18

Селена

— Вечеря готова. — каже мені сестра і дивлячись на вітальну, я розумію, що Міхаель вже в кухні, ногу й руку зламав, а став ще швидшим.

— Я там затарилася всякими приколами з холодильника. — відповідаю я. Вперше в житті я швидше хочу спехатися Анжеліки.

— Окей, тоді добраніч? — вона запитливо дивиться на мене.

— Натяк опрацьовано, постараюсь вашим романтичним розмовам і переглядам фільму чи що ти там казала не заважати. — відповідаю я.

— Дякую, добраніч. — тепер сестра усміхається і навіть махає мені на прощання, ніби ми розходимось в різні домівки. — О, стій!

— Що таке? — запитую я, сподіваючись, що вона не чула, що я в кімнаті не сама. Хочу вже скоріше повернутися до Діна, тому ручку дверей навіть не відпускаю, лише міцніше стискаю.

— Моя мама приїде подивитися як ми тут. Аж на два дні. — зітхає Ліка, розуміючи, що ці два дні ми повинні будемо сидіти в університеті на всіх парах, а Міхаель і Діно це "просто" наші одногрупники, оскільки почнеться надто багато запитань, вигадка якигось сюжетів про наше самостійне життя і плітки з моєю мамою.

— Зараз обговоримо, це ж треба буде прибрати. Йой! — вже нию я, знаючи, що зараз почнеться з цим приїздом.

— Добре, ще раз добраніч. — каже Ліка і йде до Міхаеля.

А я чекаю кілька секунд і пересвідчившись, що вона точно пішла на кухню, я ввірвалася у власну кімнату і одразу зачинила замок.

— Щось сталося?.. — тихо запитує Дін, здивований моєю поведінкою.

— Та ні... Я цей, думала ти вже засумував... — кажу я, сама не знаючи до чого тут це.

Він якось надто серйозно, що доволі незвично, глянув на мене. Мені аж не по собі, чесно кажучи. Він образився чи що?

Я сідаю поряд з ним, Дін сидить напівобертом, я ж рівно, проте з опущеною, на свої ноги, головою – чомусь не хочеться бачити його таким серйозним.

— Там просто в Ліка і Міхаель своя романтика, зараз підуть фільм дивитися, Ліка питала, що я планую роботи. — пояснюю я. Хоча вона запитувала в мене ще тоді як я лишень прийшла до дому, а не зараз.

— А ти? — запитує Дін, притягуючи мене до себе. Насправді це вкрай незручно, тому я знову сідаю і хлопець, розуміючи мене без слів, поправляє подушки позаду себе, піднявши їх вище та знову сідає, розкриваючи свої обійми для мене. Я ж, не довго думаючи, опиняюся в його руках, поклавши голову на його ліве плече.

— Я не хочу там бути третьою лишньою. — поясню я, взагалі я думала познощатися трохи з Міхаеля і зруйнувати його плани, але потім подумала, що краще зачинюся в кімнаті і буду робити щось корисне. А у висновку знову щось пішло не так...

— Ні, я не про це. — заперечує Дін. — Я про... — він задумується чи слід говорити далі, але все ж висловлюється: — романтику.

Я мовчу у відповідь, обдумуючи, що я б хотіла такого романтичного, крім обіцяної поїздки в гори. Схоже хлопець це сприймає по своєму та починає запитувати:

— Може хочеш знову подивитися на захід сонця? Сподіваюся, ти цього разу не втечеш?

— Втечу. — зітхаю я і вирішую, що краще зізнатися, доки він не спланував нові побачення в такому стилі. — Дін, я боюсь висоти... І грози.

Я відвожу погляд в сторону - незвикла ділиться своїми страхами. Не можу сказати точно, але мені здалося, що Дін здивувався. Він мовчить, а тоді цілує мене в скроню і я міцніше обіймаю його. Мабуть, вперше я відчуваю як це, бути з коханою людиною на одинці.

— Ти вибач, що тоді так вийшло, — тихо зітхаю я, десь всередині глибоко жаліючи, що в мене страх висоти.

— А в горах все буде нормально? Ти не відчуватимеш там страху? — запитує він та ще міцніше притискає мене до себе.

— Дін, це ж буде зовсім непомітна висота? — запитую я натякуючи, що краще б мої надії справдилися.

— Ну так... — протягує Дін.

Тепер ми сидимо в обіймах мовчки. Не скажу скільки це продовжувалося, але відірвалися ми від цього, коли за стіною щось грохнулося і розбилося та почулася нецензурна лексика Анжеліки, яку я в житті чула без перебільшень не більше п'яти разів.

— Це вона, мабуть, вазу розбила. — шепочу я хлопцеві, коли він старається прислухатися, що там коїться.

Хоча кімната Ліки й у мене за стіною, але розібрати все що вона каже було важко, але Діну схоже всеодно хотілося щось там розчути. Я ж беру свій телефон з тумбочки біля ліжка і дивлюся на годину. Вже скоро дев'ята година, але оскільки це лише початок осені, ще досить світло на дворі.

Я повільно сідаю поряд з ним і тоді Дін знову дивиться на мене.

— Ти такий серйозний, — зітхаю я, тулячись до нього.

— Я? — здивовано перепитує він та одразу починає пояснюватися: — Просто думав, що ти мене проженеш.

Нарешті Дін легко усміхається і я знову впізнаю його... Свого хлопця.

— Дін, опусти подушки, — кажу я, коли він лягає, а мої подушки все ще оперті на спинку ліжка. Але він цього робити не збирається щось там тихо хмикнувши. І я беру на себе таку важку роботу.

— Встань. — кажу я, Дін знову дивується, але мовчки встає і я стаю за ним. Відчаю як поглядає на мене, доки я розтеляю ліжко та поправляю подушки.

От тепер інша справа!

Я знову залажу на ліжко та сідаю під стіну, як і до цього, чекаючи, доки він ляже. Але Дін не Дін, якщо знову не почне тупити. Він просто стоїть...

— Ти вже не хочеш лежати? — запитую я і чомусь мені здається, що я знову червонію.

— Тепер можна? — перепитує він, але не дочекавшись відповіді швидко лягає боком, дивлячись на мене.

Я стараюсь не звертати на це уваги, адже чомусь соромлюся. Я притягую ковдру і накриваю його, а тоді, лягаючи напроти нього, накриваю й себе.

Дін усміхається, поправляє моє волосся та наближається до мене. Він повільно цілує мене в губи і я обіймаю його за шию, тим самим мінімально скоротивши відстань між нами.

— Завтра мені можна прийти? — запитує він, коли ми закінчуємо поцілунок.

— Можна, — усміхаючись відповідаю я, досі не відпускаючи його.

— І після завтра? — цікавиться він.

— Приїде моя тітка, мама Ліки, краще не ризикувати. — кажу я. — Приходь тоді, коли вона поїде.

— Я думаю я б їй сподобався, — посміхаючись заявляє Дін.

— Я теж так думаю, — погоджуюсь я, — але ти ж почекаєш два дні, щоб я не мала неприємностей?

— Звичайно, — відповідає він, цілуючи мене в чоло. — Але, крім ще не використаних бажань, з тебе два поцілунки.

— Ну Дін! — скиглю я, хоча мені це чесно кажучи подобається.

— Ось такі, — хлопець швидко цілує мене в губи, — короткі поцілунки не приймаються.

Я усміхаюсь і також швидко цілую його.

— Дійсно дуже короткі. — кажу я.

— Сел, ти така чудова. — каже мені хлопець і знову цілує мене доки я не встигла нічого відповісти. В кімнаті Ліки знову чується грохіт, але тепер нас це точно не хвилює.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.