Порожнє лелечине гніздо

- Добрий день, мене звуть Ганна, я хочу Вам задати кілька питань, - звернулася до літнього чоловіка молода журналістка, яка прибула до деокупованого села писати про відбудування Каховської електростанції, - як Вас звуть? – продовжувала дівчина питання і роздивлялася свої брудні гламурні черевики.

- Тут мене всі звуть «Дядька Гайдебура», - чоловік застебнув верхні ґудзики фуфайки і подивився на дах своєї хати, де чорніло порожнє лелечине гніздо.

- А що означає «тут» і де ще є «там», - Ганна відчувала, що за «там» криється щось важливе для цього чоловіка.

- «Там»? – Гайдебура усміхнувся неймовірною посмішкою, яка «там і тоді», мабуть, зводила з розуму всіх жінок, - мене називали на ім’я та по батькові, я керував будівництвом нашою електростанцією, - і махнув рукою у напрямку греблі, яка, після руйнувань рашистів, вже частково була відбудована.

- Як Ви вважаєте, за який термін буде відновлене електропостачання до деокупованих сіл? – Ганна, стоячи біля паркану, промерзла до кісток у своїй коротенькій курточці, але відмовилась заходити до напівзруйнованого будинку, колись комфортного і добротного.

- За пару тижнів упораємося! Вже почався монтаж устаткування в будинках на промисловому майданчику, далі - на вулиці в селі встановимо стовпи…

Ганна ступала по пожовклому листю, дивилася на каламутну осінню бриж Дніпра і в голові вже складала рядки та абзаци своєї нової публікації. Публікації про дядьку Гайдебуру.