Детектив мимоволі

Дзвінок знову пролунав о другій годині ночі. Степан не спав, нервово очікуючи на нього біля вікна з напівпорожньою склянкою віскі у руці. «Цього разу тобі не втекти!», – подумав він і, швидко накинувши твідове пальто та схопивши ліхтарик, вибіг надвір…

Вже третю ніч поспіль у вхідний дзвінок Степанового будинку хтось дзвонив рівно о другій. Три короткі натискання з секундними паузами між ними. В першу ніч він підхопився і довго намагався зрозуміти, що могло трапитись, адже в його дзвінок дзвонила лише листоноша раз на тиждень та різні пройдисвіти, які час від часу навідувались у їхній район і намагалися як не продати якийсь непотріб, то навернути у якусь новомодну віру. Але серед ночі!? Оговтавшись від несподіванки, Степан вийшов у двір і повільно покрокував до воріт. Нікого. «Дивно, що за дурні жарти», – подумав вголос і повернувся у ліжко. «Напевно, молодь розважається», – знайшов для себе єдине логічне пояснення, пригадавши невгамовну зграю сусідських підлітків, які ще з літа тероризують весь район ревом двигунів мотоциклів і металу з потужних блютуз колонок.

Наступної ночі історія повторилася. Степан прокинувся без чверті два і лежав, впірившись поглядом у стелю. Гудок–пуаза–гудок–пауза–гудок. «Гм, схоже на азбуку Морзе. Чи якийсь зашифрований сигнал. Та ні, маячня! А може, це злодії перевіряють, як я реагуватиму, якщо вони полізуть в моє подвір’я?», – міркував, вибігаючи на вулицю. За воротами знову нікого не було. «Чи може, то мені наснилося? Або привиділося?», – намагався сам собі пояснити незрозумілі події, логічно списуючи їх на хронічну втому та нервове перенапруження останніх тижнів. Проте, вранці він помітив відсутність власного кота – Баксика, або як він іноді шанобливо називав свого сіро-тигрового метиса британського прямовухого і простяка – Баксентія, який рівно о сьомій щоранку чекав на терасі на свою порцію сухого корму. До вечора кіт не з’явився і в Степана зародилася думка, що зникнення кота і нічні візити можуть бути взаємопов’язані.

…Він мчав до воріт, як оскаженілий. Рвучко смикнув хвіртку і вискочив на вулицю. Степан жив на самій околиці, яка складалася з трьох, відокремлених від міста величезним ставком, вулиць, у передостанньому скраю будинку; його асфальтована вулиця плавно переходила у широку стежку, яка зміїлася невеликим яром у бік річечки, що без поспіху несла свої води поміж гранітних брил та крутих схилів, і далі, розлившись широким плесом під мостом магістралі загальнодержавного значення, зникала вервечкою у прадавньому лісі. Логічно міркуючи, Степан спочатку розрізав густу грудневу імлу променем свого карманного ліхтарика у напрямку міста. Нікого. Направивши ліхтар в інший бік, він зауважив ледь помітний рух, що сколихнув марево у напрямку стежки. «Там хтось є чи то лиш клуби пару грають зі мною у схованки?», – стиснувши в кармані пальта перцевий балончик та ледь вгамовуючи дрижаки, дрібними кроками рушив у бік яру. Несподівано став ногою на якийсь невеликий, але цупкий предмет. Опустив ліхтар і побачив сріблястий металевий ланцюжок, що лежав просто посеред дороги. «Підберу по дорозі назад», – подумав Степан і прискорив крок.

У світлі ліхтарика здавалося, що постать, яку він помітив, поспіхом рухалась до річки. «Там же туман ще густіший, я його точно втрачу!», – пустився бігти Степан. Химерні серпанкові тіні легковажно бавилися з його уявою, а небезпека несподівано зіткнутися з нічним візитером або просто впасти, послизнувшись на вогкій траві, зводила його з розуму. «От на хіба воно тобі!? Куди ти біжиш? Ти ж уявлення не маєш, хто там попереду!», – картав сам себе. Проте, ледь не вперше у житті відчувши себе героєм по-справжньому захопливої історії, втомлений життям, самотній, знудьгований чоловік, що звик коротати довгі осінні вечори в компанії свого кота, гарної книги і склянки ірландського віскі, стрімголов нісся вперед.

Раптом зліва він помітив вогник, що пробивався крізь туман на незрозумілій відстані. «Якась чортівня! Я ж уже на березі річки, хто ще тут може бути в такий час?», – обережно перестрибував Степан через опуклі гранітні глиби, що подекуди стирчали із землі понад водою. Він вже зрозумів, що увесь час гнався за тінню, але хтось цілком реальний міг бути поруч з тим вогнищем чи ліхтарем, чи що то воно взагалі таке? Зібравши себе докупи та затиснувши в одній руці ліхтар, а в другій – балончик, Степан рушив назустріч світлу.

Картина, яка постала перед його очима, була моторошною й огидною водночас. Під кремезною гранітною брилою, що монументом стовбичила над маленькою галявиною, у дебелих лампадках, наполовину заповнених якоюсь крупою, стояло три великі свічки у формі трикутника: одна з них, найменша, що являла собою вершину фігури, вже догоріла, а дві інші ліниво мерехтіли й пускали відзіґорні тіні в химерний танок на сірому тлі нічної мряки. Посеред уявного трикутника лежало понівечене тіло невеликої тварини: її сірий міх був брудним та злипшимся від крові, нутрощі вивалилися із розчепіреного тулуба, а голова була відсутня. Степан не міг повірити власним очам! «Баксик, бідолага! Які нелюди це зробили?», – сльози почали котитися чоловіковими щоками. Не в змозі більше дивитися на труп свого улюбленця, він підвів очі й у нижній частині брили помітив напис червоного кольору, що складався з шести великих літер у два рядки:

Р С Н

П З Д

«Що за абракадабра!?», – Степан спробував прив’язати напис до «морзянки», якою йому дзвонили у двері, проте одразу відкинув цю ідею: «бо ж дзвінків-символів, звісно, якщо це дійсно символи, було замало для подібного, хай навіть і нелогічного, повідомлення!». Ліхтарик спалахнув востаннє і зображення поглинула темрява – це ж треба, як невчасно сіла батарейка! Він відвів погляд дещо вбік і помітив сліди на вогкому ґрунті. Вони були явно свіжими, проте, в непевному світлі свічок Степанові було важко роздивитися усі їхні деталі. Одне помітив напевно: правий слід був глибшим, аніж лівий, тож чоловік зробив висновок, що той, хто тут був, шкутильгає на праву ногу. Також в очі кинувся відносно невеликий розмір слідів: «Так, тут був або чоловік тендітної статури, можливо підліток, або доволі огрядна жінка. Треба буде вранці повернутися і добре роздивитися ці сліди. І вирішити, що із рештками Баксентія робити…».

Похнюпивши голову, він повільно рушив у бік дому: «Це ж треба! Усе життя хотів бути в центрі якоїсь непересічної історії, героєм цікавої пригоди. І ось… Як там кажуть: бійся своїх бажань? М-да, тепер я виходить – детектив мимоволі, курча мати!».

Степан прокинувся вдосвіта. Довго крутився у ліжку, вагаючись, та зрештою вирішив розпочинати справу. Думка про можливого підозрюваного прийшла йому ще вночі, коли він розглядав місце таємничого злочину. Поза сумнівом, це мала бути людина, яка зналася на окультизмі та усіляких ритуалах, тож Соломія Вихристюк якнайкраще підходила на цю роль – пристаркувата спадкова відьма, мати й бабця якої були знаними на весь район ворожбитками. У буремні повоєнні роки та шалені дев’яності у їхньої родини відбою не було від клієнтів, які ладні були віддати останнє за промінець надії та розраду, що отримували під час візиту до ворожок. Подейкували, що вони й чорною магією займались, проте хтозна!

Стара Соломія (хоч насправді мала лиш трохи понад п’ятдесят років у паспорті, але поза очі уся околиця її називала саме так) жила на сусідній вулиці у старенькій, проте доладній хатині. О десятій ранку Степан стояв перед її ворітьми, граючись у кишені сріблястим ланцюжком, який підібрав на дорозі вночі. Ланцюжок був зовсім невиразним: довжиною близько двадцяти сантиметрів, виготовлений чи то зі срібла, чи з мельхіору, з грубими масивними ланками. «Скоріш за все це – браслет. Такі зазвичай носять підлітки або чоловіки з неформальними поглядами на життя», – подумав Степан. Звісно, зі старою Соломією його було важко пов’язати, проте варто врахувати усі можливі варіанти. «А раптом вона його, срібного, використовує у своїх ритуалах? Вовкулак відганяє, наприклад!». Чоловік іронічно посміхнувся, голосно вигукнув: «Хазяйко!» і раптом відсахнувся – стара стояла за хвірткою, ніби чекала на нього.

На вигляд вона була звичайною жінкою передпенсійного віку: в міру гладка, проте з рівною горделивою поставою, з коротко підстриженим, фарбованим у рудий колір волоссям, її дещо зморшкувате обличчя зберігало залишки вроди, якою вочевидь була наділена змолоду.

– Доброго здоров’я, пані Соломіє!

– І тобі не хворати, Степане!

На околиці всі добре знали одне одного, тож чоловіка не здивувала її дещо фамільярна манера вітання.

– Мені оце не спалося вночі – ходив трохи вулицею, дихав свіжим повітрям.

– А ти менше горілки пий, будеш міцніше спати!

«Та не п’ю я горілку!, – обурився Степан. – Хоча так, з віскі варто трохи підзав’язати». Його і справді останнім часом мучило безсоння, яке він активно заливав як не Джеймсоном, то Вільямом Ловсоном.

– Так ось, дивні дива вчора помітив під час нічної прогулянки.

– Теж мені новина! Що ж іще ти хотів побачити вночі? Зараз, після Велесової ночі багато всяких створінь світом вештаються, імлою закутані й страхами нагодовані. Багато чого можна не лише помітити, а й зустріти віч на віч! Та ти б і справді вночі вдома сидів, а не полями й річками вештався.

Останню фразу стара промовила більш лагідним тоном і Степанові здалося, що вона не просто кпинить з нього, а й справді застерігає. «Але ж я ще не сказав, де саме був уночі, а вона вже й обмовилась», – чоловік відкрив рота, аби зауважити це, та стара різко обірвала його.

– Знаю, дорогенький, де був, і що бачив! Та не туди дивився. І зараз не про те думаєш!

Чоловік відчув, як волосся стало дибки та мурахи поповзли шкірою. «Трясця, та вона справді думки читати вміє!? А я ще не вірив, думав, то люди забобонні обмовляють!», – прокотилося розгубленим мозком.

– Та я…

– Слухай, мене ці дурниці не цікавлять. Та й не потрібно воно мені. То всякі недолугі люблять гратися у магію, таємні культи, привороти-відвороти... А я – серйозна жінка, в мене навіть дві вищі освіти є. Технічні. Не знав?

Степан спантеличено намагався перетравити інформацію. «Дві вищі? Ну в це я легко повірю. Але технічні? Де ж вона тоді працювала? Ні заводів, ні фабрик в місті. Вона ж наче і з дому не виходить, он цілими днями до неї черга людей стоїть, без вихідних. Айтішніца, чи що?», – нові відкриття цього ранку потроху переставали дивувати.

– Зосередься, хлопче! Те, що шукаєш, у тебе прямо під носом. Але ти трохи захопився своїм усамітненням, зовсім забув, як люди виглядають. Роззирнися – і будеш здивований, як вирує життя навколо! А цей браслет, що в руках тримаєш, належить одному з тих навіжених, що на мотоциклах ганяють!

Чоловік з подивом опустив погляд і зауважив, що перебирає пальцями ланцюжок, наче чотки. Несвідома звичка ще з дитячих часів, позаяк без дрібної моторики йому завжди було важко зосереджуватись й аналітично міркувати.

– Іди! І більше до мене з дурними питаннями не приходь. Це сьогодні я добра…

Не встиг Степан вибачитись за клопіт та подякувати за пораду, як старої вже й слід захолов. «Фух, ніколи з нею не спілкувався – більше й не хочу!», – дістав з кишені хустинку і витер великі краплини поту, які зрадницьки виступали на його чолі попри відчутний морозець, який потроху набирав силу. «Одне добре – тепер знаю, кого варто навідати наступним!».

Степан відчував щиру симпатію, і навіть повагу, до зграйки хлопців, які ганяли районом й околишніми ярами й полями на ендуро байках та голосно, не соромлячись, вмикали на портативних колонках дез метал, який часто густо перекрикував гучний рев їхніх двигунів, адже важка музика подобалася і йому ще з підліткового віку. Він мав купу аудіокасет і компакт дисків, які щодня крутив на старому бумбоксі, чим страшенно дратував батьків і пенсіонерку з сусідньої квартири. Апогею сусідське роздратування досягло тоді, коли він позичив у друга електрогітару, підключив її до підсилювача батькового «Маяка» і, поки був сам вдома, почав виводити рифи із улюблених пісень Металіки й Айрон Мейден. Зрештою синці на потилиці навчили його слухати рок у навушниках, допоки не переїхав у власне помешкання, проте любов до важкої музики від того не стала меншою. Водночас, Степан трохи заздрив хлопцям, бо у їхньому віці не мав можливості жити настільки розкутим життям та володіти такою крутою річчю, як мотоцикл.

Один із цих хлопців жив на розі Степанової вулиці, якраз біля виїзду на широку дорогу, що, повз університет, занедбаний стадіон та автовокзал, вела до центру міста. Біля його будинку, на посипаній дрібним гравієм невеликій парковці, і збиралася весела зграя хлопців і дівчат, яку Степан вирішив відвідати наступною. «Ну, цілком логічно, що їх варто підозрювати: браслет на нічній дорозі, що може належати одному з них, уся їхня «темна» музика (які ж часом бувають тупі й огидні тексти) й загалом агресивна субкультура, потенційна схильність сучасної молоді до насильства. Так, трохи упереджено звучить, але…», – міркував чоловік, водночас вирішуючи, як розпочати непросту розмову з молодиками. На щастя, біля мотоцикла на парковці їх крутилося лиш двоє – син власника будинку, Тарас, і його ліпший друг, Макс.

– Привіт, хлопці! Це в тебе новий байк, Максе?

– Здаров, дядя. Да, продав свого КаТееМа і взяв нову Бету. Поїду на ній на змаганнях в суботу.

Макс професійно займався ендуро, мав спонсорів і вже кілька років брав участь у топових змаганнях. Тарас же надавав йому послуги з ремонту й обслуговування мотоцикла у батьковій майстерні, натомість отримував солідну компанію і можливість час від часу ганяти на крутих байках.

– От ви вчора дали жару! І мене аж вуха позакладало від ваших байків!

– Було таке!

– Та хіба не могли в поля поїхати, щоб людей не дратувати? На вас вже весь район скоса дивиться.

– Треба було байк налаштовувати, далеко від майстерні не від’їжджали.

Степан здивувався сухим і дещо заторможеним відповідям хлопців та виду не подав: «Мабуть, знову напилися ввечері, а зараз ледь до тями прийшли», – і вирішив перейти до справи. Дістав з кишені браслет і помахав перед обличчями хлопців.

– Ваше?

Тарас подивився на прикрасу, а потім на свою ліву руку.

– Бляха, я ж казав, що посіяв його десь по дорозі, як з яру виїжджали!

– Не гоні, ти казав, що віддав його тій дурепі Оленці, щоб не забувала!

– Та нє, точно мій. А де ти його взяв, дядя?

«Як з яру виїжджали? Ось ви і спіймалися, хлопчики!», – Степан вирішив перехопити ініціативу.

– Це ти мені краще розкажи, якого дідька ви вночі вулицею вештаєтесь і у двері дзвоните?! І з кота мого нащо познущалися?!

Хлопці впали в ступор. Зрештою, Макс підняв голову і тихо промовив.

– Якого ще кота?

– А того, що понад річкою між свічками лежить! З животом розпелеханим і кишками навиворіт!

Тарас різко відвернувся і почав блювати. Макс почухав потилицю.

– Чуєш, дядя, це не ми. Всю ніч з дівками бухали в гаражі, тільки-но прокинулись. Тим більше комендантська година вночі, хіба забув?

Очі хлопця почали наливатися кров’ю, голос ставав впевненішим.

– Так а нащо нам кіт твій? Шоб шо?! У мене своїх он троє: Муся, Жуля і Рижик, я їх дуже люблю. Та й Тарас теж тварин не кривдить, бо я йому за це в щелепу можу дати. І взагалі, подивись он на нього, бідолагу – він же крові боїться. А батько ще хотів його в медицинський віддати, на хірурга. Ги!

Тарас, схоже, заспокоївся, проте вигляд мав збентежений. Макс, все ще вказуючи пальцем на нього, продовжував.

– Шо ми, дибіли якісь, таку дичь робити! А ти тут нам виставляєш!

Степан відчув, що напруга зростає. Справді, у нього не було жодних доказів, які б свідчили проти хлопців, та й мотиву в них теж, здається, не було. «Різкувато я в них в’їхав. От же ж ця людська упередженість! Ще й стара відьма накрутила! Треба рятувати ситуацію».

– Та я ж просто запитав!

– Та ти вже допитався!

Макс різко підскочив і потягнувся рукою до Степанового коміру. Той вчасно відстрибнув назад. Чоловіка врятувало те, що хлопець рухався повільно, проте його наміри були очевидними. Степан вирішив пускатися навтьоки.

– Задовбали ви, інтелігенти недороблені! Що, як людина на байку їздить і дез слухає, то одразу живодер і сатаніст!? Пішов ти! І твої сусіди…

Степан хекав так голосно, біжучи встеленою дрібним снігом дорогою, що вже й не чув, що було далі. «Навряд чи щось приємне», – промайнуло. «Але ж він має рацію! Що я за детектив такий? Прийшов без доказів і підстав, наговорив дурниць – там образили, тут принизили! І як це у фільмах у справжніх сищиків все гладенько виходить?», – з цими думками чоловік добігав до свого будинку з твердим наміром заховатися від переслідувачів, коли побачив сусіда – Валеру Микитася, який, скоцюрбившись, длубався біля його хвіртки.

Валера був з тих чоловіків, яких зазвичай оминають на вулиці. Вайлуватий, завше неголений, з перманентним амбре перегару в будь-який час доби, одягнений у старі заношені речі, які ось-ось перетворяться на лахміття. Образ доповнювала цигарка, яка, складалося враження, ніколи не покидала його зморшкуватого рота. «Цікавий тип», – подумав було Степан, коли Валера разом зі своєю багатодітною родиною оселився у сусідньому, крайньому на їхній вулиці, будинку, який отримав у спадок від старенької тітки пів року тому. Не можна сказати, що той був поганою людиною, проте інстинкти підказували Степану, що від нього краще триматися подалі.

Між ними так і не виникли добросусідські стосунки. Степан дотримувався своєї давно сформованої мізантропічної життєвої позиції затятого інтроверта і вперто не йшов на контакт із жодним зі своїх сусідів, обмежуючись сухим «Добрий день» через паркан. Валера, у свою чергу, теж не поспішав робити особливі кроки назустріч сусідові, якого одразу почав вважати пихатим, зарозумілим, і чомусь смердючим, інтелігентом. Одного разу між ними таки виникла суперечка, коли Степанова дворова собачка почала рити підкоп на територію Валериного подвір’я, однак інцидент був швидко вичерпаний – Степан придбав та встановив до паркану додатковий шар з міцної армованої сітки. З тих пір чоловіки жили в умовах обопільного перемир’я, проте Степан часто зауважував погляди з-під лоба, які Валера кидав на нього щоразу, як зустрічалися очима.

– Що шукаєш, сусіде?

Від несподіванки Валера підскочив на місці, з його рук випав конверт чи то папірець, складений удвоє, одразу й не роздивитись.

– Ам… Гм… Та нічого! Бачу, якийсь тип у тебе в замку копирсається, а тебе вдома немає. Ее… То я й нагнав його, а тоді думаю перевірю, чи не пошкодив він тобі замок.

– Дякую, сусіде! Не очікував такої ґречності від тебе, і мені дуже приємно, що ти про мене дбаєш!

Чоловік навмисне кепкував із сусіда, проте той, здається, зовсім на це не зважав. «Розгубився, на злодії ж шапка горить!», – зауважив про себе. Нещодавно хтось і справді намагався зламати замок та пошкодив його. «Цікаво, це співпадіння чи ні?», – вишкірився і підняв папірець із землі.

– Давай будемо відверті: нащо ти лазив до мого замка позаминулого тижня і чого знову копирсаєшся? Хочеш до мене у двір потрапити? Міг би перелізти через паркан з боку садочка по тихому, а так сусідам очі зриваєш!

– Та я… Цей… Не лізу я в твій двір, не піднімай кіпіш! Не треба мені ці проблеми, не хочу, аби ти мене у чомусь запідозрив.

Степан звернув увагу на стос заперечень у Валериних словах.

– Так а в чому ж справа, сусіде?

– Ну…

Валера деякий час збирався з думками, а потім випалив:

– Та ти мене вже так задовбав, що сил немає! Посадив горіх біля межі – все листя мені на город сиплеться. І не прибираєш. Пустив виноград парканом і не доглядаєш – вже мої плодові дерева заразилися від нього паршою. Понакидав черешень з компоту в кінці городу – мої качки наїлися й потравилися. Ну скільки ж можна!

Степан почухав потилицю. Так, господар з нього був кепський. Не те, щоб він зовсім нічого не робив по господарству – вчасно стриг траву, обрізав дерева, прибирав подвір’я, проте робив це без особливого запалу, радше вимушено, тож багато речей просто лишав на потім, і зрештою забував про них. «Навіть не думав, що його такі дрібниці можуть зачепити», – зітхнув чоловік, проте вирішив таки дотиснути сусіда.

– Я все ще не розумію, для чого тобі лізти до мене в двір?

– Та не ліз я в двір, кажу ж! Хотів записку тобі лишити та не міг знайти, куди її вставити. Почтового ящика ж в тебе немає.

– Яку ще записку?

– Це моя жінка придумала. Напиши, каже, йому послання від батьків типу, що треба хазяйнувати краще, бо сусіди жаліються, типу заберемо в тебе хату, підеш на зйомну квартиру жити. Це ж твій спадок майбутній, чи не так?

Обізнаність сусіда по-щирому здивувала Степана. Старенька мати доживала свій вік в однокімнатній квартирі у центрі міста, а ладний двоповерховий будинок, який не так давно побудували разом з батьком, лишила йому в спадок, але з однією умовою – у власність він перейде тільки після її смерті. Степан хотів обурено накинутись на Валеру, проте опанував роздратування і спокійно промовив:

– Забагато ти знаєш, сусіде! І думаєш теж…забагато. Міг би просто сказати, що тебе не влаштовує, знайшли б спільну мову.

– Та як тобі сказати?! Тебе ж цілими днями не видно, а як виходиш у двір, то з таким виглядом незадоволеним, що й чіпати тебе не хочеться! Вже думали з жінкою, як би тебе повернути до реальності? Дзвінки вночі чув?

Очі Степана округлилися. «Тепер зрозуміло, чому тінь, за якою я гнався, рухалась у бік яру – то він до себе в двір утікав. Якби не той ланцюжок, я б ще вночі його за руку впіймав», – він миттєво спалахнув гнівом.

– То це ти, падлюка, вже третю ніч мені спати не даєш!?

– Я. Та ти не злися так! Колись давно, як в нічні зміни у водоканалі працював, любив розігрувати своїх друзів: дзвонив їм на звичайний телефон о другій ночі, питав: «Спиш?» і клав трубку. А потім слухав, як вони спільним знайомим усілякі страшилки розповідали. Один навіть пістолет після моїх дзвінків купив, ха-ха!

– Ти – збоченець!

– Та не сердься, кажу ж тобі! Це я з розпачу свій старий жарт згадав, бо не знав вже, як твою увагу привернути. Але ж вдалося!

Валера вихопив із сусідової руки конверт і рушив у бік дому. Степан продовжував стояти перед хвірткою, роззявивши рота. Підсипав перший по-справжньому зимовий сніг. «Ну і день сьогодні! Треба випити скляночку, бо вже геть немає сил», – зітхнув він і увійшов у будинок.

Сутеніло. Насичений день, у який плавно перетворилася буремна ніч, здавалося, тривав безкінечно. Степан стояв на великій, прибудованій до кухні, терасі зі склянкою віскі в руці: одну він вже хильнув одним ковтком, як повернувся, а другу хотів розтягнути і трохи розслабитись. Морозне повітря приємно обпікало легені, а сніжок милозвучно поскрипував під ногами «Як же добре! Можна навіть пальто скинути, щоб трохи підбадьоритися», – повернувся вбік дверей і закляк. З підвіконня на нього дивився… Баксик!

«Трясця! Привиділося», – заплющував і розплющував очі чоловік. Кіт нікуди не зник, натомість зістрибнув додолу і почав тертися об Степанові ноги: він явно просив їсти. Баксик був напрочуд спокійним і врівноваженим котом, ніколи зайвий раз не нявкав, тож і зараз рухався тихо з ледь чутним муркотінням. «Де ж ти був весь цей час, котяка? Я вже й поховати тебе встиг!», – Степан підняв свого улюбленця на руки і міцно притиснув до грудей.

Попри полегшення і справжні радощі від раптового котячого «воскресіння», чоловік розумів: пазли не складалися. «Хто ж створив той дивний вівтар на березі річки і для чого? І що то за нещасна тваринка, яка лежала, вочевидь принесена в жертву незрозуміло кому чи чому?», – розмірковував Степан. «Та хай йому грець, воно мене не має обходити: з котом усе гаразд, з «таємничим дзвонарем» я розібрався. Пора б уже й відпочити!», – дійшов прийнятного висновку чоловік, проте, напрочуд несподівано, ноги самі понесли його на вулицю. Як виявилось – не дарма!

Вервечка свіжих невеликих слідів, правий з яких був глибшим, аніж лівий, тягнулася засипаною снігом вулицею просто повз Степанові ворота і зникала в тому місці, де асфальтована дорога переходила у стежку, що, різко повернувши за сусідським будинком, вела до яру з річкою. «Схоже, сьогодні я отримаю відповіді на всі свої питання», – мугикнув Степан і, намацавши у кармані перцевий балончик, широким кроком поспішив донизу.

Ще здалеку він помітив дрібну чоловічу фігуру, яка наблизилась до знайомого з учорашньої ночі місця злочину, нахилилася над уявним трикутником і поклала на землю пакунок, який до цього тримала у руках. Степан не поспішав підходити, адже, попри сутінки, на тлі свіжого снігу було добре видно усі рухи потенційного злочинця. Той опустився навколішки, різким рухом відкинув убік труп тварини, що лежав на вівтарі, розгорнув свій пакунок і дістав звідти… інший труп! «Аматітіть! Та тут справжній магічно-живодерський конвеєр!», – вигукнув подумки Степан, все ще тримаючись на відстані. Злочинець поклав новий труп на місце попереднього, покопирсався трохи біля нього, вочевидь запалюючи свічки, підвівся, і, після нетривалого споглядання напису на камені, обернувся. Степанове обличчя витягнулося від подиву: «Микола?!».

– О, привіт, дядько Степане! Не очікував зустріти вас тут!

Він щиро посміхнувся і простягнув руку привітатися. «Очам своїм не вірю! Я б ніколи не подумав на Миколу, він же й муху не образить!», – Степан стояв, заклякши, й намагався осмислити побачене, проте руку подав.

Микола був місцевим диваком, з якого кепкували і якому водночас співчували усі сусіди. Спочатку – особлива дитина, яка часто хворіла і постійно навчалася за індивідуальним графіком, потім – дивакуватий підліток, який рідко виходив з дому і жив у своєму особливому світі. Минулого року він перехворів коронавірусом, від наслідків якого дивакуватість хлопця навіть збільшилась. Зараз, у свої двадцять з лишком років, він мислив категоріями, що відверто не відповідали його фізичному віку, вештався безцільно вулицею і час від часу набридав сусідам розмовами про конспірологію, рептилоїдів та інші дивовижі. Степан завжди ставився до нього поблажливо, іноді підтримував розмови та підкидав нові теми для обмірковування на майбутнє, проте ніколи, справді ніколи не вважав його здатною на лихий вчинок людиною.

– Привіт, Миколо! Відверто кажучи, це я не очікував ТЕБЕ тут зустріти!

– Тю, та я сюди вже з тиждень ходжу!

«Отже, історія тут значно давніша, ніж я собі уявляв. Скільки ж тварин стали жертвою цього божевілля?», – зморщився Степан і поглянув прямо на хлопця.

– Що це ти там робив, біля каміння?

– Кроля в жертву приносив.

«Отакої, так то був кріль! Зрозуміло, чого я його в темряві за Баксика прийняв!», – Степан продовжував дивитися просто у Миколині очі.

– Для чого? Ти ж добрий хлопець, а з тварин знущаєшся?

– Та я на знущаюсь. Завели з мамкою кролів навесні, все літо відгодовували, вже й бити збиралися, а вони захворіли чимось і дохнути почали. Мамка й каже: «Неси, синку, кроля у яр та й закопай, щоб заразу не розносити». А я подумав: «Що його закопувати? Краще жертву зроблю, як ото в Ритуалі чи у П’ятому елементі». Ну, щоб війни не було. Кров, щоб не було більше крові, так би мовити! Ще й заклинання класне знайшов у Твітурі, он на каменюці написане. Правда, он попередню мою жертву собаки роздерли, але нічого, в нас ще кілька хворих кролів лишилося!

«Господи, як же телевізор разом із соцмережами людям мізки плавить! Ось – яскравий приклад. Але ж він переконаний, що робить корисну справу! Цікаво, це у нього пост-ковідний чи пост-травматичний розлад? Хоча кого я обманюю, у нас у всіх зараз розладів вистачає!», – зітхнув Степан.

– Ходімо, хлопче, закопаємо твоїх кролів, як мама наказала. Їм так краще буде, та й нам спокійніше. А наступного разу, як якусь цікаву ідею матимеш, зайди до мене – поговоримо та подумаємо, чи варто її втілювати в життя!

– Круто! Дякую, дядько Степане! Я ось думав…

Хлопець із захватом пошкандибав до місця ритуалу, голосно вигукуючи свою нову ідею, проте Степан намагався його не слухати. «Як це я не помітив, що він почав шкутильгати? Одразу б зрозумів, чиїх це рук справа. Теж мені – детектив! Ех, має рацію стара Соломія – треба мені трохи роззирнутися, бо зовсім навколишній світ перестав помічати та пліснявою покрився, сидячи вдома. Ось, зустріну Різдво та й почну бігати – людей подивлюся, тіло до ладу приведу, мозок провітрю, а там видно буде», – вдихнув повні груди морозного повітря Степані і рушив услід хлопцю, який вже почав стирати грудкою снігу напис з камінної брили.