Гнозис

Того дня я повернулася із пар раніше. Не було грошей, щоб сплатити за заняття з малювання, тому в мене звільнилася купа часу на хатню роботу. Тітки ще не було вдома. Однак вдома був її чоловік.

Віктор працював фрілансером, продавав усілякі дрібнички у власному інтренет-магазині, тому вдома він був завжди.

Він радісно мені всміхався, заварив чай, посадив за стіл: «Пригощайся, люба».

По буденних питаннях: як в мене з навчанням, які оцінки, що нового, він раптом змінив тему.

«То як, нема в тебе ще хлопця? Га? — він хитнув головою, щиро зітхнув. — Така красуня в нас росте, а бойфренда немає».

Від його пильного погляду мені ставало лячно, щось липке оповило кінцівки. Відчуття було таке, наче я вступила босими ногами в тухле яйце, а воно обліпило мені шкіру. Тепер я відчувала сморід під носом.

Я не хотіла нічого пояснювати. Чому зараз я маю виправдовуватися? Мені складно будувати стосунки, що з того? Просто діти бувають жорстокими, це свята правда.

Моє перше шкільне коханнячко було жорстоким. Досі у снах мені ввижається його квохтання за спиною. Я інколи згадую, як він глузував з мене на перервах.

Може, я й переросла травматичний досвід, та нічого не забула… Як прикро, що не можна одного дня прокинутися й забути минуле, все, що болить і гниє в душі.

Віктор пильно стежив за мною. Щось лихе було в його посмішці.

«Що, квіточко, невже тобі зовсім не цікаво, як воно – бути з чоловіком?» — раптом спитав він.

В грудях у мене все захололо, наче я ковтнула крижинку. Мені не подобалося, як обернулася розмова.

Від погляду Віктора мені стало бридко. Передчуття небезпеки щомиті сильніше давило на плечі.

Він перехилився, схопив мене за руку, почав гладити зап’ясток липкими пальцями.

Я заклякла, дивлячись на його бридкі кінцівки, під обкусаними нігтями яких чорнів бруд.

Коли він нахилився ще ближче, я нарешті отямилась, скрикнула, щосили штовхнула його у груди.

«Не чіпай мене!»

Віктор встав з-за столу, темною горою навис наді мною. В прозорих очах була сама лють.

Замок клацнув і вхідні двері скрипнули. Мене врятовано.

«Я вдома! — оголосила тітка. — Прибігла на обід. Кондиціонери поздихали, в офісі таке пекло… І Зінка-балакало спокою не дає…»

Коли вона увійшла до кухні, я схопилася на ноги та, не промовивши ні слова, побігла до себе, зачинилася в кімнаті й впала на коліна. Мене всю трясло. Тричі я набирала мамин номер, та вона не відповідала.

Ми щодня зідзвонювалися з мамою по Вотсап, та відучора вона мовчала. До моїх страхів додався ще один глибший, темніший.

Двері гепнули об стіну. Тітка влетіла в кімнату без дозволу. Вчепилася мені в плечі та поставила на ноги.

Вона трусила мене з такою силою, наче хотіла зробити шейк з моїх нутрощів.

«Ах ти сволото мала… Чоловік мені все розповів! Ти що собі надумала, хвойдо? Це так тебе мати виховала? Я тебе годую, дбаю про тебе й отака мені дяка? Чоловіка мого звабити надумала?»

«Це він до мене чіплявся! Клянуся!»

Від її ляпасу в мене ще довго боліла права щока. Тітка нічого не хотіла слухати.

«Брехло мале! Брешеш, як твоя мамка. Ще раз почую, що ти чоловіка мого чіпала, на вулиці будеш спати! Зрозуміла?»

Вона пішла, грюкнула дверима, а я ще довго ридала в подушку, а тоді молила сутінки порожньої кімнати. «Забери мене, забери…»

В кімнаті я була сама, та не могла позбутися відчуття чиєїсь присутності.

Я відчувала, як темрява просочується до серця, огортає мене павутинням. Думки, одна сумніша за іншу, горталися в голові, наче стрічка новин. Я заснула на ранок цілковито спустошена. У власній кватирі я не почувалася вдома.

Я намагалась не розмовляти з тіткою та уникати Віктора. Прокидалась рано, тікала з квартири, снідала в студентській їдальні. Влаштувалася на підробіток у кав'ярні подружки. Поверталася ввечері. Я щогодинно телефонувала мамі, та вона чомусь ігнорувала мої дзвінки. Ніколи в житті я не почувалася такою зайвою, самотньою та наляканою.

За кілька днів я зустріла Микиту. Це був наче подарунок Небес! Я разом повірила в янголів, святих і в любов Божу до всіх його дітей стражденних.

Ми одразу «впізнали» один одного, — це було наче прозріння, спалах натхнення, а може, поклик інтуїції.

Він зіштовхнувся зі мною в коридорі. Коли я підняла голову і зустрілася з поглядом сріблястих очей — в голові запаморочилося, а у вухах забряжчало від хвилювання. Мені наче причепили крила до спини та виписали німб щастя, світ враз став цілковито моїм.

З великої перерви ми вже не розлучалися. Повечеряли разом в універі. Проговорили до самісіньких сутінок. Він провів мене додому і, помітивши, як змінюється вираз мого обличчя, запитав, що трапилося.

«Не хочу туди повертатися…»

«Додому?»

«Там уже не мій дім…»

Я розповіла йому все. Все те, що треба приховувати від чужих. Я шукала дружньої підтримки в людини, з якою познайомилася вісім годин тому.

«То не повертайся туди! — Микита посірів, у срібних очах били блискавиці. — Не треба до них іти! Хочеш… хочеш, можеш побути у нас. Мої батьки, вони дуже добрі, найкращі батьки у світі!»

Він зніяковіло посміхнувся, скуйовдив чорну гриву.

«Ти, певно, подумала, що я якийсь маніяк чи збоченець?»

Я не стримала сміх.

«Вгадав!»

«Так, розумію, то я ляпнув дурість. Тоді як тобі така пропозиція? У мене є вільна квартира, ми раніше її здавали, а зараз там зробили ремонт і все таке… Можеш пожити там, як хочеш. Безкоштовно, звісно!»

Мені дуже хотілося пристати на пропозицію, дозволити Микиті себе врятувати. Однак інстинкти не притупилися за вісім годин близькості. Він, може, і моя людина, однак не стрибати ж йому на руки наче сліпе кошеня!

«Я маю подумати…»

Він зітхнув, сріблясті блискавиці потьмяніли в очах.

«Не хочу тебе відпускати, — зізнався він. — Як згадаю, що той вилупок до тебе поліз… Аж руки сверблять обчухрати йому пику…»

Я посміхнулась та визволила руку з його довгих пальців.

«Мій любий Гільгамеш, вгамуй свій гнів!» — не знаю, чому я так його назвала. Чорні Микитчині брови вигнулися наче крила паперового літачка.

«Опапа, що ще за Гільгамеш такий? Відчуваю, що мені купу суперників долати. Я — Малак! Це в мене прізвисько таке».

— Малак…

Він обхопив моє обличчя долонями. То був мій перший поцілунок. Солодкий наче мед та терпкий як міцна кава.

Я верталась додому окрилена, забувши про всі свої страхи. Тітка зустріла мене похмурим поглядом, проте нічого не питала.

Мені було так добре на душі, коли я заснула з телефоном у руці (ми з Микитою листувалися доти, поки синхронно не вимкнулися від утоми).

Тієї ночі вона мені наснилася уперше… Істота, осяяна світлом, величава та далека, наче якась космічна зірка. Вона літала над різнобарвним океаном, затуливши райдужний обрій, а я стояла в її тіні.

Я відчувала її пильний погляд, хоча очей в неї не було, взагалі не було обличчя, самі контури, наче вона — скетч, зроблений твердим білим олівцем. На білому чолі світився дивний знак: латинське V з крапкою.

Я відчувала в тому погляді співчуття та смуток.

«Чому ти побажала, щоб я тебе забрала?» — вона зітхнула, її кришталевий голос втілився у сонячних зайчиків та застрибав по сутінках, що розгорталися позаду мене.

«Ні-ні... Що ти таке кажеш! Я не бажала такого ... Я б ніколи…»

«Ви, люди, ніколи не зважаєте на свої бажання. Ви благаєте нас здійснити страшні речі, але насправді чекаєте зовсім іншого, — вона «зітхнула», світло від гнучкого тіла загойдалося під подихом вітерця. — Вже нічого не поробиш, Зою. Я мушу втілити твоє бажання».

Вона простягнула до мене свою осяяну руку з тонкими, як срібна волосінь, пальцями.

«Але я ж не хочу, щоб ти забирала мене. Не зараз, не тоді, коли я зустріла його!»

Вона зупинилась. Біла рука була посічена дивними знаками, що проступали під шкірою наче флуоресцентні чорнила.

«Розумію. Ти кохаєш, — проспівав кришталевий голос звідусіль. — Я теж кохаю… Зою, от як ми зробимо. Я зіллюсь із твоєю душею, коли зійду у буття. Ти втратиш пам'ять, однак будеш жити в мені», — Вона торкнулася білих грудей.

«Втрачу пам'ять? Стривай, що ти таке кажеш? Чому я маю втратити пам'ять?»

«Спостерігачі по волі Найвищого зійдуть у світ, щоб звільнити Софію від мук та виправити буття, створене її первістком. Зою, хіба ти не відчуваєш, як вона страждає? Не чуєш її плачу? Твій вимір — явний світ, буття, — приречений з моменту створення. Софія всі ці мільярди років прагне звільнитися від ярма існування. Буття душить її, тримає далеко від нас – її родини, від Першосвіту. Буття її нівечить. Вона ненавидить своє творіння, однак… кохає його, тому не здатна самотужки знищити…виправити. Її муки змінюють людську свідомість, потворять буття. Ти ж відчуваєш, що зі світом відбувається лихе. Війни, епідемії, голод, насилля… Це все породження її страждань. Її ненависть до світу, страх та смуток втілились у її первістка, а він — породив темних, шард. Істоти, що маніпулюють людським розумом, калічать людські душі. Буття хворе, Зою. Люди дичавіють, стають злими та мізерними. Втрачають первісне Его. Це треба спинити».

«Софія?…»

Дивно, та це було ім'я моєї мами. Софія. Проте я знала, зараз мова йде про щось інше, щось неземне, незрозуміле і далеке моїй свідомості. Вона розповідала дивні та страшні речі, що однак відгукувалися глибоко в мені. Це лякало та збуджувало.

«Софія колись була як ми, — осяяна торкнулася грудей, схилила білу голову. — Ми всі були поєднані. А тоді вона схотіла поєднатися із Творцем, — вона зітхнула, і вітерець, що літав над райдужним океаном, став міцнішим. — Софія впала… Її падіння порушило рівновагу, породило інший світ — буття. Світ, звідки прийшла ти».

«Прийшла, а де я зараз? Хіба… це не сон? Це точно якесь дике сновидіння! Я посварилася з тіткою… от і маю собі химерну ніч».

«Ти у вимірі снів, Зою, — вона хитнула великою головою. — Це місток між буттям та істинним світом. Ми розпочали зміни з цього виміру, — вона повільним жестом окреслила райдужний небокрай. — Спочатку маємо налаштувати людську свідомість, установити резонанс, перш ніж втілитися в буття».

«Я не розумію… Софія, буття, шард… — я обхопила голову руками, навіть крізь сон я відчувала, як мозок закипає від інформаційного перевантаження. — Нащо ви це робите, хто ви такі, що за Найвищий? Навіщо тобі я? Що ти зробиш зі мною?..»

Здається, я заплакала, якщо можна плакати у снах.

«Не переймайся, дитя... Тобі не буде боляче, я обіцяю. Я не знищу твоє єство. Ти залишишся в мені — станеш частиною мене».

Вона притулила руку до того місця, де в нормальної людини має бути серце, і враз — від неї відкололися ще семеро істот, трохи менших за неї. Вони сяяли сліпучо білим вогнем, як і вона.

«Ти станеш восьмою», – промовила сімка й одночасно простягнула до мене правиці.

«Ти звільнишся від болю та мук…»

Прокинувшись, я забула сон. Я все ще літала на крилах надії, та тітка помітила мою радісну посмішку і не змовчала.

«Чого така весела? Мамка твоя десь ділась, на дзвінки не відповідає, гроші уже третій тиждень ні копійчини від неї не отримуємо, а ти така вся осяяна?»

Не хотілося псувати собі настрій, тому я пішла до кімнати збиратися, та тітка все не полишала.

«Чого ти така ошатна? Що, є якийсь привід? — вона примружилася, під

глибокими очима розбіглися зморшки. — Розмальована наче та Гага. Дивись мені, як в халепу втрапиш з такою юбчиною, додому не вертайся. Наче на панель зібралась».

Вона фиркнула, я почервоніла до самих вух.

«Не хвилюйся, скоро я сюди справді не повернусь! Мені запропонували переїхати. Так і зроблю!»

Щойно я це промовила, тітка стала фіалкового кольору, обличчя її роздулося наче кулька, зуби заскреготіли за тонкими вустами.

«Що, хлопця якогось підчепила? Ну точненько як моя люба сестричка. Яблучко від яблуні… А що люди скажуть, ти, дурне дівча, — подумала? Зовсім про нас з дядьком не думаєш…»

Я вистирибнула з квартири, не дослухавши її монолог. Не стала снідати, все одно від її їдких слів — зник усякий апетит. Та й з Микитою ми домовилися поснідати удвох.

Ми були разом цілісінький день. Здавалося, я втрапила в чарівний сон.

Було лячно прокидатися від такого сну, а тітчині слова не давали спокою.

Увечері мій чарівний Гільгамеш повторив своє прохання.

«Не вертайся до тітки — це небезпечно! — наполягав він. — Я боюсь за тебе, Зою…»

Він промовив моє ім'я з такою ніжністю, що в мене голова пішла обертом.

«Спочатку вони не були такі… вони приїхали на прохання мами, щоб наглянути за мною. Я була ще у школі, коли мама поїхала на заробітки… Я знаю, вона їм щотижня пересилає гроші на моє утримання. Останні місяці вона не пересилає стільки, як раніше. Тітка засмутилась, врізала мій бюджет, тому я мусила відмовитися від уроків малювання…».

«От сволота…» — Микита просипів, стиснув руку в кулак.

«Не треба так, Мал… Вони дбали про мене багато років. Просто їм, напевно, набридло дбати. В них зараз своїх проблем по саму маківку, а Віктор… він наче з ланцюга зірвався. Бізнес в нього не йде, от і запиячив трохи…» — я стенула плечима.

«Ти свята душа… — він зітхнув. — Боюся, що їм не опікування набридло, їм твоя квартира потрібна! Грошей поменшало, от і хочуть твоє майно до лап прибрати. Добрі вони, аякже!».

Я заспокоїла його і ми знову поцілувалися. Цього разу наші вуста наче примагнітило і Микита довго мене не відпускав. По всьому тілу забігали мурахи. Серце мліло в грудях.

Мене всю потягло до нього, наче гравітація Микити стала сильнішою за сонячну. Вперше у житті я відчула, що таке бажання.

Я повернулась додому, Віктор щось гукнув з кухні, та я швиденько сховалась у себе в кімнаті. Тітки все ще не було вдома, вечоріло.

Я сиділа на підвіконні й гомоніла з Микитою, він скинув мені фото батьків та квартири на підтвердження, що все в них там «пристойно».

«Я все їм пояснив, вони звуть тебе до нас у гості! Мама приготує смачненького! Може, завтра сходимо? Ти як?» – Микитині очі сяяли розпеченим срібним дощем на екрані мобільного телефону.

Я посміхнулася, хитнула головою.

«Який ти прудкий! Вже й від батьків отримав благословення».

«А чого тягнути? Я одразу зрозумів, що нам судилося, Зою».

«Ох, Нострадамус ти мій! І звідки стільки впевненості? Ти мене лише два дні знаєш!»

«А хіба це не очевидно? Ти любиш «DC» та «Марвел», обожнюєш «Нікелбек», «Скелетів» та чорну каву! Ми з тобою приречені бути разом!»

Я захихотіла і не почула, як прочинилися двері. В кімнату зайшов Віктор. Глянувши на нього, я притиснула телефон до грудей.

«Що ти тут робиш у темряві?»

Я зістрибнула з підвіконня. Віктор стояв у дверях, чорна нерухома тінь.

«З ким ти балакаєш?» — він обвів кімнату поглядом, немов би очікував побачити коханця у мене під ліжком.

«З другом», — я сіпнула плечима.

Я прагнула здаватися спокійною, але всередині все охололо.

Я сама вдома, тітки немає, Віктор вдвічі вищий за мене, він колись професійно займався боксом. Що я зможу вдіяти, якщо він почне чіплятися?

«З хлопцем?» — він склав руки на грудях.

«А що як з хлопцем? Це моя приватна справа. Вийди, будь ласка, це моя кімната!»

Я не зчулася, як Віктор став поряд, обличчя його скривилося від гніву, очі залила кров, наче у бика.

«От як ми заговорили… Сміливі стали. Я чув, що ти казала Мірі. Хочеш поїхати до цього хлопчини? Що він може тобі дати, що не зможу дати я?»

«Що ти таке говориш… Вийди геть, негайно!»

Віктор лише сипів, від нього тягло перегаром. Слова тої осяяної істоти спливли з закутків підсвідомості, наче мильна бульбашка: «Вони втрачають первісне Его…»

Віктор не дав мені втекти, перехопив коло дверей. Міцні руки охопили

поперек талії, він з легкістю підняв мене над підлогою.

Я заволала щосили. Від крику в мене боліли ребра. Я наче

навіжена молотила руками й ногами. Заїхала ліктем по його квадратній щелепі і нарешті вирвалася.

«Куди ж ти, квіточко! Не тікай від мене. Я тебе не скривджу… От побачиш, тобі сподобається!»

Я чкурнула на кухню, перечепилася через старий килим, гепнулась долілиць, скочила на ноги.

Треба вхопити бодай щось, ножа, качалку, байдуже… я вхопилася за стіл. Віктор вже був позаду, він важко, хрипко дихав мені в потилицю.

«Хвойда мала… А ну іди сюди, кому сказав!»

Він вхопив мене за талію, потяг щосили на себе.

«Ні… пусти… пусти, виродок!»

Я вчепилася в стіл, наче то був рятівний жилет посеред бурливого, чорного океану. Ваза зі штучними квітами тьопнулася на бік, покотилася по скатертині, ляпнула об долівку та розірвалася мільярдом уламків… шардів… блискучих, гострих, наче лезо. Якщо дотягтися бодай до якогось, встромити шард Вікторові в око… Я захлинулася сльозами.

«Ні… не треба!» — я кричала, про себе благала, щоб сусіди мене почули. Хай почують мене, викличуть поліцію, хай хтось врятує мене…хто-небудь, байдуже хто!

Віктор тягнув мене з такою силою, що мої рученята мали от-от відірватися від плечей. Щось в грудині й справді хруснуло, та болю я не відчула. Лише жар, що охопив все тіло, наче я втрапила у духову шафу.

Віктор відірвав мене від столу та щосили ляснув головою об стіну. Перед очима спалахнули білі метелики. Я лишалась при тямі, однак уже не пручалася, застигла наче паралізована.

«Будь слухняною дівчинкою…»

Віктор згорнув мене, притиснув до себе, схилив голову до губ.

Дверний дзвінок загудів наче глас янгола з неба. У двері загрюкали кулаками.


«Відчиніть, поліція! Якщо не відчините негайно, ми будемо ламати двері!» — попередили ззовні.

Віктор закляк, наче китайська іграшка, в якої сіла батарейка. Мені вистачило миті, я вирвалася з лещат і кинулася до дверей, клацнула замком, вдарила мідну ручку, перечепилася через поріг і полетіла в поліціянта. Єдиного погляду на мене йому вистачило, щоб збагнути, хто жертва.

«Викликай швидку!» — гукнув поліціянт напарникові, що стояв праворуч.

Він вхопив мене, міцно тримаючи вільною рукою. Його зелені очі стали останнім, що я побачила.

А тоді впала темрява, крізь суцільну пітьму і безкінечну вселенську спіраль до мене простягнулася біла рука з гострими пальцями.

«Моя обраниця…» — шепотіло

звідусіль.

Я прокинулася в лікарні. Голова гула, наче я довго билася тім'ячком об стіну. До правого зап’ястка був приклеєний катетер. Микита сидів поруч, куняв у кріслі. Відчувши мій порух, він прокинувся, протер очі.

«Зою… Хвала вишнім!»

Він лагідно обхопив мене, притулився щокою до щоки. Його поцілунки пекли подряпану шкіру.

«Ти більше до них не повернешся! Чуєш мене? Я так злякався, що втрачу тебе…»

Я завовтузилася в обережних обіймах. Микита ледь торкався мене, однак мені все одно було боляче. Все тіло боліло, а ліва рука ледь рухалась під бинтами.

«Де це я? Що сталося…»

Я пробігла поглядом по палаті. Крім нас із Микитою, жодної живої душі.

«Ти не пам'ятаєш? — він зітхнув, усівся в крісло напроти лікарняного ліжка, склав руки навхрест. — Це твій дядько. Віктор», — Микита прогарчав.

Страх прокинувся разом з усвідомленням того, чому я в лікарні.

«Він… де він…» — я натягла білу ковдру до підборіддя.

«Не хвилюйся, батьки про все подбали! Цей облупок ще не скоро вийде з СІЗО».

«Але що сталося?»

«Ти не вимкнула відеозв’язок. Я почув твій крик і викликав поліцію. Одразу поїхав до тебе… Мені сказали, що тебе завезли в лікарню. Я дізнався номер і приїхав».

«Ти був зі мною весь час?»

«Звісно!»

Він схилився за поцілунком та не встиг торкнутися губ. Двері заскрипіли, до палати зайшов поліціянт. Він посміхнувся, наблизився до лікарняного ліжка. Я впізнала його, — це був Вадим.

«Як почуваєтесь? — він посміхався щиро. — Ми зв'язались із вашими рідними. У вашої мами викрали мобільний і вона відновлювала контакти, тому не телефонувала».

З серця наче гирю зняли. Навіть біль послаб від полегшення.

«Вона знає?»

«Так, але не треба хвилюватися. Лікар казав, що ви маєте відпочивати. Ваша мати жива та здорова, і з дитиною теж усе добре. Вона скоро вам зателефонує і сама все пояснить, — Вадим посміхнувся, крадькома поглянувши на Микиту. — Я маю взяти у вас показання, та це може почекати. Ми внесли заяву в реєстр, однак, щоб тривало розслідування, ви маєте долучитися до справи».

«Дитина?»

Що ще за дитина?.. В голові заспівали трембіти.

Я відкинулась на подушки. Чи справді я хочу закрити Віктора у в’язниці? Що скаже на це тітка? Боже, лячно собі уявити, як вона відреагує, коли про все дізнається…

«Ваша мати була в лікарні на збереженні, там у неї й поцупили телефон. Вчора у вас народилася сестричка, — побачивши вираз мого обличчя, Вадим ніяково кахикнув. — Ви не знали, що мати вагітна?»

Мама народила собі другу дитину? Іншу доньку від іншого чоловіка?.. Колишня її вже не влаштовує? Господи, сподіваюсь, вона народила від того Альберто…

Їдкі слова тітки голосно лунали в голові: «Зозуля…зозуля…»

Я згадала, що Микита поруч і все чує. Що він подумає про мене? Чи треба йому знати, що за страшна прірва в наших родинних стосунках.

«Мама… Вона не сказала, чи приїде?..»

Вадим не встиг відповісти, білі двері прочинилися. Серце підстрибнуло в грудях. Невже я сподівалася, що до мене прийде мама? От дурко — це ж неможливо.

Тітка тихенько зачинила двері, глянула на мене, тоді на Вадима та Микиту. Кілька секунд вона мовчки м'яла сумку в руці, а тоді — кинулась до ліжка, вхопила мене за плече, вчепилася в волосся.

Микита та Вадим удвох підскочили, щоб її відтягти, та вона вп'ялася мені в зап'ясток, стягла мене на підлогу. Крапельниця впала, катетер вирвало з руки.

Я насилу тримала волосся вільною рукою, а правицею намагалася відмахнутися від здичавілої тітки.

«В неї істеричний припадок», — заволав хтось.

В палату збіглися медсестри й лікарі, а тітка все тягла мене за пасма, кілька найдовших — видерла.

Нарешті спільними зусиллями медсестер, лікаря та Вадима її відтягли від мене. Микита підхопив мене під руки та всадив на ліжко. Тітка не замовкала, вона випручалася до мене, наче розлючений собака з ланцюга. «Що ти наробила, дурне дівчисько! От срамота… Покликала поліцію, розповіла їм свою казочку, га? Ти довбешкою гепнулась? Бодай в тебе язик висох, брехло мале! — Вона тицяла в мене пальцем, наче хотіла проткнути наскрізь. — Тебе полишила рідна мати! Хахаль цей твій тебе теж кине, шльондро мала. Щоб ти подохла, сволото!» – волав тітчин голос крізь темряву дзеркальних очей.

Я потягнулась до щоки, тремтливими пальцями розтерла сльози, злякано дивилася на кінчики, чорні від туші.

Гарячий подих обпік вологі щоки. Я звела погляд. Вадим не душив мене, а просто тримав за плечі, дихаючи часто й уривчасто.

— Скільки смутку… — засичав він відсапуючись, наче щойно подолав марафон. — Ніхто не зробить так боляче, як ті, кого любиш. Правда? Вони знають, що ранить нас по-справжньому, вони душать нас всевидющою турботою. А потім полишають, коли ми понад усе їх потребуємо. Вони брешуть нам з любові та тримають далі від істини. Це дівча теж покинули — спочатку її мати, тоді її тітка. Ти про це нічого не пам'ятаєш, звісно. Шкода. Вони згодували тобі найчистішу, найсолодшу душу. Душу, що я хотів собі…

Вадим нахилився так низько, що майже торкався моїх губ. Чорні нелюдські очі зловісно блищали.

Чи то мені здалося, чи то на мене дихнуло запахом гару, змішаного з озоном. Гіркота комом встала в горлі. Я спробувала відхилитися, але довгі пальці тримали міцно.

— Ще не пізно, чуєш мене, крихітко? Я знаю, ти ще там, усередині ... — чорні очі блищали, як поліровані намистини, в них відбивалося моє бліде перевернуте обличчя.

Від цього видовища нудота підступила ще вище.

— Вона ще не перетравила тебе остаточно. Ти ще маєш свободу обирати, ти можеш відкинути цю шен. Відринь цю селестичну тварюку, виштовхай геть! Ходімо зі мною! Обіцяю, я дам тобі все, все, що ти попросиш! Ніколи ти не будеш бідувати. Я помщуся всім, хто тебе кривдив! Я ніколи не лишу тебе саму.

Слабкий, ледь відчутний вогник всередині мене спалахнув трохи яскравіше і потягнувся до Вадима.

— Ось так ... слухай мій голос. Скажи мені, чого бажаєш — і я дам тобі це.

Вадим немов би виріс, роздався в плечах. Він закрив собою весь світ, він ставав світом для мене.

— Мені тільки треба, щоб ти мене полюбила… Відкрий мені своє серце.

Він торкнувся мого чола та одразу скрикнув, відсахнувся. На зап'ястку з'явилася подряпина, червона і глибока, наче від ножа, з рани крапала кров. Цього виявилося достатньо, щоб розбити закляття. Краєчком ока я бачила Малека, що біг до нас, в руках він тримав чорний меч.

— Микита…

Так, тепер я знала, звідки пам'ятала його лице. Раель випередила його. Вона відкинула натовп маріонеток і стрибком подолала половину залу, порушуючи закони гравітації. Золота вісімка спалахнула в білій руці.

— Пішов геть, — загарчала красуня. — Перекажи іншим, що ваш час добігає кінця. Світ тепер наш.

Золоте світло вдарило Вадима в груди. Я відчувала, як наелектризувалося повітря навколо нас.

Він заревів, позадкував до завмерлого натовпу. Мить, і тіло його охопило золоте полум'я, шкіра почорніла і посипалася на підлогу великими пластівцями. У ніс ударив запах солі.

Вадим закам'янів і розсипався на мільярди крихітних соляних шкаралупок.

— От погань… не сидиться їм удома.

Красуня струсила вісімку; коли та зменшилася до розмірів іграшки, вона засунула її до кишені піджака.

— Що… що щойно сталося… Вадим?

Раель скривилась, блиснула на мене смарагдовими очима.

— Що за тупий вираз обличчя, він тобі зовсім не пасує, сестро. Отямся вже! О Вишній, скільки ж із тобою клопоту… Не хвилюйся так, я спалила лише шард, людина вціліла. Он він лежить, скоро отямиться, — красуня тицьнула пальцем вліво.

Я потерла очі: Вадим і справді був там, витягнувся чорною дугою під колоною, наче заморився та ліг перепочити. Ніхто його не чіпав та наче не помічав зовсім. Ніч минула, залу затопило полудневе світло.

— Я… я бачила минуле?

В голові все ще паморочилося, я ледь встояла на ногах. Зоя, Микита, мій перший поцілунок, лихий Віктор… Це все було насправді?

Дивно, та я не відчувала смутку чи радості. Життя, моє життя, моє минуле, що я бачила в чорному дзеркалі Вадимових очей, — я сприймала наче фільм. Цікаву кольорову стрічку зі спецефектами, не більше.

До нас приєднався Акер, поклав руку мені на плече.

— Не переймайся, сестро. Те, що ти бачила, — можливо, не твоє життя. Шард, шаррук — майстри творити фейкові спогади. Людський мозок намагається вигадати собі минуле, якщо не знає власного. Вирізнити фейкові спогади легко — вони яскраві. Яскравіше звичайних. А Шард, ну вони мастаки творити хибну пам’ять. Вони залізають людям в голову, дістають усі найпотаємніші, найтемніші бажання, травматичний досвід — усе, що допоможе їм отримати чисту душу. Спокушають людину обіцянками, а тоді — беруть собі.

Від слів Акера у мене опухла голова.

— Він сказав, що я пожерла чиюсь душу…— всередині похололо. — Це що, правда? Я… не я, не Зоя?

Я подивилася на долоні, білу шкіру посікли довгі лінії та кола, точнісінько як в Акера.

— Що за дурниці! Ми не їмо душі, — Раель пирхнула. — Ми з ними поєднуємося. Бентежні, покинуті, зраджені — вони кличуть нас у снах і отримують від нас сили. Сили, щоб змінити життя. Ти відгукнулася на молитви цієї знівеченої душі та вчасно втрутилася. Той шард, певно, дуже хотів взяти цю душу собі, от він і приперся. Забув, дурко, хто в домі господар.

Раель вдоволено посміхнулася. Люди навколо нас поволі розвисали, немов прокидалися від кошмару, крутили головами, квапились піти. Як і мене, близькість Раель та Акера — їх бентежила.

Щасливчики, вони могли втекти. А я не могла. Я нарешті збагнула, що ким би я не прокинулася після амнезії, — я вже не Зоя. Не та наївна, безпорадна дівчинка, зраджена рідними. Ці люди, вони тепер тікали від мене також. На інстинктивному рівні відчували — я нелюд.

— То це був якийсь демон чи що?

— Демон? — Раель зареготала. — Що за примітивна лексика! Ти маєш наувазі тих страхіть з рогами та іклами? Демони живуть в людській уяві. Шард — то не зло, не в цьому значенні. Вони руйнівники, якщо тобі так зручніше, думай про них, як про віруси, що, заражаючи світ, змінюють суть творіння.

— Люди звуть їх демонами чи нефілімами, та шард — народилися з нас, — встряг Акер, проігнорувавши пильний погляд Раель. — Коли Софія, полонена власним творінням, зненавиділа його і себе — вона забажала знищити все. Шард донині виконують це її бажання. Вони шукають людські душі та втілюються через страхи та мрії.

— Погань, — прошипіла Раель.

— Сестро, ми не маємо їх судити. Лише Найвищий судитиме буття.

— Що буде далі? — Малак нечутно наблизився, став поруч, тримаючи Віру за руку. Вона все ще плакала, але тихенько.

— Ми тільки почали. Далі — цікавіше, — Раель посміхнулась.

— Але ж це… неправильно. Те, що ви зробили. Ви маєте все виправити, повернути людству пам'ять.

Раель, Акер, навіть Микита — дивилися на мене з подивом.

— Людство… ну воно ж просило дати їм новий світ. Царство небесне, де вони зможуть жити безтурботні та щасливі. Хіба це не найкращий спосіб виконати їхнє бажання? Загарбницькі війни спиняться, старі суперечки забудуться, не буде більше розбитих сердець, коханці не пам'ятатимуть зради. Ми даруємо ідеальний світ, — вона розкинула руки наче для обіймів. — Хіба не про це людство мріяло тисячоліттями? Ми принесли всім порятунок. Вони молили — ми виконали. Ми завжди слухаємо і завжди виконуємо.

Ми вже так робили. Чи думаєш, велику імперію зруйнували варвари? Ні мила, на все воля Найвищого! А ми — його руки й голос. Просто людська жадібність, як завжди, почала нівечити буття. Софія попросила допомогти, і ми стерли їх знання…Ох, сестро, знаєш, як мені набридло слухати оті опівнічні: «прокляни його... хай вона здохне... аби їм усім грець…» Їхні крики такі гучні, що я не чую благання тих, хто справді хоче когось порятувати.

Вона потерла перенісся.

— Уяви, як мені з тим жити.

— Світ забуття? — я жахнулася. — Хіба це рятунок?..

Красуня зітхнула, схрестила руки на грудях. Вона дивилася на мене наче на дитину.

— Світ забуття — це не ідеальний світ! — наполягала я, голос мій лунав все дужче, кров гупала у вухах від напруження. — Ви вкрали у людей життя…

— Ну ось почалось… Ах сестро, ти ніколи не змінишся, правда? Чому тобі завжди так болить за людей, — вона всміхнулася, глянувши на Малека. — Це тому ти її покохав? Тому що вона така вперта? Добре, в нас ще є час до того, як зійде Мікаєль. Слухай уважно. І благаю, хоча б до нього не лізь із претензіями. Так от, колись дуже давно люди були з Атеном-Творцем, вони були поєднані з Першосвітом. Тоді буття ще перебувало в гармонії.

— Знаю-знаю цю казочку, а далі Єва згризла яблуко, і нас витурили з Едему.

Раель всміхнулася.

— Єва? Тобто перша смертна мати? Єва тут ні до чого, — вона продовжувала улесливим голосом. — Людству дали можливість обирати. Чи бути далі з Атеном, чи здобути свободу волі від нього, свободу обирати власний шлях, помилятися, здобувати досвід. Той, хто запропонував їм такий вибір, казав, що поки вони з Атеном — вони ніколи нічого не навчаться. Так і лишатимуться дітьми, наймолодшими, не рівні своєму Творцеві, не рівні його першим дітям. Перші люди пристали на його пропозицію… І в ту ж мить втратили зв'язок із Першосвітом. Розумієш, свобода волі — виявилася обманом, пасткою, в яку ворог запер ті нещасні душі. Там, на дні буття, відрізані від Першосвіту, позбавлені будь-якої свободи — вони приречені народжуватися і вмирати безліч разів. Допоки воля якоїсь душі не зміцніє настільки, щоб вирватися з капкана і покинути буття.

— Ми прийшли, щоб це виправити, — пробасив Акер. — Ми часто так робимо. Декілька разів люди це помічали та записували у свої святі книги. Здебільшого смертні нам не заважають, та буває — вбивають посланців Атену, — він невтішно посміхнувся. — Кілька тисячоліть тому вони навіть примудрилися вбити втіленння Атена!

— Не розумію…

— Ох, сестро, досить, не хвилюйся, — це лише перша спроба. За кілька днів люди оклигають. Повернуться до звичних справ.

— Тобто амнезія — виліковна? — Я зітхнула з полегшенням, глянула на велета, він не припиняв всміхатися і дивився на нас дуже теплим поглядом.

— То, хто ви… ми — такі?

— Хіба це важливо, як би нас не називали: янголи, боги, духи, предки, — вона знизала плечима. — Ми спостерігаємо за світом. Ми — шен, вічні.

Раель, що колись була Мариною, глянула на Акера і зітхнула.

— Нам уже час. Азраїм, — вона звернулася до Малака-Микити, зелені очі її блищали наче Північне сяйво, — стеж, будь ласка, за Уріїль. Не хочу, щоб усе було як у Шуруппаці. Жодних порятованих царів! Зрозуміло? Нам не потрібні свідки. Будь ласка, не змушуйте мене шкодувати, що погодила ваше втілення. Не хвилюйтесь, скоро ви прокинетесь і все зрозумієте. Коли всі забудуть вдруге — ваша пам'ять залишиться неураженою, ми це владнаємо. Знайдіть нас, як прийдете до тями, — вона подала мені золоту ламіновану візитку.

Я бездумно прийняла її, втупилася порожнім поглядом. «Ткач Марина Василівна, Міністерство юстиції» — вихопила я.

Коли я звела очі, то побачила її справжню сутність. Величезне, безформне «щось» в ореолі райдужного сяйва. Воно дивилося на мене осмислено і зацікавлено. Я відчувала той пронизливий погляд, хоча у нього не було очей. Не було і статі. Загалом в ньому було мало людського. Це була скоріш ідея про людину.

Ще мить і видіння зникло. Серце шалено гупало у грудях.

Невже ці істоти дійсно ангели? Ті самі, до яких належить звертатися у молитві, ті, що втішають безгрішних.

Цікаво, що ж сталося із Мариною Василівною? А що сталося із Зоєю та Микитою? Зникли, злилися із цими безформними загарбниками?

— Ми почнемо роботу з цього міста. Дуже скоро ви будете нам потрібні, — з цими словами Акер торкнувся лоба у незнайомому жесті.

Його повторила Раель. Вони попрямували до дверей пружнім кроком.

Марина-Раель навіть не глянула на Віру. Дитина тихенько схлипнула коло Малака.

З зали виходили інші люди, коли вони озиралися на нас — то робили той самий жест рукою.

— Скільки ж їх… Тих, що пам'ятають? Хто вони… боги?

Малак знизив плечима.

— Хезе… та і яке це має значення.

— То що, це справді довбаний кінець світу?

Вероніка гучно схлипнула, ми одночасно з Малеком глянули вниз.

— Ой, Віро, не плач. Мама твоя… ну, вона буде зайнята. Розумієш? То ми… Ми за тобою наглянемо. Гаразд? — я посміхнулась насилу.

Лячно було брати на себе таку відповідальність, та я не могла залишити дитину. Може, в Зої нарешті з’явиться справжня родина?

Малек підхопив мої слова з більшою щирістю.

— Все буде гаразд, малеча! От побачиш!

Він стягнув наплічник, нахилився, підхопив дівчину на руки й посадив на плечі.

— Ось так, зручно? Ну що, Уріїль, ходімо додому? Я наче пригадую, як керувати автівкою. В мене в кишені якісь ключі. Походимо по паркінгу, поклацаємо, яка автівка відчиниться — та й наша. Що скажеш?

Звідкись залунала музика, мелодійна англомовна пісня, та я тепер розуміла усі мови світу.

«Зустрінь мене на полі бою,

Навіть у найтемнішу ніч.

Я буду твоїм мечем і щитом, твоїм камуфляжем,

А ти будеш моїм.

Ехо пострілу загримить,

Ми можемо першими впасти.

Все може залишитися як є,

А може стати інакшим».

Зою, Зою — чи ти ще є? Може, то янгол зник, а лишилась ти, Зою? Я зосередилась, спробувала намацати бодай щось від того вогнику, що прокинувся від поклику Вадима.

— Ти як, ок? — Малак перебив мою сконцентрованість.

— Зви мене Зоєю, добре? Ідея не дуже конструктивна, — я посміхнулась.

Малак хитнувся до мене, чмокнув щоку. Тепло, лагідно, як у моїх спогадах.

— Гаразд. То ти згадала своє ім’я?

Я зітхнула, торкнулася місця від цілунку. Цікаво, чи пам’ятає він Зою? Схоже, що ні. Тепер він — Азраїль. Безтілесна істота, що полонила Микитину душу. Загарбник з іншого виміру. Ну і нехай, ми це з часом виправимо…

— Треба ж з чогось починати.

***

А коли істина сущого завжди у нас в душі,

то чи не безсмертна ця душа?

Отож, не знаючи тепер, тобто, не пригадавши чогось,

ти повинен сміливо зважитися розвідувати і пригадувати.

Платон «Менон»

***

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.