Теракотова книгарня

Усі права застережені. Новела надрукована в збірці "WorkStory: робота в фокусі літератури".

Київ задихався без книгарень. Подібно людині, яка має нестачу вітаміну D, але думає, що все гаразд. Поки не знесилиться в щоденній біганині та замислиться, запитуючи: «Що сталося?». Тож поява книгарні на вокзалі нікого не здивувала. Ця крамниця мала стати культовою. Магнітом для читачів усіх ґатунків. Книжковим Ренесансом, на який давно чекали.

Пасажири кинуться в крамницю за книжками. Замість того, щоби купити кави, цигарок чи крихкого торта до відправлення потягу, вони спочатку йдуть до святилища. До книгарні, де придбають паперову розвагу в дорогу. Ніби аксесуар, без якого неможливо уявити мандри та засіб, щоб згаяти час в цій одвічній трясці в вагоні.

На це розраховували маркетологи й власники «Літери» – мережі книгарень, яка орендувала помпезну залу на вокзалі. Вона запустила пазурі в чимало міст і тепер готувалася до наступного удару по думках і гаманцях – відкриття магазину. Осередку поспіху, втоми й надій. Згустку енергії, яка накопичується щодня і розсіюється в повітрі.

Стіни вокзалу багато чого бачили та чули. Книжками їх не здивувати. Навіть тисячами книжок не зробити цього. Ба більше – десятки тисяч книжок здавалися звичними для вокзалу. Його стіни мовчки спостерігали за тим, як люди готують до відкриття нову крамницю.

Та не тільки стіни спостерігали за метушінням книгарів. Я теж долучилася до цього процесу, бо теж не мала куди подітися. Тому що я – колона, одна з тих, яка тримає важку вокзальну стелю на другому поверсі. Каріатида без жіночих контурів, але не Касандра, чия здатність передбачати події увійшла в історію. Натомість я завжди є свідком подій, але свідком небалакучим.

Інколи я роблю виключення… Як ото сьогодні: розповідаю цю історію. Тобі, дівчині, яку бачу вперше. Перехожій, яка зупинилася біля мене, щоби дістати пиріжка з пакета, але випадково впустила книжку на підлогу. Видання про стилі в архітектурі. Про колон – моїх предків, сучасників і нащадків. Тоді ти раптово почула мій голос. І дізналася, що ми, колони, теж живі.

Але я не зупиняюся – продовжую розповідь про книгарню-гіганта. Недовго тривали надривні приготування до того, щоби прийняти перших покупців. Адже оренда дорога. Час – це гроші. Гроші – це час. Час – це люди. Можна було би додати ще пару афоризмів, та не буду. То що коїлося в ті літні дні у великій залі вокзалу, де я досі працюю колоною?

З філій «Літери» навезли книжок. Дещо пошарпаних – тих, які не мали попиту, але нічого. Власників книгарні це не дуже турбувало. Бо те, що люди не купили в Луцьку, те вхоплять в Києві, бо тут потоки людей, хвилі. Навали. Орди споживачів, які придбають будь-що, тільки хай це потрапить в їхнє поле зору. Бо це ж вокзал. Енергетичний і залізничний вузол. Скупчення людей і грошей.

Якби ще я вміла читати й писати… Тоді би з перших днів виклала цю розповідь на папері. Але тим літом мистецтво слова мене цікавило менше, ніж вистави, котрі влаштовували люди. Їх я бачила кожного дня, в різних жанрах. Вже стала театралкою, якщо так можна сказати про вокзальну колонну, що жодного разу не була в театрі.

Я нетерпляче очікувала на відкриття книгарні. Причиною цьому була не симпатія до мережі «Літера». Мені набридла їдальня, що розташувалася в залі та пропагувала культ пиріжків і застарілих салатів. Однак надії мої не справдилися: задушлива їдальня залишилася на вокзалі, хоч і зменшилася. Тільки тендітна огорожа з металевими «завиванцями» відділяла її від книгарні.

Я бачила, як привозили книжки. Як люди сортували їх та сварилися щодо стелажів. Керівництво мережі, схоже на поважних гусаків, завітало до книгарні та вивчило кожен закуток. Управителька Аня (так зверталися до неї всі) виявилася жінкою терплячою: витримала візит гусаків та їхнього васала – управителя з іншого магазину. Він був дуже діловим і нагадував горобчика, що стрибає всюди і вважає себе ефективним менеджером, без якого компанія зникне з планети наступного дня. Але компанія зникати не поспішала, використовуючи таланти управителя на всі сто відсотків, або ж двісті, або – скільки заманеться.

Пристрасті вщухли на деякий, і низка візитерів зникла. Нарешті я залишилася сам на сам з книжками. Насправді не тільки з ними, а і з білявою управителькою та продавцями. Без них існування книгарні на вокзалі було би неможливим. Спочатку я спостерігала за ними без особливої цікавості, майже байдуже. Але людський світ швидко захопив мене, хоч я стояла осторонь.

Та що інше я могла робити? Стояти – то моя довічна роль. Я знала слово «дисципліна», та в цій вокзальній книгарні воно набуло особливого сенсу. Управителька разом зі старшою продавчинею дбали про дисципліну. Про те, щоби продавці не байдикували і сумлінно виконували обов’язки. Працювали для прибутку. Марили прибутком. Дванадцять годин на добу, не менше. Саме стільки тривала зміна у продавців.

В цьому, як виявилося, і була мета «Літери». Перетворити продавців на теракотову армію китайського імператора. Жорсткі обличчя з глини. Руки, готові взяти зброю, але зараз вони тримали інше – книжки. Армія, що ладна життя покласти на вівтар з неоновою вивіскою. «Всеукраїнська мережа книгарень «Літера». І воїни пам’ятали, що кодекс прибутку важливий. Бо навіщо вони прийшли сюди працювати – в будівлю вокзалу, зваблені запахом пиріжків та звиклі до гамору і монотонних оголошень до прибуття потягів.

Отримавши посадову інструкцію, працівники анітрохи не здивувалися тим правилам, які прочитали в ній. Ці правила ожили на папері та впали з неба, тобто з вуст управительки та старшої продавчині: не сидіти, не випускати, не байдикувати. Ці три «не» мали стати китами, на яких тримається всесвіт книгарні. Основою для добробуту її власників. Але солдати теракотово-книжкової армії, тобто продавці, зовсім не зраділи цим основам всесвіту. Так до трьох «не» додалося четверте – «не радіти».

Запал власників та їхнє прагнення встановити правила поділяла лише старша продавчиня – брюнетка майже тридцяти років, чий верескливий голос чули всі в радіусі двохсот метрів. Вона стежила за тим, щоби продавці не сиділи в залі. Покупець не мав бачити сидячого продавця. Це нонсенс. Тому продавці, втомлені 12-тигодинною працею, обережно обходили пуфики для покупців. Лише б не присісти на них зайвий раз. Лише б це не помітила старша продавчиня. Вузька комірчина, куди забігали на обід продавці, слугувала їм короткочасним прихистком. Відпочинком для втомлених ніг та рук.

Не випускати без покупки – то було друге правило, якому слідувати ще важче. І у досвідчених продавців траплялися провали, коли сполохані покупці лишали книгарню без здобичі. На думку корпоративних тренерів «Літери», це ставалося через дві речі: посмішки продавців не сяяли, а мова та жести були недостатньо переконливими, щоби загіпнозований покупець придбав будь-що: як не роман про кохання, так енциклопедію про холодну зброю.

Однак були серед працівників пару умільців, у яких відсоток похибок виявився низьким. Вони продавали майже все і майже всім. Навіть те, що не жадав покупець. Залишиться він незадоволеним – все одно. На вокзалі обличчя калейдоскопно чергувалися, і ось, той, кому ти продав книжку «не за адресою» вже везе її до Жмеринки. Навряд чи повернеться, щоби повернути видання. Такі людські-маркетологічно-продавальниці штуки… Тепер я знала їм ціну.

Я нічому не дивувалася і спостерігала за цим всім кружлянням в пристрастях майже пів року. За тим, як люди метушаться. Нескінченний броунівський рух, який і був самим життям. Лише б не байдикувати. Заробляти гроші. Заради цього варто було метушитися, що і доводили продавці. Перекладали книжки за однією системою, потім за іншою. Витирали пил. Розкладали книжки на палети. Не йдуть люди – продавці полювали на них з флаєром у вестибюлі вокзалу. Продавець мультифункціональний. Стійкий як теракотовий солдат. Залізні нерви, красива посмішка.

Та я була певна, що жодна людина з книгарні не перевершить мене у стійкості. Не знаю, коли точно я народилася у вирі перебудов, але чимало поколінь пережила. Так і книгарів переживу… – міркувала я, коли ще одна продавчиня звільнилася з книгарні. Ледве не порвала трудову книжку ця дівчина, а я дивувалася, наскільки ж люди вразливі через такі дрібниці.

Пам’ять у мене гарна, тож нову партію продавців я швидко просканувала та внесла до реєстру «Люди, яких я бачила за час служби колоною»... То вже на них покотила хвиля жорсткіших умов та вимог. Не сидіти. Не теревенити. Не байдикувати. Підходити до кожного покупця кілька разів. Забезпечувати виторг двадцять тисяч гривень на день. Мінімум, бо оренда дорога. «Ви ж розумієте, це вокзал». Знову не сидіти. Пропустили таємного покупця з центрального офісу? Ганьба! А мали ж підійти кілька разів та запропонувати книжки. Затримати біля каси і примусити щось купити.

Часто заходили покупці, які питали про українські книжки. Сучасних авторів, дитячі, класику. Ця зголоднілість за українським вражала управительку, яка обіцяла продавцям «замовимо, ви тільки скажіть, що», але ось – з інших книгарень завозили стару партію російських любовних романів, або ж бойовиків з героями на обкладинках, що мали сталеві щелепи. І все – управителька забувала про обіцянку та напучувала: «Продавайте те, що є. Нікуди дівати».

Напруга зросла одного вечора, коли зникла фігурка Мікі-Мауса з полиці, де втішно гніздилися канцтовари. Саме в той час, коли покупців вже не було, а втомлені продавці шкреблися в залі на та касі. Це сполохнуло громаду у вигляді управительки та старшої продавчині. Хоча приміщення й нашпиговане камерами, але виявити крадія та крадійку, надскладно. І я, та колона, яка вважала себе всевидячим оком, теж не помітила зловмисника.

Але покарання за крадіжку мало бути невідворотним. Про це свідчив ланцюжок з продавців, який вислуховував управительку. До мене долетіли фрази: «Даю добу на повернення. Не буду карати. Тихо поставте на полицю. Якщо не повернете – вирахую з зарплати кожного». Фігурку не повернули. Гроші вирахували.

Чим довше існувала «теракотова» книгарня, тим сильніше метушилася білявка-управителька. Гучніше волала старша продавчиня, а її підлеглі наповнювалися кришталевої ненависті до трьох правил: не сидіти, не випускати, не байдикувати. Я бачила, що той дух позитиву, яким пишалася «Літера», перетворився на маленького лякливого привида, що літав під стелею, біля могутніх люстр.

Напруга зростала, і навіть вокзал не міг поглинути ту тривогу, яка жила в серці управительки. Як це часто буває з людьми, паніка й тривога – два брати, подібні Деймосу і Фобосу, виявилися дуже заразними. Хоча продавці трималися, але у більшості увірвався терпець. І знову нову партію навчала старша продавчиня, впевнена, що треба й ночувати на роботі заради спільної справи.

Знову навідалися до теракотової книгарні «гусаки» з центрального офісу. Репетували. Навіть погрожували управительці засланням до маленької книгарні на околиці Борщагівки. Хай виправить всі ті помилки, які наробила за ці чотири місяці. Хай вийде на мінімальний прибуток на добу – двадцять тисяч гривень. Інакше - збитки, збитки, збитки… Гігантські збитки для «Літери», яка кращих результатів очікувала від місця, де ходять десятки тисяч людей. Та візити істеричних гусаків не допомогли.

Одного дня на великих дверях, що ведуть до зали з’явився плакат «РОЗПРОДАЖ! Знижки до 90%» Обличчя продавців стали більш скорботними, а їхні рухи – нервовими. Знову закрутилася велика машина логістики: нерозпродані книжки витягали зі стелажів, складали і везли у мандри – по інших, більш успішних книгарнях. Менш ніж за тиждень книгарня зникла з мого рідного вокзалу. Я залишилася знову, майже сама. Поряд з кафе, яке торгує пиріжками та кавою зі старої кавомашини. Живу, спостерігаю і збираю історії про людські вистави.

* * *

… Охоронця насторожила дівчина. Зовні вона не здавалася підозрілою. Жодного натяку на ту неблагонадійність, за яку її варто було би затримати. Через яку за дівчиною варто було слідкувати. Але чому вона досі біля колони? Притулилася до неї та стоїть, ніби слухає когось. Заклякла і чекає. Навіть пиріжок не їсть, який купила в місцевому кафе. Дивна дівчина. Хоча кого тільки тут охоронець не бачив… Дійсно, вокзал приваблює божевільних. «Енергетичний згусток… Тьху!» – похмуро подумав охоронець та рушив до кафе за кавою.