Адвентшнее

Чудес не існує лише тому, що їх надто багато. 

*** 

Якось я слухав одну мелодію, здається, це була класична музика. Не пам’ятаю ні автора, ні назви. Невпевнений, що знаю автора, чи назви, та й пам’ятаю лише те, що чув її з самісінького народження. Чув її ще дитиною, граючись у детектива, але не чую її нині, все ще граючись у детектива. Й справді, схожу діяльність повноцінною роботою не назвеш. У такому тихому та спокійному місті, на краю всього світу. У такому сумному та нудному місті, якомога далі від усього світу.  

Попри все, мені цікаво цим займатись, навіть якщо половина всього, що я роблю — це знаходжу знайдибід-п’яниць по шинках та пабам на інших кінцях міста від їхніх будинків, де дружини названих, не знаходячи собі місця, телефонують приватному детективу, адже мої послуги набагато дешевше обійдуться щасливій сімейній парі, аніж поліційний конвой для чутливої та заблудлої душі, що знайшла прихисток у красивому бокалі з гримучою сумішшю. Таким чином у мене сформувалась ціла мережа знайомих, спочатку з важкими напоями, а потім уже зі мною.

З таким плином роботи, я не можу себе вважати детективом. Ніхто не може. Тому й подейкують про місцевого контрактора, що береться за кожну, цікаву лише йому, справу. Я запевняю, знаходити домашніх тварин, та п’янчуг, що не так сильно відрізняються між собою — доволі собі весело, екстравагантно та, що найголовніше, цікаво.  

Саме так я себе переконую кожного разу, адже у цьому містечку, що лишень перетинає межу постіндустріалізму переходячи у нову для себе епоху розвитку суспільства, нічого краще не знайдеш. Тому анонімно стати локальною зірочкою міста Тигрів було для мене досить таки поважно.  

Місто Тигрів без тигрів.  

Нісенітниця. 

 Це надзвичайно важлива ремарка, враховуючи й те, що не лише місто переходить у нову епоху розвитку, а й люди також. У епоху постмодернізму. Ця назва геть не має жодного змісту, як й більшість речей, що коять люди тут. Довжелезна культурна стагнація звела нас до того, що ми почали забувати усе залишене нам пращурами, прапращурами та прапрапрапрапращурами, створюючи щось своє, нове та віддалене від предтечі, рівно пропорційно до навпаки.  

Цікаво лишень одне, це є наслідком чи передумовою розвитку суспільства? 

Цікаво лишень те, що й Тигрів, й моє контракторство, й люди, що знаходять це цікавим, й п’яниці з котами є частиною натурального процесу. Тому, ставши невід’ємною одиницею цього розвитку, я аж ніяк не можу скаржитися на її невпинний розвиток, навіть попри... попри... попри що? 

Я оговтався від свого марення з повені деструктивних думок, що на деякий момент суцільно поглинули мене, залишивши мою зовнішню оболонку людини лише по дурному далі пиритись у вчорашню газету. Такі газети цілодобово роздають за добре слово у місці, що я перетинаю кожен день на шляху до свого улюбленого закладу у місті. Це розпочалось як ризикований маркетинговий план розвитку та аби збутись залишку газет з минулих днів, що не продались, а закінчилось тотальною монополією на ринку щоденних паперових новин, через перевагу бренду, що розповсюджувався безплатно. Таким чином не лише я, а й неймовірна кількість інших людей у місті, що не могли собі фінансово дозволити газетних шпальт на щоденному екскурсі — тепер живемо, буквально, вчорашнім днем. У цьому й полягає наше розуміння постмодернізму та розвитку людства. Безплатні дрібнички та безцільне намагання наздогнати майбутнє. 

Нісенітниця. 

Сидячи на критій терасі свого улюбленого закладу, дивлюсь на головну вулицю міста. Навіть попри те, що це мій улюблений заклад — я ніколи тут нічого не замовляю, просто приходжу посидіти з газетою в очікуванні нового замовлення або зустрічі. Як маленький песик. Але запевняю, у цьому немає нічого романтичного, навіть ця моя звичка переросла у підвид реклами закладу для усіх, окрім самого мене. Навіть зараз, коли тераса уже закрита для відвідувачів, адже на вулиці за тиждень стане Грудень, моє місце залишається, там де стоїть круглий рік. Сидіти ось так й справді досить прохолодно, але мене з середини зігріває постійний рух центральної вулиці міста, за якою, власне, я й спостерігаю сидячи ось тут.  

Постійний рух автобусів, трамваїв, велосипедів, зрідка новенькі тролейбуси й автомобілі більш заможних громадян та навіть кінні упряжки. Шум, грюкіт, дзеленчання, всілякі пари й дими від транспортних засобів та гомін людей створюють урбаністичну атмосферу. Особливу атмосферу, у якій я тону, забуваючи про те, що на сьогодні ще залишилась робота. Нових клієнтів не з’явилось. Ну й нехай. Час підійматись та пройти чималий відрізок міста до встановленого місця. Вирушаю на нове діло, залишене мені, не абиким, а самим мером міста. Для тієї зустрічі мене, буквально, викрали серед міста. Цікавий досвід. Але, певне, це найцікавіше, що зі мною трапиться за час цієї роботи. Доручити мені знайти якогось жартівника-вандала це абсолютний верх контракторства, яке все більше й більше відділяло мене від детектива. Або ж це ще одна сходинка до цього бажаного звання. Сходинка донизу. 

Яка нісенітниця. 

Одного разу, ще у молодшій школі, вчителька розповідала нам про те, що сни є одним з найважливіших ключів до розгадки таємниць власного “я”. Та й не лише для індивідуального, а навіть для колективного. А під кінець запитала наш клас, чи пам’ятаємо ми сьогоднішній сон. Абсолютна більшість, разом зі мною, відповіли позитивно. Тоді вчителька запропонувала нам подивитись у вікно впродовж десяти секунд. 

Один. Два. Три. Чотири. П’ять. Шість. Сім. Вісім. Дев’ять. Десять.  

Далі вона знову запитала чи ми досі пам’ятаємо наш сон. Діти мовчали, намагаючись пригадати хоч щось, але ніхто так і не спромігся чітко відповісти. Проте, попри все це, й досі точнісінько до деталей пам’ятаючи увесь сон з початку до кінця, я несвідомо промовчав, не бажаючи якось виділятись з-поміж інших. З того часу мої сни або нескінченно повторювались з ночі в ніч, або ж не з’являлись взагалі. Наче боялись того, що я злісно запам’ятаю усі можливі лихі та не дуже витівки мого мозку під час стадії ШРО та буду використовувати у своїх цілях як нескінчене джерело натхнення та шлях для пізнання. Лише через десяток років я зрозумів, що над нами таким чином лише пожартували, маніпулюючи увагою малих дітей, але сни так й не повернулись. А ще десь існує близько двох десятків людей, які з бажанням запам’ятати сон, зранку оминають поглядом усі вікна.  

Ось так вийшло нині, що мій, ще наче не хворий мозок, знайшов лазівку. Й справді, показавши мені те, чого я й близько не зрозумію, можна буде не хвилюватись через те, що я усе запам’ятаю та знайду прихований секрет існування. Саме так нісенітниця сказана педагогом задля жарту закарбувалась у надзвичайно дивний потік думок уже дорослої людини.  

Уяви собі, ти стоїш у темній кімнаті, перед тобою уверх простягаються чотири ряди дверей, усі різні та по своєму прикрашені. Під тобою, здається, прозора скляна підлога, адже подивившись під ноги ти чітко бачиш своє відображення, у той час, як ряди дверей його не мають. Перші двері у першому ряду мерехтять теплим сяйвом, наче закликають тебе до них, прохаючи, нумо, відчини нас. Власне це ти й робиш. Але тут то сон й закінчується. 

 Я йшов та пригадував усе це, намагаючись не зазирати у будь-яке з зустрічних вікон.  

Клята нісенітниця. 

Занурившись у вирій думок та спогадів, у дорозі до вказаного місця, час пробіг невпинно. Такий собі ментально-моментальний квантовий стрибок у часі. Ось й це саме місце. Багатоповерхова житлова будівля, фасад якої було понівечено білесенькою фарбою у формі виписаних букв. Чесно кажучи, цей авторський штрих було видно ще далеко на підході до самої будівлі, певне такою й була його ціль, аби більше людей прочитало послання. У похмурий день останнього тижня листопада, біла фарба наче б то світилась, відбиваючи певний відсоток світла що потрапляв на неї. Робота надто масштабна для однієї людини за одну ніч. Й звідки стільки тієї фарби, можливо це така собі реклама нового виробництва? Але виконано все недбайливо та й партійну монополію ніхто не скасовував, тому це не варіант. Патьоки фарби додавали загальній картині химерних тонів та духу справжнього вандалізму. При фундаменті будівлі було багато розлитої фарби. Злочинці якусь частину зливали прямо зверху, утворюючи чудернацькі візерунки, ще частиною малювали на стіні у будівельній люльці. Он вона, нагорі. Потрапити на дах подібного будинку зовсім не важко, що власне я сам й зробив. Вид тут, одначе, задовільний. Інше питання: як потрапити на дах такого будинку великим гуртом задля такої роботи й так, щоб вас не побачили ба навіть не звернули уваги? Доки я опитував жителів цього будинку, випадкові перехожі зупинялись, збирались гуртом, гомоніли між собою, деякий час лупали догори наче зграя сурикатів, спльовували на землю та йшли геть. Кожен по-різному та по-своєму. Одне їх всіх об’єднувало: тотальне нерозуміння послання зоставленого на фасаді фарбою. “Сніг. Сніжно-білий”. Щось схоже на це. Три слова в ряд. Хтось цікавився що це, хтось бідкався що ж то буде далі, хтось плювати хотів. Тотальне нерозуміння. Нерозуміння значення слова Сніг.  

Що саме вандали хотіли донести цим словом? Ні, це неправильний хід думок. Чого вони хотіли цим добитись? Уже краще звучить. Мені лише цікаво чи саме цієї реакції стурбування та непевності вони очікували. Та це цікавить не лише мене, а й можливого винуватця цього дійства. Тому, можливо, опитуючи перехожих людей, мені вийде примітити, серед цієї зграї сурикатів, технічного хижака, що прийшов перевірити реакцію людей на своє мистецтво. Побачити кожну деталь. Приділити увагу кожному. Запам’ятати. Це має бути людина неохайного вигляду, але з чистим одягом. Її погляд повинен бігати, а не бути зосередженим на основній картині. Вона не стане слухати, проте буде все чути. Завжди напоготові утекти. Її ціль чітка, на відміну від інших. Вона буде виділятись. Не важко бачити людей наскрізь, єдина проблема, що це надто кропітка праця.  

Й буде дуже незручно, якщо хтось завадить моєму зосередженню уваги. 

Подумав я, рівно у той самий момент, коли хтось окликнув мене позаду.  

Голос був знайомим, та й лице також. Соромно лиш імені не пам’ятаю, але нічого страшного. Напевне.  

Схожим він був на людиноподібного йокая з заморського фольклору. Гострі зуби, маленьке лице та хитрий погляд. У суміші з його низьким зростом ця картина точно віддавала чимось мені знайомим у жанрі “десь я його бачив”. Можливо у книжках та енциклопедіях як вид що вимирає.  

Йокай запропонував пройтись разом. Чесно кажучи, усе, що я хотів та міг дізнатись — уже тримаю у голові. Тепер мою цікавість займає цей житель старих заморських легенд, а саме звідки він мене знає, а якщо ще точніше, то яким чином я його пам’ятаю. Ще раз озирнувшись на картину вандалізму та людей, що без мети періщились на неї, я покрокував слідом за йокаєм. Таки вони завжди повертаються. 

Він без усілякої цілі та змісту про щось теревенив. Проте мені все одно було цікаво те слухати, про кума, свата, брата, стрийка та вуйка. Той самогон варить, інший махінації з валютами чинить, другий жінку б’є, третій гаваріт не як усі, ще один пропонує виїхати-утекти. О нещасний Тигрів. Кінець усім сподіванням. А підходячи до умовної точки кінця нашої подорожі, йокай завів ось такий монолог. 

“Як гадаєш, що таке багато? А точніш, скільки це? Говорячи “багато”, кожен з нас завжди має на думці якусь конкретну кількість. Неважливо якою буде ця кількість, адже цього завжди буде “багато”. Мільйон, мільярд, більйон, більярд. Хм. Неважливо. Неважливо як ти цю кількість назвеш — вона завжди буде однією й тією ж. Багато. Тут питання стоїть лиш у тому — коли стане достатньо? Тоді й закінчується багато. Але доки не достатньо то в нашу гру влізає “мало”. А мало це вже взагалі сором, та й кожен точно знає скільки це. Кажу наперед — нуль це не мало. Нічого не може стати чимось. Тому для мало повинно бути аби щось. Правильно кажу? Правильно. Особисто для мене багато це мільйон. Йой, з мільйоном я міг би зробити усе ба навіть більше. А мало для мене це три. Ну знаєш, коли один або два, то це аж ніяково. А три... Три! Цю цифру навіть бог любить! Тому... Не займеш мені три карбованці ненадовго? Обіцяю повернуть.”  

Навіть не знаю чого у мені зараз було більше. Розчарування чи злості. Розчарування через погано закінчений потенційно хороший монолог з цікавою думкою. Чи злості з тієї ж причини.  

Я суворо поглянув на йокая, який, дурно посміхаючись двома рядами гострих зубів, від незручності цієї ситуації, задком відходив від мене у сторону свого місця призначення, приговорюючи щось на кшталт “ну гаразд добре щасливо тобі бувай”. Лишень коли він, не змінюючи пози, увійшов до бібліотеки, я зміг зітхнути та заспокоїтись. Ніколи в житті не повірю, що він туди пішов задля першочергової мети бібліотек. Якщо так пригадати, то щось він говорив про свою коханку, що працює з книгами, яких він й на дух не виносить. А ще про дружину та сина.  

Трясця усім сподіванням. 

Так я й не пригадав звідки він мені знайомий. 

Можливо він знайомий усім. 

Підсумовуючи роботу за сьогодні, мені також вартувало б відвідати бібліотеку задля газетних вирізок та декількох енциклопедій. Ворога треба знати у лице, у моєму випадку це сніг. Якесь незрозуміле відчуття жамевю уперше в житті завітало до мене. Сніг сніжно-білий. Чому у настільки гарно продуманому злочині, апогей всього дійства нівечиться о банальну тавтологію? Аж некрасиво. Жителі будинку повідомили, що не бачили нікого та нічого чужого, ба більше, майже на кожному поверсі будинку постійно граються діти, навчені попереджувати батьків про когось стороннього. Навіщо їм подібна система охорони — залишається питанням, але з такою відповіддю сперечатись я не міг. Виходить, що група людей серед ночі навшпиньках потрапили на дах, розлили просто неймовірну кількість фарби, яку з собою й принесли невідомим чином, потім так само підтюпцем утекли, та навіть прийти й глядіти зранку на результат своєї роботи для них також не стало проблемою. Даремно я шукав однієї людини. 

Нісенітниця. 

Але щось мені підказує, що до цього будинку я ще повернусь. 

А тепер ходімо до бібліотеки, шукати що ж таке це й сніг.  

*** 

Ось ти знову в цій темній кімнаті з прозорою підлогою. Стоїш навпроти рядів дверей. Щоправда, тепер від них залишилось лише три ряди по сім дверей. Все ще усі зачинені. А ось під тобою, а саме поверхом нижче, стоїть той самий перший ряд дверей. Через своє відображення ти бачиш сім відчинених дверей, охоплених сяйвом, та дітей, що бігають туди-сюди, граються, сміються, та в цілому розважаються. Двері все ще не мають ніякого відображення та перша в ряду знову підсвічується легким сяйвом. Ти знаєш, що буде далі, але все одно підходиш та відчиняєш її.  

*** 

Початок Грудня місяця я зустрів у бібліотеці, штудіюючи газетні шпальти минулих років та опитуючи людей на вулицях. Біда за бідою, часописи майже не мали у собі нічого важливого, з людьми ще важче, адже до відсутності інформації додавались вигадки та байки. Тепер я знаю, що сніг — це наркотики, хімічна зброя, кристалізована вода, манна небесна, лупа, боже покарання, та те, на що людям просто плювати. Колективне плювання на це діло досягло такого масштабу, що навіть я довго сумнівався в прочитаному у енциклопедії. В газетах про це явище сказано надто мало, але точно були шпальти минулого року про аварії через сніг на дорозі. Сніг, виходить, ще й злісний правопорушник. Висновок: я так й не дізнався хоч як той сніг виглядає, а усі відповіді людей навіть не мають чогось спільного. Але я продовжу пошуки.  

Продовжу рівно після того, як розберусь з новим витвором мистецтва невідомих живописців, що полюбляють білу фарбу. Чесно, я не очікував на ще один акт вандалізму у такому жанрі. Все діло у будинку з тамтешніми жителями, але сталось як сталось. Цього разу попсували агітаційний плакат, тому діло перевели у стан серйозного. Морока та й годі. Від центру міста йти мені було недалеко та на місці прибуття мене уже очікували. Щось схоже на маленьку людину округлої форми. Одягнений у файний костюм та сірий плащ, на голові він мав британський форвард, але чомусь повернув його на бік, наче іноземний військовий берет. Дивна мода пішла, але мені подобається. Проте, сам я такого носити б не став. Чимось віддалено цей чолов’яга нагадував мені перського кота. 

“Вітаю-вітаю, пане. Як ся маєте? Дружина, діти? Знаю-знаю, важко нині, сам он як муха в окропі, так ось ще й ось це ось вилізло як, перепрошую за мою безтактність, чиряк на сраці. Ось. Так-так, ви по ділу, звичайно. Ось. Дивіться. Ну що це таке? Кляті вандали, нічого святого немає для них. Ось так ось ще й цілий партійний плакат! Ну де таке взагалі бачили то. Добре що тут мало людей проходить, а то як побачили б то такого кіпішу навели б, йоооой що було б. Ось. Бачте, свіженький був, новенький. Дощу не бачив, холодів не знав. Ось. Сам його недавно лаштував, а тут он воно як, доведеться наново те все переробляти, а це все гроші, час, розумієте...” 

Не до мене; я його перебив уперше. Не так мене цікавить його базіка, як сам плакат та як він влаштований. Рама оббита фанерою закріплена на двох металевих опорах на висоті трьох метрів над землею та десь близько шести метрів в ширину. На ній вручну малювали агітацію партії з двох сторін. Цікаво мені чи він сам дійшов до такої ідеї? 

“Ааа, ви помітили так? Звернули-звернули увагу, я ж бачу. Ось. Такого у нас ще ніколи не було! Кхм. Такого ще ніколи не було. Експериментальний зразок! Ось. Усе з дозволу звичайно ж. Але оскільки це експеримент, збудували ми його у відносно безлюдній частині міста. Ось. Й навіщо? Воно таке грандіозне лишень аби його бачили люди й милувались. Але це все, що мені дозволили кляті консервативні партійники.” 

Навіть так. Перський кіт трохи засумував та заспокоївся. Мені вже починало здаватись, що у нього немає спокійного стану. А двосторонній плакат й справді був цікавим винаходом. Щось мені лише підказує, що те він не сам вигадав. Обидві сторони замальовані білою фарбою, проте на цей раз пішло значно менше фарби. Звичайно ж ніякої пустої тари з-під фарби, ні поруч, ні в кущах, ні в чагарниках не опинилось. Залишились лише гарно виведені слова “Сніг вже майже тут” та “Подивись угору” з іншої сторони. Але це не все. Тут точно є ще щось, чого я ще не побачив. 

“Пане-пане, послухайте, дещо таки мені дуже цікаво і я впевнений ви маєте відповідь. Тілько розкажіть чесно, прошу. Що то таке той ваш сніг про який усі бубнять? Чого тільки про нього не патякали, аж страшно. Ось. Тому, милуйте, скажіть правду. Знаю-знаю, це секрет. Професійна таємниця. Але я нікому не скажу, чесне слово. Ось. Нумо тоді влаштуємо парі. Ось монетка. Я її підкину і як випаде лицьова сторона — то ви мені розповісте, а як зворотна то відчеплюсь.” 

Перський кіт достав зі свого рукава монету, яку я бачу уперше в житті. У нас тут точно таких монет не приймають. Хотілось би мені її розгледіти ближче, тому будемо імпровізувати. Я підійшов до круглого персида і вихопив монетку у нього з рук. 

“Раз ви запропонували гру, то дозвольте мені її розпочати.” 

Я став пообіч свого нового знайомого та підкинув монетку. Маленька доля азарту заграла у мені, ніяк не можу проігнорувати кинутий виклик. Але зловити монетки я не зміг. У один момент мені взагалі стало плювати на все, окрім нового відкриття. Піднявши голови аби прослідкувати за монеткою, я побачив те, за чим сюди й навідався. Й не будь я таким дурним та недовірливим, то вже давно б цього дізнався. Рівно над попсованим плакатом нового зразка виднілись дві величезні у висоту оглядові вежі, а саме їхні розширені верхні яруси. Одна білого кольору — друга ж чорного. Оглядові вежі, навколо яких будувалось усе це місто. Тим часом монета упала на землю прямісінько у бруднюще багно під нашими ногами. Невідоме мені лице похмуро дивилось на мене у відповідь з лицьової сторони монети. 

“Дивіться-дивіться. Ось. Я переміг. Тепер ваша частина умови.” 

Круглий коротань з лицем найперського з усіх перських котів нагнувся, аби дістати монету, обережно протягуючи руку з хустинкою.  

Сніг це вода у затверділій формі, що падає з неба; сухо промовив я до нього, розвернувшись напоготові йти-бігти кудись якомога далі та роздумувати над своїм відкриттям. Тут я закінчив. Лише мимоволі кинув погляд за спину подивитись на його реакцію. Перський кіт же просто застиг з роззявленим ротом як мамин холодець на морозі. Щось мені підказує, що даремно я так вчинив з ним. Хоча неважливо, що б я йому відповів та як би він мене зрозумів, ефект завжди залишався б однаковим. Цікаво лише — чи вдалось йому подолати це відчуття жамевю?  

Перепрошую, пане, а чи не доводилось вам бувати десь закордоном, можливо в Американі; запитав я з чистого інтересу, що аж ніяк не належали до моїх пошуків. 

“Ні, жодного разу, та й хто б мене випустив такого ось, ха-ха!” 

Нісенітниця. 

Вимірюючи кроками заболочену дорогу пустої частини міста, я зрозумів, то була не просто тавтологія, а два окремих послання. Одне для людей, друге для особливих людей. Виходить, мене чекатимуть нагорі білої оглядової вежі. Залишилось лише дізнатись коли. А це означає одне — на цьому повідомлення від вандала не закінчаться. 

*** 

Вже знайома темна кімната з дверима. Все той самий ти, що відображається у прозорій підлозі. Та лише два ряди дверей, що залишились. Нагорі цих рядів можна прогледіти ще одну, самісіньку поверх усіх інших. Всі вони зачинені. Але під тобою малюється зовсім інакша картина. Разом з дітьми, яких ти бачив минулого разу, тепер унизу поміж дверей вештаються ще й підлітки та молоді люди. Приємне тепле світло заливало простір між відкритих дверей, де діти та молоді люди разом ходили, грались та сміялись. Потроху народжувалась якась знайома тобі атмосфера, але ти поки що не можеш точно сказати, що саме вона тобі нагадує. Наступні двері перед тобою відчинились самі. 

*** 

Увесь наступний тиждень місто гомоніло про кінець світу у вигляді твердих водяних каменів з неба. Наступного разу слідкуватиму за тим кому й що говорю. Але немає нічого незвичного у людському перебільшенні усього, що вони самі не можуть цілком втелепати. Дякую хоч до газет це не дійшло. Але це лише до завтра. 

Час вирушати до нового місця вандалізму. У третє це мене вже не здивує, думав я, доки не почув адрес місця від інформаторів мера. Дитячий притулок у самісінькому центрі міста. Й цього разу, вибране вандалом місце було деяким чином зв’язане саме зі мною. Проте, це не більше ніж збіг, так-так. 

Все ніяк я не міг второпати, навіщо було псувати саме дитячий будинок? Ця структура святіша жодної церкви чи молитовника, не менш важлива від лікарень та пологових будинків та, для декого, навіть цінніша за рідній дім. Але усі питання відпали у момент коли я прийшов на місце. 

Важливо уточнити, що це не звичайний дитячий будинок, який ми звикли собі уявляти, зовсім ні. Одне розташування у центрі міста говорить за себе. Його утримує найвпливовіша сім’я у місті, виділивши цілий маєток у центрі міста під структуру, що доглядатиме за сиротами.  

Проте, не все так чарівно, як може видатись з першого погляду. Реальність полягає у тому, що таким чином, та сама впливова сім’я просто збулись пустого маєтку з заборгованостями та двох дітей у віці підлітків після розкриття секрету скандального перелюбу голови сім’ї. Тепер ця структура утримується органами місцевого самоврядування, себто колегіями, зацікавленими у правах дітей, та самими, уже дорослішими братом і сестрою, які керують виплатами та пожертвами від місцевих громад та й від своєї жалюгідно-статусної сімейки. Одним словом, двійко цих вигнанців зробили так, що у міста майже не стало проблем з сиротами внаслідок рекордного рівня всиновлення по усьому континенту. Я не брехатиму, якщо скажу, що це найчистіше та найсвятіше місце у цілому місті. 

Й так вийшло, що старша сестра, за сумісництвом, панянка, якій я ніяк не можу освідчитись, та її молодший брат, надзвичайно молода та енергійна людина, що повсюдно мене схвалює та підтримує. Я, своєю чергою, як контрактор, бувало рятував їх у віднайденні дітей-сиріт та інколи їхніх недолугих батьків, так й познайомились. Таким чином я частенько відвідую це місце та допомагаю чим можу у вільний час. Не стану описувати свого можливого кохання та його причини, адже ідеал на то він й ідеал, що його неможливо описати словами, тим більше об’єктивно. Та й кому б не сподобався ангел, що бездоганний у всьому? Певне мені просто пощастило зустріти її та отримати взаємності. Ангел. Саме так, Ангел. 

Ангел з білосніжно-білої фарби дивився на мене зо стіни дитячого будинку. Не брехатиму жодним словом як скажу, що ця картина схожа на витвір мистецтва. Ангел обережно виведений білою фарбою, десь менше, десь більше, створюючи наче природну тінь та виділяючи навіть найменші деталі. Та й як таке можна було зробити за одну ніч у абсолютній темряві? Схожим цей ангел був на того, що відвідував Марію при народженні Христа. Або ж як його малюють інші живописці. Й візитівка — підпис під ангелом, виведений не менш красивими літерами. “Різдвяний Сніг”.  

“Я навіть не знаю коли таке встигло трапитись, — уже всередині будівлі відповідала на мої запитання дівчина-Ангел, — та й прокинулись ми усі лишень від гомону під вікнами, де зібралось народу аби подивитись на новонароджену плітку міста. Чесно, я не бачу у цьому нічого поганого, тому упевнена, що той хто намалював це — мав свої причини на те, та й зовсім не винуватий! Та й бачиш, дітям те подобається, а значить я також не проти.” 

Справжнісінький Ангел. 

А діти й справді раділи. Скоро сніг, скоро Різдво; лунало відсіль. Певне вони й самі не розуміють половини слів, але за цим весело споглядати. Й годі, що ті діти насправді можуть знати? 

“А ми знаємо, сніг це такі білі вівсяні пластівці, що кожного року коли холодно падають з неба довго-довго кружляючи. І потім від них на землі робиться така велика красива біла ковдра, з якої можна зробити все що завгодно! Ми знаємо і дуже чекаємо, тому що нам старший братик так розказував і обіцяв!”  

Старший братик, так? Ось цей худорлявий хлопчина з блідим лицем та низького зросту? У якийсь момент може здатись, що це лялька розмовляє та бавиться з дітьми, але його артистичні рухи та жестикуляції перетворюють його на живу людину у всіх значеннях. Його білесенька кофтина на блискавці, з надміру довгими рукавами тільки додає життя у його жестикуляції, певне залишилась йому від старшої сестри. Усе це в парі з відносно довгим волоссям кольору воронячого крила, чорними широкими спортивними штанями та двома родимими цятками під обома очима створювали йому образ П’єро старого ґатунку, ще веселого та активного.  

Старша сестра їх усіх вчить наукам, манерам, поведінці та етикету. Усього, що вона сама запам’ятала доки жила у палаці своєї, скажімо так — сім’ї. Старший братик же вчить їх соціалізації, справедливості, фізичним вправам та бешкетництву. Усе, чому зміг навчитись сам. Саме тому, дітей звідси всиновлюють часто, адже їм потім надзвичайно легко адаптуватись до нового життя завдяки набутим знанням та досвіду. Єдине чого я не знаю, це хто їх учив читати думки? 

“Ну що ти таке говориш, — звернувся до мене П’єро, розмахуючи у жестикуляції своїми надміру довгими рукавами, — насправді, нам самим є багато чому повчитись у дітей. У першу чергу це їхньому легкому світосприйняттю, а ще, як мінімум, не бубніти під носа свої ж думки, хе-хе.” 

У такі моменти я повністю забуваю справжні цілі свого візиту та гублюсь у неймовірно теплій атмосфері, що пронизує до самих глибин відсутності душі. Навіть попри роботу потрібно частіше їх навідувати. Попри роботу. Робота нашого вандала на цей раз категорично сильно відрізняється. До цього були лише розмазані літери у словах, нині ж повноцінний малюнок. Я зовсім спантеличений, невже це дії не однієї й тієї ж людини? Але тепер у посланні з’явилась ще й дата. Зі мною точно граються, а я все ще не можу зрозуміти чи мені це подобається. Залишилось лише дізнатись годину. Проте я не проти хоч цілий день прочекати, аби лише дізнатись правду. Різдво пишеш... 

Різдво. Це провал. Абсолютно категоричний та катастрофічний провал. Тепер гарантовано стовідсотковий провал. У якийсь момент я хотів запросити Ангела провести час разом на Різдво, але мені ніяк не вистачало на це духу. Не міг я перебороти себе, просто не виходили слова, хоча я уже давно не у віці закоханого хлопчиська, аби ось так пасувати перед можливістю. Проте тепер, моє побачення на Різдво зайняте гіпотетичним вандалом, або ж моєю надмірною фантазією. Пробач, Ангеле мій, але я щось придумаю... пізніше.  

Обіцяю. 

*** 

На цей раз перед тобою залишився лише один ряд зачинених дверей. Під собою ти бачиш відображення у скляній підлозі та людей унизу, багато людей унизу, що ходять уже поміж трьох рядів відчинених дверей. Тепер до дітей та молодих людей там приєднались цілком дорослі люди, старшого та не дуже, віку. Усі вони гармонійно, як струмки води, перепливали з одного місця в інше, паралельно посміхаючись та вітаючи одне одного. Можливо й ти скоро до них приєднаєшся? 

*** 

Увесь наступний тиждень я витратив на відчайдушні намагання хоч вийти на слід нашого вандала, але безрезультатно. Лише нестримна тривога відносно снігу, наче сірий шум по радіо, заповнила місто. Але усі ці чутки були застарілими, те що я уже чув, те що вже було. Й лише одна свіжа думка полонила мій розум. Сніг падає лише після заходу сонця. Я ніяк не міг цього перевірити, окрім як переконатись самому. У мене ще є час. 

*** 

Усі чотири ряди дверей спустились униз. До людей під тобою доєднались ще старенькі люди, що поважно слідували за дітьми, молоддю та дорослими. Залишилась лише одна. Остання. 

*** 

Вважаю за потрібне додатково уточнити про місце теоретичної зустрічі з не менш теоретичним злочинцем, що накрив усе місто туманом жамевю та аурою тривожної цікавості. Дві велетенські оглядові вежі посеред усього міста. Чорного та білого кольорів. Під ними центральна площа міста Тигрів. Мій шлях лежить саме до білої, якщо я правильно розшифрував можливе послання. На то я й найменував цю зустріч теоретичною, адже й сам досі не певен у доцільній відповідності своєї дедукції. Усі ці тривожні та не дуже думки займають моєї голови доки я довго-довго підіймаюсь у ліфті на самісінький вершечок оглядової білої вежі. Там мене очікує престижний ресторан, з панорамними вікнами, що виходять на усе місто у всі сторони. Найцікавіше полягає у тому, що сусідня оглядова вежа ніяк не відрізняється від своєї сестри, той же ліфт, ресторан, вікна та вид з них. Уже десятки років два власники, що отримали ці вежі у спадок, ніяк не можуть дійти до можливої згоди між собою. Ось так і керує кожен своєю вежею, аж доки хтось не збанкрутує. Але людям на такі чвари чхати, тому обидва ресторани отримують приблизно однакові долі прибутку. Єдине що їх об’єднувало — це закритий скляний міст, що з’єднував собою оглядові приміщення двох веж.  

Нісенітниця. 

Усі ці несуттєві факти проганяли сум подалі від моєї тривалої подорожі наверх у маленькій коробочці на самоті та відвертали увагу від основних думок. Я програв. Здаюсь. Не зміг. Чесно, я до останнього тягнув та взагалі не планував слідувати можливим підказкам нашого вандала, а тому старався знайти його самотужки. Проте ніякого результату це не дало. Свідки на місцях не мали й крихти важливої інформації, мої власні джерела також пожимали плечима, а слід по фарбі обірвався. Здавалось би, не може такого бути, аби безслідно зникла величезна кількість білої фарби? Ніхто не подавав заяв у поліцію про підозрілих людей чи зниклу фарбу. Місцевий склад матеріалів показав, що у них усе в порядку, а постачання від виробника у місто підпорядковуються меру, який сам мене й винайняв для цієї роботи. Виходить фарба приїхала у Тигрів нелегально і це вже не моя прерогатива, але я навіть віднайшов людину, що відважує товарні вантажівки й він повідомив, що ніхто і ніяк не порушував встановленої норми останній рік як мінімум. Навіть залишені послання не ведуть нікуди більше. Мені не залишилось нічого окрім як прийняти поразки та з‘явитись самому перед цим генієм.  

Виставлений час зустрічі добряче зіграв йому на руку. Біжучи на перегони з дзиґарем я точно не міг впоратись з таким завданням... Ті-дінь. Я прибув нагору. Попри всю безбарвність зали тут й справді красиво. Звісно ж мене тут не було ні разу, хоч я й усе життя прожив у Тигрові, адже це не більше ніж пастка для туристів. А ще тут надто все дорого, точно не для незвичайного контрактора. 

Я сів за столик біля вікна, прямо напроти ліфтів. Таким чином, очима не пропущу нікого. Залишилось лише дочекатись сутінок. А людей тут й справді небагато. Я б сказав 'взагалі немає'. На відміну від центральної площі міста прямо під вежею. Люди потроху там збирались біля влаштованих стендів з теплими напоями, сувенірами та розвагами. Потроху темніло, але тепле освітлення площі доносилось аж до мене нагорі. Атмосферно. Але не для мене. 

Уже зовсім потемніло. У ресторані по колу з`являлось світло під почергове відлуння прожекторного звуку вмикання гігантської лампи. Як тільки останній фрагмент освітлення залу розпочав свою роботу, зі сторони ліфтів почулось уже знайоме 'Ті-дінь'. Під промінь світла вийшла знайома мені фігура. Оце так збіг. Не очікував тут побачити П’єро.  

Певне не один я все-таки зміг побачити зміст у тих посланнях. У двох буде цікавіше протистояти тому загадковому вандалу.  

Або ж так я хотів думати.  

“О, ви єдиний хто прийшов? — нітрохи не здивовано запитав П’єро схиливши голову набік. — Певне, так буде навіть краще. Ходім-ходім, хутчіш."  

Він підманив мене рукою, повністю схованою у довгому рукаві, показуючи у сторону входу до скляного моста між вежами. Кинувши останній погляд на площу під нами, де свято лише набирало обертів, я пішов вслід за П'єро. 

Ми увійшли до скляного мосту. Мої враження глушились цікавістю, але навіть так я був в захваті. Чудо інженерної думки та геній архітектури, лише провідним інженерам відомий секрет мосту та веж. Цей міст нагадував коридор в одну сторону, але замість стін лише відкрите небо, горизонт, та маленьке місто десь внизу. Звідси площу й людей на ній було навіть легше розгледіти. Освітлення йшло від підлоги вздовж всього коридору, де по центру простелена безбарвна доріжка, якою ми крокуємо. Лише ми удвох.  

“Я знаю у вас багато запитань, але все по черзі. При усьому моєму бажанні розповісти усе й одразу, ви просто не зрозумієте сотні голосів. Та і я так не вмію! З чого ж то почати? А, певне з самого початку! Ви напевне уже змогли розгадати те, що уся та фарба була краденою-перекраденою декілька раз. Спочатку декілька робочих вирішили списати з партійного складу трохи дефіцитного та дорогого матеріалу для своїх потреб. Принесли у свій будинок, та дали на лапу знайомим аби мовчали. Ховали те все на даху, звідти й збували усім підпільним покупцям та навіть вивозили за кордон. Про це дізнався мер, але все що він зробив — це поставив на трафік увесь їхній оборот та закрив очі. Партійне майно зникає, не його ж. Ось так і весь будинок під’єднався у підпільну працю збуту краденого. І в один момент, мені знагодилось трохи фарби, аби дещо завершити, по місті її ніде не знайдеш, лише у цих пройдисвітів, тому було вирішено трохи задати їм уроку. Я, з найспритнішими дітьми з притулку, пробрались повз їхню охорону(таких самих дітей, а з дітьми знайде спільну мову лише інша дитина), тому нас ніхто не бачив і не чув й виконали спільно справжній витвір мистецтва!" 

Виходить мер мене замовив, аби я лише безшумно закрив усе це діло та привів для нього на килим винуватця... 

О клятий Тигрове. Кінець усім сподіванням. 

Добре, тут усе зрозуміло, а як щодо... 

 “Я як щодо того кругленького пана схожого на Перського кота? Він допомагав їм збувати ту фарбу за кордон, але як тільки дізнався звідки вона береться, то одразу відступив. Але й він не без гріха. Украв, виходить, цікавинку з-за океану та виставив за свій винахід! Ще й навіть говорить, що ні разу там не був, але гроші звідти при собі тримає. На вдачу. Тому, йому також перепало. Хоча ж ви, бідолаху, налякали ще сильніше ніж я. За це вам вдячний.” 

Немає за що. 

Він йшов попереду, буквально маршуючи, далеко викидаючи ноги перед себе та спиною до мене, розповідаючи усе це під надмірну жестикуляцію. Довгі рукави літали туди-сюди, збиваючи повітря та утворюючи щось схоже на звуковий супровід його розповіді. Інколи він повертався лицем до мене, продовжуючи маршувати, тільки уже спиною уперед. Усе це було схоже на якусь театральну виставу. 

“А все це лише тому, що мені не вистачило матеріалів домалювати ту саму фреску на стіні нашого будинку” 

Ну ось тут навіть я сам уже міг здогадатись. 

“Ви ж не думали, що це було намальовано за одну ніч? Я ретельно приховував робочий процес від сестри. Це був такий собі сюрприз. Здається їй сподобалось.” 

Ангел просто не може вимовити чогось негативного своїми вустами. 

“А далі у мене просто закінчилась крадена-перекрадена фарба, тому я й залишив вам усім таке послання чуткою.” 

Нісенітниця. 

Закінчивши свою останню репліку він зупинився та розвернувся до мене, заплющивши очі та посміхаючись, нахилив голову убік.  

 “Але це все дурня. Нісенітниця. Як ви любите говорити, — сказав він, примружуючись у посмішці та тримаючи руки за спиною, — Чи зрозуміли ви справжній посил, що стояв за усіма моїми посланнями? Чи змогли відкинути буденність? Чи зуміли позбутись жамевю, що вас переслідувало?” 

У мене не було відповіді, я просто мовчки очікував його наступного кроку. Нагадую, я програв увесь бій, навіть не дочекавшись самого бою. 

“Це досить сумно, але оскільки ви тут одні й де-факто можете називатись переможцем — я продовжу свою розповідь.” 

Він знову розвернувся уперед, та помарширував розмахуючи руками далі. Їй-богу, цей міст здається незкінченним. 

“Все тому, що люди перестали вбачати у житті барви. Усю магію, дива, чудеса. Навіть уся та фарба, що я використовував, була різних кольорів, але цього, на жаль ніхто не бачив. Для них це все стало буденністю, перетворилось у звичайне життя та загальний стандарт. Навіть зараз, усі люди знаходяться там внизу, лише з однієї причини — цікавість. Так, можна сказати я їх усіх тут зібрав. Не лише ви любите розгадувати таємниці, проте, здається, лише ви вмієте це робити, — він повернувся до мене, — Або ж і ні.”  

Убивство було здійснене за допомогою слів. 

“А тепер я змушу їх усіх знову побачити чудеса.”  

Це звучало максимально погрозливо. Маю надію, що мене не зарахують до співучасників теракту. Що ж, певне його потрібно зупинити.  

П’єро клацнув пальцями десь усередині своїх довгих рукавів коли я уже збирався скочити на нього. 

Але нічого не трапилось. П’єро лише стояв та посміхався з високо піднятою головою. 

Тим часом за склом на вулиці почались з’являтись маленькі білосніжні цяточки, що неквапливо опускались донизу. Це... Сніг. Лише через декілька секунд до мене прийшла реалізація комедійності усієї ситуації. Це вже був не простий програш, а тотальний розгром. Я стримував сміх як тільки міг. 

“Вітаю, ви знову дитина. Але заспокійтесь, таких як ви, нині буквально усе місто, стоять у ступорі, лишень у цей момент розуміючи причину свого колективного жамевю. Якби не мої дурні послання, ніхто й далі з року в рік так і не звертав би уваги на таке, до банального просте чудо, як сніг. Його продовжували б бачити лише діти, у нього вірили б лише діти, усе святе залишалось б лише у дітях. Можливо, люди навіть знову побачать кольори.” 

Десь там унизу зараз діти руками ловлять сніг, бігають та радіють такому, здавалось би, звичному явищу. Дорослі ж, через якийсь час усвідомлення інформації, також долучаються до дітей та посміхаються першому снігу у році разом. Я такого ще ніколи не бачив. Невже це і є справжнє свято?  

“Так, саме так. А тепер ваш подарунок за, можна так сказати, одноосібну перемогу. Мене уже чекають. Скоро зустрінемось.” 

П’єро зник за дверима, що ведуть до другої вежі. Я на секунду озирнувся назад. На око здавалось, що цей міст зовсім швидко можна пройти, але по відчуттях, я пройшов цілий марафон, розміром з повернення на десяток років назад.  

Як тільки я увійшов до цієї зали, усе навколо набуло кольорів, яких я давно вже не бачив. Світ знову віддавав теплом, а я старався вловити кожну мить. Але справжній подарунок, у вигляді Ангела, сиділа у дальній частині залу, за столиком для двох й підзивала мене рукою. 

У залі тихо грала давно нечута мною класична музика, а за вікном падав Різдвяний сніг.