Жертва

Прийняла дзвінок на екран, і тільки після цього спохватилася: бігуді ж! Але Сергій, здається, їх навіть не помітив. Це вже мало просигналізувати про небезпеку. Дарма я не скинула того дзвінка.

Блискаючи очима, він одразу затараторив, немов хвилювався, що не слухатиму:

— Цього разу дійсно вигідна пропозиція! Родина — університетські професори. Приїхали на Ленд Крузері останнього року випуску. Такі точно заплатять, і щедро! Вистачить і тобі, і дітям, причому — не тільки на молоко.

Правильно робив, що хвилювався. Клієнтка, яку він до мене направив минулого разу, виявилася ніякою не директоркою столичної фірми — копії брендового спіднього на ринку продавала. Ох, і вимотала ж! Але і розвернутися я вже не змогла з етичних міркувань: ну, як може мати сина відмовити іншій матері у пошуках її дитини? Три дні шукала, ковзаючи свідомістю і над задимленими полями АТО, і по сепарських підвалах (досі здригаюся від емоцій, яких там нахапалася), і по госпіталях. Врешті аж у Харкові знайшла, у хірургії. Оглушений, уже після ампутації, але — живий. І грошей за пошук не змогла взяти — цій родині ще реабілітацію проходити. Звісно, волонтери допоможуть, але — воно якось спокійніше, коли власна готівка на руках.

Але Сергієві після цього суворо наказала: якщо вже назвався екстрасенсом, ще й на ТВ для реклами поперся, то й працюй сам! Хіба мої двійнята заслужили, щоб їх мати десь зникала на цілий день, а потім тиждень ходила, немов потороча вчаділа? І добре б, якби за це хоч гроші платили, а то ж!.. А діти їсти просять.

Ні, ви не подумайте, дар у нього є — не всі там, у шоу, самозванці. Але дар слабкий, більше до тварин, ніж до людей, дотичний. Кота загубленого може знайти, якщо недалеко від дому забіг, розгніваного коня самим поглядом утихомирити. А з людьми йому складно. От і телефонує.

Коли слово “Тойота” прозвучало втретє, я почала хвилюватися. Що ти приховуєш?

— Кого знайти?

— Ну-у-у... Та жінка, Людмила, ще з порогу сказала: даю десять тисяч доларів. Десять, Ларочко, і готівкою, щоб ніяка податкова не чіплялася!

— То інші їй уже відмовили, — почала здогадуватися я.

— Так, — приречено зітхнув Сергій, зіщулюючись. Що там у мене з обличчям? Потрібно терміново розслабитися, а то ще подумаю про нього погане, що й “відбити” не встигне. Кляте прокляття. І якого біса всі його “даром” називають?

— Тому що маємо справу далеко не з пошуками чи нещасним коханням, так? Хвороба? Наркотики?

— Рак. Четверта стадія...

Я красномовно помовчала. Ворожки з безкоштовних газет початку нульових розпустили міф: “якщо лікарі безсилі, тільки магія може порятувати”. Насправді ж витравити таке зло з людського тіла зуміє далеко не кожна відьма. Одиниці. А не занапастивши при цьому себе — ще менше. Тому й не беруться. В усякому разі ті, хто хоч щось у цьому тямить.

— Ларо, там дитина, — врешті подав голос мій “колега”. — Чотири роки, дівчинка. Їй ще жити і жити.

З козирів заходить, негідник. Давно розкусив, що я, незважаючи на саркастичне ставлення до світу і підкреслений цинізм, дитячий біль терпіти не можу. Дорослі — от вони хай хоч переказяться, бо більшість їхніх проблем через їх же тупість і трапляється. З дітьми інакше.

От що з людьми робить материнство.

Я зітхнула. Вихідні зіпсовані. Може, і весь наступний тиждень уб'ю на реабілітацію. Зате нарешті поремонтую витяжку на кухні, та й на море щось відкладу. Ще холодно, а малі про нього вже мріють.

— Добре. Завтра в офісі, об одинадцятій. Підходить?

Сергій ствердно захитав головою і швидко від'єднався, поки не передумала.

***

Звісно, офісом робоче місце мого “колеги” можна назвати з великою натяжкою. Маленький приватний будиночок у самому кінці вулиці — навіть не кожен десятий киянин знає, що в місті ще залишилися такі. Розлогий садок, солом'яна стріха — все, як у Шевченка. Тільки соловейко не тьохкає. Вже скількох їх Сергій купував і привозив сюди — не приживаються у столиці, тікають кудись на периферію. І я їх розумію.

У самій хаті спочатку здається, що потрапила до церкви — місцевому іконостасу навіть Лавра позаздрить. Потім тебе раптом огортають східні пахощі, навалюються китайські божки і щасливі Будди. І нарешті, впираєшся очима в хутро якогось звіра (тільки нікому не кажіть, що воно штучне, з Аліекспресу) і шаманський бубен у центрі стіни. А от бубен справжній, хоч і крадений. Сергій каже: так від нього сили більше, хоча як на мене, то це просто хлопчачі пустощі.

Під стиль хатки і сам хазяїн убраний: чорна вишиванка, індійські чотки “мала” на шиї, східні золотисті капці з загнутими носами. Звісно, для справи весь цей реквізит не потрібен, але 90% клієнтів вражаються і охочіше дістають гаманці.

Вони вже сиділи тут: худа, навіть занадто, виснажена до кістляво-“подіумних” форм жінка з чорним каре. Її чоловік — якось і не розгледіла з кутка, дядько старший за дружину і, очевидно, говорити він сьогодні буде мало — як і завжди. І дівчинка.

З першого погляду кинулося в очі: біда! Бліде обличчя, запалі очі, гострі скули — не мала, а героїня мультика Тіма Бартона. Їй би гарцювати в садочку і, відмовляючись їсти манку, тихцем тягати з кишень завбачливо підкинуті бабцею цукерки — а вона днює та ночує в лікарнях і вже однією ногою в могилі. Все тіло замурашило, руки стали крижаними — і це тільки від одного побіжного погляду на цю дитину. А що буде, як проберуся глибше?

Батьки нерішуче представилися. Але я мало слухала їхні слова. Аналізи, діагноз — все це для мене, гуманітарки за освітою, звучало, як китайська, незрозуміло і немилозвучно. Зі звичною відстороненістю вдивлялася в очі малої, відмовчуючись на запитання. Благо, нам, відьмам, неввічливо-потойбічну поведінку легко пробачають, скидаючи на “професійне”.

Біда була ще сильнішою, ніж здалося спочатку. Серце у слабкому тільці ледве билося, кров моїм внутрішнім очам здалася майже чорною, а шкіра — прозорою і тонкою, аж страшно торкнути. Немов дитина народилася зовсім без захисту, і навіть янгола над нею нема. Нехрещена? Зате є чорнота — лиха ненависть усередині.

Дівчинко моя, та це ж не просто рак — це прокляття. Яке гніздиться в тобі чи не з самого народження! Але хто ж наважиться клясти дитя?!

Так, пограємося в детектива. Як починалися сімейні стосунки? Не відводити прискіпливих очей! Звісно, при дружині цей чоловік може побоятися сказати правду, але глиб погляду не дасть збрехати. А чи не кинув ти іншої дівчини перед цим шлюбом? А може, була коханка?

Але батько виявився чистим. Як і мати. Обоє живуть у світі книжок — філфак, студенти, заліки... Навіть ворогів серйозних ніколи не мали.

Голова запаморочилася, я сіла на стілець. Це від дівчинки такий тягар ішов — не дивно, що й мати настільки заморена. Прокляття — річ заразна. Якби не характер зі сталі, то й вона б уже стала пацієнткою онкодиспансеру. Або колишньої “Кирилівської”, а тепер “Психіатрії”.

Загорнулася захисною молитвою. Лють і ненависть ширилися кімнатою. Он, і Сергій, зачепивши ногою стіл, аж скинувся, лайнувся. Що ж у цій родині вдома вечорами робиться?

Дитина приречено сиділа під стіною, на непристойно розкішному узбецькому покривалі видаючись іще блідішою. Всією душею я обвивалася навколо її аури, з жалем розуміючи: не потягну! Не зможу, надто сильно! Якби ж хоч зрозуміти, звідки ця напасть узялася. Може, родичі пішли б на контакт із тією людиною, тією відьмою, що не пошкодувала такого чорного прокляття. Задобрили б, вибачилися. Дитину, врешті, показали — ну, дитину вона точно пожаліла б!

Сергій приніс чай з канапками.

Як і завжди, він був із клієнтами запанібрата (колись казав, що так професійніше). Але до мене звертався виключно по батькові і стишеним голосом. Ця показна повага на грані з острахом передалася і відвідувачам, тож слухняно відповідали на кожне запитання і, схоже, навіть не брехали — роки по лікарнях до такого добре привчають.

Вони вже стомилися сидіти. Всі, окрім дитини, яка знесилено напівлежала, то дрімаючи, то байдуже розглядаючи заплутаний павутиною іконостас. Малеча без смартфона і мультиків. У наш час це виглядає навіть моторошно.

Розмотуємо клубок далі. Родина. Хто в нас дядьки-тітки, бабусі-дідусі? Може, в соцслужбі хто працює і сиріт образив, чи хірург із дипломом “за сало”? Військовий генерал-зрадник? Але ні — всі як на підбір книгогризи. Ну, кому такі допечуть? Навіть спадку ні з ким не ділили, мешкають хоч і в престижному районі, але в чесній іпотечній двушці. А дитя гине.

Коли чоловік почав обережно натякати на те, що їм уже час збиратися, я запізніло озирнулася на вікно і зітхнула. І коли це встигло потемніти? Знову запрацювалася. Добре, що в моїх малих є власний ключ, а на плиті залишений суп. Влетить мені від них, але — та хай би й влетіло, якби ж за діло!

— Мені ще завтра на першу пару, — немов виправдовуючись, пояснював батько хворої.

— А ви ж з одного вузу, — намагаючись заповнити звукову порожнечу, що аж бриніла в кімнаті між нами (і ще ця надія в очах, що, може, востаннє сьогодні спалахнула — і ось гасне), забурмотів Сергій. — Ну, тобто Лариса Петрівна не професорка, але була колись студенткою Жовтого корпусу. Ви ж саме там працюєте?

— Так, в Інституті філології, — безсило хитнула головою жінка. — У нас уся родина там. І моя мама. І донька, як виросте, теж підтримає сімейну традицію... дуже хочемо, щоб підтримала.

Цих слів вона не витримала — сльози змочили старанно замазані тональними засобами щоки. Чоловік пригорнувся, намагаючись розрадити. Дитина з винуватим виглядом відвернулася до вікна. Вона вже в п'ять років зрозуміла, що власний біль лупить тебе набагато слабше за біль рідних людей — особливо якщо ти нічого з цим не можеш зробити.

І тут мене ніби струмом ударило. Це чорне волосся, впертий погляд жінки...

— Ваша мама... Назвіть прізвище?

Звісно ж!

Завідувачка кафедри англійської філології. Нашої кафедри. Жінка, яку боялися всі курси.

І яку я свого часу вважала своїм єдиним ворогом. Тому що це так нестерпно — у свої двадцять дізнатися, що після сумлінного навчання і безсонного роздирання між денними парами і нічними підробітками в інтернет-кафе, бо батьки враз обоє залишилися безробітними і потрібно було добувати хоч якусь їжу для всіх трьох, тебе не просто не беруть до магістратури. Ні, тебе міняють на Зоряночку, “мажорку” татуся-депутата, яка й на пари не приходила — тільки на іспити. На яких молола таку люту дичину, що відповідала зазвичай останньою, адже підкупленим викладачам було соромно ставити їй хороші оцінки під поглядами інших студентів.

Зараз я би на ту проблему плюнула, і навіть не розітерла.

Тоді ридала в кабінеті методистки. Ну, як же це так? Я ж навчалася на межі людських можливостей, по три дні жила на одній розчинній каві, відсипаючись після нічних змін у коротких відрізках між парами! А вона ж, вона навіть не знає, що “Вершник без голови” Майн Ріда і “Легенда сонного виярку” Вашингтона Ірвінга — це зовсім різні книжки! І англійську вона вивчала тільки щоб грамотно замовляти сніданок у готельний номер. Навіщо їм така магістерка?!

Здавалося, що мене просто продали. Зрадили. Насміялися і викинули за непотрібністю. Чотири роки сумлінного навчання — для чого?

А через місяць померла бабуся, і мені дістався від неї спадок — хатка на Черкащині, три курки, півень-цокотун, та ще цей, щоб йому, “дар”.

Нікому б такого дару не побажала, навіть ворогам. Не дивно тепер, чому бабця — кругла відмінниця у школі — все життя в тому тихому селі прожила. І ніколи, ні-ко-ли не сердилася. Навіть якщо чужі курі грядку перегребли, або дітлашня грушку обтрусила, не спитавшись, та ще й кращу гілку вломила. Чи пенсію затримали аж на два тижні.

Та не дай, Боже, розізлитися і телепнути щось на зразок “та щоб ти сказився”! І з самої вся радість вийде, на тиждень перетворивши тебе на набурмосену тінь, і людині потім від психіатрів не вилазити. А все — одна фраза, помножена на гарячий настрій, та ще той капосний “дар”!

Я тоді, після бабусиних відходин, довго хворіла. Мама казала — через горе. Хоча звідки б йому взятися, ми ж із бабцею були практично чужими людьми, бачилися всього раз на рік, на Різдво, та ще влітку, коли ми з мамою допомагали картоплю саджати-копати.

Як же я тоді ненавиділа оту свою зрадницю-професорку! Не мажорку, звиклу купувати все на світі — а тітку, готову за гроші продати навіть совість. Чи мою долю. Якими прокльонами осипала я її голову безсонними ночами, при світлі повного місяця! На ранок почувалася медузою, котру морською хвилею викинуло на берег — ані сил, ані радості, ані бажання жити. Мама казала: “Це ти тужиш за ріжною кровинкою”, “Це нерви”.

Аж ось де вони, мої “нерви” — вкупі з образою, юною, максималістською, гіркою і всеосяжною, окошилися в лоні оцієї бідолашної жінки. Чатували, накопичувалися. І народилися на світ із хворим дитям.

І якби ж хоча б ту мою ненависть викликало щось насправді лихе — вбивство, безчестя, війна!

Місце в магістратурі? Тьху.

І за це людині... ЛЮДИНІ тепер помирати?

***

Обійнявши-обгорнувши доньку з двох боків, сім'я переступила поріг і потонула в іронічно-п'янких травневих сутінках.

Сергій одразу кинувся до мене з претензією:

— То що, зовсім нічого? Давай я їх наздожену, на завтра другий сеанс призначимо! Священника приведу тобі на поміч — отого, зі Святошинського району, якого ти хвалила. Га?

У шоу екстрасенсів він не простро заробив славу самовпевненого всезнайки, а й верховодив, нахапався знайомств. Але тут, між нами, дивився розгублено, немов першокласник на директора. Мій “дар” був для нього чимось недосяжним і непізнанним. Відчуваю, скільки недоспаних ночей Сергій провів у роздумах на кшталт “Чому, на Бога, це благо дісталося не мені? От я б...”

Зазвичай я вигрібала, навіть у найскладніших замовленнях. Іноді — по-кіношному вигадуючи вихід в останню мить.

Але не сьогодні.

Знаю, це підкосить мою репутацію в його очах. Сподіваюсь, що так і буде — причому остаточно і безповоротно.

І хай більше не марається спілкуванням із відьмою, особливо — за гроші. Бо нічого Божого в моєму “дарі” нема. І колись йому таки прилетить ментальна “подяка”, якої я не зможу стримати.

Не підіймаючи погляду з неметеної долівки, я заперечно похитала головою.

— Вона невиліковна. Мені дуже шкода.

— Та що ж там таке, з тою дитиною? — Сергій своєю впертістю чи нездогадливістю і янгола довів би.

— Це жертва, — губи порепалися, було важко говорити. Ледве проштовхувала слова крізь горло. — Прокляли весь їхній рід. Дуже сильно, незворотньо, без захисних “бекапів”. І вона одна взяла все на себе. Ще до народження. І ось...

— То таки пропаде? — нарешті зрозумів “колега”.

Я ствердно хитнула головою.

Помовчали.

— А може, все ж таки... Молебен? — вже зовсім тихо проговорив він.

Я похмуро, вже таки роздратовано буркнула:

— Надто сильна відьма. З такою ненавистю навіть мені не впоратися.

Дістала з сумки воду, залпом випила півторалітрову пляшку. Розшнурувала кофтину на грудях, щоб не душила. Не допомогло.

— Більше не клич мене, — прошелестіла, переступаючи поріг.

— Не буду, обіцяю! — сердито проторохтів він. І, хоча в його голосі вчувалася непевність у сказаному, я з усіх сил постаралася не розсердитися.

Тихо, дурепо! Ти ж добра. Та й він не злий, для людей же старається.

Тягне з мене соки для оцих своїх людей, цілі дні викрадає. Душу наче на протязі витрусили. Завтра знову не зможу думати, перекладати. А за що яблук, м'яса куплю?

Але не можна сердитися. Гнів, що піднімався з глибини душі, притамувала звичними спогадами про сонних дітей, які, мабуть, знову до пізньої ночі дивляться улюблені Ютуб-канали, поки мама “чаклує” тут, на Набережно-Корчуватівській, під травневий шепіт Дніпра.

Ну чому ж, чому я не вміла так швидко заспокоюватися десять років тому! Тоді оця напівпрозора дівчинка-мучениця з надто дорослими, розуміючими невідворотність власної смерті очима була б здорова. А моя совість не гризла б душу зсередини, немов зграя безжальних пацюків. Чи вона, ця зграя, колись заспокоїться? Чи зможу я сама себе пробачити за скоєне?

Двокімнатний, автентичний, з викладеною татарником долівкою і мазаною піччю дім на Черкащині, який я так і не наважилася продати, кликав все гучніше.