Євпаторії, дерева благенькі і одна травинка на сантиметр квадратний. Але кораблі сподобалися. І саме містечко – теж. Специфічне поселення. Архітектура радянська, без вигадок та фанаберій, але ЧИСТОТА І ЗАТИШОК! І квіти скрізь, і люди прості й привітні. Як слушно висловилася Іра, «Тернополю до такого рівня рости і рости!». І ніяких бродячих собак!

Друга – на острів Березань. Це була платна екскурсія на катері. Я думала, на ньому хитатиме, бо невеликий, але він виявився напрочуд стійким. І швидким! Поїхало лише жіноцтво старше й молодше, Олег відпочивав від нас. Дорогою бризки води чомусь часто потрапляли мені на носа. Клас! Сам острів був невеликий, порослий кущами й травами (я впізнала шипшину, кровавник), всього кілька дерев. Привітний екскурсовод, який легко переходив із української на російську і навпаки, показав нам величезну кількість руїн грецьких, турецьких, російських, радянських та українських будівель. Потім можна було походити самостійно, але частину острова окупували археологи. Ну і життя: вручну, помаленьку копати, потім довго склеювати черепки… Фотографувати роботу «міжнародної експедиції» нам не дозволили. Біля стежки до їхніх наметів виднілася пляшка на гроші із написом: «Мы очень голодные!» Зате дівчаткам сподобалося: вони облазили всі руїни і навіть готові були плавати (вода біля острова надзвичайно тепла). На щастя, до цього не дійшло, нас повезли назад. Без пригод не обійшлося: я скупала мобільний і реанімували бідолашку аж у Тернополі.

На жаль, були і невеселі факти. Іра захворіла, мабуть, десь простигла. Але вона оптимістично розповідала нам: «Я втратила нюх. В туалет заходжу – вообше супер!»

Час від часу Олег проводив «профілактичні бесіди» з Олесею:

– Донечко, мені можна маму цілувати?

– Так.

– А ше кому?

– Мені.

– А ше кому?

– Нікому.

– Нікому-нікому?

– Так.

– А тому дядькові?

– Якому?

– Ну тому, шо ти казала, шо клинці до мами підбивав.

– Я такого не казала.

– Ти вирішила тримати це від мене в таємниці?

Цікаво, що Олег та Іра вміють бути неймовірно романтичними без усяких нудних рожевих виділень. Чого варте лише його зізнання: «Ти кричи, не кричи, я всьо одно тебе люблю». Так мило!…

Час відпочинку добігав кінця і одного дня я та Іра пішли в Лугове на ринок по сувеніри. Натрапили на шикарний розпродаж, я мало спідницю в тому магазині не забула (не подумайте нічого такого, шорти купила і вирішила йти в них).

Радуся вже потроху сумує за домом. Якось у розмові з бабусею видала: «За мною вже всі скучають. І коли я приїду, всі будуть дарувати подарунки!»

10

Останній день нашого відпочинку (31 липня) видався «розмитим». Сонце блукало за хмарами, було безвітряно, тому хвилі розбивалися на березі дуже поволі і високі не росли. Кораблі та чайки вимальовувалися на обрії однаковими сіруватими мазками. Лінія горизонту губилася у молочному мареві, яким стало цього ранку море. І тепла-тепла вода. Краса!

До нас підійшли дівчата із рекламою пінної вечірки: «До 11 бесплатно!». Олег уточнив: «Років?». Ми з Ірою загорілися: «Може, підемо? Завалимо бусом, хоч помиють, а тоді, в піні, додому?»

Оскільки це останнє купання, Радуся категорично не хоче вийти з води і прагне туди, де глибше. Я її не пускаю. Вона кидає ображено: «Мама, ти недружелюбна!»

Кинули монетки в море, у мене написалося кілька віршів.

Обмінялися адресами з білорусами.

Що й казати, поїздка вдалася! Звісно, я описала не все. Щось посіяла дівоча пам’ять Радусі й Олесі. А про дещо ми з Ірою дружно вирішили змовчати. Жіночі таємниці…