Де ти, Таяно?

Всеволод марив й борсався на ліжку через відчуття нестерпного жару й липкого поту. Нарешті прокинувся з неспокоєм у душі, глянув на годинник — 4-та ранку. Коханої, яка зазвичай полюбляла спати в позі ембріона, поряд не було.

Голова затріщала, мов перестиглий кавун, який от-от розколеться на дві частини. Всеволод потягнувся за рятувальною ацетиловою пігулкою й запив водою. Усередині сушило, як рибину на піску. Хотілося похмелитися холодним пінистим пивом. Ммм!

Де ж Таяна? Пройшовся кімнатами, але кохану не знайшов. Раптом у голові зринув фрагмент учорашньої сварки, заплакані очі Таяни і… всі інші спогади начисто стерлися з пам’яті.

Дочекався, поки продзвенить будильник о 7-ій ранку й зателефонував Таяні.

— Вибачте, телефон абонента знаходиться поза зоною досяжності, — неприємно пролунало у вухах.

Всеволод написав Таяні у Вайбер, Телаграм, особисті повідомлення Фейсбуку, Інстаграму й на тому зупинився. Хоч десь же вона відповість, чи тільки дутиметься, як завжди?

— Понад один-два дні не зможе без мене, — подумав. — А потім я до неї прийду з квітами — і вона пробачить. Усе налагодиться. Вона мене не кине. Більше не кине!

***

— Слу..слухаай…

— Гей, хто тут? — Таяна не розуміла, де знаходиться. Тіло відчувало дивну невагомість. Повсюди панувала неприродна сірість, містичний туман огортав загрозливими мацаками. Але серед темряви пробивалося тьмяне світло. Воно коливалося від голосу. Тонкого жіночого голосу, який долинав, мов зі старого радіо.

— Слухай, це важливо. Я хочу тебе попередити про дещо важливе, — продовжував невидимий голос.

— Що? Де я? Хто ти? — Таяна розгубилася, вишукуючи крізь напівморок того, хто до неї мовив.

— Усе це... це не ті питання. Головне — виживання і помста.

— Яка помста? Вижи...вання??

— Таккк. Скоро зрозумієш. Ти маєш протриматися й… передати повідомлення тому, хто тебе шукає, з ким у тебе сильний зв’язоккк…

— Як передати?

— Коли ти була мала, то посилала батьку свої думки, яку хочеш іграшку на святто. А ще ти підсвідомо так само чинила зі своїм коханим. Він же завжди вгадував із подарунком на день народження або Новий рік, чи не так?

— Мій коханий просто уважний і гарно мене знає. А в дитинстві то… лише збіг. Нічого надприродного. Звідки ти дізналася?

— Багато чого ззнаю теперр… Але ссама не можжу помститиссся… Слабну…Відчуваю, що в тобі є ттелепатія. В іншших не було..

— Що я маю передати?

Раптом голос обірвався…

Таяна розплющила очі й скривилася від онімілості в пальцях. Чому її руки були зв’язані?

Через 3 дні

•

Куди ти пропала? Люба, я скучив! Пробач мені! Так, я вчинив погано — напився. Але ж я більше не буду, віриш? Я зав’яжу! Чесно! Я люблю тебе! Де ти????

•

Я питав про тебе, та ніхто не знає. Ні твоя мама, ні подружки. Досить ховатися! Я все зрозумів! Будь ласка, пробач! Напиши мені, або хоча би включи телефон!:)

Всеволод продовжував щоденно телефонувати, та мобільний Таяни знаходився поза зоною досяжності. У двері гучно й наполегливо постукали. Він відчинив й побачив на порозі майбутню тещу Любов Василівну:

— Я знала, що у вас все далеко не так добре, як вона казала! Я мала зрозуміти, що ти — поганий! Ти їй щось заподіяв, де моя дочка?

— Ми посварилися з нею три дні тому, так. Але я нічого страшного не зробив. Це не вперше вже, коли вона психує і йде..

— То Таяна істеричка, кажеш?!

— Ні, я такого не казав! Але милі сваряться — тільки тішаться, правильно? Я завжди прошу в Таяни вибачення, якщо був не правий — і в нас знову все окей.

— І чому ж не «окей» зараз? Чому вона не тут, не з тобою?

— Я не знаю, справді. Може, вона пішла від мене, бо в неї хтось є?

— Ось так ти вирішив викрутитися? Виставив дочку зрадницею? Ганьба тобі! Таяна любила тебе, ідіот ти такий!

Любов Василівна почервоніла й нервово забарабанила пальцями по столу. Всеволод хотів продовжити суперечку, та побачив занепокоєні очі тещі й стримав гнів.

— Звернемося до поліції! Якщо хочеш, йди зі мною. Одразу хай і допитують, чи ти винний.

***

У поліційному відділку стояла суботня тиша. Працівниця Олена Миколаївна ліниво розглядала власні червоні нігті, коли до неї підбігла розпашіла й налякана жіночка середнього віку разом із високим молодим хлопцем з темними колами під очима й виглядом заспаного лінивця.

— Добрий день! Заяву про зникнення моєї дитини приймете? – затараторила Любов Іванівна.

— Добрий! Так, звичайно. Укажіть П.І.Б. Дата зникнення?

Любов задумалася, та Всеволод підготував репліку:

— 20 грудня 2022 року,

— А ви хто їй будете? — монотонно відповіла Олена Миколаївна.

— Чоловік. Майбутній.

— Заповніть ще наступні пункти про місце зникнення, особливі прикмети, — продовжувала Олена Миколаївна.

— Які прикмети? Це щось на кшталт татуювань? У неї немає нічого такого, — виголосила Любов Василівна.

— Взагалі-то є, — суворо відказав Всеволод. — Ми з коханою зробили однакові на минулу річницю, як почали зустрічатися.

Любов Іванівна окинула його недовірливим поглядом та вирішила змовчати.

— Заповніть ще номерні речі, які були в особи під час зникнення, — консультувала Олена Миколаївна.

Всеволод відкрив рота, щоби чітко відповісти на питання, але зрозумів, що не знає. Теща свердлила його вовчим поглядом.

— Я був трохи того… напідпитку, тож не пам’ятаю точно, але вдома помітив, що немає її сумочки і чорного пальта, здається.

Любов Василівна і Всеволод витерпіли декілька годин задокументованих пояснень, після чого новоприбулий слідчий Валентин Петрович розпочав кримінальне провадження. Його роками натренований нюх на загрозливих типів підказував, що щось Всеволод недоговорює, без сумніву, він головний підозрюваний. Або ж його дівчинонька втекла від п’янички, сховалася на якийсь час, а потім раптово з’явиться. Принаймні вона обов’язково зателефонує матері.

— Поки ведеться розслідування, не покидайте місто, — слідчий суворо поглянув на Всеволода.

***

Таяна, змучена від спраги й холоду в темному моторошному місці, схожому на погріб, роздумувала над тим, як вона сюди потрапила. Один й той самий спогад виринав у пам’яті: Сева дивиться на неї божевільними вибалушеними очиськами й реве, мов дикий кабан, про те, яка вона безсовісна, що спілкується зі своїм колегою поза роботою. Вона, за його словами, не має на це права. Раптом Максим почне до неї приставати, раптом вона сама цього захоче? Пригадує, як крізь пелену зі сліз бере сумку й виходить із кімнати, та Сева притискає її до дверей і намагається затримати, вона відштовхує його і дає ляпаса. Кричить у відповідь, що ні в чому не винна. Але Сева знову перетворюється на п’яного демона, який ніколи не слухає доводи. Вона не витримує його грізного погляду й гучних звинувачень. Нерви остаточно здають й нічними совами кличуть бігти з дому, кудись подалі, поки та неадекватна тварюка, в яку трансформувався її коханий, не заспокоїться… Вона підіймає з підлоги сумку, штовхає калитку й біжить… А потім… опиняється тут.

Руки геть не слухаються. Очі втомилися від мороку. За її підрахунками пройшло 3 дні. Втома накотилася лавиною, змусила перервати роздуми й поринути в дрімоту.

— Таяно, ти маєш врятувати себе і інших! — з туману напівсну озвався знайомий жіночий голос.

— Ти так і не назвала свого імені! — зреагувала Таяна, коли розвернулася й побачила за спиною невисоку бліду дівчину з довгим розпатланим волоссям рудого кольору.

— Чим довше я мертва, тим менше пам’ятаю те, що зі мною відбулося. Але я досі не можу викинути з голови певні цифри: 14. 5. 70. Ти маєш передати їх. Я не можу пригадати, що значать ці числа, але якимось чином вони допоможуть тобі знешкодити того, хто мене вбив. Я в цьому впевнена.

— Хто це був? Хто тебе вбив?

Таяна вдивлялася в обличчя дівчини й починала вбачати, як воно сіріє, зіниці чорнішають, а вираз набуває зловісного відтінку. Вона відійшла вбік — і таємнича дівчина без імені зникла. Таяна прокинулася від світла ліхтаря в обличчя й відсахнулася, бо за нею спостерігала постать у масці Санта Клауса, яка тримала в руці батіг…

***

Всеволод йшов довгими сходами уверх, але з кожною наступною сходинкою його ноги важчали через липку субстанцію. Він оглянувся, щоби зрозуміти, в чому справа, і побачив, як позаду нього стікають багряні патьоки крові… За декілька сходинок лежала сумка кольору «мокко», та, яку він дарував Таяні на минуле Різдво. Всеволод вивільнив ноги й ступив вниз, аби підняти свій подарунок, як раптом помітив, що з сумки стирчить голова ляльки. Він потягнув її, але то була новорічна маска Санта Клауса з наклеєним чорнявим волоссям, як у Таяни. З суцільного мороку, що панував нижче, донісся крик… крик Таяни…

Він вивільнився зі сну й зрозумів, що це не просто жахливе марення. Із Таяною, його коханою крихіткою, сталося щось лихе.

У холодильнику на Всеволода чекала баночка холодного пива. Він потягнувся до неї за звичкою, як до води. Але передумав. Щоби знайти кохану, розум має бути ясним. Де Таяна? Невже він винний, що її викрали? Через його тупість вона пішла і зникла. Всеволоду стало гірко й самотньо. А раптом сон це — передбачення? Чому йому наснилася сумка Таяни? Це щось значить? Враз тіло покрилося дрижаками й холодним потом. Вона хоч жива? Він не може більше чекати з моря погоди, він має почати своє розслідування. Бо від поліції поки дочекаєшся… Таяни 4-ий день нема, а ніхто нічого не робить. З чого ж почати? Повернувся до спальні й поглянув на Таянин ноутбук. Точно! З нього! Ноут був незапаролений, тож хлопець легко зайшов у Віндовс і проглянув ярлики робочого столу. Тут і Телеграм, і Вайбер. Без залишків сумнівів продивився чати.

— О, ось він — залицяльник Макс! — говорив сам до себе. — То ти йому, дорогенька, жалілася прямо під час нашої сварки…

•

Я так втомилася від Севи. Він просто нестерпний! Кожного дня напивається так, що йому вже більше нічого не треба. Ні мене, ні захоплень, ні допомоги по дому. Кричить через дрібниці… а потім лягає спати й прокидається, як ні в чому не бувало… хіба так можна? Коли ображає мене, то наступного дня не пам’ятає про це… О, вибач, зараз знову почнеться… я пішла…

•

Не переживай, Таянко, я завжди вислухаю тебе. Може, ти б його кинула нарешті? Якщо хочеш, можеш у мене пожити! Телефонуй, я завжди на зв’язку!:)

— Ох ти ж гад! Падлюка! Я так і знав, що “товариське” спілкування насправді не зовсім те! Ти її хочеш! Скоро отримаєш від мене на горіхи!

Всеволод схопився з місця, нашвидку вдягнувся й вилетів із будинку. Вона має бути в нього! Ну звісно! А де ж ще? Пішов у ліцей, де Таяна працювала методистом, а Максим — викладачем інформатики.

— Де Таяна, зізнавайся! Вона в тебе живе? Ви вже гніздечко звили за моєю спиною? — вигукнув він, коли притиснув ошелешеного Макса до стінки.

— Я… я не знаю. Так, ми спілкувалися, але вона не зі мною. Востаннє вона виходила на зв’язок 4 дні тому…

— Брешеш, зізнавайся!

— Та ні, кажу тобі! Відчепись!

Максим ударив Всеволода в плече. Той відповів сильним стусаном у грудину.

— Що тут відбувається? — до кабінету зайшла серйозна жінка з високою зачіскою й стриманим макіяжем. — Хто ви такий? –— звернулася вона до Всеволода.

— Я Всеволод, хлопець Таяни Головко, її майбутній чоловік.

— А я директор закладу. Відпустіть Максима Леонідовича, негайно!

Всеволод слухняно відійшов від ворога. Новоприбула жінка власним тоном покликала Всеволода до свого кабінету. Максим провів Всеволода гнівним поглядом.

— Отже, я так розумію, ви звинувачуєте нашого Максима

Леонідовича… До речі, в чому?

— У тому, що він переховує Таяну!

— Дивіться, ось у чому річ.. По-перше, до нас заходили слідчі з поліції і питали про Таяну Володимирівну. Я розповіла, що не бачила її в робочі дні на місці, телефонувала, щоби дізнатися причину відсутності. Але в неї вимкнений телефон. Колеги, яких ви, певно, знаєте, теж ні сном ні духом, де Таяна. А от Максим Леонідович, який кожен день пунктуально приходить на заняття, жодного разу не згадував про те, що вона живе в нього. Якби це було так — він би нас повідомив, бо сумлінний працівник, як і ваша майбутня дружина. Тож не влаштовуйте бійки в нашому закладі! Поліція обов’язково знайде Таяну Володимирівну. Сподіваюсь, з нею все добре! Чекаємо на роботі!

Всеволод кивнув і вийшов на вулицю.

Він дочекався, коли Максим закінчить робочий день і прослідкував за ним. Інформатик із радісним обличчям зайшов до квіткового магазину. Ось ти і попався!

Коли Максим підійшов до 9-поверхового будинку, комусь зателефонував. Всеволод зачесав кулаки в передбаченні бурі. Через 15 хвилин до нього підійшла огрядна літня жінка, він обійняв її й привітав із днем народження.

Всеволод плюнув і пішов блукати містом. Ноги самі привели до поліційного відділку. Але слідчого по справі Таяни довелося чекати аж годину, поки той звільниться від термінових справ.

— Добрий день! Я пам’ятаю вас, ви хлопець зниклої Таяни Головко. Що хочете дізнатись чи повідомити?

— Добрий, товаришу слідчий! Але сам хотів спитати, чому ви досі не знайшли мою кохану?

— Шановний, минула лише доба. Ми попитали всіх, хто міг знати, де ваша дівчина. Але жодної інформації.

— А ви всіх колег розпитували? У Таяни є один співробітник, який хоче її звабити .

— Не хвилюйтеся, ми опитали ВСІХ! А от щодо вас маю найбільші сумніви. Саме ВИ бачили її ОСТАННІМ. У вас, як ви кажете, була СВАРКА напередодні зникнення дівчини. І ви НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ, як саме ваша кохана покинула приміщення. Ходімте, проведемо більш детальний допит. Бо ми якраз збирались надсилати повістку.

Всеволод зніяковів. Ось знову його звинувачують, хоча він нічого не зробив.

— То ви кохали Таяну Головко? Які у вас були стосунки?

— Так. Ми обидва кохали один одного. І кохаємо. Навіщо казати в минулому часі? Вона — моя єдина.

— Як часто ви сварилися?

— Та бувало, звісно, як і у всіх.

— За свідченнями, які ви давали, в ніч на 20 грудня, ви дуже голосно кричали один на одного. І цьому знайшовся свідок.

— Хто?

— Ми не маємо права розголошувати дану інформацію. Тож наш свідок чув вашу сварку деякий час, потому голоси стихли. Це відбулося приблизно о 12 годині ночі 19 грудня.

— А бачив ваш свідок Таяну, коли вона виходила з дому?

— Ні, не бачив. Тож розкажіть правду, чим закінчилася сварка з Таяною Головко?

— Ми сперечалися, — Всеволод напружив пам’ять. — Я, здається, погарячкував, бо уявив, що Таяна може переспати зі своїм колегою Максом, який точно на неї накинув оком.

— Максимом Чигіткіним? Ми запитували його. Він нічого не знає про місцеперебування Таяни Головко.

— Можливо, треба провести обшук його дому?

— Ні, а от вашого — вже так.

Ходіть ще на поліграф і катати відбитки пальців.

***

Всеволод спострігав за діями слідчої групи. Вони ретельно обдивилися кожен куток їхнього з Таяною помешкання, підсвічуючи ультрафіолетом, вилучили ноутбук для експертизи.

Коли Всеволод знову залишився в будинку один, він підійшов до стіни й почав її гамселити, поки не розбив до крові кістяшки. Це неможливо! Таяну досі не знайшли, а його можуть посадити за підозру у вбивстві, хоча жодних, ЖОДНИХ доказів, окрім свідка. Стоп, що то за свідок? Він вийшов на вулицю і поглянув у сусідські вікна. Вхід/вихід до його дому проглядувався з багатьох квартир і прилеглих приватних будиночків. Теоретично десятки людей могли спостерігати за ними. Але! То була ніч. Невже під світлом ліхтарів, які не потрапляли зазвичай на їхній двір, так легко побачити його невисоку на зріст Таяну, яка ще й була вдягнута в чорне пальто? Отже, це міг побачити тільки той, хто був близько. Або не побачити і збрехати.

Всеволод постукав до Дмитра Шепітька, шкільного товариша, який жив навпроти його дому в 9-поверхівці. Але сусід явно не зрадів непрошеному гостю і разом із дружиною мало не випхав його з порогу, звинувачуючи в тому, що Всеволод — злочинець, який бив свою дівчину. Всеволод обурився й марно виправдовувався. Подружня пара не хотіла нічого чути. Вони непохитно змовчали на питання про те, хто свідчив поліції проти Всеволода.

Всеволод послав їх якомога далі й пішов прогулятися в парк. Хто ж на нього зводить наклепи? У сусідів багата фантазія? Якщо всі вважатимуть його злочинцем, то поліція й докази підробить, аби скоріше закрити справу. Але ж де тоді Таяна, де її труп?

— Боже, до чого я дожився? Таяна жива, я вірю! Люба, я знайду тебе, я виправлюсь!

Всеволод пригнічено сів на лавку, поглянув на сонце, примружив очі — й у зіницях з’явилися темні кола, які поступово закружляли… Він закрив повіки долонями й зронив сльозу. Раптом перед ним виринули очі Таяни… Вони дивилися на нього й теж плакали. А губи коханої прошепотіли: 14. 5. 70.

Він тільки-но розтулив рота, щоби звернутися до неї, як повз нього пройшла бабуся з величезними господарськими сумками — і видіння зникло. Таке відбувалося з ним не вперше. Минулого Різдва Таяна з’явилася в його голові, коли він обирав подарунок. Вона підказала йому купити сумку кольору «мокко». Але потім щиро здивувалася, звідки він дізнався її потаємне бажання. Цього разу образ Таяни перед очима був ще чіткішим. Він упевнився, що кохана вміє встановлювати телепатичний зв’язок! Аякже! Одночасні телефонні дзвінки й збіг думок — тому докази! Або ж він божеволіє від переживань.

— 14.5.70, мабуть, важливі цифри. Я маю зрозуміти їхнє значення, щоби врятувати свою дівчинку!

Всеволод повернувся додому й заліз в інтернет погуглити. Що ж цифри можуть означати? Результати пошуку призвели до різних сайтів із продажу дитячого взуття, шин, дачних ділянок. Всеволод змінив запит на пошук адреси з такими цифрами, але теж нічого не досяг. Отримав лише інформацію про те, що 14 травня 1970 року стався землетрус у Дагестані. Може, Таяна теж хоче повідомити якусь дату, яка наведе на викрадача? Забив у пошукову систему цифри ще раз, але із прив’язкою до свого міста. Результати привели до кримінальної хроніки.

Натрапив на одне вбивство 14 листопада торішньої давнини, коли чоловік зарізав сусідів за борги. Його посадили до тюрми. Ще одна новина про зґвалтування у травні, яке сталося 6 років тому. Немісцевий маніяк притягнутий до відповідальності. Всеволод знітився. Що ж йому робити — все не те!

— Де ж ти, люба? Чи з'явишся ще й хоча б натякнеш, що означають цифри?

Прогорнув декілька сторінок і натрапив на заголовок статті: "Зникла Марія Дубаренко. Допоможіть у пошуках»

20-річна Марія Дубаренко зникла 24-го грудня 2008 року. Була одягнена в чорне пальто й чорні чоботи. При собі ймовірно мала червону сумку. Відгукніться, хто має хоч якусь інформацію.

Всеволод подивився на руденьку дівчину й знітився. Яка молода, як жаль! Він пригадує цю світлину, яка була всюди розвішана по місту. Але ж тіла так і не знайшли. 2008-ий… Це ж 14 років тому? Отже, цифра 14 сходиться. Можливо, про це хотіла повідомити кохана?

Запитати подробиці по справі зникнення Марії у поліціянтів Всеволод не наважився. Навряд вони стануть йому допомагати, бо вважають підозрюваним. Залишається розпитати родичів!

***

Всеволод знайшов у Фейсбуці декілька жінок із прізвищем Дубаренко, які проживали в його місті. Після того, як ретельно вивчив їхні сторінки, дійшов висновку, що Валентина Дубаренко має бути матір’ю зниклої дівчини. Про це говорили постійні пости про горе, втрату і Бога, який допоможе це пережити. На щастя, акаунт був відкритим, тому Всеволод отримав доступ до мобільного жінки.

***

— Моя бідолашна донечка, за 14 років від неї жодної звісточки… Та хоч би тіло вже знайшли! Хоч би поховати її… Що саме ви хочете від мене почути? — спитала засмучена Валентина Петрівна й прикрила долонею очі, щоб стримати сльози нещастя.

— Я вас чудово розумію, бо моя наречена теж зникла. Зовсім недавно. Можливо, у викраденнях є зв’язок.

— Гадаєте? — Валентина Петрівна здивувалась і розгублено спитала: То до мене завітає поліція?

— Не впевнений, бо справа давня. Поділіться, будь ласка, як саме зникла ваша донька. Які були зачіпки у її справі?

— Моя донечка Марійка тоді навчалася в медичному коледжі, жила з нами. От якось напередодні Різдва вона не повернулася додому з занять. Я занепокоїлася і зателефонувала їй на мобільний. Але він був вимкнений. Подумала, що інші студенти мають знати, де вона. Тож пішла до гуртожитку. Вони востаннє бачили її з книжками в залі бібліотеки. На цьому все. Поліція так і не змогла нічого відшукати, окрім хустинки з хлороформом, що була знайдена в урні за квартал від університету.

— Чи були підозрювані в її викраденні?

— Так, були. Місцеві бандити. Але ті гадки не мали, про кого йде мова. Окрім крадіжок й хуліганства за ними гріхів не спостерігалося.

— А чи це перший випадок зникнення людей у нашому місті або околиці, не знаєте?

— Стривайте, дайте-но подумаю. Ні, не перший. Колись були безвісти зниклі. Я бачила світлини на стенді розшуку, але пам’ять підводить… Може, ви би звернулися все ж до поліції?

— Не варіант. Вони не будуть розповідати мені подробиці справи.

— Тоді до архіву!

— Точно! Дякую вам! Вибачте, що потурбував й розтривожив спогади!

— Якби ж це були лише спогади…

***

Бібліотекарка Зінаїда Леонідівна з недобрим виразом погодилася дати доступ до архівів місцевої новинної газети. Всеволод чхнув, коли побачив велетенські стоси щотижневого "Випуску С.” від 1950 року. Чи не надто старі випуски він розглядатиме? Вибору не було. Раз взявся за розслідування, то треба переглядати. Після 8-годинного гортання сторінок й читання дрібного шрифту на чорно-білих аркушах перед очима все пливло. Бібліотекарка злісно зиркала то на нього, то на годинник.

Всеволод поглянув на список нотаток по усім підозрілим справам, які вдалося знайти з щотижневого вісника. А він подолав неймовірний шлях! Дійшов аж до 1998 року. Зінаїда Леонідівна заторохтіла ключами, подаючи знак, що бібліотека закривається.

1. 1950. Самогубство. Віра Оленова.

2. 1952. Ангеліна Журбенко впала з залізничного мосту.

3. 1958. Вбивство Степана Маляра. Вбивцю спіймали.

4. 1960. Автомобільна аварія. Померла родина Кіндратенко.

5.1963. Самогубство. Студент медичного коледжу вистрибнув із вікна.

6. 1964. У результаті вуличної бійки помер Василь Головко.

7.1966. Зникнення Наталії Сало.

8. 1970. Помер від удушення Володимир Безпалій.

9.1980. Зникнення Катерини Василенко.

10. 1990. Убивство-самооборона. Помер Микита Парубій, який зробив спробу зґвалтування Тамари Карцевої.

11.1994. Пропала Галина Кононова.

12. 1996. Самогубство Степана і Миколи Галіярів.

— Три зниклих молодих дівчини з інтервалом у 14 років, починаючи від 1966 року… І щоразу в грудні. Цікаво, чи помічала це поліція? Новорічний викрадач? Якщо додати сюди ще 2008-й і 2022-й роки… То виходить 5. То я таки щось намацав? 14 і 5.

***

Наступного дня Всеволод знову прямував до бібліотеки, щоби уважніше перечитати випуски з новинами, які його особливо зацікавили. Дорогою він зустрів сусідку похилого віку, імені якої не знав. Але пригадав, що неодноразово бачив бабцю, коли та набирала воду в колонці недалеко від їхнього будинку.

— Добрий день! — гукнув до неї.

— Недобрий! — буркнула стара. — Де ж твоя дівчина, чи знайшлася? Бо все місто вже шукає, — в’їдливо спитала вона.

— На жаль, ні.

Очі бабці на мить засяяли. Всеволод здивувався, але не відреагував. Старі люди занадто допитливі й неприємні!

Замислений у власні тривоги, він забув про бабцю, щоби потрапити в полон іншої не менш незугарної особи.

— Добрий день! Мені, будь ласка, вчорашні випуски, але тепер за окремі роки.

— Ні, хлопче, я тільки-но їх розклала по полицях.

— Мені дуже треба, — Всеволод підсунув їй шоколадку й 100 гривень.

— Ти що це таке надумав? – Зінаїда Леонідівна округлила очі, але після недовгих умовлянь таки забрала могорич й пропустила хлопця всередину підсобки. — Проходь сам і діставай, що треба, але потім щоби рівненько склав назад!

Всеволод погодився, дістав необхідні газети й розклав їх на столі. Короткі відомості про зниклих дівчат, які він перечитав по декілька разів, нічого нового не дали. Проте наводили на роздуми, що викрадач і потенційний убивця має жити десь неподалік від усіх 5 жертв. Дивно, що в такому маленькому місті, як їхнє, ніхто нічого не бачив. Викрадення завжди відбувалися в темний час доби. Усі дівчата були молоді й трохи схожі між собою. Що їх пов’язує? Чому саме 14 років? Десь йому вже впадало в око це число? А що як дістати випуск за 1952 рік, там було щось про 14 років? Всеволод без проблем знайшов потрібну газету і після дворазового переглядання зрозумів, що окрім нещасного випадку, нічого страшного і загадкового не відбулося.

Нещасний випадок на залізниці

"Місцева жителька Ангеліна Журбенко розбилася після падіння з велосипеда з залізничного мосту. За даними судмедекспертів смерть настала після травми голови, якій передував інсульт. Жінка мала чоловіка й чотирнадцятирічну доньку."

— 14 років… Можливо, саме це число має значення? Можливо, нещасний випадок якось пов’язаний із викраденнями? Треба знайти чоловіка і доньку Ангеліни Журбенко. Хоча йому має бути не менше 90 років. А доньці 70.

— Вибачте ще раз, та чи не можете ви мені підказати, як знайти родину Журбенко? Ту, де мати померла на залізниці? Він показав статтю із фото померлої жінки. Мені потрібно в них дещо розпитати для моєї статті.

— То ви журналіст?

— Так, пишу статтю про кримінальну хроніку за останні 70 років… — майстерно збрехав він, щоби не підлягати неприємним розпитуванням.

— Я вам що, довідкова? — знову набурмосилася бібліотекарка.

— Будь ласка, раптом ви знаєте? Місто маленьке. Журбенкам має бути десь 90 і 70 років.

Бібліотекарка щільніше притисла окуляри до очей і придивилася до фото біля статті: Журбенко… пригадую, у паралельному класі вчилася дівчинка з таким прізвищем, і в неї дійсно сталася трагедія в сім’ї, після якої вона ходила сама не своя, а потім перевелась до іншої школи.

— Як її звали, не пам’ятаєте?

— Ні, вибач, хлопче, радій, що я хоча би прізвище пригадала. Тобі поталанило.

— А де вона жила, знаєте?

— Точно не знаю. Та далеченько від школи. Одного разу я бачила, як її мати привезла на уроки на велосипеді, а вона дуже того соромилася. Пригадала! Її звали Зоя! Точно!

— Може, у вас є її шкільні світлини?

— Та звідки ж! Вона ж, кажу, не з мого класу! Піди, якщо так треба, до школи №4 і попитай там.

Всеволод відчув, що він рухається у вірному напрямку. Тримайся, Таяно, я відшукаю твого викрадача! Думаю, це батько тої Зої. Через смерть своєї дружини він збожеволів і чомусь зосередився на молодих дівчатах, які нагадували йому чи то покійну, чи то доньку. Хоча й дивно, що він дотримується саме 14-річного інтервалу для свого збочення.

— Тепер він надто старий, аби тримати мою Таяну. З дідуганом я упораюсь!

***

У школі №4 директор був приязним чоловіком. Він спрямував Всеволода до архіву списків учнів. Хлопець запримітив у журналах за 1952 рік не тільки прізвище Журбенко, а й Сало. Та Наталія Сало, яка зникла першою. Тут не може бути збігу! Батько Андрій Журбенко — це той, кого він шукає!

***

Всеволод мчав до будинку Журбенків із надією, яка його полонила…

—Таяно, кохана, чуєш мене? Я видавлю зі старого збоченця всю правду про тебе! Та хіба ж поліція не дурна? Невже не бачила зв’язок? Чи велика відстань в роках збивала їх із пантелику? Вони ж ніколи не повірять, що в маленькому містечку може з’явитися серійний маніяк! Прямо в них під носом!

Коли Всеволод дійшов до номера хати, де мав проживати дід Журбенко, то придивився уважніше, чи не помилився… Дім виглядав покинутим і нежилим. Всеволод гучно постукав у двері! Через декілька хвилин до нього визирнув чоловік невизначеного віку із впалими очима й хворобливим виглядом. Він розповів, що Андрій Журбенко пішов на той світ два роки тому, а його донька давно переїхала на квартал Ватутіна.

Це квартал, де живе Всеволод. Тож Зоя Журбенко — теоретично його сусідка. Чи могла вона бути викрадачкою? 70-річна бабця полює на дівчат? Мабуть, також через смерть матері? Дивно! Може, я зовсім не на той слід вийшов? Виходу немає, треба шукати стару!

Всеволод попитав у дідів та бабів зі свого кварталу про Зою Журбенко, та вони не чули такого прізвища. Коли вже затемна повертався додому, перетнувся з дивною старою, яка несла відра з водою до колонки.

— Доброго вечора! — вигукнув старій у спину.

— Мене звати Всеволод, а вас як?

Стара явно не зраділа знайомству. На секунду замовчала.

— Я Оксана Андріївна Гнатенко. Чого тобі?

На мить обличчя старої освітив яскравий ліхтар, і воно здалося йому схожим на померлу жінку зі світлини в старій газеті. Всеволод помітив, що очі баби ніби насміхалися з нього. Чому?

— Мені потрібно знайти Зою Журбенко, це подружка моєї бабусі, — вигадав він на льоту.

— Он воно що… Так, пригадую таку. Ходімо до мене, поп’ємо чаю, і я розповім, що знаю, — голос старої став улесливим.

Всеволод здивувався різкій зміні настрою старої. Вдав, що радий запрошенню. Але всередині кусав черв’як підозри. Стара гомоніла про погоду й вперто тягнула час, не відповідаючи на його запитання.

Коли вони дійшли до її приватного будинку, який стояв через 5 будинків від нього, Всеволод відчув хвилювання. Передчуття? Оксана провела його в гостину. Всеволод озирнувся навсібіч. Невже баба заманила в пастку? В цьому будинку вона тримає своїх жертв? Коли стара принесла йому чай, Всеволод зметикував, що пити його не можна. Він попросився до туалету, а сам роздумував, як діяти далі. Вийти й притиснути жінку до стінки? А що як вона дасть дуба? Коли він обережно відчинив двері, то відчув, як до носа притискають м’який предмет із неприємним запахом. Голова пішла обертом. Так захотілося спати… Стоп, бабця вирішила використати хлороформ? Всеволод відкинув ганчір’я і, похитуючись, схопив бабцю за плечі. Вона не розгубилася й непомітно штрикнула йому в бік чимось гострим. Всеволод схопився за болюче місце, зціпив зуби й витягнув звідти невеликий, але довгий ніж.

— Е ні, Зою, тебе ж так звати насправді? Якщо я і помру колись, то не тут і не від рук старої збоченки.

Зоя Андріївна зрозуміла, що худий з виду юнак їй не по зубах, тому вирішила тікати. Через секунду перед хлопцем щільно закрилися двері. Він таранив, що мав сили. Наперекір болю в боці, він нарешті їх вибив. Вирвав з долонь баби телефонну трубку й висмикнув дроти. Вона скрикнула. Він затулив їй рота і пригрозив ножем.

— Де вона? Де моя Таяна?

Відпустив і дозволив старій зізнатися.

— Що ж. А ти виявився не таким дурним, як я думала. Шкода, що я не підкинула тобі хустку з хлороформом після зникнення твоєї Таяни! Уже би сидів за ґратами! Старію і дурнію… Що ж, може, поліція слідкує за тобою і скоро прийде сюди? Рятуууйте!

— Замовкни, бабо, навіть якщо і прийде, в мене є докази проти тебе! Тебе посадять! Або й не доживеш до тієї миті!

— Надумав теж стати вбивцею? Ріж, тільки не дізнаєшся, де я сховала твою любу Таяночку! Тож хочеш дізнатися мою історію, поки ми чекаємо поліцію? Врешті ніхто тобі не повірить щодо того, що я, стара немічна жінка, викрадала молодих дівчат. А ось тебе посадять, — криво всміхнулася вона.

— Таяна жива, де вона?

— Е ні, дай хоч перед смертю виговоритися… Набридло тримати таємниці при собі. Тож, коли мені було 14 років, я страшно потерпала від насмішок однокласників через свій низький зріст, а також слабкодухість. Мене називали малявкою і нікчемою. І мене це дуже ображало! Найбільше мене зачіпляли Галька Безсонова і Наталка Сало. Оті курви, які вважали себе бандою, хай їм грець! Названі зірки журналу «Крестьянка». Напередодні Нового року в 8 класі я дізналася, що моя мати впала з мосту на залізничну колію й померла від травми голови. Як же я побивалася через це! За що таке горе? Відповідей не було. Страшна правда її смерті відкрилася потім. На випускному вечорі Галька, яка ледве стояла на ногах від випитого потайки коньяку, зізналася, що дзвонила моїй матері задля сміху минулого новорічного вечора. Разом із Наталкою вони прокралися в кабінет секретаря й повідомили моїй матері, що мене вбило струмом, коли я допомагала вішати гірлянди. Вони не подумали... Ні, безмозким дурепам нічим думати, чим це обернеться! Я відразу зрозуміла, що кров матері на ЇХНІЙ совісті!!! Мати поїхала на велосипеді, щоби з'ясувати, що зі мною. Через нерви в неї підвищився тиск, на дорозі було слизько — і вона впала.

Я кинулася на Гальку і Наталку з кулаками. Після цього інциденту я покинула школу. Продумувала план помсти, але Бог почув мої молитви. Через пів року я дізналася, що Галька Безсонова, яка вступила до медичного технікуму, вмерла від передозування наркотичних речовин. Але в СРСР про наркотики не могло бути й мови. За офіційною версією, на той світ її відправив менінгіт. А в мене лишалася головна ціль — Наталія Сало.

— Тож ви її викрали і вбили? Але нащо викрадати інших, неповинних ні в чому дівчат?

— Нащо, йолопе?

Зараз розкажу! Я довго мріяла про помсту. Але Наталія одразу після школи разом із батьками кудись виїхала. Пізніше від однокласників я дізналася, що в Киргизію. Адреси я не мала. Тож не могла здійснити задумане. Через декілька років Наталія повернулася знов до України, і я зустріла її в місті — гарно вдягнену, щасливу, з двома дітьми. Не можу навіть передати, як я розлютилася, коли її побачила! Жага помсти й відчуття несправедливості відродилися! Трагічна смерть матері ніколи не давала мені спокою, я відчувала себе покинутою й нікому непотрібною. З кожним роком дорослішання я віддалялася від батька й від людей, вправлялася в секціях боксу й карате. Так, це зараз я немічна, а тоді була ого-го! Тож я добре спланувала викрадення й вбила Наталку. Нарешті через 14 років. Звісно боялася, що мене знайдуть і заарештують, але ж ні! На сумлінну працівницю заводу ніхто не подумав! І я зрозуміла, що мені все зійде з рук. Бо свідків не було, доказів не було. Справу закрили.

Невдовзі я вийшла заміж за Гнатенка. Звісно, мою темну сторону чоловік не бачив. Проходили роки, і я щодня згадувала приємні миті вбивства. Одного разу я побачила дівчину, яка була як дві краплини схожа на Наталію, тоді я запланувала друге вбивство. Було складно продумати викрадення Катерини, але я змогла. Без зайвого клопоту викрала її посеред ночі після повернення з танців. Мені пощастило: в нас є віддалені тихі місцини, де ніхто нічого не помітив. Я гадала, що після цього заспокоюсь і не думатиму про смерть матері і курв, які в цьому винні. Але ж ні! Деякі дівчата, схожі на Гальку та Наталку, пробуджували мою ненависть! Ще через 14 років я наважилася вбити знову. Я вже була досвідчена. Непомітно слідкувала за Галиною (який доречний збіг імен!), поки нарешті не застала саму в безлюдному місці й не затягла до машини. Та чи зупинило мою жагу крові її вбивство? Ні! Але довгі роки я знову стримувала гнів. Моя лють виміщалася на чоловікові, що дало тріщину в шлюбі. Він пішов від мене. А я знову почала полювання…

— Я втомився від ваших сентиментальних оповідок! Ви вбивця! Жорстока й психічно хвора! Чому поліція не знайшла жодного тіла?

— Я добре їх сховала, ти, хлопче, не знайдеш. Твоя Таяна, до речі, ще може бути жива.

— Ах ти ж потворо, зізнавайся, де вона!

Стара закрила рота й посміхнулася. Вона уперто тягнула час і чекала прибуття поліції, до якої телефонувала. Але ніхто не приїжджав.

— Відпусти мене, тоді скажу, де вони!

— Ще чого! Я спочатку сам пошукаю!

Всеволод прив’язав заготовленими заздалегідь стяжками стару до батареї, а сам кинувся обшукувати її будинок.

— Тік-ток, не знайдеш дівчинку, дружок, — захихотіла вона.

Всеволод матюкнувся й ретельно обмацав кожну стіну, полицю, вийшов надвір і побачив погріб. Перерив усе там, але не знайшов Таяну. Ні, він не дасть старій кровопивці перемогти!

—Таяно, будь ласка, подай мені знак, де ти!

***

Таяна марила. Їй більше не снилася таємнича мертва дівчина. Вона більше не чула ніяких голосів із повідомленнями. Вона бачила лише Всеволода. Вона відчувала його тепло. Але не могла подати йому знак. Обезводнення й постійний холод втомили, руки зовсім утратили силу, тіло нило від синців. Раптом крізь сон вона побачила Всеволода, який її шукав!

Дівчина-привид штурхнула в спину й прошепотіла Таяні на вухо: “Ти змогла, ти майже врятувала наші душі, залишилося зовсім трохи — подати знак, де ми”.

— Але я не можу, в мене немає сил!

— Гей, Таяно! Ти набагато сильніша від нас чотирьох! Хоч мій розум давно затьмарений, але я бачу навколо сховища ліс. Я передам тобі картинку місцевості, а ти — своєму коханому.

Таяна розплющила очі. У роті панувала пустеля, вона ледь ковтала слину. Пригадала поради привида й з останніх сил спрямувала зображення до Всеволода. Вона уявила, як сама йде лісом, як веде Всеволода до підземного бомбосховища, як зустрічається з ним очима.

Всеволод хапається за голову від болю! Він зосереджує погляд на стіні погребу й бачить усе, що уявила Таяна. Раптом його хапають за руку й тягнуть. Він не може оговтатися і зрозуміти, що відбувається. Він знову в оселі вбивці, але перед ним обличчя чоловіка в медичній уніформі, який світить ліхтариком йому в очі.

— Пустіть, мені треба знайти Таяну! Я знаю, де вона!

Медбрат і поліціянти перезираються.

— Всеволоде, звідки знаєте? Зоя Гнатенко-Журбенко повідомила вам? Ми слідкували за вами, і добре чули розмову з підозрюваною з навушника, який доєднали до вашого смартфона. Але стара не йде на співпрацю й звинувачує вас. Проте в нас є записане зізнання як доказ.

— Відведіть мене до лісу позаду цього будинку, я покажу, куди саме.

— Цікаво, звідки ж інформація? — з підозрою допитував слідчий.

— Ви все одно не повірите, якщо я скажу.

— Добре, але ми вже прочесали його і не знайшли жодних місць поховань.

— Можливо, не так глибоко шукали.

***

Всеволод, притримуючи перев’язку на тілі, йшов важко і кульгав. Проте відштовхнув поліціянтів, аби самому понести тіло коханої. Непритомна, з мішками під очима, блідою шкірою, посинілими від переохолодження губами, синцями на руках і шиї вона все одно була привабливою. Всеволод стиснув у долонях її ніжні руки, щоби зігріти. Подумки дав клятву ніколи не відпускати, захищати, оберігати свою наречену!

***

— Кохана, пробач дурню! І виходь за мене! — Всеволод сидів біля лікарняного ліжка Таяни й виголосив їй освідчення, як тільки-но вона прокинулась.

Таяна округлила очі, не розуміючи, де вона. Тіло віддавало гострим болем. Не було сил піднятися. Але вираз обличчя коханого змусив посміхнутися й кивнути.

— Я тебе кохаю, як я радий, що ти жива! — зашепотів він, цілуючи її слабкі руки.

— Іншим так не поталанило, — сумно констатувала вона. — Одна з померлих ввижалась мені і показувала своє знівечене тіло, розповідала про муки інших душ, які не могли знайти спочинку.

— Якби не твої послання, то ніхто би тебе не знайшов… — похмурнів Всеволод.

— Мабуть, так. Та дівчина допомогла мені віднайти таємні телепатичні здібності. Її тіло знайшли?

— По-перше, ти й раніше мала дар телепатії. Пам’ятаєш наші синхронні дзвінки в один і той самий час? Як передала мені думку про подарунок на Різдво? По-друге, так, люба, не хвилюйся, над чотирма тілами вбитих працюють судові медексперти. Упевнений, доказів проти старої садистки буде безліч. А чому ти не передала мені зображення своєї катівниці?

— Я не могла, бо не бачила її обличчя. Коли вона мене била, то була в новорічній масці Санта Клауса, уявляєш?

— Краще не буду. Тож коли гуляємо весілля? — підморгнув він. — Лікар запевняє, що через декілька днів твій організм відновиться.

Всеволод піднявся й поцілував кохану в пересохлі губи. Схопився за зранений бік.

— Що з тобою, Сево?

— Пусте, бойове поранення, але я в нормі. Головне, що ти жива, а вбивця під слідством і скоро буде у в’язниці!

Таяна потягнула руки до Всеволода, щоби обійняти, й проникливим поглядом зазирнула йому у вічі.

— Люба, обіцяю, я більше ніколи не буду пити алкоголь, я вже закодований, а ще ніколи тебе не скривджу, чуєш?

— Я тобі вірю, Сево, — потягнула до нього губи.

— От тобі й на, голубки! Доню, ти прокинулася? — у дверях палати стояли Любов Василівна і Володимир Олександрович!

Любов Василівна посміхнулася до майбутнього зятя.

— Я бачу по очах, що ти мене ненавидиш! Але годі! Без образ у святий день, гаразд? Це ж завдяки тобі знайшлася наша квіточка!

Всеволод обійняв батьків Таяни і сказав, що пробачає. Відійшов убік, щоби не заважати возз’єднанню родини на католицьке Різдво. Від почуття невимовного щастя зронив сльози, які переливалися на щоці під сяйво новорічних вогників.

Таяна міцно обіймала батьків і задоволено позирала на коханого. Раптом перед Таяною з’явилося усміхнене обличчя її знайомої рудоволосої примари, яка тепер виблискувала приємним білим сяйвом. Поряд стояли ще три незнайомі дівчини, які мали умиротворені обличчя янголів.

— Я пригадала, мене звати Марія, дякую, що звільнила всіх нас!