Мисливці за міськими легендами. Невдахи та тіні

— А тепер відсвяткуємо замовлення! — радісно вигукнула я, з неймовірною врочистістю дістаючи з холодильника банку майонезу й пачку паличок із риб’ячих тельбухів, які хитросракі виробники патосно найменували «крабовими». Так, негусто. Але після сплати частини рахунків за комуналку й інтернет нічого більш святкового дозволити ми собі не могли. Що загалом давало нам додатковий стимул якнайшвидше виконати замовлення й отримати решту грошиків. Другим вагомим копняком під зад стало побоювання, що якщо ми будемо надто зволікати, клієнт просто склеїть ласти, перш ніж розплатиться.

— Але я все одно, як і раніше, пропоную напитися з горя, — буркнула Ліза, кутаючись у плед і обіймаючи пластикову пляшку з гарячою водою. Як не прикро, але березень цього року несподівано порадував рясними снігопадами й температурою мінус п’ятнадцять. Тому, щоб не відморозити сраконьку, доводилося проявляти фантазію. — Плентатися на справу в таку погоду, та ще на потойбіччя, до того ж, по суті, задешево...

— Зате хоч із голоду не помремо до справжньої весни, — відрізала я, викладаючи палички на тарілці воістину інтелігентно навколо банки майонезу. — А то ж узагалі вже жерти нічого.

— Як це — нічого? — здивувалася подруга. — У тебе он ціла миша в холодильнику повісилася. Витягни її з петлі та звари який супчик.

— Знущаєшся?

— Між іншим, миша — це прекрасне червоне м’ясо, й викидати його — недозволене марнотратство. Надто в наші нелегкі часи.

— І не посперечаєшся, — сумно зітхнула я, розмішуючи цукор у чашці чаю.

Можливо, комусь здасться диким і навіть жалюгідним те, з якою радістю ми смакували крабові палички, витончено занурюючи їх у майонез. Та що там, я й сама ладна була придушити себе за те, що докотилася до стану, в якому цій гидоті радію, наче чорній ікрі, розмазаній по тілу Аріани Ґранде! Але після пережитого застою із замовленнями мені справді здавалося, що на всьому білому світі немає нічого смачнішого за конкретно цю пачку підфарбованого тіста з риб’ячих кишечок.

— Одне радує: до того будинку звідси недалеко, всього хвилин сорок ходом... або годину, якщо врахувати, що доведеться пробиратися крізь замети по ожеледиці, — зітхнула я, безнадійно намагаючись підняти командний бойовий дух.

Звісно, маршруткою було б трохи швидше. От тільки, по-перше, прямих від нашого будинку до місця нема. А тих, якими можна дістатися з пересадками, потрібно було б чекати по двадцять хвилин, цокочучи зубами на зупинках. Ну а по-друге... по-друге, ми, як це не ганебно, просто не могли дозволити собі проїзд.

Як ми взагалі докотилися до такого існування? Гадаю, відповідь ховається в тому самому дні, коли дві випускниці, які в молодшій школі навчалися в одному класі, зустрілися під дверима приймальної комісії університету імені Володимира Винниченка, куди подавали документи на факультет із красивою назвою «Філологія та журналістика». Тоді в наших рожевих мріях ми вже уявляли себе видатними працівницями ЗМІ, підступними акулами пера, які розслідують безліч загадок і пишуть підривні статті. І саме про це, чорт забирай, викладачі розказували всі п’ять років навчання. Винятком була тільки Наталя Миколаївна, наша кураторка, котра, спираючись на власний досвід похмурих дев’яностих, запевняла, що з дипломом із відзнакою філжурфаку нас точно візьмуть мити туалети. Решта ж професорів переконувала: в наших міських редакціях просто зомліють від щастя, коли до них свіжою кров’ю, на зміну вчителькам української мови передпенсійного віку, прийдуть такі чудові, профпридатні, молоді та креативні фахівці.

Тож отримуючи свої дипломи, ми й не здогадувалися, що навіть не зможемо підтертися ними в туалеті через те, що вони пластикові. Можливо, їх можна було б використовувати як дощечки для нарізання ковбаси... от тільки навіть ковбаса стала для нас чимось зі світу фентезі.

У всіх редакціях нас послали у символічному напрямку, що супроводжувалося смачним копняком, і ми поставили собі запитання: як жити далі?

Можна було б податися на пошуки щастя до Києва. Але нас (ексцентричних соціофобок, що застрягли в ідеалістичному періоді юнацького максималізму) якось не приваблювала перспектива рабської роботи за гроші, котрих вистачало б від сили на найскромнішу їжу й оренду половини кімнати в «трійці». Звісно, в такому випадку ми могли би втішатися думкою про можливість одного разу отримати свій ВЕЛИКИЙ ШАНС. Можна було навіть спробувати підчепити столичного хлопця й, вискочивши за нього заміж, жити з ним і його батьками в нетрях Троєщини чи Борщагівки. Але набагато ймовірнішою нам, із нашою «вірою в себе» та позамежним синдромом самозванця, здавалася перспектива спустити ось так в унітаз усе життя й одного дня повернутися в рідний Кропивницький зовсім спустошеними, так нічого до старості й не досягнувши.

Ще, звичайно, був варіант піти працювати офісним планктоном і звести наші будні до рутинного розкладання пасьянсу «Солітер» у перервах між телефонними дзвінками. Але чомусь обидві ми вирішили, що краще повісимося.

Пробували й самі створити свій новинний паблік в інсті. Але дрібнокаліберній конторці з двох журналісток (які не зуміли залучити до себе молодняк, готовий працювати на голому ентузіазмі, та не мали рекламного бюджету) не вдалося набрати підписоти, яка зацікавила б потенційних рекламодавців.

Тож, урешті-решт, максимум, що залишився в нас на руках, виявився сумний та невеселий: посвідчення позаштатних журналісток місцевої медіагрупи й дозвіл безоплатно писати для неї статті за власним бажанням. Тож ми були так засмучені, що, напевно, вперше в житті напилися б у зюзю... якби мали гроші на більш-менш пристойне спиртне.

І хтозна, як би склалося наше подальше життя. Може, ми б удали з себе дорослих серйозних тітоньок, пофарбували волосся в «нормальні» кольори, влаштувалися в офіс, ходили на роботу в піджачках і білих блузах, під якими сумлінно ховали свої татушки. Познайомилися б із хлопцями з сусіднього відділу, за котрих згодом повиходили заміж і народили по троє карапузів, перекваліфікувавшись у фулл-тайм-домогосподарок. Можливо, все так і було б...

Якби одного безвихідно-сірого осіннього дня Дарина — наша знайома, яка чула, що в нас нібито є надприродні здібності, — не поскаржилася б нам на дивний звук, що долинав зі стелі: наче там, згори, хтось котить підлогою кулі. Щоразу це починалося рівно о першій годині ночі та закінчувалося точно о четвертій ранку. І все б нічого, хтозна, може, то просто сусіди дуркують. От тільки Дарина жила на верхньому поверсі, вхід на дах замикався на ключ, а коли вона серед ночі ходила перевірити, що ж там відбувається, то не знаходила абсолютно нічого, що могло б такі звуки спричинити. Крім неї, те саме водночас чули й інші мешканці будинку. І вже від них наша знайома дізналася, що незадовго до її переїзду на даху застрелили якогось чоловіка.

Завдяки своєму життєвому досвіду, ми чудово знали не тільки те, що в темряві щось є, а й що це «щось» не завжди доброзичливе. Проте Дарина була дуже наполегливою та навіть запропонувала нам гроші, якщо ми зуміємо розібратися з цим дивним явищем. І тут вона вцілила в десятку, бо ми після довгих місяців безуспішних спроб працевлаштуватися були наче бідняки, котрі роздають біля метро газетки оголошень «Високооплачувана робота в Києві».

Тож ми з Лізою, знизавши плечима, вирішили, що за спробу нас не розстріляють, і пішли до Дарини додому. Оглянувши дах удень, звісно, відчули дещо недобре. Мурашки по шкірі пробігли навіть у мене, хоча в плані сенсорики я дуже поступалася подрузі. Але нічого конкретного при світлі дня сказати ми не могли, тому вирішили повернутися на дах уночі.

Кілька годин на кухні в Дарини ми залюбки наминали її харчі. А о пів на першу ночі ввічливо встали з-за столу та вирушили на дах. Там і сховалися за бетонною коробкою ліфтового двигуна.

Незабаром побачили велику свинцеву кульку, що викотилася з вентиляційної продухвини. А слідом за нею, підганяючи лапками ще дві такі кулі, вибіг гавлик — один із міських духів: невеличкий, укритий чорною шерстю, з мордою пекінеса, закрученим бубликом хвостом, що виглядав із дірки в старих штанях, і короткими міцними кігтями на кінчиках товстих пальців. Радісно висолопивши язика, він очманіло гасав дахом. Проте не було чутно ні тупоту його лап, ні скреготу кігтів. Здавалося, звуки видавали тільки ці свинцеві кульки, що котилися добре просмоленим дахом.

І немов імла, яку розігнав різкий порив вітру, істота розчинилася в темряві. Але звуки, з якими котилися кулі, продовжували розрізати повітря. Обидві ми прекрасно розуміли, що дух досі тут — раніше не раз мигцем помічали таких створінь у темних провулках, тому добре знали відчуття, які викликала їхня присутність. І вони нас не обдурили: за кілька секунд міський дух з’явився знову. Щоправда, він швидко відчув нас і перелякано побіг у зворотному напрямку. Я відразу ж спробувала вплинути на нього енергетично й затримати, але той швидко вислизнув від мене й зник у тій самій вентиляційній продухвині.

Тяжко зітхнувши, я перевела погляд на Лізу й зрозуміла, що подруга, немов у трансі, дивиться на невеличку дірку в стіні ліфтової коробки. А якщо життя мене за ці роки чогось і навчило, то це того, що передчуттям подруги в такі моменти варто довіряти. Тож я одразу збігала до Дарини по лом і, не замислюючись, зламала замок, що висів на проржавілих дверях.

Насамперед ми вирішили пошукати біля самої діри й не прогадали: буквально зразу світло ліхтарика вихопило з темряви безформну купу, в якій можна було розпізнати рештки чорного песика.

Ще через десять хвилин ми повернулися — цього разу з рукавичками й картонною коробкою, в яку обережно переклали те, що колись було цуциком. А в процесі знайшли ще й кілька куль, які, вірогідно, обірвали його маленьке життя.

— Ну так, навряд хтось став би шукати трупик пса застреленого чоловіка, — зітхнула Ліза. — І сусіди Дарини начебто казали, що в того дядька був собака. Всі мовчки вважали, що він втік та загубився. А насправді його, схоже, застрелили разом із господарем на даху й жбурнули тільце в цю дірку.

— Сподіваюся, зможу йому допомогти, — зітхнула я і, зосередившись, спробувала очистити останки тварини.

— Вийшло? — поцікавилася подруга.

— Та наче. Ходімо звідси, — відповіла я і, прихопивши із собою рештки песика, покинула бетонну коробку. — Потрібно буде сказати Дарині, щоб повісила сюди новий замок, поки ніхто нічого не помітив...

Аж раптом я замовкла, завмерши на місці: міський дух, який оскаженіло тікав менш як годину тому, спокійно стояв перед нами на двох лапах, дружньо вертячи хвостом.

— Вітаю, — несміливо промовив дух, ніяково помахавши нам лапою.

— І вам доброго вечора, ми з України, — розгублено кивнула я.

— Ви ж... поховаєте?... — зам’ялася істота, вказавши поглядом на коробку.

— Навіть не сумнівайтеся.

— Добре, спасибі вам.

— Це ваше тіло? — поспіхом запитала Ліза, від несподіванки розгубивши делікатність.

— Не зовсім, — захитав головою дух. — Точніше, частково. Завдяки йому та його господареві я з’явився, але ніколи не був ні цим псом, ні його господарем. Мені таке складно пояснити... але якби ви не знайшли його й не зробили те, що зробили, я б, напевно, так і залишився безтямною деструктивною істотою.

— Ніби зрозуміло, — промовила Ліза, насупивши брови. — Тобто бігати дахом із тими кулями та лякати мешканців будинку ви більше не будете?

— Ні, звичайно, — всміхнувшись, запевнив дух. — Тепер я можу проводити свій час більш осмислено.

— Ну от і добренько. Тоді удачі вам, — кивнула я, схопивши подругу за руку, і покинула дах.

Повідомивши Дарині, що більше проблем із дивними звуками в неї бути не повинно, ми вирушили додому, а заразом поховали песика в парку. Вступивши дорогою в кілька величеньких калюж, я врешті-решт дісталася своєї квартири. А після душу одразу звалилася на цей чортів диван.

Дарина несподівано прийшла до нас через кілька днів, коли ми вже майже й забули про те, що вона пропонувала щось за допомогу. І, як не дивно, насамперед вручила нам обіцяні гроші! При цьому не втомлювалася розхвалювати нас і дякувати за те, що так хутко розібралися з її проблемою. Ще й вибачилася за затримку оплати й чомусь попросила не насилати на неї ніякого пристріту.

Цей візит значно поліпшив нам настрій і дав змогу трохи наповнити давно спорожнілі холодильники. Але не встигли ми розкласти куплені в супермаркеті крупи, коли мій телефон задзвонив і голос по той бік слухавки повідомив, що Дарина порекомендувала нас як фахівчинь. Пообіцявши підійти сьогодні ж, я відбила дзвінок і повідомила Лізі благу звістку. На радощах ми вибігли з квартири, аби прогулятися... й одразу зіткнулися з дрібним пошарпаним типчиком. Його очі-намистинки дивилися на нас із мишачої мордочки, а маленькі пальчики з гострими кігтиками переминали лисий сіро-рожевий хвіст.

— Вибачте, мені тут вас приятель порекомендував... я ж куди треба прийшов? — злякано промовив міський дух.

Відтоді ми з Лізою були для всіх знайомих позаштатними журналістками медіагрупи «Весь Кропивницький», які працювали за гонорари. Посвідчення цієї контори часто допомагали нам, коли під час розслідування чергової справи потрібна була якась відмазка. Заради цього статті ми теж іноді писали — за мотивами того, що дізнавалися, виконуючи ту роботу, за яку насправді отримували гроші. І ніхто з наших родичів навіть не підозрював, що ми заробляємо на життя, розслідуючи місцеві чутки та легенди на замовлення людей і мирних міських духів.

— Вась, уже скоро сутенітиме, пора вирушати, — сумно зітхнула Ліза, розглядаючи з вікна засніжену вулицю.

— Нічого не скажеш, пора, — кивнула я, ставлячи на стіл горнятко з-під щойно допитого чаю.

Попрощавшись із удавано теплою домівкою (оскільки у квартирі температура була не мінусова), ми зашнурували улюблені важкі чоботи й, цокаючи зубами, поспішили вниз сходами.

Любі котики! Тут буде лише початок історії!

Очікується видання паперової книжки у видавництві Рідбері!

новини - в ТГ-каналі https://t.me/olga_migel