Ціна перемоги

-Дякую. І вас також, хлопці! З Перемогою! Дякую. Авжеж, відсвяткуємо. Пам’ятаємо, на якому об’єкті несемо службу, так? Отже, розумієте, що тільки після наряду..? Саме так! Обов’язково! Разом з вами і вип’ємо.

Металеві двері сейфової товщини відсікли звуки, і замість святкових вигуків від стін тепер відскакував лише цокіт підошв туфель генерала та його ад’ютантів. Коридори, решітки. Перевірки, відбитки пальців, сканування сітківки ока, тембру голосу. Ліфт, величезний підземний ангар. Кабелі, металеві футуристичні конструкції, сяйво прожекторів. Люди в камуфляжі та захисних комбінезонах. Посміхаються та обнімаються. Перемога.

Генерал притримав ходу, затримав погляд на двох конструкціях, схожих на декорації з фантастичних фільмів. Металеві рамки з безліччю приладів, кабелів, датчиків по периметру, товстенні та довжелезні кабелі, що цілими ріками тягнулися від рамок кудись вглиб ангару. Одна рамка була розміром з вікно, друга – у десятки разів більше. Через першу можна було просунути хіба що велику коробку, у другу міг проїхати і вантажний літак. «Малий перехід» та «Великий перехід».

Генерал ввійшов в командний центр. Комп’ютери, бородаті хлопці на офісних кріслах гасають від моніторів до обладнання, охорона в повній викладці. З його появою усі вскакують на ноги та зустрічають оваціями. Генерал підіймає руки вгору, захищаючись від шквалу оплесків.

-З Перемогою! Дякую! Все буде, і спіч, і свято, але – після контакту. Якщо сьогодні все вийде – буде подвійна перемога! А зараз – всім бути напоготові. До спроби великого переходу, - він подивився на годинник над дверима, - сорок три хвилини.

Його особистий кабінет. Багатоступінчаста перевірка при запуску комп’ютера, запит зв’язку, очікування і ось – з монітора на нього дивляться такі знайомі очі.

-Здоров був, Сергію Михайловичу.

-І тобі не хворіти, Сергію Михайловичу, - точнісінька копія генерала по той бік екрана відсалютувала йому пузатим бокалом з коричневою рідиною. – Ну, з Перемогою тебе!

-Дякую. Навзаєм, - посміхнувся «наш» генерал. - Це ж не лише наша, а й ваша перемога. Наша суспільна перемога, я б так сказав. Якщо б не ваші… наші… я й досі не можу звикнути, що не тільки тут Україна, а й там… Інший вимір, це ж треба! Це й досі якось в голові не вкладається. Ну так от! Якщо б не ваша допомога з медичними винаходами, ми б стількох ще лишились! Стільки людей загинуло! Ех… тезка, яку ж страшну ціну ми заплатили за цю Перемогу! Та ще й неповну. Крим ще визволяти…

-Страшну ціну? – генерал з «іншої» України раптово змінився, ледь не миттєво перетворившись в хмуру скелю. На щелепах у нього з’явилися жовна, бокал затремтів в руці. Генерал поставив коньяк на стіл та так стиснув кулаки, що кісточки побілілі. - Страшну ціну, кажеш. Що ж, тезка, нарешті я задовільню ваші неодноразові запроси щодо того, як МИ перемогли російську навалу. Дозвіл на це отримав. Може, і не треба саме зараз це розповідати…, - розмірковував вголос генерал. – Втім, це не вплине на матеріальну складову контактів. І так буде… чесніше. Та й, гадаю, ви повинні знати, що ми є, - Сергій Михайлович у цьому виміру помітив появу «ми» та «ви», чого раніше в контактах не було. Була єдина Україна та єдина справа. Зараз його тезка невимушено або цілеспрямовано проводив між ними якусь межу. Це було дивно. Та Сергій Михайлович з «іншої» України продовжував: - У що перетворилися. Може, й відпаде охота надалі з нами співпрацювати, - додав він напівголосно.

-Що ти таке кажеш, тезка? – Це вже насторожувало. Сергій Михайлович в свою чергу відставив подалі бокал з коньяком.

Та генерал в іншій реальності не відповів, а розвернув до камери монітор, натиснув декілька клавіш. На моніторі з’явилася картинка. Якась нарізка документальних кадрів. Щось генерал пам’ятав, інше бачив вперше. Генерал з паралельної реальності коментував кадри.

-У нас теж був Майдан у 2013 році, ти це знаєш, цю інформацію ми вам надали. Парад суверенітетів, «кримнаш», ЛДНР, війна на сході. Тут розбіжностей в історії нема. Але ви в 2015 році перевели війну у позиційне протистояння, а у нас цього не сталося. Війна так і залишилася в «гарячому стані», але дуже сповільнилася, адже росіяни воліли воювати через колаборантів та «добровольців». Так, Захід допомагав нам, але так, по краплі. Дуже скоро вони втомилися від затягнутого конфлікту та майже забули нас. Ми залишилися сам на сам з загарбниками. Шматок за шматком ми втрачали території, а головне – гинули захисники.

Ми не могли протистояти в техніці, і хоча на нас не сипалися ракети, як на вас, але постійно накачувані боєприпасами та людьми сепаратистські війська все наступали.

Ми пробували все, геть усе. Були й батальйони смертників з безнадійно хворих. І партизани з єдиним РПГ. Навіть штрафбати із звільнених засуджених. Це мало допомагало, лише сповільнювало на час навалу.

Єдине, що ми могли – це зробити з наших військових супербійців. І ось тут на допомогу прийшли ті самі біолабораторії. На відміну від лабораторій у вашому виміру, в нашому спроміглися отримати дієві результати. Ми зуміли добитися прориву у швидкісному відновленню майже всіх частин людського тіла. Цю технологію ми вам передали однією з найперших.

-Так, і я знов хочу подякувати вам за це, - генерал з нашої реальності схилив в подяці голову. – Ми врятували безліч людей. А тепер ще й швидко відновим економіку лише за впровадження цих технологій…

-Ну так от, - безцеремонно перебив генерал з іншого виміру. – Одним з побічних досліджень в однієї лабораторії було дослідження фантомного болю. Ну, знаєш, коли ампутована кінцівка болить. Її нема – а вона болить. Або чешеться. Це подекуди спостерігалося у людей, яким вже відновили втрачені органи. В лабораторії шукали способи позбавитися цієї фантомної болі. І ось в одній партії піддослідних мишей сталася якась чудна аномалія. Фантомний біль відчувала не миша, яка втратила та якій відновили кінцівку, а зовсім інша, яку ще не оперували. Спочатку це списали на якийсь дивний баг системи, але випадок повторився у іншій групі. Ще, та ще раз. Почали розбиратися, що це таке та як це можна використати. Спочатку думали, що все діло в наноботах, які використовували в дослідженнях, потім – що це якась генетична аномалія, потім… Там багато всього було, не буду все це розповідати, багато часу та мало сенсу. Коротше кажучи, ми виявили нового, але, скоріш, створили нового генетично-модифікованого паразита, який мав можливість зв’язати дві… тоді ще лише дві нервові системи у геть різних істот. Споріднених істот. Родичів. Ми перевірили паразитів на свинях, дельфінах, мавпах і, нарешті, на людях. Все працювало. Це відкривало величезне поле можливостей. Але, звичайно, першим чином ми думали, як це використати у війні.

Ми зв'язали перші пари і… і мало не закрили проект. Бо це виявилося дуже складно і дуже… боляче, - Генерал дістав цигарку, нервово клацнув запальничкою. Півцигарки вже згорнулося сірим попелом, поки зважився продовжити. - Ми не врахували того, та навіть і не знали тоді, що паразити відчували один одного постійно, не тільки біль, а й інші почуття. Гумор, втому, спрагу та інше. Це виснажувало. Піддослідних. Ми знайшли рішення. Через деякий час ми зуміли «виключати» паразита в одному з тіл – і «включати» його за потребою. Багато чого спростилося. Тепер наші бійці могли накачуватися енергією від тих родичів, які були з ними зв’язані. Позитивними емоціями. Моральною підтримкою. Фізичною енергією. Але більш дійсним в цьому винаході виявилося геть інше. У разі поранення бійці могли перекинути свій біль на іншого. Фізичний біль, - генерал надовго замовчав та дуже уважно подивився на співрозмовника. - Думаєш, хто би наважився терпіти нестерпний біль за іншого?

«Наш» генерала спам’ятав ті нескінченні гілки коментарів підтримки під постами у соцмережах про бійців ВСУ.

-Навіть не думаю про таке. У нас більшість мирних, що не на фронті, мучать себе думою, що не можуть зробити більше для перемоги, тому…

-Ось і у нас те ж саме, - знов перебив генерал з потойбіччя. – Мами, батьки, інші родичі за своїх синів та дочок були згодні помучитися. Вони добровільно та навіть, - генерал раптово посміхнувся, - ультимативно вимагали зв’язувати себе з рідною кров’ю. Але, - тут посмішка зникла, - почалися психологічні проблеми у самих бійців. Щоб не чинити зло своїм, вони почали суто бережитися та навіть відмовлятися воювати. Якщо знаєш, що в тебе може попасти уламок, а страждати за це буде твоя мама – руки опускаються.

«Наш» генерал хитнув головою.

-Розумію.

Сергій Михайлович з паралельної України помовчав, одним махом закинув в себе коньяк, пройшовся по кабінету. Було видно, що продовжити історію йому важко. Але він продовжив.

-Ми вирішили і цю проблему! Ми стали вирощувати для кожного бійця біологічного конструкта, гомункулуса. Брали сперму конкретного бійця, неоплодотворену яйцеклітину будь якої жінки – та вирощували гомункулусів. Вживлювали в них споріднених паразитів, зв’язувати їх з бійцями, по новій технології нарощували гомункулусу біомасу – і дуже скоро кожен боєць…

Та генерал з нашої реальності його не чув. Він дивився на монітор, де показували якусь лабораторію. Сотні, мабуть, акваріумів, в яких в рідині плавали… діти. Так, ще недорозвинені, але ж – діти. Короткі волоси на потилиці у генерала заворушилися, коли він побачив, як одне з тілець скрутило судомою, воно забилося в корчах, маленький рот розкрився в крику. Добре, що у відео не було звуку. Генерал потягнувся у свою чергу за цигаркою. Його рука ледь помітно тремтіла.

-Тобто ви свідомо мучили безвинних діточок…

-ГОМУНКУЛУСІВ! – вибухнув генерал з потойбіччя. – Ти не розумієш, скільки було дискусій та суперечок! З церквою, з суспільством. Від нас майже всі відвернулися, але… але наше суспільство пішло на цю жертву. Ми готові були заплатити таку ціну за перемогу.

Генерал з цього боку замислився. А чи зміг би він сам піти на таке? На одному важелі – життя воїна, на іншому – дитини. Дитини? Або біологічного конструкта? Його думки перервав голос його тезки.

-Але це не все, - продовжив генерал з потойбіччя. – Наступний крок – ми зуміли винайти альфа-паразитів та бета-паразитів. Альфа міг відчувати сотні бет. Так ми дуже скоротили кількість гомункулусів. Але потім… потім ми винайшли і зворотній зв’язок альф и бет. Ми змогли виростити альфу і бет з протилежною залежністю. Розумієш, що після цього сталося?

Генерал на хвилину замислився, а потім видихнув:

-Якщо я правильно розумію, той, у кого альфа-паразит з протилежною залежністю міг впливати на тих, у кого бета-паразити?

-Так саме!

-І це означає, що підсадивши бета паразита в іншу людину, в сотні інших людей, ти міг впливати на них через альфа паразита?

-Ти все правильно розумієш, - «потойбічний» генерал закурив нову цигарку.

-А якщо гомункулусів вирощували тільки для того, щоб вони відчували за інших біль, то тепер, якщо вживити альфу в гомункулуса, а бет – в загарбників…

«Нашого» генерала затопили емоції.

-Та змусити дит… гомункулуса страждати…

«Потойбічний» генерал не закінчив фразу «нашого» генерала.

-Та навіть… вбити?

Сергій Михайлович по той бік реальності лише стверджувально ссунув очі.

-Не може бути. Ви ж не знищили всіх…

-Ми ще не перетворилися на монстрів, - «потойбічний» генерал нервово загасив недокурок у попільничці. - Хоча інші вже думають інакше. Складніше всього було організувати зараження росіян. Та в нас теж був свій ковід. І перші заражені лікарі з того боку… ми були вимушені на це піти. Ми вийшли на них та на їх сім’ї. І не раз і навіть не сотню раз демонстрували, що з ними всіма буде у разі… Отже через вакцину буцімто від ковіду дуже скоро більшість росіян мали в собі бет-паразитів. Через всі вакцини. Навіть найвпливовіші росіяни.

Сергій Михайлович з нашого боку дивися на кадри «демонстрування» лікарям можливості дії паразитів та повторював про себе: «Не діти! Гомункулуси! Спам’ятай безмежні кладовища Маріуполя. Спам’ятай, що загарбники робили на окупованих територіях. Пам’ятай!» Повторював, щоб не сказитися.

-А потім ми пішли на переговори і продемонстрували наші здібності. Вони не повірили. Та й на свій народ їм було начхати. Нам довелося… вбити на їх очах – і дехто з них помер. З них, не з народу. Вони пригрозили знищити нас ядерною зброєю і ми були в одному шагу, щоб не вбити їх всіх… Але страх у них переборов – і вони пішли на мирні переговори… Авжеж, все це стало відомо всьому світу. І весь світ від нас відвернувся. Більш того, ми стали країною-ізгоєм. Тепер весь кордон – суцільний бетонний паркан. При чому звели його не ми. Нам дають ресурси, так, але нікого не випускають, навіть біженців. І не знищують лише тому, що, по-перше, ніхто з них не знає, чи сидить і в ньому паразит. Вони шукають засоби їх викривати, і поки шукають… А по-друге, вони знають, що нам є чим відповісти. По мирній угоді росіяни віддали нам половину своєї ядерної зброї. І ця зброя зараз націлена на всі боки.

Генерал с потойбіч замовк, а в цій реальності теж мовчав, приголомшений.

-Ось така ціна перемоги в нашій реальності. Ви втратили багато людей, так. Але ви не втратили людяність…

Генерали помочали.

-До речі, щодо великого переходу, - порушив тишу Сергій Михайлович з того боку. - Залишилося дев’ять хвилини. І я дам вам козир в здобутті Криму. Дивись.

На моніторі появився ангар по той бік реальності. І від того, що побачив генерал, в нього захопило подих.

-Це ж… «Ярс»и? Ядерна зброя?

-Так. В нас її забагато. А вам стане у пригоді.

Та Сергій Михайлович у цій реальності тепер вже засумнівався, що має право віддати приказ на спробу відкрити перехід. «А якщо вони спробують і нас заразити бетами?.. А якщо вже заразили, адже контакти були? Цю інформацію треба донести до Центру».

До переходу залишились лічені хвилини.