Стіна

... Вони наближаються. Спершу ти бачиш їхні невиразні силуети, чуєш голоси, ходу, згодом перед твоїми очима з’являються їхні риси обличчя. Вони випромінюють холод і, як би ти не старався, не можеш побачити у них нічого хорошого. Ти- один, а їх- багато. Ти розумієш, що можеш легко програти цей нерівний бій, тому вибираєш один-єдиний, на твою думку, доступний і найкращий варіант- тікати. Ти починаєш свій біг. Біжиш від усього і просиш у небес, аби Вони втратили тебе зі свого поля зору. Поступово сил у тебе залишається ще менше, але їх багато, а ти- один.

А далі... Словом, якби ти тоді повернувся назад у минуле, то зрозумів би, що все відбулося надто швидко і ти не мав контролю над подіями: навколо тебе раптово починає будуватися стіна. Вона висока і міцна... Ти все ще намагаєшся з останніх сил бігти, та місця і можливостей у тебе залишається все менше...

Стіну вибудувано. Вона оточує тебе з усіх сторін. Ти вже нічого не бачиш і не чуєш: ані ходи, ні очей, ні дивних розмитих силуетів, що, здається, стали на мить людьми... Але краще б ти бачив їх. Ти втрачаєш відчуття часу, він здається поступово починає втрачати лік. А у голові лише одне запитання: «Що я тут роблю?» Та поруч із тобою немає ані душі, яка могла б дати відповідь.

***

Який це день? А можливо, ти вже знаходишся тут роками? Ти повністю втратив лік часу. Ти вже настільки знесилений, що починаєш думати: «А може, все не так погано? Може, вони просто хотіли як краще? Може, тут навіть добре, а я просто цього не помічаю?»

Ти картаєш себе за це. Та своє серце ігнорувати неможливо. Воно підказує тобі: щось тут не так. А у цих стінах і справді усе не так, як у тому світі, який ти бачив раніше. Зачекай-но, а... Коли ти востаннє його бачив? На це запитання також немає відповіді. Немає відповіді на жодне із запитань, що лунають у тебе в голові. Зараз воно вже не єдине.

***

Сумніви ще більше перемішуються із почуттям безсилля і тривоги. Та раптом замість того, щоб просто виконувати пасивну роль і слухняно чекати, поки тебе звільнять, ти вирішуєш вибиратися самостійно. Бо, подумавши трохи, ти вирішив: тебе можуть і не звільнити. Вони були тобі зовсім незнайомими. Ти торкаєшся стіни. Вона, як і раніше, тверда, міцна, непохитна. Ти дивишся на неї і думаєш, як почати її ламати. Ніби за цей довгий час, поки ти тут знаходився, ти вже зміцнів, але водночас не відчуваєш жодних сил. Проте зараз тобі уже все одно.

Ти починаєш спершу тихо стукати, ніби кликати на допомогу. Ти стукаєш досить довго, не наважуєшся почати ламати самотужки, бо боїшся, що у тебе може не вистачити сил, а ще присутній страх того, що насправді ти просто зараз руйнуєш своє добро, яке тобі дали і яке ти не цінуєш. І допомога прийшла. Ти не знаєш звідки, проте біля тебе раптом з’явилося декілька силуетів. Ніби тіні. Вони інші на вигляд. Вони люблячі і дивляться на тебе без жодного осуду. Очевидно, добрі... Ти просиш їх допомогти і- диво! – вони погоджуються. Ви починаєте разом тепер уже ламати стіну. Оскільки вас побільшало, справа просувається легше.

Спочатку ви спільними силами перетворили «бетон» на «вапно». Вони бачили це і багато разів перебудовували стіну. Робили її ще міцнішою, ще твердішою і непохитнішою. Але ви повторювали знову і знову ті самі дії. Ти боявся, що твої таємні добрі помічники покинуть тебе у найглибшу скруту самого, але поки що ти з упевністю і усміхом крізь сльози можеш сказати, що цього не сталося.

І от зараз ви всі мрієте перетворити це «вапно» на пісок, а згодом і на папір, що розвалиться від першого ж повіву вітрів, від перших же дощових крапель.

Вони багато разів замість самого тебе виставляли напоказ тебе несправжнього і намагалися зміцнити стіну. Але не хотіли і досі не хочуть зізнаватися навіть собі у одній дуже простій, маленькій, але надважливій деталі: якою б міцною не була стіна, вона лиш грається в стіну. І крізь неї частенько вже починаєш проглядатися ти справжній.