І кров'ю змасти вуста

Марія стиха плакала, знесилена та бліда. Маленька Консуело заснула, притулившись до неї. Родріго не міг на них дивитись, серце краялося, а відчуття безсилля ніби проштрикувало його гострим ножем. Він роздратовано вийшов геть, намагаючись не вступати в блювоту.

У коридорі промайнула тінь. Стара індіанка, служниця.

— Стій! Ходи-но сюди.

Вона підійшла, незграбно вклонилася. Видно, спина болить. І чого Марія її любить? Такій старій час вже на цвинтар.

— Прибери там. Їм знову... зле.

Похитала головою, пішла за ганчіркою. І чого в неї такий вигляд, ніби вона щось знає?

— Стара! Ану кажи, про що мовчиш! Що ти знаєш?

— Що я можу знати, пане? — надтріснутий старечий голос доволі чітко та правильно вимовляє іспанські слова. — Що господині та її діточкам зле? Але ж хіба ви самі, пане, не знаєте, що тутешні боги не терплять чужинців?

— Які до біса боги? Бог єдиний!

— То у вас, пане, в вашій землі він єдиний та йому все підвладне. Тут, за великим морем, боги інші. Й вони не люблять чужинців. Проте...

— Що проте?

Вона помовчала, однак продовжила:

— Проте з ними можна домовитися. З усіма можна домовитися.

Він розумів, про що вона каже. Зректися Бога, вклонитися тим демонам, яких тут вважали богами... І що? Хіба це допоможе?

А хіба допомагали його щоденні молитви? Скільки він провалявся під розп’яттям, скільки благав Господа про одужання дружини й дітей? Хіба його почули?

Чи може щось бути гіршим за те, коли твої благання не чують?

— Що треба робити? Кажи, стара!

Вона опустила голову, заговорила ніби до власних ніг — може, того вимагала повага до її богів:

— До великого Кецалькоатля зверніться, пане, бо він милостивий. Попросіть його про допомогу.

— Як? Як просити? Кажи, не тягни!

Вони підвела голову, подивилася йому прямо у вічі. У старих же вицвілі очі, хіба ні? Чому в неї такі яскраві?

— Чи ж ви не знаєте, пане, як вшановують наших богів?

Він знав. Точніше, мав уявлення. Стара пішла прибирати за хворими, а Родріго, подумки благаючи Господа вибачити йому цей гріх, пішов шукати вівтар Кецалькоатля.

Вівтаря він не знайшов — може, й сам колись його знищив. Проте, обшукавши всю прислугу, роздобув статуетку пернатого бога. Обрав перших-ліпших людей, не вдивляючись навіть кого. Якісь чоловіки, якась дівка. Не має значення. Головне не це. Головне — пролити їх чортову кров.

Як приносити жертви правильно, чесний християнин Родріго не знав, але сподівався, що милостивий Кецалькоатль це розуміє. Вбивати Родріго вмів, може, цього виявиться достатньо. Зарізавши трьох слуг — дівка чомусь реготала мов навіжена, — він змастив губи статуетки кров’ю, ніби так годилося. І почав чекати. Благання його були такими щирими, що Кецалькоатль не міг їх не почути. Питання тільки в тому, чи зголоситься він допомогти. І чи дійсно він — господар на своїй землі.

***

— Ідіть, — казала вона, посміхаючись. — Ідіть, тікайте. Він вас не скривдить, якщо будете далеко.

Люди поспіхом збиралися, не відчуваючи вже страху перед наглядачами. Наглядачі були приречені — хто зупинить втікачів?

— А ти? — спитав її син.

— А я залишуся. Хочу подивитись.

Господар, здається, не помітив, що його люди розбіглись хто куди. Він сидів біля ліжка дружини, тримав її за руку та благав. Всіх підряд, кого міг згадати.

Стара зайшла повільно, несучи прохолодну воду для дітей. Вони заслужили напитися перед смертю.

— Ну, і де твій бог? — нетерпляче спитав Родріго. — Чому не допомагає? Не має він жодної сили!

— Мій бог тут, — спокійно відповіла вона. — Він уже прийшов за вами.

— За мною? Що ти верзеш?

Вона похитала головою, напуваючи дітей.

— На тутешній землі мають силу тутешні боги. Але ви, пане, не завдали собі клопоту дізнатися про них бодай що-небудь.

— Про що ти, стара? — здається, він став здогадуватись, що його ошукали. В чорних очах спалахнув недобрий вогонь.

Вона замовкла й прислухалась. Він здригнувся: тепер і він чув гуркіт. Ніби хтось розламував навпіл його замок. Чи землю.

— Кецалькоатль — милостивий бог, — сказала вона. — Він заборонив приносити собі людські жертви, а тих, хто робить це, безжально карає. Наші жерці забули про це — й були покарані: з’явилися ви. Тепер ваша черга, пане.

Вона вийшла раніше, ніж він оговтався. А потім вже було пізно: він побачив.

Побачив, як земля розкрила пащу та заковтнула той шматок землі, який було зганьблено кривавою жертвою тому, кому не можна жертвувати кров. Як посипалися на нього уламки стін, які будували за його наказом. Як впав один із них на груди його дружини, змусивши її замовкнути навічно.

Потім спалахнув вогонь. Він випалював спаскуджену землю, щоб і сліду її не лишилося.

Коли язики полум’я вже підібралися до старої, вона обережно, мов дитину, віддала їм статуетку, губи якої були змащені кров’ю.

А потім вогонь обійняв і її.