Тиха Віра

Того червневого ранку все складалося якось не до ладу. Хоч причин для того особливих і не було. Навпаки, Віра попивала каву в сонячній Туреччині у спонтанній відпустці, легкий морський вітерець куйовдив її світло-русяве волосся, що від морського повітря дещо почало кучерявитися. Але втомлені очі видавали її стан і додавали ще з десяток років до її 35. Всю ніч вона не могла заснути - рій думок в голові гудів і клубився, образи та ситуації прокручувалися одні за одними, по кілька разів, неначе в зламаному старому відеомагнітофоні. Найчастіше цей відеомагнітофон програвав картинку з її роботи, як її керівники та колеги, дехто з погано прикритим осудом, а дехто й з відвертими заздрощами, дивляться на неї, коли вона з палаючими очима та тремтячими від хвилювання руками повідомила, що має пропозицію від інституту в Тель-Авіві та хоче піти від них.

- Ти прекрасний професіонал і потрібна нашій клініці, ти потрібна своїм пацієнтам в першу чергу! Подумай про них, подумай про нас, як ми без тебе справимося? Ти робиш величезну помилку! - вмовляв її залишитися головний лікар клініки, де Віра працювала вже 7 років.

- Може помиляюсь, але не взнаю доки не спробую.

- Не можна отак взяти і все покинути! Потрібно бути вдячною за ті навички та знання, що тобі допомогли набути в нашій клініці. Можливо, питання в зарплатні?

Як сказати про цю можливість, що давала їй наукова робота в Ізраїлі, своїй мамі, Віра навіть боялася подумати. Вона була однією дитиною в родині. Тато, коли Віра була ще маленькою, поїхав, як і багато хто в ті часи, на заробітки до багатшої Росії та згодом там і розчинився. На початку ще підтримував стосунки, присилав гроші та подарунки Вірі, та з часом це ставалося все рідше. Додому він так і не повернувся. Коли приїздив підписувати документи про розлучення, то жив в готелі, Віра його так і не побачила. Тож, сказати мамі, що вона поїде працювати за кордон - це було справжньою мукою для тихої та слухняної Віри, яка аж ніяк не хотіла засмутити свою стареньку.

Всі ці безкінечні роздуми довели до того, що на ранок невиспана та зла Віра нагримала на Натку - подругу, яка власне і витягла її на відпочинок аби, за її словами, трохи перезавантажитися.

Тиха і мовчазна Віра насправді любила компанію своєї шебушної, не в міру балакучої та метушливої подруги, але коли та в смс попросила зібрати її речі та взяти до аеропорту, адже сьогодні ввечері відліт же ж, а ти ж завжди всім допомагаєш, саму ж Натку привезе туди Азмірчик, турок, власник магазину з шкірянками та сумками, з яким вона зависала майже всю відпустку, Віру ніби прорвало.

- Це ж треба, яка нахаба! Чому я повинна завжди робити, як треба вам, і ніколи не можу, як хочу сама!- клекотала невдоволеність в Віриних грудях.

Звісно вона все зробила, як просила Натка.

За два тижні, коли від Віри в Тель-Авіві чекали остаточної відповіді, Віра зі сльозами на очах натиснула "Відправити" і лист ізраїльтянам з відмовою від роботи незворотньо полетів мережею. Ще через день її звільнили.

- Зрозумій нас. Ми мусили шукати когось на твоє місце, - нещиро вибачався головний.

Вже в поїзді до Шостки, де все своє життя жила її мама, Віру застав страшний дзвінок: «Віро, приїзди, мами не стало.»