Слідами

Густе лапаття падало за вікном, смуток заполоняв серце, цілком і окремо — кожен його шлуночок, кожну вену і жилку. Все всередині порожніє, а час навкруги завмирає в повільному танці промінчиків світла з сусідніх вікон у чужих будинках.

Сліди на білому снігу біля порогу. Темний вечір застилає покривалом всю округу і навіть більше, так само, як робить це снігопад.

Тихі кроки відбиваються відлунням від стін, по яких блукають язички вогню, граючи лукавими тінями. Кінець коридору все ближче з кожним кроком. Постать опускає ручку дерев'яних дверей і вони зі скрипом відчиняються, а зору постає напівпорожня кімната, в якій меблі вкриті посірівшими з часом простирадлами.

— Це місце? — питає самотній силует, як раптом нізвідки з'являється ще один, явно киває головою, відповідаючи на запитання. По приміщенню десь там блукає вітер, свище з кожного проєму і отвору у стінах, вікні чи підлозі.

Одна з гостей різким рухом зриває простирадло, яке тільки що лежало на дивані, окидує його поглядом, над чимось задумується. Безспокійний вогник всередині лампи освітлює біляве лице та попелясте волосся, зачесане в довгу косу, в той час, як тіло дівчини покриває довгий шкіряний плащ з капішоном, вона протягує руку зі свічкою ближче, дивиться на м'яку частину, намагається віднайти щось, що може бути пов'язане з загадковим злочином, через який духи вже тривалий час не дають їй спокійно спати вночі.

Безліч осіб постраждало від цього злочинця кажуть, ніби це дорослий чоловік в чорному одязі. Він вмішується в долі смертних, тим, що краде спогади у людей про їх близьких, які живуть у світі мертвих.

Юна відьма щось шепоче над невеликим язичком полум'я і воно здіймається, шалено танцюючи, вогонь змінив свій колір на яскраво-зелений, який однозначно не є характерним для вогню. Постать оглядає кімнату, але не бачить нічого нового, в той час, як висота вогнику стає звичайною, точно так само як і колір перетворюється на жовто-помаранчевий.

Дівчина іде далі, спускається до долу, та стає на коліна, її увагу привернула досі, після стількох років, вбрана в іграшки та гірлянди, штучна сосна. В голові одразу спливають спогади-образи, про те, як разом зі своєю сім'єю чаклунка збирала різдвяну ялинку, а після того, як вимикалось світло, сотні маленьких ліхтариків відкидали промінчики різнобарвного світла, що дбайливо вкривало стіни кімнати м'якою ковдрою.

— Щоб знайти злочинця... — зненацька, розбиваючи на дрібні шматочки панувавшу тут тишу, починає відьма — потрібно думати, як злочинець — обережно проводить однією рукою під штучним деревом, намагаючись щось нею «відчути» і справді вловлює легкі сліди, маленькі, вони крадькома, тоненькою стежинкою ведуть кудись у куток і дівчина іде вздовж, озираючись, аби не упустити знову щось важливе.

Здавалося, саме це місце має бути розгадкою таємниці. До того, якась невідома тяга, ніби неоглядна сила тягнула її сюди, але зараз, в душі порожньо, немов відьма стикнулась із невидимою стіною, яку ніяк не подолати.

Стільки часу, стільки різних етапів життя вона пройшла до цього моменту, аби нарешті потрапити в цей будинок, який роками порожнів, очікуючи свого детектива, але до цього моменту ніхто так і не зміг нічого зробити – люди не відчувають магічних послідів, а у відьом і мольфарів, зовсім рідко коли є на таке час, тому справа лишалась недоторканою стільки років, в той момент, як душі предків, що поміщали свій послід у вигляді тліючих спогадів поверх людських подарунків, потихеньку згасали, без уваги нащадків, саме через це, неприкаянні примари вривались в будинок відьми, вимагаючи дій, хоча вона не мала зовсім ніякої справи до того, що відбулося тоді і відбувається зараз.

Блондинка підіймає килим, заглядаючи під нього, важко зітхає, здавалось би видихнувши цілу тонну пилу з легень, що скопився тут.

Знову магічний слід. Постать крокує далі, туди, звідки відчувається найбільша енергетика і стає посеред кімнати, в руках вона тримає ліхтар, всередині якого сяє яскравим полум’ям свічка, змушуючи предмети відкидати густу, блукаючу тінь. Приміщення в половину менше за попереднє, на відміну від початкового простору тут – нічого не накривали простирадлами, невеликий, дерев’яний робочий столик, на якому порожньо, по іншу сторону від нього стоїть невеличке, односпальне ліжко, ще колись застелене так, що ковдра біля подушки злегка загорнута. На стелі маленька, непомітна люстра, а під ногами звичайнісінький паркет.

Дівчина починає читати закляття, проводить рукою над полум’ям і воно спалахує, цього разу насиченими синіми барвами, слова вимовляє не поспішаючи, голос її лунає рівно хоча іноді спадає, а потім різко голоснішає, здіймається вітер, невдовзі юна чаклунка відчуває близько десятка поглядів, десь по куткам кімнати, примари спостерігають… Але картина навколо змінюється, знову починає сяяти світло, загораються світильники, ялинка, що стоїть посеред сусідньої кімнати, зникає пил і простирадла, чути дитячий сміх, під різдвяним деревом лежать різноманітні подарунки. За вікном завиває вітер. Все це виглядає юній відьмі таким знайомим, вона обережно ступає до головної зали, де і відбудеться злочин, дивиться на дії власників будинку. Батько сімейства мило вітає рукою гостей, що ідуть на на дворі, скрізь віконну шибку, в той час, як мама біжить до вхідних дверей, аби відкрити їх, маленька дівчинка шаленіє по кімнаті, стрибає і сміється. Юна особа спостерігає за всім так, ніби те, що відбувається – фільм. Щось важко тягне на серці, чаклунка прижмурює очі та відчуває, як у неї запирає дух, відьма ніби забуває, як дихати. На її плече лягає рука, але дівчина не здригається, не лякається і навіть не дивується, вона нарешті може зробити видих та подивитись на все, що навколо, відпустивши свої тяготи.

Важкі повіки підіймаються і блондинка прослизає поглядом по кімнаті, гості і господарі вже зайняли місця поблизу столу.

Нічого не передбачає лиха, в тім, для людей його ніби і немає, глядачка ступає до кімнати і бачить, як високий, чорний силует, схожий на чоловіка, змітає рукою з подарунків пил спогадів кудись собі у мішечок, стає рівно, обережно оглядаючись навколо, кладе руку на виступ свого берету та хитро посміхається, ніби дивлячись прямо в очі відьмі, своїми, хитрими, жовтими на радужці та зі злегка витягнутим, схожими на звірині зіницями – зникає.

Намагатись наздогнати відлуння минулого – гибле діло, тому гостя не робить і кроку, все згасає, навколо знову меблі виглядають так як і у момент, коли вони зайшли сюди, вона та її фантомна помічниця.

– Нарешті ми побачили його – шепоче напівпрозора особа з темним волоссям, опустивши голову, а згодом продовжує – але де нам шукати його зараз? Коли стільки зим минуло?

– Потрібні ще зачіпки – біловолоса прикладає руку до обличчя, імітуючи жест задуманості, лише після цього знову робить припущення – можливо, у нього є якісь вподобання до спогадів? З сильним емоційним послідом? Ці слова змушують її співрозмовницю також поглинутись думками. В кімнаті з хвилину висить могильна тиша, чути лише як десь по кімнатам поскрипує старий лінолеум, трухлявіючий від плину часу.

– А що якщо знайти когось живого? – раптово каже примара – того, хто постраждав від викрадення?

– І ти маєш когось конкретного на увазі? – переводить погляд блакитних очей, що загадково сяяли у світлі ліхтаря.

– Так, є одна особа, яка змогла дожити до цього часу і залишитись молодою, можливо, вона також… – дивиться на співрозмовницю у відповідь, знаючи, що та розуміє, про що іде мова.

– Тоді нам варто відправитись негайно – відьма підіймає зі стола за металеву ручку свічку та іде геть, знову по моторошному коридору, минаючи лукаві портрети на стінах особняку, які заглядають в самісіньку душу, намагаючись простягнути в неї свої кістляві руки.

Лише на вулиці, вдихнувши на всі легені холодне, як джерельна вода повітря, освіжаюче кожну клітинку стомленого тіла, блондинка відчула, що жар її серця, нарешті потихеньку стих, перестаючи вимучувати свідомість. Дівчина пробиралась додому крізь густу ніч, сніг кружляв, м’яко приземляючись на землю, в купку таких же сніжинок. З губ вилітав сірий клубок насиченого пару. Двері дому. Біловолоса обережно відкрила їх ключем, та зайшовши всередину, замкнула, а після цього відкинула його кудись на поличку в коридорі.

Ноги самі понесли відьму у кімнату та вона без сил «впала» на ліжко, одразу засинаючи. Зв’язок з минулим витягував дуже багато сил, тому сон прийшов майже одразу, приймаючи молоду особу в свої обійми, рівно до тих пір, поки знову не настане ранок, а сонце не розбудить золотистим промінням.

Дуже хотілося ще поніжитися в м’якій постелі, але потрібно було підійматись і йти, шукати злочинця далі, йти прямо по його сліду, щоб нарешті наздогнати, а не лише дивитись вічно у спину.

Юна чаклунка підіймається, підходить до дзеркала і дивлячись на своє відображення в сонячному світлі, промовляє:

– Мене звуть Веллай і я відьма, яка розслідує діло, в якому ти – жертва – дівчина важко зітхає, дивиться собі ж у вічі – що за маячня? Вона виставить мене за двері одразу ж, обізве божевільною – у відображенні видно кімнату, стіни якої пофарбовані в пастельно-рожеві тона з виведеними ледве помітними візерунками, звичайнісіньке невеличке ліжко на металевих, але надміцних ніжках і поруч дерев’яний, пролакований стіл.

Попелястоволоса рідко коли розмовляла з людьми, її стиль життя дозволяв уникати смертних, що безумовно подобалось молодиці, але жити так вічно не можна було, особливо зараз, коли вона у тупику, а за спиною безліч примар, вимагаючих допомоги.

Зібравши всі свої зусилля моральні і фізичні у кулак, Велл пішла на вихід навіть не снідаючи.

Її знайома, провідниця – фантом, знала дорогу, тому на карті вказала місце. Проживала «жертва» не так вже і далеко, тому подорож була короткою, в той район запросто можна потрапити пішки. Сніг тріщав під ногами, навколо галасували люди, діти сміялись, дорослі ходили поруч, займались своїми справами, хтось стояв з чашкою гарячої кави, а комусь більше до вподоби стаканчик зігріваючого глінтвейну.

Всі вітрини сяяли, всюду, де тільки можна було – висіли святкові ліхтарики, прикрашаючи лавки і магазини, входи супермаркетів.

Крок за кроком біловолоса відчувала, як наближається до дому в якому панує незвичайна енергетика, ніби… Рідна по відчуттям.

Впевненість у собі випаровується від того, що доведеться спілкуватись з людиною, але Веллай не має іншого вибору і навіть не встигнувши торкнутись дверей, дівчина розуміє, що вони відчиняються, ніби та, хто знаходиться за ними знає, хто прийшов і чого хоче, за декілька секунд в голові юної особи лунає безліч думок про те, що треба було бути обережнішою, що раптом, ця людина справді їй ворог, але власниця будинку, переступаючи поріг, різко зупиняється, ніби боїться зіштовхнутись з неочікуваною гостею, вони витримують тривалу тишу і дивляться одна на одну, після чого власниця квартири простягає руку і допомагає Велл стати більш стійко.

– Ем…. Привіт – починає відьма, але її раптово перебивають.

– Я знаю хто ти і чому прийшла… І готова тобі все прояснити – за ту ж руку затягує гостю до дому, закриваючи двері, ніби «рятує» від якоїсь погоні, саме так це виглядало в голові у самої Веллай, вона мовчить очікуючи пояснень – я краще тобі все покажу, продовжує дівчина і всі свічки в кімнаті запалюються блакитним кольором і вони поринаються в минуле, як це було в будівлі, де чаклунка разом зі своєю провідницею уловила слід крадія.

Посеред кімнати горить вогниками ялинка, самотня дівчинка стоїть біля неї в очікуванні подарунку. Вона сідає на диванчик, до неї підходить доросла жінка та сідає поруч. На фоні, позаду них, видно знайому статуру – злодій, за яким біловолоса вже так давно полює. Але тут, погляд чоловіка сумний і розчарований, сірі очі опущені до долу в відчаї, що важко не помітити.

– Він дуже хотів зробити мене щасливою… Тому і крав всі ці емоції… Але радості мені це не приносило… Я намагалась пояснити… Але він не слухав… – продовжує нова знайома, трохи заминається, зітхає кудись у бік.

Все навколо знову змінюється, але вже видно, як злочинець пробирається до дівчини в кімнату через відчинене вікно, окидує приміщення лукавим, вже очевидно шаленим поглядом.

– Я знову тут, донечко – У Веллай постає шок. Чаклунка стоїть мовчки, спостерігає так, ніби замерзла, перетворившись в шматок криги, тримає повіки відкритими, не моргаючи, картина продовжується, жовтоокий ступає на паркет, який жалібно скрипить під чужою вагою, але нічого навколо чоловіка не рухається. Здається, це схоже на хованки, в яких не варто програвати. Видіння різко переривається, а нова знайома юної відьми непритомніє, а потім, на щастя, м’яко падає на ліжко. Блондинка потихеньку бере себе в руки, вона відчуває, що юначка просто перевтомилась і через втрату сил її свідомість «відключилась», як роблять це девайси, при перевантаженні, вимикаються від перегріву.

Правду було віднайдено. Але діло ще не завершено. Відьма пройшлась по кімнаті в спробах заспокоїтись, в той час, як посеред паперів з заклинаннями та різноманітних книг, увагу привертав один, явно виділений, ніби в мультфільмах – все, що знаходиться на задньому плані – намальоване більш-менш однотонно, в той час, як річ, з якою герой неодмінно провзаємодіє на наступному кадрі – стилістично інакша.

Піддавшись волі випадку, Велл бере папірчик, зігнутий учетверо і читає те, що там написано, хоча чудово розуміє, що чіпати чуже – не можна.

«Привіт, доцю, я дуже скучив за тобою. Не повіриш, я вже викрав стільки приємних спогадів… Але зізнаюсь, вчинив помилку, я спробував їх. Вони як еліксир… Приємний і необхідний! Не хвилюйся, я прийду до тебе на Різдво, обов’язково чекай мене, Роза!»

Гнів підбирається десь по горлу, збираючись у тугий комок, який заважає дихати, він перемішується з болем і страхом. Здається, все потихеньку стає на свої місця. В кутку, під стіною лежить фіолетовий альбом з фотографіями, чаклунка кладе записку на місце і бере його до рук, обережно розгортаючи. Кожне фото вкладене на своє місце в хронологічному порядку, спочатку дитинство, потім підлітковий вік. Блондинка помічає, що приблизно саме в одинадцятирічному віці нова знайома і втратила батька, який став духом, що намагався принести їй радість всіма своїми силами, поки не дійшов до того, що почав красти її у інших, а якщо взяти до уваги ще й лист, який він лишив дівчині, то чолов’яга спробував на смак чарівний пил, що зв’язував душі спочивших і потребуючих їх смертних, через що він вкрай і збожеволів, але Велл чудово розуміла, що чоловіка можна вилікувати за відповідних умов, хоча самотужки вона з цим не впорається.

Альбом зі спогадами відправляється на місце, гостя займає стільчик поблизу ліжка, бере до одну з книг, в яких зібрані магічні закляття і обережно, по сторінці читає, сподіваючись, що чекати доведеться не довго і Роза скоро прокинеться.

Нова знайома мала цікаву зовнішність, її шоколадне волосся збиралось у кінський хвіст, очі були насиченого карого відтінку, настільки темного, що райдужка кольором ідентична до зіниць, вони майже зливались між собою. Звичайна одежа, джинси та червоне худі.

– Різдво вже завтра – проговорила попелястоволоса кудись собі під ніс, навіть не помічаючи, наскільки швидко плинув час, за вікном вже темніло, а ось завтра зранку всі діти помчать до ялинки, відкривати подарунки. Часу обмаль. Господарка будинку не відкривала очей і не рухалась, мирно спала, але потихеньку час підповзав до півночі, потрібно діяти.

Юна відьма дістає з своєї невеличкої сумочки, що знаходиться на поясі і ховається за густим плащем, купку сушеної трави і сірники звідти ж, підпалює, здіймається невеличкий клубочок диму, а разом з ним і різкий, неприємний запах скошеної трави. Молода особа підносить пучок до обличчя Рози, від чого та жмуриться і майже одразу починає кашляти.

– Нічого незвичного, сушений звіробій – Веллай одразу ж все пояснює, про альбом, про записку, робить своє припущення щодо того, що примара батька співрозмовниці просто сходить з розуму і продовжує:

– Але його ще можна врятувати – від цих слів брюнетка завмирає, на її обличчі спочатку вимальовується шок, який лише згодом проявляється відкритою радістю.

– Ти серйозно? Але… Як? – запитує дівчина і дивиться своїми бездонними, чорними очима.

– Потрібно лише, щоб ти сама лишила йому спогад – гостя бачить, як нова знайома підіймає брови і злегка насуплюється, але поспішає її завірити – це можливо, тобі потрібно ненадовго стати духом і втілити всі свої спогади в якийсь предмет, а далі ми зможемо повернути розсуд твоєму батькові, та май на увазі, що все потрібно робити швидко, інакше ми ризикуємо втратити вас обох.

Їй не потрібен був навіть час на роздуми, чаклунка одразу погодилась, затверджуючи згоду різким і впевненим кивком головою.

– Тоді розпочнемо. Мені потрібна поміч духа, поки я читатиму заговір, він витягне тебе з тіла і тоді почнеться інший етап, на те, щоб перетворити спогади в пил.

– Тоді… Нехай цим предметом буде його лист – кароока підіймається і підходить до стола, де бере до рук згорток, який протягує гості, а та в свою чергу кладе його поруч, прямо біля себе.

– Софіє, допоможи нам, я знаю, що ти тут – і справді, десь зі стіни, ніби втрачаючи невидимість з кожним кроком, плавними рухами до них підходить примара з чорнявим волоссям, заплетеним по обидва боки в косички з зеленими очами, одежа духа – біла сукня, з вигляду точно нова.

– Я все чула – одразу каже фантом, тримаючи руки за спиною, обводить ногою коло на підлозі, вона сором’язлива, тому намагається не дивитись новим людям у вічі, Веллай киває. Час спливає і всі присутні це розуміють, починається нелегкий етап з витягуванням душі. Вогні на свічках запалюються чорним, але від них на диво, все-одно іде світло, відьма читає закляття, а примара дістає душу власниці будинку, тримаючи її під руки і лише згодом, нарешті, перед чаклункою стоїть два фантома, Софія відходить убік, Роза бере до рук згорток і концентруючись, збирає всі спогади до купи, про першу поїздку на велосипеді, про гру в сніжки разом з татом, про святкування останнього Різдва, все найприємніше і найтепліше, далі — дівчина робить подих на клаптик паперу і під діями чарів, цей подих, що виглядає ніби хмарка пару у зимовий день, одразу перетворюється на пилок, що вбирається запискою. Ледве встигли.

В двері чути стукіт. На дворі стоїть густа ніч, гуде сильна заметіль, ніби намагається вирвати всі віконні рами. Роза без проблем повертається у своє тіло, та іде до дверей, в той час, як Веллай, накрившись своїм плащем, читає коротке закляття та стає невидимою, займає місце у кутку, а Софія просто проходить крізь стіну, кудись на вулицю. Очікування завжди тягнеться неймовірно довго, вони всі сподіваються, що це не помилка і прийшов саме їх крадій і ніхто інакший.

Власниця будинку відчиняє двері і на порозі справді стоїть її батько, в руках він тримає чорні троянди, посипані золотистим пилом спогадів, завернуті в прозору обгортку, на якій красується бантик з рожевої стрічки.

– Я так скучив за тобою, доню – простягає букет – це тобі, свіжі троянди.

Щоб не здатись підозрілою, Роза ступає крок назад, робить шокований вигляд, силует піддається на гачок і заходить у дім. Тепер буде легше вручити йому записку, але потрібна причина, адже раніше вона завжди гнала його геть, дівчина хаотично кидає погляд в куток, де має бути гостя, але миттєво звертає погляд назад, після чого майже одразу говорить:

– Гаразд… – сумний вигляд, опущений на підлогу погляд – я хочу, щоб ти прочитав всі мої радості від зустрічей з тобою в цьому листі – не дає відповісти, продовжує — так як ти лишив мені листа, я вирішила зробити так само — дівчина бачить, що злочинець піддається її аргументації і бере конверт, обережно підкриває його, а всередині, чарівним пилом спогадів прописуються слова: «Дякую за все, тату».

Жовті очі світліють, перед ними пролітають всі спогади, які донька втілила в одну фразу, а зіниця округлюється, з сірих очей щасливого батька течуть сльози, вони біжать по щоках і спадають кудись туди — на підлогу. Шарф чоловіка знову заграє барвами, набираючись Різдвяного, червоного кольору і стає таким, яким був початково.

Годинники по місту з усіх домівок пробивають північ. Веллай, покидає непомітно дім, крокує протоптаною стежинкою далі, віднайшовши душевний спокій, як і всі примари, що приходили до неї. Вона нарешті, змогла стати щасливою. Роза, помітивши, що магічна сила нової знайомої не відчувається у домі, вибігла на подвір'я заметене снігом, ступила на нього прямісінько у шкарпетках і прокричала:

— Щасливого різдва!

На що, постать, яка потихеньку вже віддалялась від дому, лише тихо прошепотіла собі під ніс:

— Щасливого різдва...