Різдво, кориця, вбивство.

Дорога, що тривала вже другу годину, могла розтягнутися ще на наступні дві, якщо Мірра не поспішить і не притисне педаль газу. Так недалеко і ніч, яка її застане на дорозі поміж густого хвойного лісу.

Від самого ранку Вінярська кермувала автомобілем. Спершу, щоб добратися до офісу і забрати документи, потім – поїхати до пані Вінницької, щоб їх підписати. Хто б міг подумати, що старша пані погодиться підписати договори про продаж будинку в перший день свят. Можливо, начальник Мірри і міг, а от вона сама такого не уявляла, бо за дві години їй і далі не вірилось, що замість того, щоб поїдати смачний салат «шубу» з сім’єю, вона працює.

Цьогоріч Різдво було зовсім не святкове, поспіхом повечеряли при свічці і дванадцятьох стравах, а зранку уже в дорозі. Батьки були обурені таким ходом подій, та й Мірра теж поділяла їхні почуття, Різдво вона обожнювала ще з дитинства. Та цього разу, вона мусила себе перебороти і погодитись на пропозицію начальника, бо втрачати шанс на таку велику співпрацю було б нерозумно.

Мірра любила братися за важкі справи, батько казав, що то в них від дідуся, який довгі роки працював слідчим і розкривав найдивніші злочини.

Пані Вінницька не те, що була готова підписати документи на продаж свого заміського будинку, швидше, погодилась вислухати пропозицію. Тут був вихід Вінярської, переконати її продати цей старий і дуже дорогий будинок, це була угода, яка принесе їй шанс стати партнером у фірмі. І вона перестане бути просто ріелтором, а перетвориться на начальницю.

Із таких рожевих мрій Мірру витягнув лапатий сніг, який обліпив усе лобове скло, і видимість була нульова. На щастя, техніка з приємним жіночим голосом повідомила, що до місця призначення залишилось хвилин десять. Подумки Вінярська уже проводила відлік тих десяти хвилин, їй би пошвидше закінчити і вернутися додому.

Попри холод і сніг, який падав щораз дужче, Мірра не могла не помітити краси довкола, як же ж тут має бути гарно влітку. За таке дадуть ох які гарні гроші, завдяки яким вона здійснить свою мрію.

Чорну шкіряну папку, де і знаходилися документи на продаж, уже міцно стискали пальці Мірри, коли вона прямувала до вхідних дверей. Хай будинок не був прикрашений гірляндами і довколишні ялинки теж не видавали, що тепер свята, але для настрою цілком вистачало вінка на дверях із золотистим дзвіночком. І Мірра знову засумувала через цю робочу ситуацію.

— Ну, Вінярська, чого розкисла? Дістань підпис і усі наступні свята будуть найкращими у житті.

Двері відчинились і жіночка років тридцяти у дорогий зеленій сукні, яка чудово повторювала кожен вигин її ідеального тіла, з усмішкою на обличчі запитально дивилась на неї.

— Чим можу допомогти?

— Христос народився! Мене звати Мірра Вінярська, пані Вінницька мене чекає.

— Славімо його! — жінка не спішила впускати її в будинок, вона, здається, чекала ще якогось пояснення. Тільки Мірра була професіоналом і знала, що не варто всім розповідати, хто і навіщо вона тут, лише з дозволу клієнта вільно починала говорити про все.

— Дозвольте пройти, будь ласка. Я не люблю запізнюватися.

З усмішкою на устах Вінярська пройшла всередину широкого коридору, який міг бути цілою кімнатою. Захоплення, одне захоплення, смаком власників. А зовні й не скажеш, що цей півторачок такий скарб.

— Почекайте тут, я знайду бабусю, — жіночка попливла на високих підборах по ідеально чистому килимі, який зливався із кольором її сукні.

В голові Мірра прокручувала, що буде говорити, які слова підібрати, як поводитись і взагалі візуалізувала щасливий кінець зустрічі. Молода дівчина, як зрозуміла Мірра, це була прислуга, підійшла до неї швидкими і маленькими кроками, попросила пройти за нею в кабінет, де пані Вінницька очікувала на неї.

Кабінет був ще розкішніший, аніж передпокій. Усе стримано і зі смаком, дерево повсюди прекрасно поєднувалось із різними відтінками зеленого, що переважав у меблях.

— Зі святом вас, пані Єлизавето, — Мірра добре вивчила, шо полюбляє, а чого ні її клієнтка. І звертання на ім’я та по-батькові пані Вінницька терпіти не могла, як і скорочення її імені. — Дякую, що прийняли мене в такий час.

— Ви мені подобаєтеся. Ваш шеф уже занадто підлизувався, що аж вернуло мене від його солодких слів. З вами я навіть поговорю, — так, шеф і правда скаржився на весь офіс, що говорив він, а Вінницька в результаті навіть не попрощавшись, вийшла з приміщення.

— Тоді до діла? Думаю, ми обидві хочемо швидше вернутися до сім’ї.

— Так, сім’я... вона важлива. Тут згідна. То розкажіть мені вашу пропозицію, Мірро.

Найближчу годину Вінницька та Мірра не виходили із кабінету, попри мовчанку старшої пані поки Мірра не змовчала ні хвилини, вона погодилася на пропозицію і навіть погодилася підписати документи, але після того, як Вінярська скуштує її коронну страву — пиріг з яблуками і корицею.

Вінярську провели у велику вітальню, деревний мотив відчувався всюди, полум’я по-особливому тріскало у величезному каміні. І саме на це світло Мірра пішла, як той метелик. В неї ще з дитинства проявилась слабкість до цього елементу кімнат, вона знала, що маючи свою квартиру, там буде величезний прекрасний камін.

— Привітайте пані Вінярську, вона моя гостя і залишиться скуштувати яблучний пиріг. Візьміть глінтвейн, він особливо смачний.

— Дякую, але я за кермом, — Єлизавета зникла в напівтемряві коридору, а на Мірру вдивлялись шість пар цікавських очей. — Можна просто Мірра.

Кожен подумки пробував вгадати, хто така ж Мірра, чого це Вінницька її привела. Міррі здалося, що вони навіть шукають якийсь підступ старшої пані в такій дії, що було і цікаво, і жахливо водночас.

Розібратися, хто тут хто, все ж було нелегко, але почувши краєм вуха розмови присутніх, вона змогла зробити певні припущення.

Молодий чоловік, який виглядав набагато молодшим за свої роки, був якимсь далеким родичем Вінницької. Макар, якщо Мірра правильно розчула ім’я, був артистом або художником, щось пов’язане з мистецтвом. Його трохи екстравагантні манери цілком відповідали такій професії, Мірра помітила, які делікатні руки у нього були, ідеальна шкіра, він точно ні разу не рубав дрова.

Із певною зверхністю та презирством поглядав на Макара чоловік віку господині, сивочолий, кремезний і високий, здавалось, що він гора, а не людина. Попри вік, риси його обличчя зберегли привабливість, Мірра одразу уявила, яким красенем він мав бути в молодості. Як його звати і які стосунки у нього були із Єлизаветою, Міррі не вдалось зрозуміти, але припускала, що це її давній друг або навіть партнер у бізнесі.

Час від часу кімнату заповнював дзвінкий жіночий сміх. Мірра підійшла до графину з глінтвейном і з приємністю вдихала його аромат. Апельсин з корицею і зовсім легким терпким запахом гвоздики в поєднанні з неймовірним вишневим ароматом вина так і просилися, щоб їх скуштувати. На щастя, її знову відволік сміх, що лунав неподалік.

Те, як молодичка тримала за руку, явно старшого за себе чоловіка, говорило, що вони більше, ніж друзі. Та коли на безіменному пальці засіяла широка золота обручка, Мірра зрозуміла, що вони – подружня пара. Чомусь Вінярській здалося, що дівчина була років двадцяти п’яти, не більше і якось виглядала занадто юною для свого обранця. Але те, як вони дивились один на одного, показувало справжні почуття і, мабуть, цинізм Мірри був зайвим.

У їхній компанії був ще один чоловік, вона б сказала, що за віком, як і чоловік дівчини, але щось в його обличчі надавало йому шарму і якоїсь строгості.

Спершу усі погляди були зосереджені на Міррі, подумки Вінярська вилаяла Єлизавету за те, що так кинула її посеред цього незнайомого оточення. Та інтерес дуже швидко пропав до її персони, коли принесли закуски і запросили сідати за стіл.

Вінярська лічила хвилини, коли нарешті з’явиться Єлизавета зі своїм яблучний пирогом, та цього не сталося так швидко, як вона б хотіла.

Коли господиня нарешті з’явилася, в руках не було пирога, Мірра уже вкотре відчула розчарування.

— Лікарю Петрушко, ви мені сьогодні дозволите келих червоного вина? Свято все ж таки, — лікарем виявився чоловік молодої дівчини, він кивнув головою на знак згоди.

— Єлизавето, не кривіть душею, я ж то знаю, що келих хорошого вина у вас не лише по святах, — Вінницька стримано усміхнулась і ковтнула червоного трунку.

— Григоріє, коли ви повернулися? Вітаю вас із новою роботою. Уже обжилися на новому місці?

— Дякую, Єлизавето. Я буду довіку вдячний вашому чоловіку за те що повірив в мене, — Григорієм був чоловік із шармом, як Мірра його про себе називала. — На роботі обживаюсь, усе нове, завжди нелегко. Але мені подобається, все ж вдома найкраще.

Вінярська не зрозуміла ким таки працює Григорій, але Єлизавета вийшла в той час за пирогом, тому вона уже чекала лише на момент, коли десерт з’явиться на столі, і більше нічого не хотіла.

Усі жваво щось між собою обговорювали, Мірра ж не мала співбесідника, тому саме вона першою почула крик, який долинав із коридору.

Спершу подумала, що здалось, ніхто більше не зреагував, та за секунду жіночий крик уже був настільки голосним, що гості стрімголов побігли туди, звідки долинав звук.

Двері до кухні були напіввідчинені, а притримувала їх туфелька, чомусь вона здалась Міррі знайомою. Григорій першим увійшов, хоч він і поспішив, щоб нікого не пустити, та не встиг.

Усі одночасно збіглися в приміщення, Анна, онука господині, завмерла на місці і з виразом жаху на обличчі, Ілона, дружина лікаря, вибігла одразу, бо їй стало недобре, Мірра стояла поруч з Григорієм і дивилась, як лікар Петрушко важко видихав і лише підтверджував те, що усі уже й так зрозуміли.

— Вона мертва.

Тіло Єлизавети лежало посеред холодної підлоги на животі, очі її були широко розплющені, але неживі, а зі спини стирчав ніж і кров розтікалася по шикарній і дорогій шовковій сукні.

— Ні, ні... Вона не... не могла. Не могла... мертва. Ні-ні, — Анна нерозбірливо бурмотіла під ніс незрозумілі уривки, вона спробувала нахилитись до тіла, та лікар впіймав її за плечі і вивів із кухні.

— Вийдіть, будь ласка, — Григорій звернувся до двох прислуг, які стояли зовсім недалеко від тіла. — Ідіть у вітальню, до всіх, я зараз прийду.

— Ви теж йдіть, — Мірра зрозуміла, що це їй говорили. — Вам не можна тут бути.

— Нікуди я не піду.

— Послухайте... Як вас звати? — Мірра обурилась, звичайно, ім’я запам’ятати неважко.

— Мірра. І я нікуди не піду. І чого це ви розкомандувались? Хто вирішив, що ви головні? Гри-го-рі-ю.

— Я суддя. А ви хто? — Мірра розуміла, що аргумент залізний, і хоч ситуація була непроста, враховуючи, що за пів метра лежало мертве тіло, та вона не збиралася його слухати і йти. — Здається, мені варто почати саме з вас. Єлизавета вас не представила і ніхто з присутніх вас не знає. Що ви тут робите?

— Я ріелтор. Пані Вінницька мала підписати документи на продаж цього будинку, — Григорій нахмурився і про щось задумався. — Ви ж не думаєте, що через це я її вбила?! Не думаєте ж?

— Люди й за менше вбивають. І мотив досить таки непоганий, скажіть.

— По-перше, я навіть не знаю, чи вона підписала документи. По-друге, я сиділа за столом разом з вами.

— Як і всі інші, — суддя Малин присів біля тіла, оглянув його, потім підійшов до столу, де стояв ще теплий яблучний пиріг. — Вона завжди додавала корицю наприкінці, коли пиріг був спечений і ще гарячий.

— Здається, її в цей момент і… ну, вбили. Кориця повсюди розсипана. Ви її добре знали, так?

— Ви підозрювана, як і всі інші.

— Чекайте, чому? — Григорій вийшов із кухні, вхопивши Вінярську за руку, і вони разом рушили у вітальню.

Ілона заплакана сиділа в обіймах свого чоловіка, старший чоловік мовчки дивився у вікно, попиваючи вино, Анна бліда і з розмазаним макіяжем знайшла прихисток біля двох прислуг, які теж нервово сіпалися від кожного звуку. Макар сидів у м’якому кріслі, курив сигару і не зводив погляду від присутніх.

— Грег, — Ілона підбігла до судді і обійняла його, — що там сталося? Хто таке міг зробити?

— З’ясуємо, не переживай. Міхал, побудь з нею, поки не заспокоїться.

— Звичайно.

— Ох, Грег, ти думаєш, що хтось з нас вбив тітоньку? Цікаво, як? Не поясниш? — Григорій вирішив не звертати уваги на Макара, який отримував якусь незрозумілу насолоду із цієї ситуації.

— Треба подзвонити в поліцію, щоб приїхали якнайшвидше.

— Не вийде, — старший чоловік відклав келиха і підійшов ближче до усіх присутніх, — я пробував уже. Зв’язку нема. Ви за вікном бачили, що робиться?

— Що робиться? — Мірра побігла одразу до найближчого вікна і втупилася в замети, які утворилися за кілька годин її перебування тут. Снігу було так багато і він був таким густим, що дерева з лісу почали зникати з поля зору. — Нам звідси не вибратися сьогодні. Якщо й далі буде так падати, то не знати, чи і завтра до нас доїдуть.

— Мірро, пройдіть зі мною, — Григорій говорив тоном справжнього судді, строгого, холодного, безжального.

Вінярська ступала слідом за Малиним не промовляючи ні слова, він завів її в уже знайоме приміщення – кабінет, де Єлизавета погодилась продати будинок.

Григорій знову нахмурив брови і роздивлявся довкола. Він, як собака, пильно щось шукав, та Мірра не була впевнена, що він знає, що саме йому потрібно знайти.

— Де ви залишили документи на підпис?

— Тут, на столі.

— Єлизавета ховала їх, перекладала кудись? — Григорій сів за стіл, оглянув його і почав відкривати шухляди.

— Ні. Здається, ні. Вона одразу повела мене до вітальні, не відпустила поки не спробую її пирога. Папки нема. То вбивство через продаж будинку?

— Можливо.

— Але ми усі сиділи за столом. Жоден з нас не міг її вбити.

— Ніби, й так. Та хтось таки убив, — Малин зупинився перед вікном, спостерігаючи, як сніг закриває все довкола, Мірра теж задивилася. Хай вона й хотіла додому, зникнути звідси, та не відмовилася б вийти надвір, постояти під снігом і насолодитися нереально казковим краєвидом.

— Кому ж так потрібен цей будинок, щоб вбити за нього? Онука?

— Анна? Ні, вона може задерти носа, буває, але насправді хороша. Та й їй дістанеться увесь спадок. Вона жіночка з міста. Розумієш?

— А цей, Макар? Він слизький тип, — Грег впевнився, що двері зачинені, тоді знову повернувся на своє місце біля вікна.

— Він скалка в задниці, «слизький» не цілком про нього. Але його бабуся, двоюрідна сестра Єлизавети, мала частку цього будинку. А це означало що він міг витягнути гроші з продажу, борги – його одвічні друзі.

— То хіба продаж не був би йому на руку?

— На руку, ясна річ. Та сумніваюся, що Єлизавета дала б хоч копійку цьому пройдисвіту.

— Високий чоловік?

— Партнер по бізнесу, його лояльності можна тільки позаздрити.

— Лікар?

— Ні, Михайло найчесніша людина, яку я зустрічав. І сестру я б не віддав за можливого вбивцю.

— Класно! Виходить, що мотив, ніби є, та його нема. Що тепер?

— Попроси прислугу, яка знайшла тіло, — Мірра не зрушила з місця, наказів вона не виконувала. Її начальник про це добре знав, поступатися цьому правилу, не збиралася. Битва поглядами набридла за хвилину, він вирішив вияснити, в чому проблема цієї жінки. — Що?

— Чарівне слово, пане суддя.

— Будь ласка. Задоволена?

— Цілком.

У вітальні нічого не змінилося Макар продовжував курити сигару, інші не зрушили з місця. Кульчицький, мабуть, налив собі ще одного келиха, а покоївка сиділа неподалік від Анни. Тільки вона була одна.

— Суддя просить вас зайти в кабінет, — жінка у сірій формі з кучерявим чорним волоссям наляканими очима споглядала на Вінярську, Анна тут же встала і запротестувала.

— Де Григорій? І чого це ви сюди прийшли?

— В кабінеті, як я сказала. І він мене попросив...

— Мені треба з ним поговорити.

— Ні, він просив зайти її. Це ж ви знайшли тіло?

— Та-так, — жіночка тремтячими руками стиснула хустку в руках і пішла до кабінету.

На обличчі Малина читалося, як йому важко залишатися байдужим до цих людей, та й він не міг просто бути до них байдужим, хай як не старався. Та все ж професіоналом він був, його позиція щодо розслідування, варта була поваги.

— Розкажіть, як все було. Усі деталі, кожну дрібницю. Важливе все.

— Але з чого почати? Все було нормально. Потім прийшла ця пані, Єлизавета сказала поставити ще одну тарілку. Поставила пиріг, щоб пікся, і пішла до гостей. Ми принесли ще страви, ам, потім я пішла набрати ще дров, щоб докинути в камін. А Зося... не знаю, вона була десь недалеко, одразу забігла в кухню, коли я почала кричати. А потім уже ви всі з’явилися.

— Хто міг вбити Єлизавету? Тільки чесно, вбити можуть знову, не варто приховувати щось, — Ольга зім’яла хустку і ховала погляд в підлогу. — Кажіть, усе важливо.

— Але це неправильно, — покоївка перейшла на шепіт, їй було незручно і соромно, аж щоки зачервонілись. — Я почала працювати у Вінницької двадцять років тому, мені було тридцять і мене тоді звільнили з роботи, а дітей треба було годувати. Особливо, коли їх четверо, їсти хочуть, вдягнути... скрутно було. І мені усе подобалося, борони Боже, щоб я нарікала. Але бували моменти, коли Анна мене лякала. Їй тоді було років десять, бувало ми залишалися вдвох і... присягаюсь, вона так дивилась. З такою ненавистю в очах, мені страшно ставало, уникала її, як могла. Найчастіше Анна була милою дівчинкою, бабуся в ній душі не чула, трохи розбалувала, але... то було щось інше. Ніби, підмінили ту милу круглолицю дитину.

— А було таке ще потім? — Невдоволений погляд Григорія Мірра пропустила повз, їй стало цікаво. Таки мали батьки рацію, коли казали про їхню з дідом схожість.

— Майже ніколи. Раз або два я ще вловлювала себе, що мене морозить в присутності Анни, але це закінчилося дуже давно.

— А Єлизаветі розказували про це? — Григорій бачив, що Мірра знову хотіла щось запитати, та тут він головний.

— Ні! — Ольга підстрибнула на кріслі, ще більше розчервонілася і почала часто-часто дихати. — Ви що?! Не могла я сказати, що улюблена онука господині... того... має якісь проблеми... ну, розумієте? Психологічні. Не казала нічого Єлизаветі, нічого.

— Спокійно, все добре. Ви все правильно зробили. Можете йти, але нікому нічого не кажіть, добре?

— Я казала, що Анна підозріла.

— Діти бувають різними, дорослі можуть по-різному сприймати усякі погляди.

— Ти виправдовуєш її. Хочеш чи ні, а це зачіпка.

— Мірро, вас взагалі тут не мало бути при цій розмові.

— О, знову на «ви». Суддя, а такий делікатний.

— Поклич пані Зосю, треба її вислухати. Будь ласка.

Зустрічатися із людьми у вітальні Вінярській не хотілося, почувалася білою ворожою поміж них, краєм ока заглянула, щоб знайти старшу покоївку, та її не було. Ольга якраз виходила з вбиральні, тож Мірра перехопила жінку, щоб запитати про її колегу.

— Шановний суддя хоче із пані Зосею поговорити. Ви не знаєте, де вона?

— В кімнаті. Вона старша жінка уже, уся ця ситуація її знервувала. Тож Анна дозволила їй піти лягти і відпочити. Знаєте, щоб ще з нею нічого не сталося, боронь Боже, через таке.

— Дякую. А де її кімната?

— Ось тут: наліво і другі двері справа.

Мірра подивилась у бік чорного коридорчику, вузького і ледь освітленого. Неприємний морозець пройшовся по тілу, але вона сміливо ступила вперед і знайшла потрібні двері одразу ж. Рука піднялась, щоб постукати, але завмерла на півдорозі, Вінярська вслухалася в голоси по ту сторону дверей. Вони були знайомі, один голос був старший і слабкий, інший точно жіночий, але явно молодший.

Коли голоси затихли, Мірра постукала. Повільні кроки наблизились до важких дверей і вони відчинились. Низенька, худорлява жіночка виглядала в шпаринку, хотілося Вінярській заглянути всередину, та пані Зося і не думала прочинити двері.

— Вибачте, що турбую і перервала вашу розмову, але суддя Малин вас просить зайти у кабінет. Хоче з вами поговорити.

— Вам почулося, я сама тут. Уже йду.

Старенька пропустила Вінярську вперед, а сама пошкандибала за нею. По дорозі Макар загородив дорогу Міррі, поки пані Зося заходила в кабінет.

— Мірра, так? Цікаве ім’я. Нам усім цікаво, хто ж ви така? Нова знайома тітоньки, з’явилася нізвідки.

— Я не знайома, я тут у справах. Даруйте, але...

— У яких справах?

— Я не можу сказати, суддя заборонив, — Макар дратував безцеремонністю і своїм напором, ніби не розумів натяків.

— Ах, Григорій. Наш доброчесний суддя керує, хоче все знати і всіх врятувати, як завжди.

— А ви тут чого? Чому приїхали?

— Мірро, красуне, хочете допомогти Грегу, щоб він на вас увагу звернув? — Вінярська відчула, як обурення охоплює кожну її клітину.

— Що?! Теж придумали, — Макар засміявся і випустив кільце диму, від чого Міррі перехопило подих.

Пані Зося вийшла разом з Григорієм під руку, дуже шанобливо він до неї ставився. Макар скривився, Малин теж не зрадів, Мірра почувалась, як в школі.

— Єлизавета мене запросила, до вашого відома. Сам я би в цю діру не вернувся, — Макар не чекав на будь-яку реакцію, просто зник у проході.

— Щось цікаве дізналися від пані Зосі?

— Ні. Вона була у комірчині, коли почула крик пані Ольги. Нікого не бачила, нічого не чула.

— Кульчицький, правильно? Він знав Вінницьку давно, йому точно відомі її вороги.

— Що ти робиш? В детектива граєшся?

— То ми знову на «ти», — Мірра кожного разу дивувалася вдачі чоловіків, ніколи не хотіли визнати, що їм потрібна допомога. — Ми обидвоє знаємо, що я невинна. І хіба дві голови не краще за одну?

— Почекай в кабінеті, ми зараз прийдемо.

Не так Вінярська уявляла Різдво, точно не з трупом. Мірра знову милувалася снігом за вікном, вона не проти б жити в цьому будинку, посеред лісу. Та якось самій цінувати красу природи не було правильно. Про тему стосунків Мірра останнім часом дуже часто задумувалась. Вона ж обрала спершу кар’єру, а потім сім’ю.

— Так, пане Оресте, треба розібратися, нема чого чекати, коли до нас доїде поліція, — Мірра часто закліпала і глибоко вдихнула, Григорій сів за стіл, а Кульчицький навпроти. — Хто міг хотіти нашкодити Єлизаветі?

— З присутніх? Та й як хтось з нас міг це зробити?

— Так, усе здається дуже неймовірним, але це мав бути хтось з нас. Якби не погода, то я б припустив інший варіант подій. А так...

— Відверто, я не знаю. Ніхто, якщо питаєте мене.

— Ви знали, що Єлизавета збиралась продати цей будинок? — Григорій невдоволено зиркнув на Мірру, мовляв, знову влізла.

— Продати? Вона нічого не казала. Та й вона любила цей будинок. Багато хто хотів його купити, але отримували лише відмови. Ви впевнені в цьому?

— Так, впевнена. Саме я мала займатися продажем.

— То он, хто ви така. А то там такі версії уже придумались, — Кульчицький засміявся, — книгу писати можна.

— Уявляю, що там за теорії. А чому Єлизавета відмовляла у продажу так довго? Що такого особливого в цьому будинку?

— Син Єлизавети, Андрій, дуже любив сюди приїжджати. Він з самого дитинства... та він виріс тут. В пам’ять про нього вона не продавала будинок.

— А що сталося?

— Він помер, — Григорій випередив Кульчицького, хотів уникнути цієї теми, Мірра ж навпаки хотіла почути всю історію. — Аварія.

— Анна – донька Андрія? А мама її де?

— Хіба це стосується якось вбивства Єлизавети?

— Отож-бо. Ця інформація не потрібна.

— Звідки ви знаєте? Можливо, саме в минулому і криється розгадка. І документи на продаж зникли, правда? То все, що має хоч найменше відношення до будинку, важливе.

— Андрій познайомився з Вірою тут, у селі. Вона була дівчина проста і бідна, жила з бабусею. Єлизавета не схвалювала цих стосунків. Не через те, що Віра була бідною. Андрій хотів одружитися замість того, щоб їхати на стажування за кордон. Вони з Вірою одружилися, жили в старому будинку її батьків, вона завагітніла, — Кульчицький здригнувся, здавалось, що наступна частина історії йому неприємна. — Не знаю, звідки там Андрій їхав, але зіткнувся з іншим автомобілем. Помер на місці. У Віри за кілька днів почалися перейми, була зима, ніч і погана погода. Зося подзвонила до Єлизавети, вона приїхала і забрала дитину.

— Вінницька забрала дитину у матері?

— Це звучить жахливо, я знаю.

— Звучить? Ви жартуєте? Це... злочин.

— Віра не змогла б виховати Анну.

— За ці роки, мабуть, ви в це повірили. Як так сталося, що в Єлизавети не було проблем?

— Віра померла під час пологів.

— Як вигідно все склалося.

Кульчицький чемно попросився вийти, йому нелегко далася розповідь. Мірра й досі відчувала обурення, але її більше занепокоїло, що знову з’явилася стара прислуга.

— Треба поговорити ще раз з пані Зосею. Я чула, як вона з кимось розмовляла в кімнаті, але при тому вона все заперечила.

— Розмовляти не злочин.

— Але навіщо заперечувати?

— Мірро, будь ласка, припини.

Анна зупинила Григорія на півдорозі до вітальні, попередила, що йде в кімнату, бо їй розболілася голова. Мірра вирішила ризикнути і підловила Анну біля сходів.

— Анно, я хотіла перепросити, що перервала вашу розмову з пані Зосею. Так незручно вийшло.

— Яку розмову? — Анна виглядала щиро спантеличеною, але раптом зморшка на її чолі розгладилась і вона усміхнулась. — Розмова. Вибачте, я не одразу зрозуміла. Нічого не сталося, ви мусили.

Вінярськаій хотілося побігли до судді і переконати його, що Анна щось приховує, та потім передумала. Натомість попрямувала до кімнати Зосі, щоб притиснути стареньку.

Вона притиснула вухо до дверей, та по ту сторону було тихо. Ручка легко піддалася і двері відчинились, Мірра затулила рота долонею, щоб її не знудило від побаченого. Навіть здалеку зрозуміло було, що старша жінка мертва, її розплющені очі завмерли назавжди.

Вона розуміла, що треба кликати усіх, Григорія точно, та все ж вона цього не зробила. Натомість підійшла ближче роздивитися кімнату і саме тіло, щоб знайти докази своєї правоти. Нічого не було, усі шухляди порожні, усе необхідне, нічого зайвого. Єдине, шо привертало увагу це кулон на шиї старої.

— Фу, гидота, — Мірра простягнулася руку і швидким рухом зірвала кулон з шиї, запхнула його в маленьку кишеню штанів і перед очима потемніло.

Голоси довкола змушували голову боліти, перед очима з’явилося обличчя Григорія який стурбовано розглядав її руки. Позаду стояла Анна, а за хвилину прийшли й усі інші.

— Що сталося? — Мірра не могла встати, усе довкола кружляло і пливло.

— Це я питаю, що сталося? — здається, Вінярська помилилась, він був не стурбований, а розлючений.

— Я хотіла поговорити із пані Зосею і знайшла її ось так. Потім – темрява.

— Ходімо у вітальню, там ляжеш, і Михайло тебе огляне.

Лікар оглянув рану, нічого серйозно не було за його словами, але змусив Мірру полежати трохи. Вона не противилась, обернулася на софі плечима до усіх присутніх і витягнула кулон мертвої прислуги. Неймовірна теорія, чи то історія, виникла в її голові. Мірра покликала Григорія і попросила піти з нею, щоб попити води.

— Дивись, — Вінярська зупинилась, як тільки вийшли із вітальні, — це фотографія.

— Я бачу. Що ти знову робиш?

— Придивись уважніше.

— Звідки в тебе цей кулон?

— Зняла із тіла Зосі. Ти ж знаєш!

— Боже! Вінярська, ти заноза в задниці, знаєш? Та бачу я, що там фотографія. Фотографія Анни і що?

— Це не Анна.

— Що ти вигадуєш?

— Я впевнена, що це сестра-близнючка Анни. І там, у вітальні, саме вона, а не Анна.

— Добряче ж тебе вдарили.

— Григорію, я тобі вбивцю знайшла, а ти... — Мірра видихнула і взялася пояснювати. — У мене в класі були близнючки. Такі схожі, що ніхто їх не розрізняв. Лише родимки в них були по різні сторони. Як і в Анни із її сестрою. Родимка на щоці, бачив?

Григорій не хотів спершу взагалі починати цю розмову, та все ж щось його переконало. Недовго Анна заперечувала усе, але кулон і фотографія змусили її визнати все.

Віра не померла одразу, після того, як Єлизавета забрала першу дівчинку, народилася друга. Зося бачила, що Віра не доживе до приїзду швидкої, а другу дитину Вінницька могла не прийняти або щось гірше зробити, тому залишила дитину собі. Усі думали, що то її племінниці непутящої, так і записала на неї.

Тільки Зося ніколи не приховувала від Марії її походження, але попереджала, що її бабуся може бути дуже жорстокою і треба почекати, коли вона помре, тоді сестри возз’єднаються.

В дитинстві дівчатка часто мінялися місцями і Марія могла побути Анною, коли ту залишали на покоївку.

Та коли того вечора Марія побачила документи на продаж будинку, вона розлютилась. Саме цей будинок об’єднував сестер. Марія навіть пробувала поговорити із Єлизаветою, коли та завершувала приготування пирога, будучи Анною, але Вінницька вирішила і нічого її думки не змінило б. Тоді в пам’яті промайнули слова Зосі, що закінчиться її переховування, коди помре Єлизавета.

— «Вона не могла», — Анна говорила про сестру. Вона одразу знала, що це Марія вбила.

— Я стільки років її знав, а вона ні разу не натякнула про існування сестри. Жодного разу.

— Це була їхня таємниця.

— Дивне все-таки життя.

— І не кажи. На Різдво додому не попала, будинок теж пропав, як і моє підвищення. Навіть пирога не спробувала.