Соняшники

Баба Параска завжди була якоюсь дивною.

Навіть химерною.

Вона завжди здавалась відлюдькуватою, насупленою і… ну, знаєте, старою. Наче вродилась вже згорбленою від прожитих літ і перед тим як вимовити своє перше слово спочатку недовірливо подивилась навкруги підсліпуватими очима, а потім ще й погрозила цьому світові ціпком.

Ніхто не знав якою вона була в молодості. Точно вам кажу – ми опитали всіх старих й ніхто, просто ніхто не зміг (або не захотів) нічого нам розповісти. Одні казали що вона стара як світ, інші – що вона сама зробила так, щоб в селі не лишилось нікого, хто б міг пролити світло на таємниці її життя.

Бувало, йдеш ти зі своїми друзями по якимсь своїм дитячим забавах, а вона як гляне на вас – і все, одразу день пішов під три чорти. Шовковиця несолодка, по телевізору нічого путнього, навіть сусідський пес Пірат – і той кидається, наче не впізнав.

А може то була лише наша дитяча уява?

Звичайно, з роками ми дізнались що колись вона була молодою і мала свою сім’ю – навіть фото бачили. Що поробиш, з дитинством зникає й магія. Погодьтесь, коли тобі немає чим заплатити за квартиру, то Бабай вже не здається таким страшним. Його навіть шкода. Навіть наше покоління вже якось відірвалось від свого коріння, що й казати про наступні.

І все ж було у цій бабці щось… ірраціональне. Ворони не літали над подвір’ям. Якийсь невловимий присмак крові у повітрі на городі. Легке, на самій межі свідомості почуття страху від її оселі. Ледь відчутний вітерець у повністю зачиненій хаті, який ніжно стискав серце злою волею.

«Дорослі люди!» - скажете ви і будете абсолютно праві, але ж…

Але ж.

Але ж чомусь на усіх світлинах її хата виглядала майже такою ж покошеною та старезною як і зараз. Звісно, тих фотографій у неї було небагато, проте це наводило на певні роздуми. А ще там був чорний кіт, який усюди супроводжував бабу Параску. Авжеж, то міг би бути інший, але чому тоді він так підозріло схожий на попередніх? Зрештою, від неї навіть донька з’їхала і більше її ніхто не бачив. Чоловік, ветеран Другої Світової, за переказами після того спився й почав хворіти. Мало-помалу він зсихався та й зрештою віддав душу Богові. Однак дивна річ, ніхто не пам’ятав похорон.

Так, дехто пам’ятав діда Матвія, пам’ятали навіть що він помер, але що з ним трапилось далі? Відповіді на це питання ми так і не знайшли.

А ще у неї завжди цвіли соняшники. Бувало, навіть у найсуворіші посухи, коли решта урожаю на городі ледь бореться за виживання, саме вони й росли, радо підставляючи свої голови до світила.

Люди казали що бабця і не сварилась ні з ким ніколи. Щоправда був один випадок – колись місцевий листоноша, а вони по селах ще й пенсії розвозять літнім людям, не завіз старій її кровні. Простояла вона цілий день перед своїми ворітьми, але так його й не дочекалась. Ніхто вже й не пам’ятає, з великого розуму листоноша присвоїв ті гроші, а чи з п’яної голови, однак за кілька днів він зник. Приїжджали слідчі з райцентру, навіть із самого Херсону були – все переглянули. Знайшли лише шматки сорочки у бабиному соняшниковому полі. Намагались якось розговорити стару, проте та тільки дивилась на них своїми посірілими очима і кривилась, наче від прокльонів.

Я, до речі, казав що вона зазвичай мовчала? Ні? Оце й видавалось нам наймоторошнішим. Ні я, ні мої друзі не могли пригадати щоб вона з кимось про щось розмовляла. Так, гримнула колись пару разів. І то без якихось конкретних слів. Отак зайдеш до неї – мерці дивляться на тебе зі старезних (мабуть ще перших) свілин, по кутках жмуться ікони і той чорний котисько супроводжує вас на кожному кроці. Свічки інколи здригаються від протягу (якого, присягаюсь, не було!). І все це в цілковитій тиші.

Хоча ні, радіо балакало на кухні.

Проте ми часто ловили себе на думці, що й воно інколи змовкає, немов боїться своїм голосом осквернити бабине лігво.

А потім її не стало. Я якось і не помітив як та коли це сталось. Ми взагалі рідко щось помічаємо, коли з головою у щось поринаємо. Тим паче кого цікавлять загадки старих, коли молодість бурлить у крові?

Переказували що її старий чорний кіт бігав по селу як навіжений, шипів та кидався на людей, а коли місцеві добродії рішуче взяли його за загривок і, розцарапані, принесли додому, то знайшли стару мертвою посеред кімнати. Тільки того разу свічки згасли і вперто не хотіли запалюватись, а радіо мовчало, хоча й було справним. Що ж до світлин з іконами… світлини з іконами неначе всі дивились на померлу, вперше ігноруючи присутніх.

Поки шукали зв’язки з родичами, організовували похорони, поки приїхали потрібні служби… скажімо так, стара зникла разом з отим чорним байстрюком і ніхто по всенькому селі не знає як чи хоча б куди саме.

Зате на засихаючому полі ожили соняшники. Єдині на все село.

А потім до села приїхав священник. Молодий, років тридцяти. Веселий, щирий та кремезний дядько наче розвіяв хмари над селом. Походив місциною, поговорив з паствою та й вирішив заселитись у ту бабину хатину. Не знаю чим він керувався, але оповідають що вже за місяць він схуд, його сміливий погляд став недовірливим, статура трохи нахилилась, а обличчя всіяли зморшки.

Ще за місяць він зник.

Тільки поле зацвіло.

Ну як, поле. Соняхи.

Минали роки, безлюдна хата покосилась ще більше і тільки якась дивовижна сила, а може й просто хороша робота давно померлих майстрів ще не дала їй остаточно розвалитись.

А соняхи… кажуть що в цьому році соняхи старої зацвіли як ніколи і я годен заприсягтись, що коли мені надіслали відео з того самого села, то на якусь долю секунди один з них неначе посміхнувся мені своєю широкою зубастою посмішкою.

І от переглядаючи новини з херсонської області я знову й знову повертаюсь думками до поля баби Параски у одному з тих курортних поселень. Місцеві добре вивчили свій край і призвичаїлись обходити те прокляте Богом місце десятою дорогою, а от новоприбулі чужинці, що лізуть у цю воду, не знаючи броду…

Що ж, у когось цього року й справді буде вдалий сезон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.