Зміст
  • Глава 0. Врятуй мене, Боже…
  • Глава 1. Повноліття
  • Глава 2. Полювання в осінньому лісі
  • Глава 3. Союз двох сердець
  • Глава 4. Диявол, що нашіптує…
  • Глава 5. Сонце за хмарами
  • Глава 6. Така війна
  • Глава 7. За світлом сонця
  • Глава 8. Розбиті та поєднанні серця
  • Глава 9. Битва за Веймір
  • Глава 10. Портрет та дві споріднені душі
  • Глава 11. Майбутня королева та склеп
  • Глава 12. Герцог Анріх Глумфортський
  • Глава 13. Важливі розмови
  • Глава 14. Диявол йде, смерть несе
  • Глава 15. Молитва та вино
  • Глава 16. Ти втопиш це королівство в крові…
  • Глава 17. Ніч перед балом
  • Глава 18. Бал на кістках
  • Глава 19. Карлотта
  • Глава 20. Ростки сумніву
  • Глава 21. Крістгард
  • Глава 22. Інтриги та гіркі сльози
  • Глава 23. Краса чи життя?
  • Глава 24. Відбуття зі столиці
  • Глава 25. Чуже щастя
  • Глава 26. Приготування до турніру
  • Глава 27. Опора короля
  • Глава 28. Зміни Бертольда
  • Глава 29. Сліпа кара короля
  • Глава 30. Роздуми та плани
  • Глава 31. Історія краще пам'ятає кров, ніж перо
  • Глава 32. Гостинність Надін
  • Глава 33. Анріх, Еґон та Карлотта
  • Глава 34. Кривава корона
  • Глава 35. Гріховне прокляте тіло
  • Глава 36. Коронація
  • Глава 37. Майбутнє двох королів
  • Глава 38. Дві королеви одного короля
  • Глава 39. Смерті на холодній землі
  • Глава 40. Дурний король
  • Глава 41. Найважча битва Вінсента
  • Глава 42. Кровна відплата
  • Глава 43. Бійня, якої не знала історія
  • Глава 44. Мені так холодно…
  • Глава 45. Виконана обіцянка
  • Глава 46. Весна
  • Глава 47. А чи диявольське дитя?
  • Глава 16. Ти втопиш це королівство в крові…

    Я повертався до свого дому, місця, де виріс. Землі навколо були мені знайомі та викликали спогади, іноді навіть приємні. Та в розумі почали з’являтися деякі сумніви на рахунок подальших дій. Чим ближче я був до, колись нашого, маєтку, тим більше була невпевненість на рахунок сторони яку обрав у цьому конфлікті. Моя справа — служба Короні, але чи на тій голові ця корона? Зараз у моїх руках найсильніше військо в Лендервінді, і моє рішення справді матиме значення.

    — Лорде Анріху, — промовив, підігнавши до мене коня, Вінсент. — Тут село неподалік, можна зупинитися там. Солдатам потрібен перепочинок.

    — Добре, дозволяю відпочити, — відповів я та оглянувся навколо. — Нічого в селян не забирати, жінок не ґвалтувати. Хто не послухається, тому відрубати руки.

    — Так, лорде, буде виконано.

    Вінсент поскакав віддавати накази, а я сам ще раз оглянувся. Це місце точно було мені знайоме, адже саме тут я колись провів одну ніч. Тоді мені зустрілася мала дівчинка, чия матір померла. Мені стало цікаво, чи вижила дівчина, тому я підігнав коня щоби першим в’їхати до села.

    Чи то нових людей із тієї війни тут не з’явилося, чи може вони всі поховалися коли побачили військо, але я не вгледів жодної живої душі. Просуваючись повз будинки, я намагався пригадати в якому саме тоді був, і нарешті його помітив. Він виглядав жахливо та занедбано, але з димоходу все ж йшов дим. Я дочекався поки мене наздоженуть двоє солдатів, що мали мене оберігати, та віддав їм повід мого коня. Я йшов повільно, уважно роздивляючись усе навколо. Усе ж тут може бути ворожа засідка, і треба бути обачним.

    Я дійшов до дверей не побачивши чогось незвичного. Відчинивши їх, я увійшов всередину, але так і не побачив когось із людей. Там стояла кам’яна пічка, що того разу я розпалював, та все те ж ліжко поруч із нею. Цього разу там ніхто не лежав. Полум’я горіло так, наче зовсім нещодавно хтось підкинув туди дров, а на ліжку були чиїсь сліди, наче там щойно хтось лежав.

    — Пам’ятаєш, понад три роки тому я допоміг тобі розпалити цю пічку? Я залишився у твоєму домі на одну ніч, — промовив я оглядаючись. — Можеш мене не боятися, виходь.

    Уже за декілька секунд, що відчувалися дуже довгими, між діжок, що стояли в кутку кімнати, щось зарухалося. З однієї з діжок показалась дівчина, що лише злегка нагадувала ту, ким я її бачив раніше. Тепер це була не дитина, а підліток. Вона була в дірявому одязі та досі виглядала голодною, як і колись. Та тепер на її обличчі було менше байдужості, наче тепер її бажання жити не таке слабке, як тоді.

    — Я… пам’ятаю, — прикривши рота від подиву промовила вона, усе ще стоячи в бочці. — Ви той… Чому Ви знову тут?

    — Я повертаюся додому, де давно не був, — промовив я фальшиво усміхнувшись. Усміхатися мені зовсім не хотілося, але я змусив себе.

    — А те військо, воно з Вами? — насторожено запитала вона. — Я бачила серед них людей із білими плащами.

    Того разу вона сказала мені, що їжу в них забрали саме солдати з білими плащами, і тоді я не хотів у це вірити. Але тепер, через свій досвід, я розумію, що це справді були білі плащі — наші люди.

    — Це моє військо, тому можеш їх не боятися. Вони не заберуть їжу та не скривдять тебе, чи ще когось, — заспокоїв я дівчину та поглянув на пічку. Там, у старому казані, щось варилося.

    — Ви голодні?

    — Ні, не голодний. Дякую, — відповів я та підійшов до ліжка. — Де твоя матір?

    — Того ранку, коли я прокинулася, а Вас уже не було, то помітила, що вона померла, — покривившись від поганих спогадів промовила вона. — Я поховала її за будинком. 

    Схоже, що всі ці роки дівчина жила сама, навчаючись бути дорослою. Війна мого батька принесла їй горе, але зараз я… Мені байдуже на неї. Я змушую себе проявляти доброту до неї й зовсім не відчуваю до неї чогось, окрім цікавості через далекі спогади. Та й ці спогади почали слабшати, адже я вже вгамував свою цікавість, поглянув тут на все. Було бажання піти та зайнятися своїми справами, але щось змусило мене продовжити розмову.

    — Мені в замок потрібна прислуга, щоб доглядати за… старим собакою, що там живе, — промовив я придумавши сміхотворну причину. — Якщо погодишся на цю роботу, то не матимеш більше жодного голодного чи холодного дня. Там тебе годуватимуть і не дадуть замерзнути. Що скажеш?

    Та схоже, що моя пропозиція змусила дівчину завмерти в роздумах. Вона жила в цьому селі більшість, а може і все, життя, а тому можна було її зрозуміти. Сумніви при можливості покинути свій дім, це нормально.

    — Я згодна, — рішуче вимовила дівчина, після чого її очі стали трішки вологішими. — Я більше не хочу голодувати та мерзнути.

    — Тоді ми домовилися. Пізніше по тебе прийде декілька солдатів та повезуть тебе в мій замок, що далеко звідси. Там безпечно, — промовив я та зібрався покинути будинок. — Як тебе звуть? І скільки тобі років?

    — Карлотта, — промовила вона трішки поклонившись. Мабуть, нарешті зрозуміла, що перед нею не проста людина. — Мені вже шістнадцять років.

    — Моє ім’я Анріх, — відповів я їй. — Герцог Глумфортський, із Білого Сонця.

    Віддавши необхідні накази, я знайшов для себе та Вінсента пустуючий будинок у цьому селі. Перепочинок мав бути невеликим, а тому не було сенсу ставити намети. І тепер, поки мої солдати відпочивали, я сидів на старому стільці, що ледь тримався купи, і знову занурювався в неприємні роздуми.

    — Вас щось тривожить, лорде Анріху? — запитав Вінсент, що все ще писав якогось листа.

    — Я не можу зрозуміти, чи правильно роблю, готуючись до битви з рідним братом.

    — Так, ситуація складна для Вас, мій лорде, — промовив Вінсент та відклав у сторону перо. — Сам лише здогадуватися можу, що б зробив би на Вашому місці.

    Вінсент приємна людина. Він завжди чесний до мене та навіть не давав засумніватися в його вірності. Його думка є для мене важливою.

    — То до чого ти здогадався? Можливо це допоможе мені, — запитав я з надією в словах.

    — Думаю, мені б не залишилося нічого, окрім як прислухатися до того, чого хоче моє серце, лорде Анріху.

    — Це до біса банально, Вінсенте, — відповів я посміхнувшись. — Та я спробую прислухатися до нього.

    — Буду радий, якщо це допоможе, — відповів він знову взявшись за листа.

    — Кому ти пишеш, Вінсенте? — поцікавився я.

    — Дружині, мій лорде. Вона завжди сильно непокоїться через мою службу.

    — Ти щасливий будучи одруженим із нею?

    — Звісно, лорде Анріху, з нею я найщасливіший чоловік на всьому світі.

    Для Вінсента щастя — бути одруженим з коханою жінкою. Курт готовий піти на що завгодно заради Ельвіри. А я… маю бути самотнім? Я нікому не потрібен із цим жахливим тілом. Знаю, що через це по королівському замку ходять різні чутки. Одні кажуть, що я жінка, яка грішить перед Богом носячи чоловічий одяг, а інші вважають мене плодом інцесту. Та легше буде перерахувати те, у чому мене ці пліткарі не підозрюють. Але ці думки не важливі. Єдина людина, чия думка мала для мене значення, померла при спробі отримати корону. Моєму батьку було байдуже, що я не такий, як інші. Я був для нього сином, і я вбачав у ньому втілення Білого Сонця. Але іноді, навіть мені, хочеться відчути себе щасливим.

    — Вінсенте, із чим би ти міг порівняти своє одруження? На що це схоже по важливості в житті чоловіка?

    Він не поспішав відповідати. Було видно, що він справді задумався над моїм запитанням, і я не хотів його підганяти. Натомість я дістав свого меча та почав його оглядати. Насправді там не було на що дивитися, адже він був новим та жодного разу не бачив битви. Свій старий меч, яким відрубав голову Хельги, та який подарував мені батько, я відіслав до свого замку разом із тією дівчиною, що назвалася Карлоттою. Карлотта спокійно та покірно слідувала всім словам тих солдатів, яким я наказав доставити її та меч. Але за цим я спостерігав зі сторони, щоб вона не бачила. Дивно, та мені було навіть трішки соромно від того, що вона вбачала в мені добру людину.

    — Лорде Анріху, — нарешті промовив Вінсент. — Мабуть, одруження з коханою жінкою можна порівняти лише з коронацією. Якщо дозволите навести такий приклад. Думаю, лише корона в руках новообраного короля може надати ті самі відчуття.

    Ці слова мого вірного лицаря змусили мене дещо пригадати та подумати про це самому. Одного разу моя сестра сказала мені, що я міг би стати королем. І тепер Вінсент каже мені, що єдина можливість для мене відчути себе щасливим — корона. Ніхто не покохає мене, ніхто не прийме мене з таким тілом, але я все ще можу замінити це щастя короною. Тут теж деякі складнощі, теж через моє гріховне тіло, але це все ще можливо. У цей момент у мені загорілося бажання.

    — Вінсенте?

    — Так, лорде Анріху?

    — Досить відпочивати, — промовив я та сховав меча. — Час звільнити нашого короля з полону зрадника.

    Моє військо знову рушило до майбутнього поля битви. Я розумів, що кращого місця, ніж прямо поруч біля маєтку, для битви не знайти. А тому вже зосередився на тому, як саме потрібно буде діяти. Та коли ми дісталися необхідного місця, уже під ранок, то всі мої роздуми одразу ж розвіялися, наче їх і не було. Проти нас виступило військо не лише Курта. У всякому випадку, навряд чи він зміг зібрати стільки солдатів на своїх землях. Але жодних незвичних прапорів чи гербів я не помітив. Точно хтось приєднався до нього, приховуючи те, ким насправді є.

    У мене було трішки більше дев’яти тисяч піших воїнів, та близько тисячі кінних. І ворог мало в чому поступався. Насправді перевага була на нашому боці, близько у два рази. Але при таких масштабах військ подібна перевага з нашого боку мало що означає. Битви мають бути швидкими, а не на виснаження, і саме другий варіант на нас очікує із такою кількістю людей з обох боків. Я одразу ж пригадав негарним словом нашу розвідку, що взагалі нічого про це не доповідала.

    — Вінсенте, що скажеш? — запитав я у свого лицаря поки він дивився в підзорну трубу. — Чиї це воїни?

    — Не впевнений, лорде Анріху, але здається, що солдати Каплії. Обладунки схожі на їхні, та й погляньте он на того вершника.

    — Невже вирішили помститися за те, скільки я попросив за викуп їхнього лорда? — припустив я та взяв у Вінсента підзорну трубу.

    Вони могли б завоювати мої землі, поки мене не було там. Але не дарма я лишив там війська, яких би вистачило для оборони, поки основні сили не підійдуть. Мій замок та ті декілька фортів, що є в Глумфортському герцогстві, справді значна перешкода. Тому не дивно, що вони вирішили зустріти мене тут. У трубу я побачив і свого старого знайомого — герцог Вартійський, що знову стояв на землях нашого королівства, наче й не було ніякого полону та викупу. Що ж, цього разу, якщо він не зможе втекти, то я вже не проситиму викупу — страта чекає на нього. Залишилося лише зрозуміти, чому Каплія вирішила допомогти повстанцям та Курту. Не думаю, що бажання помсти було для них основною причиною. Перевівши трубу трішки в сторону, я помітив і постать Курта, що сидів на коні. Він був під стягами Білого Сонця, як і я. Але моє Біле Сонце було поверх темряви, а він досі використовував символіку батька на білому полотні.

    — Не схоже, що вони не встигли приготуватися до битви як слід, — оцінив побачене Вінсент та покликав до себе жестом декількох командирів. — Діємо за планом. У полон брати лише герцога Курта та того ідіота з Каплії, що з пір’ям на шоломі.

    — Слухаємося, — відповіли командири та розійшлися по сторонам, щоби передати наказ далі.

    Великим військом складно керувати. Воно схоже на неповороткого кабана, що випадково зайшов у мале та вузьке приміщення. Поки твоя команда надійде до солдатів, вона вже може виявитися шкідливою, а не корисною. Тому важливо передбачати подальші події. І тут важливо мати добрих командирів. У своїх я повністю упевнений, а от у тих, що надав Крістгард, я вже трішки сумнівався.

    — Вінсенте, вести військо в бій будеш ти, а я завдам їм удару з флангу, — промовив я та жестом покликав до себе командирів кіннотою. — Всі вершники будуть під моїм прямим командуванням.

    — Слухаюся, лорде Анріху, — промовив командир приставивши кулака до грудей.

    — Буде виконано, лорде Анріху, — промовив і Вінсент. — Ваш намет уже зведено, тож можете спокійно одягати обладунки.

    Мій намет був єдиним, і не було сенсу ставити всі інші, адже битва не змусить на себе довго чекати. Я не планую відкладати її на вечір, чи навіть на обід. Я взявся швидко одягати на себе свої лати, перед цим ретельно оглянувши бинти та свої рани, що досі боліли. Уся проблема в слабкому тілі, через що я змушений носити слабкий захист, і смерть завжди поруч зі мною. Вона чекає на момент, коли якийсь спис, чи стріла, проб’є мені ребра. Я закінчив шоломом, що тепер мав краще кріплення, ніж того разу в битві з Хельгою. Та забрало я вирішив повністю зняти, щоб мати кращий огляд. Усе таки той майстер, що зробив ці обладунки, справді постарався, і зняти його можна власноруч, маючи лише примітивні інструменти.

    Що ще мав би робити герцог перед тим як повести армію на бій? Можливо, помолитися, чи хоча б поглянути на небо із проханням. Та такий, як я, не почує відповіді, а тому мені лишалося лише покинути намет та осідлати коня.

    — Ти, — звернувся я до солдата, що охороняв мій намет. — Віддай мені свого списа.

    Я отримав списа та оглянув його. Незвична для мене зброя, але це найдешевше та найефективніше, що тільки придумали люди. З новою зброєю я направився до кінноти, з якою мав переломити хід битви.

    — Де герцог Глумфортський?! — почулося в мене за спиною.

    Я побачив свого солдата, що хаотично бігав зі сторони в сторону, тримаючи в руках листа. Справді дивно, як він мене не одразу помітив, адже я був єдиним, у кого були чорні обладунки.

    — Я тут, солдате! — вигукнув я до нього.

    — Гінець від ворожого війська приніс цього листа, лорде, — промовив солдат та віддав мені згорток паперу.

    Я направився до кінноти, читаючи дорогою. Солдат, що приніс його, йшов за мною, очікуючи наказу. Він був написаний Куртом. Він писав, що готовий обміняти Бертольда на Крістгарда, та те, що не бажає битися. Усе, що йому треба, це помста Крістгарду та безпека його самого, Ельвіри та її ще ненародженого дитяти. Закінчив листа він тим, що мав інформацію, а тепер вона й підтвердилася, що саме Каплія організувала та підтримує повстання в Лендервінді, до якого через безнадію приєднався Курт. Він хотів би мати можливість не допомагати тим, хто підняв повстання заради того, щоб забрати корону в його сім’ї, але вибору в нього не лишилося. Загалом відчуття від прочитання листа були змішаними, наче їх написав мій союзник. Курт був змушений заручитися допомогою повстанців та Каплії, але це нічого не змінює — зрадник та перешкода.

    — Передай Вінсенту, щоби починав наступ, — промовив я солдату, після чого той кивнув та побіг.

    Я очолив кінноту та очікував на звук рогу, у який мали подути як тільки Вінсент накаже атакувати. І коли я почув його, то ми всі зрушили з місця. Я зі своєю частиною війська ховався за схилами, та мав дочекатися підходящої миті для атаки.

    Поки ми повільно та обережно просувались, будучи прихованими від очей ворога, уже було чутно звуки бою. Не було сумніву, що ворог запідозрить недобре через відсутність кінноти з нашого боку на полі бою, і дізнається, що ми спробуємо обійти збоку. Питання лише в тому, чи встигнуть вони щось протиставити цьому? І вони встигли — на відстані від того місця де билася піхота, напереріз нам виїхали ворожі вершники. Їх було близько п’ятисот, але це теж була проблема.

    — Уперед! Бий зрадників та чужинців! — прокричав я та погнав коня вперед.

    Мої солдати не відставали, а через деякий час я дозволив їм мене обігнати та ринутися в бій першими. Тепер у мене є причина жити, і я не хочу дарма ризикувати.

    Уперше чую настільки жахливі кінські крики. До людських я вже почав звикати, але ці тварини навіть не розуміють, за що кидаються на списи та помирають. Хоча я і дав себе випередити, та із часом і сам дістався передніх рядів, завдаючи ударів списом. Ця зброя була важкою для мого тіла, а тому навіть мови не було, щоб тримати разом із нею щита. Доводилося брати списа обома руками. Та ця битва не була настільки проста та примітивна, і вже за деякий час, командири надані Крістгардом повели частинку кінноти обходити ворога ззаду.

    Я колов списом у людські та кінські голови, намагаючись ухилятися від ударів у відповідь. Добре, що зняв забрало, адже з ним би точно не помітив деякі удари. Один особливо впертий вершник раз за разом намагався вдарити саме мене, і востаннє в нього це майже вийшло. Та потім його стягнув із коня та заколов хтось із моїх бійців. Місце сутички кінноти ставало все більше схожим на битву піхоти. Багато хто був скинутий із коня, чи того просто вбивали, і доводилося битися як піхотинець. І таких ставало все більше.

    Насправді це погано коли кіннота сходиться в бою з кіннотою, адже її завдання зовсім інше — пробивати слабкі місця та відтягувати на себе вороже військо. Та я не хотів чекати. Ця битва має бути кривавою, інакше вона може розтягнутися на дні та тижні, а це не те що мені б хотілося.

    Ті вороги, що взяли на себе удар командирів Крістгарда, почали сипатися, прирікаючи всіх інших на смерть. Ми поступово оточували ворога, але й несли у відповідь серйозні втрати. Та я вирішив залишати все, як було, відділившись від кінноти й взявши із собою декілька десятків вершників.

    — Бери своїх людей та слідуй за мною! — прокричав я першому командиру, що трапився на очі позаду, відступаючи назад.

    Як виявилося, у Крістгарда гарні солдати та командири, тож вони зможуть закінчити цю битву без мене.

    Ми покинули місце битви та піднялися на пагорб щоби поглянути не те, як йдуть справи у Вінсента. Це була справді велика битва, хоча й не дотягувала до того, яку війну вів мій батько проти Хельги. Та зараз уже важко зібрати такі війська які були тоді, адже занадто багато солдатів забрала війна між Білим Сонцем та Червоним Серцем.

    — Що накажете? — запитав командир вершників, яких я взяв із собою.

    Та як виявилося, діяти було зарано. Ворожі формації ще не розсипалися як слід, і все ще добре захищали Курта та герцога Вартійського. Але в той час за спиною почулися переможні викрики — ворожа кіннота розбита, хоча й ціною важких втрат.

    — Всі за мною! Знищимо цих виродків! — віддав я наказ та повів вершників у флангову атаку на ворожу піхоту.

    Я спеціально обирав ту піхоту, де було менше всього списів. І ми збивали з ніг та топтали їх. Наша атака допомогла Вінсенту покращити своє становище, і піхота ворога почала відступати. Відступали вони неорганізовано та без наказу, що вже казало про нашу скору перемогу. Я поглянув на небо, де сонце вже майже піднялося в зеніт. Ці години пролетіли дуже швидко, забравши багато життів, але моя ціль ще не досягнута.

    Після того, як ми розібралися з піхотою, я направився разом із кіннотою до того місця де мали бути Курт та герцог Вартійський, майже біля стін маєтку. Та наша атака майже розбилася об ворожих лицарів у латах, що прикривали собою своїх командувачів. Серед силуетів ворожих командирів, що тікали скориставшись такою можливістю, я помітив парочку, що мене цікавила. Курт, відбиваючись від деяких моїх солдатів, що змогли туди дістатися, тікав до маєтку, а от герцог Вартійський, осідлавши коня, мабуть, зібрався тікати до Каплії. Я підігнав коня та об’їхав битву, погнавшись за ним. Вороги тікали хаотично, навіть командири, що мали б мати кращу дисципліну та виучку, а тому часом навіть заважали один одному. Мої обладунки легші, моє тіло легше, а тому Вартійський герцог не мав шансів від мене утекти. Я наздогнав його аж біля лісу, де його кінь почав видихатися та вже не міг нести на собі товстого чоловіка в латах. Я обігнав його та, розвертаючи коня прямо попереду нього, вдарив його древком списа в обличчя. Він звалився на землю, ще декілька метрів протягнувшись по ній через застряглі на мить ноги в стременах.

    — Помилуй, тобі заплатять за мене! — почав блазнювати цей бридкий чоловік. — Тобі ж багато заплатили того разу!

    Я зліз із коня та відкинув добряче побитого списа, замість нього діставши меча.

    — В мене немає на тебе часу, — промовив я та вколов вістрям меча його в шию.

    Я не став чекати чи спостерігати за неминучою смертю цього огидного блазня. У мене була більш важлива справа, яку треба зробити як можна скоріше, поки не закінчилася битва. Знову осідлавши коня, я помчався до маєтку. Битва, а точніше добивання залишків ворогів, що не побажали тікати або здаватися, відбувалося прямо біля стін маєтку. Увійшовши всередину, я оглянувся. Усе навколо нагадувало мені старі часи та дитинство. Мало що змінилося з того часу, як власником цих земель став Курт.

    На першому поверсі я помітив кривавий слід, що йшов прямо до сходів на другий поверх. Краплі були невеликі, але падали рясно, і думаю, що це була кров Курта. Я слідував за нею відчуваючи як мої руки затремтіли. Вони не тремтіли перед битвою, під час неї, та навіть коли я заколов герцога Вартійського. Але тепер, мої тонкі пальці тремтіли майже так само, як колись давно, коли я побачив батькову голову на стінах Вейміру. З кожним кроком дивне відчуття в грудях ставало все сильнішим, але я продовжував йти. І зрештою я побачив Курта, що стояв біля однієї з кімнат та тримав у руках меча. Він спирався на стіну, а під ним уже була невелика калюжа крові.

    — Я чекав на тебе, Анріху, брате мій, — майже пошепки промовив він коли я підійшов. — Ти вислухаєш моє прохання?

    — Спершу кажи де Бертольд, — промовив я у відповідь пошепки, адже розумів, хто ховається в кімнаті, двері до якої заступив собою Курт.

    — Він в іншому крилі маєтку, прикований до ліжка, — відповів Курт. — Мабуть, упивається вином, як і завжди.

    — Ти серйозно поранений?

    — Так, але я вже зміг зупинити кровотечу, — відповів він чомусь злегка посміхнувшись.

    Звуки бою під маєтком стихли, і це змушувало мене діяти.

    — Кажи, що ти хотів, Курте.

    — Анріху, — промовив він та підійшов до мене ухопившись за плече. — Захисти Ельвіру, захисти мою кохану дружину та те дитя, що в її лоні.

    — Так, брате, — відповів я прошепотівши над вухом та проткнув його живіт мечем. — Я захищатиму їх, у пам’ять про тебе.

    У його очах не було ненависті, а навіть навпаки — спокій. Він повільно опускався на коліна, а коли я відступив на декілька кроків, впав на підлогу. Під ним розтікалася калюжа крові, а він сам робив останні подихи. Я пішов назад, щоб знайти Бертольда, але коли вже відійшов на достатню відстань почув останні слова брата.

    — Ти втопиш це королівство в крові… — пролунало мені в спину.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.