Полонений долею

Чоловік біжить нічними провулками знайомого міста. Це місто, яке весь час його зраджувало і псувало життя. Принижував, нехтувало, тиснуло на нього і робило усе, щоб зіпсувати йому життя. Він вирішив для себе, якщо це місто, з його похмурими будинками, з гнівом і злом споглядає на нього, то він сам візьме все те, що йому не дали, а нагородили всіх інших.

Він щодня дивився на витівки долі, на тих, хто купався в розкоші та щасті. Для кого, кожен день був подібний до раю, як для нього подібний до пекла.

І ось в один момент, коли чаша терпіння почала литися через край, він не витримав і напав, на того, якого всією заздрістю та гнівом поливав, чию долю хотів забрати собі. Насправді ж лише хотів гаманець вкрасти і брязкальця на руках та шиї. Хотів він хліба та молока. Бажав скуштувати елю і може навіть м'яса.

Ось такі приземлені бажання і прагнення людського серця, настільки глибокого і вразливого. Такого слабкого, що не змогло стримати всю ту ношу, що для нього приготувала доля та місто мороку.

І ось гнаний з власної вини та ініціативи. По помилці чи розпачі, дикі собаки, як він би нам сказав, гнали його вузькими звивистими провулками по сірій, темній дорозі.

- Стій убивця! Стій проклятий син повії! – гнівно кричали йому слідом.

З-за сліз і горя, що підступає до горла, гнаний не міг відповісти гінцям. З останніх сил намагався втекти, але розумів, сили закінчуються і скоро в пащі на катування цим псам потрапить.

Ще поворот, за ним і наступний. Сил усе менше, ноги стали ватяними, дихання почастішало, лише уривчасто вдихати була можливість. А пси все ближче, невпинно заганяли свою дичину, все лютіше лаючи і гавкаючи на свою жертву.

В очах чоловіка вже темніло, від утоми ноги перестали слухатися, він почав спотикатися і падати. І коли відчай уже повністю охопив його душу, коли він намагався вигукнути якісь слова, глухий удар по голові перервав його марні потуги.

У небуття і темний простір, ще темніший і холодніший за обійми цього міста, впала його свідомість. Це був його останній подих волі.

***

Холодна підлога, ось перше, що відчув чоловік. Зараз ця холодність здавалася йому такою приємною і принадною, рятуючи обличчя, що горить, і заспокоюючи неймовірний головний біль від свіжої рани.

- Опритомніли, нарешті, - пролунав незнайомий чоловічий голос десь збоку.

Все ще не усвідомлюючи де він і що з ним, чоловік не міг виразно почути тон голосу і зрозуміти вік того, хто говорить. Не відповідаючи незнайомцю, чоловік спробував підвестися, позбавивши себе цим, настільки приємної прохолоди.

Через біль і помутніння в очах, він зміг лише трохи розглянути місце свого перебування. Маленька квадратна кімната, темно-сірі стіни з масивного каменю, що поросли товстим шаром грибка. Два ліжка з старенької деревини, на яких лежали цвілі матраци, від яких стояв затхлий запах гнили. Один вхід і вихід, закритий товстими сталевими дверима, місцями покритими бурою іржею.

- В'язниця? - спитав він сам у себе, дуже втомленим тихим голосом.

- Око у вас накидане, - весело відповів незнайомий голос, - чи вам тут не вперше, довелося бути?

Вже ніби забувши, за кілька хвилин блукання поглядом по кімнаті, чоловік від несподіванки трохи відскочив у протилежний бік від голосу. Можливо, перший раз він подумав, що це поранений, стомлений розум грає з ним ігри. Але цього разу, він все усвідомив, що тут він не один. І голос, який пролунав не вперше, і прозвучав зараз справжнісінький і реальний.

- Не варто так лякатися, я не кусаюся. Кричати і битися теж я не буду. Ми з вами в одному човні, сидимо і чекаємо на нашу зоряну годину, - з іронією сказав співрозмовник.

Нарешті, зосередивши погляд, чоловік побачив того, хто говорить. У далекому, від нього, темному кутку притулившись до стіни спиною, сидів сивий чоловік, років п'ятдесяти-шістдесяти на вигляд. Але за першим враженням, у чудовому здоров'ї, з сильним тілом і напрочуд заспокійливим м'яким голосом.

- Добрий вечір! – спробував бути чемним чоловік. - Чи зараз уже ранок, а може, вже день? Вибачте, я не знаю сьогодення.

- Доброї ночі, зараз все ще ніч, – привітав у відповідь, сивий співрозмовник.

- Скажіть, ми у в'язниці, правильно? Вибачте, якщо моє питання здалося вам дурним, я зараз ще не можу до ладу зібрати думки воєдино, – винувато вибачився чоловік.

- Яка вихована людина мені попалася, - весело відповів той, - смію вас запевнити, це справжнісінька тюремна камера. Я навіть більше скажу вам, це камера смертників. Пам'ятайте, я сказав про нашу зоряну годину, тож це година нашої страти. А тут ми її лише чекаємо. Тому і житло у нас, скажімо так, не найкомфортніше, - ще раз усміхнувся сивий, йому здавалася ця ситуація навіть кумедною. Або він просто шукав привід не розкиснути і не впасти в сумні думи.

- Без суду, без адвоката та звинувачення, одразу страту?! - Від подиву підвищив голос чоловік.

- Можливо, суд ви свій проспали, або ваша присутність була не обов'язковою, - з низхідною усмішкою відповідав дорослий чоловік.

- Значить страта... - переконавшись у почутому, чоловік сам собі, практично пошепки, повторив жахливу новину.

- Раз ми тут невідомо наскільки часу, чи можу я дізнатися вашу історію? Чому ви потрапили у це чудове місце?

- Моя дурість! Мій розпач і можливо пристрасть, може й імпульсивність. Швидше навіть сукупність цього всього.

- Не думаю, що настали ті часи, коли за дурість чи пристрасть, будуть страчувати людину.

- Дивлячись до чого привели ці парадигми, - пониклим голосом казав чоловік.

- Згоден з вами, пристрасть та дурість жахливі порадники у нашому житті. Але до чого саме вас привели такі загальновідомі поняття?

- Вбивство, мій сповідник, - після останнього слова, чоловік навіть по-іншому подивився на співрозмовника, чесніше, з яскравим блиском в очах.

- Сповідник… - ненадовго задумавшись, сивий і продовжив, - ну що ж, готовий я вислухати вашу історію. Але я буду не зовсім як священик, я хотів би ставити запитання і міркувати разом з вами. Якщо ви не проти такого виду сповіді, то я повністю у вашому розпорядженні.

- Так було б навіть краще. Адже я сам не знаю з чого почати, і дізнатися думку про мої вчинки та думки мені було б за щастя, – вдячним тоном відповів чоловік.

- Що вас підвело до того жахливого діяння? – поставив своє перше запитання, не як співрозмовник чи сповідник, а більше як суддя допитував підозрюваного.

- Жахливе місто з його темними та сірими стінами. Весь пропахлий вогкістю та брудом. Морок, що кайданами своїми, душі та серця людей у ​​путі свої запряг. І я піддався кожному з пороків, запропонованих ним.

Але навіть так, чому саме мене він ненавидить більше за інших. Чим я заслужив його зневагу? Хіба я мало старався, хіба мій розум не заточений під великі науки, чи навіть вірним підданим згоден будь. Я також кріпкий здоров'ям і фізичним розвитком, я можу працювати і міг вчити, і сам навчався б далі.

Але ні, для таких як я дороги всі зачинені, в які двері не постукаємо, всі замкнені, або забиті. Лізти через відкрите вікно, як вдається лише небагатьом. Хочу сказати, я теж так намагався, але знову успіх був не на моїй стороні. Був навіть момент, коли руку лише протягнути і зміг би побачити світло з багато обставленої кімнати. Але вікно зачинили, так само, як і двері.

День за днем ​​і рік за роком. Я намагався пробитися через ці двері, вийти в люди, стати поряд з ними. А не тулитися в напівтемряві, чекати, коли вона повністю поглине.

- За вашими словами зрозуміти можу, що ви розумні, молоді і здорові, так що вам завадило пройти крізь ці згадані двері?

- Погляди багатьох людей звинувачують, зневажають. Вони зустрічають по одязі, як ти пахнеш, як виглядаєш. І якщо бачать поношену куртку і пару стертих чобіт, то ти ізгой і тобі дорога в морок, а не поруч із ними за крок іти.

- А в чому ж ваше щастя? Навіщо ви так соромилися стільки років, що зважилися навіть на такий жахливий вчинок? – продовжив сипати запитання сивий чоловік.

- Щастя бути в достатку, бачити посмішки людей, що зустрічають тебе по вулиці. Мати можливість з'їсти що хочеш, випити бренді за обідом, викурити солодкий тютюн перед каміном за книжкою у твердій палітурці. Прокидатися вранці, знаючи, що цей день не буде гіркотою та боротьбою заповнений.

Побачити друзів, яких буде надміру, не переживати за пізню годину і за можливі витрати. І навіть до лікаря сходити якщо вже зовсім погано. Надіти новенький піджак, натерті лакові туфлі і в них йти кам'яною бруківкою, вздовж багатих магазинів у яких ти важливий гість.

- Так багато слів, які зводяться лише до одного – гроші. Ви настільки жадібні? Що навіть на гріх відібрати чиєсь життя пішли, за пару золотих монет.

- А який був мій вибір? - трохи розлютився і криком запитав співрозмовника чоловік, - це місто, ці люди. Усі цінують лише твоє багатство і більше нічого. Якщо є гроші, ти і розумний, гарний, вихований. А якщо ні, то як би голосно не кричав, у якій агонії не бився, всі будуть глухі та сліпі. І лише сміятимуться осторонь, а може гірше - прямо в обличчя.

- Але хіба не можна знайти щастя в іншому? Чому ви вважаєте, що багатство принесе вам друзів? Може вони будуть лицемірні. Чи може ви зустрінете любов, але хто ж скаже, що вона справжня і щира? Говорите сходити до лікаря, а якщо навіть при всьому вашому достатку, при всіх можливостях та засобах, жоден лікар у цілому світі не зможе вам допомогти? Чи не тяжко буде жити в постійних сумнівах у людях, що вас оточують? Чекати каверзи, або зради. А раптом ви оступилися і навпаки вийшли, а не ввійшли в ті двері, до яких так прагнули, чи не будуть ці вірні друзі глумитися, принижувати і зневажати, ще вчора шановного, веселого і розумного сміливця.

- Ви говорите так, що навіть ті люди, що з пафосним блиском мерехтять вдалині, теж нещасні. То в чому ж тоді щастя, як його знайти? – вже благаючим тоном шукала відповідь у словах і думках сповідника, чоловік.

- Дозвольте, я спершу спитаю у вас, перш ніж відповісти. Ви вважаєте кожну людину в цьому світі народжену для щастя?

- Якщо не для щастя, то навіщо? – нерішуче відповів чоловік.

- Приносити щастя іншим, боротися, допомагати, давати приклад, рости та розвиватися, – енергійно і навіть піднесено відповів сповідник.

– І бути нещасним до кінця днів нам відведених? - Все більше сумніваючись питав новоспечений в'язень.

- У вас є сім'я чи була? Друзі, можливо, були? Або може просто ті, хто проходить до думки, кому ви допомогли?

- Дві молодші сестри, заміж вийшли та поїхали з цього проклятого міста. Ми давно з ними не спілкувалися, можливо, вони вже вважають мене померлим. Та й не я хотів їхнього щастя затьмарювати своїми проблемами.

- Адже ви самотужки, змогли поставити їх на ноги, виростити та виховати. Заробити стільки, скільки потрібно було для вас трьох, хоч ви більше утискали себе. Ви дали їм можливість знайти своє непідробне кохання, побудувати щастя в колі сім'ю з чоловіками і вже з дітьми.

- Адже вони шукали вас, прагнули побачити і віддячити. Але ви вперто відмовлялися і самі себе переконували в тому, що будете на заваді, і чим довше ви противилися, тим сильніше відштовхнули їх. Але саме ви дали поштовх для їхнього щастя. Не тільки для сестер, а більшої кількості людей для двох сімей, - продовжив похилий чоловік.

- Звідки ви можете знати навіть те, в чому сам я не так певен? – здивовано питав чоловік.

- Я також знаю про пару друзів, яким у борг ви безоплатно давали, і так само допомагали в безкорисливості. Ви дали все, що було у ваших силах, нехай собі на шкоду. І знову відштовхнули всіх своїми руками. Своєю жагою боротися самому, своєю сліпотою в нещасті. Шукали там, де його взагалі немає. Знову переконали себе, що ви перешкоди у їхньому благополуччі. Втекли і з боку, з теплотою в серці, спостерігали за їх успіхом і щастям.

- Хіба я був не правий?! – почувши такі явні відкриті слова, чоловік не стримав сльози, що наринули. - А якби мої проблеми стали тягарем для них? Раптом моя присутність зруйнує їхній тендітний світ? Я не міг так ризикувати.

- Якби ви повернулися назад, у той час, коли тільки починали. Ви змінили б свій погляд, свої вчинки та рішення? Пожертвували б щастям рідних та друзів заради свого?

- Ніколи! Побудувати щастя на нещастя дорогих мені людей, це гірше від темряви, жити під гнітом сотень зверхніх поглядів.

- Ось і відповідь, мій новий друже. Не всі люди створені для щастя, хтось потрібний світові, щоб створити щастя для інших. Одна єдина людина, яка принесла за свій короткий термін життя, щастя багатьом людям. Хіба в цьому не можна знайти те, що ви шукаєте?

- Моє нещастя, стало фундаментом для щастя інших... - задумався чоловік, з обличчя якого так само котилися сльози. - Можливо ви і маєте рацію. Якщо відкинути думки про погане. А згадати всіх тих, кому допоміг, і якщо ви правду кажете. Про те, що знайшли вони свій шлях, і щодня їм радість. То я життя своє прожив недаремно. Може й на краще, що незабаром моя смертна година, адже не залишилося тих, кому я міг допомогти, довкола не залишилося зовсім нікого… - з гіркотою і тугою сказав чоловік.

- А як щодо вас? Хіба ви самі не хочете випробувати те, про що мріяли?

- Якщо тільки не на шкоду іншим, – впевнено відповів чоловік.

- Тоді ваша сповідь почута, і я як суддя та сповідник. Як вершник подальших доль душ людських, відправляю вас назад у світ живих, вже не як фундамент для щастя інших. А як того, хто сам його знайде і пізнає повністю. Проживіть своє нове життя гідно, мій друже, – з усмішкою сказав дивні та неймовірні слова сивий чоловік.

- Стривайте! Що ви кажете, які душі, яке життя? – розгублено бубонів чоловік.

- Хочу вас розчарувати, той удар по голові виявився для вас смертельним. А ця камера не зовсім у реальному світі. Це межа між порожнечею та новим життям. А я суддя людських сердець. Тільки я вирішую, в які двері кого відправити. І ви, гідні нового початку із прекрасним життям та щасливою долею. А зараз достатньо запитань. Прощайте та будьте щасливі надалі. Ви цього заслужили.

***

І знову камера порожня, лише сивий чоловік у темному кутку, сидить притулившись до стіни, чекаючи нового співрозмовника. І вкотре він вирішуватиме, які двері перед ним відчинити.