10.

Мерседес сина голови під’їхав до будинку і двічі мигнув фарами. Металеві ворота повільно від’їхали в бік, і мерседес шурхочучи колесами по асфальту заїхав на подвір’я.

- Гєна, чому зупинився, щось сталося? - охоронець нахилився до бокового вікна. Бокове скло опустилося, із нього зі швидкістю кобри висунулася рука, ухопила охоронця за волосся, і могутнім ривком затягнула його голову у салон автомобіля. Від несподіванки охоронець спробував закричати, але у його відкритий ріт Сергій загнав ствол пістолета на всю його довжину.

- Замовкни, - прошипів дивлячись у вирячені від болю і здивування очі охоронця.

Той якби і хотів, не зміг би сказати жодного слова. Сергій запхав йому пістолета мало не в горлянку, вибивши при цьому два зуба і обдерши до крові язик і верхнє піднебіння. Анатолій в цей час вискочив із автомобіля, і погрожуючи другому охоронцю автоматом сказав:

- Не роби дурниць, хлопче! Зі своєю пукалкою, за якою ти щойно сіпнувся, ти нічого не встигнеш зробити. У мене тут у ріжку 30 куль, швидкострільність 700 куль на хвилину, початкова швидкість кулі 750 метрів на секунду, прицільна дальність до 500 метрів. А між нами зараз максимум два з половиною метрів. Тож я з тебе миттю сито зроблю.

Так перераховуючи тактико-технічні характеристики автомата калашникова Анатолій впритул наблизився до охоронця, який злякано роздивлявся затягнутого у чорний комбінезон і балаклаву незнайомця, і продовжував нерухомо стояти тримаючи руку на кобурі, але не намагався її розстібнути. Колишній спецпризначенець ударив хлопця автоматом в обличчя. Той впав як підкошений. Анатолій спритно завів руки охоронця йому за спину, застібнув на них кайданки, запхав кляп до рота, підбіг до того, охоронця, якого продовжував утримувати Сергій, йому теж надягнув кайданки і запхав до скривавленого рота кляп. Сергій витерши пістолет зателефонував Олексію:

- Зелений коридор.

- Прийнято, - відповів той.

Тим часом Анатолій зв’язав охоронцям ноги, забрав у них зброю, і затягнув їх знерухомлені тіла приміщення охорони.

- Можемо їхати, - відрапортував він Сергію.

- Поїхали, Гєна, - боляче надавив Сергій стволом пістолета водію під ребра.

Двигун мерседеса заревів, і автомобіль за мить опинився біля вхідних дверей будинку. Анатолій першим вийшов із салону, і рвонув ручку дверей. Двері виявилися не замкненими. Він штовхнув Петра Синюха в коридор, і прикриваючись ним увійшов до будинку. Тим часом на опелі Сергія приїхали Роман з Олексієм. Олексій схопив за комір сорочки водія і потягнув його до будинку, за ними пішов Сергій із пістолетом, а уже за ними Роман. За дверима відкрився довгий коридор, який закінчувався широкими дерев’яним сходами.

- Що за дверима? - запитав у сина голови Анатолій.

- Вхід на другий поверх.

- А за дверима батько зі зброєю?

- Ні. Він зазвичай у цей час у себе у кабінеті, книгу читає, чи колекцію переглядає.

- Де кабінет?

- На третьому поверсі.

- Звідки ти знаєш, що зараз він там?

- У вікні світиться світло.

- А зброя де?

- У сейфі.

- А сейф?

- Сейф у кабінеті. А ключі у батька. Він зброю став ховати, як у нас із Галею діти народилися.

- Дружина з дітьми де?

- Теж на третьому поверсі.

- Чому це в тебе всі на третьому поверсі?

- Тому, що на третьому поверсі у нас спальні і кабінет батька. А на другому кухня, вітальня і кімната для гостей.

- Все, досить, патякати. Потрібно йти, - сказав Сергій.

- Значить слухай сюди, - прошипів йому на вухо Анатолій, - ідеш першим. Якщо там засідка - першу кулю отримаєш ти. Май це на увазі. Вперед, - штовхнув він у спину сина голови.

Петро Синюх прочинив двері, і увійшов до кімнати. Кімната була порожня.

- Як пройти до кабінету батька? - прошипів сину голови на вухо Сергій, а Анатолій знову натиснув йому стволом пістолета під ребра.

- Праворуч. Там сходи.

- А де решта? Дружина, діти?

- Не чіпайте їх.

- Зробиш все добре - ніхто не постраждає.

- Петре, це ти? Ти чому так довго?

Відчинилися двері кімнати, і на порозі з’явилася тендітна дівчина у халаті з накрученим рушником на голові. Схоже вона нещодавно прийняла душ.

- Хто це з тобою? Ти гостей привів? Чому не попередив? - дівчина здивовано розглядала прибульців.

До неї блискавкою кинувся Сергій, який у три гігантські стрибки перетнув кімнату, рвонув заціпенілу від здивування дівчину за халат, зірвав із голови рушник, і кутик рушника запхав їй його до рота, від чого дівчина захарчала. Їй не вистачало повітря.

- Не чіпайте її, - спробував прийти на допомогу дружині Петро, але отримав удар рукояткою пістолета по голові, і впав на підлогу.

- Не сіпайся, сучка, інакше вб’ю, - прошипів Сергій дівчині на вухо тримаючи біля її обличчя пістолет.

Дівчина більше здивовано ніж злякано дивилася на нього. Схоже вона ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається.

- Веди до батька, - нагнувся до Петра Сергій, - інакше твоя сучка зараз помре.

Роман з жахом мовчав. Він не впізнавав своїх друзів.

Сергій похитуючись підвівся, і тримаючись рукою за розбиту голову звернувся до дружини:

- Кохана, не хвилюйся, все буде добре.

- Буде, буде, - сказав Анатолій. - Досить теревенити, до батька веди. І не забувай, що у будинку є діти.

Почувши про дітей, дівчина зойкнула, і спробувала вирватися, але це їй не вдалося. Сергій зігнутою у лікті рукою затис її шию, потім засунув до рота ствол пістолета, одночасно пропихаючи глибше рушник, і сказав:

- Не роби дурниць, дурепо. Інакше смерті твоїх дітей будуть на твоєму сумлінні. Зрозуміла?

Дівчина після цих слів втратила свідомість, її ноги у колінах підігнулися, вона почала падати, але Сергій втримав її. Нещасна ганчіркою висіла у нього на руках.

- Дідько, - вилаявся Сергій.

Він підійшов до Петра Синюха, штовхнув непритомну дівчину йому на руки, і сказав:

- Твоя дівка - тож неси. Ну, чому стоїш, ніби привезений? Веди до батька.

Син голови взяв на руки дружину, і мовчки пішов до сходів. Друзі пішли за ним. Піднявшись по сходах, вони опинилися у круглій просторій кімнаті, у стінах якої було четверо дверей.

- Овальний кабінет, бляха, - вилаявся Анатолій. - Куди тепер?

Петро Синюх мовчки кивнув головою ліворуч. Роман прослідкував за його кивком. Звичайні дерев’яні двері. За ними на нього чекали або підтвердження його теорії, або повне знецінення як фахівця.

Анатолій відсунув вбік сина голови, і постукав у двері.

- Петре, це ти? - почувся з-за дверей впевнений чоловічий голос.

- Відповідай, - прошипів Сергій притиснувши ствол пістолета між лопаток.

- Так, - відповів він тримаючи дружину на руках.

- А хлопець міцний, - подумав Роман. - Отримав удар по голові, зійшов уверх по сходами тримаючи дружину на руках, а дихає рівно. З ним можуть бути проблеми.

- Ти сьогодні затримався. Заходь, - відповів батько.

Після цих його слів Сергій відштовхнув Петра Синюха в бік, різко відчинив двері, і до кабінету голови влетів Анатолій тримаючи зброю напоготові.

Літній, але ще доволі міцний сивий чоловік здивовано дивися на затягнутих у чорні комбінезони озброєних незнайомців, які невідомо яким чином змогли потрапити до його кабінету.

- Не ворушись і тримай руки так, щоб я їх бачив, - рявкнув Анатолій.

- Петре, хто це з тобою? - демонстративно не звертаючи уваги на нападників Синюх Олександр Іванович звернувся до сина. - Я сьогодні на відвідувачів не чекав. Тим більше таких невихованих.

Господар будинку поводив себе на диво спокійно. Якщо його і здивувала несподівана поява озброєних людей, то з цим здивуванням він впорався навдивовижу швидко. Майже миттєво. Роман не зміг помітити у його очах переляку чи хоча б розгубленості. Говорив він повільно, обдумуючи кожне слово. У кріслі сидів спокійно, руки поклав на стіл долонями донизу. Роман мимоволі замилувався ним. Він заздрив його здатності зберігати спокій в екстремальній ситуації.

- Тату, це небезпечні люди, - відповів Петро. - Роби що вони скажуть.

- Ти в своєму домі, сину. Тут ніхто не має права віддавати тобі накази. Пам’ятай про це.

- Слухай свого сина, старий, - втрутився в розмову батька і сина Сергій. - Він уже зрозумів, що ми не жартуємо.

- Для початку, молодий чоловіче нам варто познайомитися. Це не ввічливо прийти у будинок і не відрекомендуватися перед господарями.

- Відрекомендуватися? Залюбки, - хоч обличчя Сергія було приховано балаклавою, Роман був впевнений, що той зараз глузливо посміхається. - Ми грабіжники. Хочемо вас пограбувати.

- Вам потрібні гроші?

- Від грошей не відмовлюся. Але вони лише бонус. Ми за антикваріатом прийшли.

- Яким ще антикваріатом?

- Наприклад книгами.

- То вам потрібна моя колекція? - зневажливо пхикнув Синюх. - І, будь ласка зніміть маски. Легко бути сміливим приховуючи своє обличчя.

- Балаклави для вашої безпеки. Ми не хочемо вас вбивати. Цінуйте це. Віддайте те що нам потрібно і ми підемо. Не змушуйте нас переходити межу.

- Добре. Вся моя колекція тут, у цьому кабінеті. Забирайте те, що вам подобається і йдіть.

Слухаючи розмову Роман мимоволі з цікавістю оглянув кабінет Синюха старшого. Він дуже відрізнявся від інших кімнат будинку, у яких йому сьогодні довелося побувати. Якщо у тих кімнатах було зроблено сучасний ремонт, який у народі прийнято називати євроремонтом, кабінет сільського голови було оздоблено під старовину. Стіни обшиті важкими дубовими панелями, кабінет обставлено різьбленими антикварними меблями червоного дерева, стіни прикрашені гобеленами, картинами у масивних дерев’яних рамах, і іконами, під стелею висіла старовинна бронзова люстра, яка колись освітлювала приміщення за допомогою свічок, а тепер була перероблена під електричні лампочки. Праворуч було облаштовано камін, у якому на здивування Романа горіли дрова. Сам голова сидів за масивним письмовим столом. Стіл мав двоє дверцят та три шухляди, столешня обтягнута шкірою зеленого кольору. Роман бачив раніше схожі столи: у бокових тумбах всередині повинні бути полиці, дверцята та шухляди, які зачиняються на ключ, - подумки відмітив він.

- Дякую за пропозицію, але нас цікавить не колекція, - похитав головою Сергій. - Ми прийшли за значно коштовнішими речами. Нас цікавлять книги із бібліотеки Ярослава Мудрого.

- Що?!!! Що ти сказав?!!!

Синюх старший від несподіванки спробував підвестися, але вчасно опанував себе, і всівся на місце. Сергію нарешті вдалося вивести з рівноваги хазяїна кабінету, - якось відсторонено подумав Роман.

- Я сказав, що нас цікавлять книги з бібліотеки Ярослава Мудрого, - тим часом продовжував Сергій.

- Ви божевільні, - Синюх відкинувся на спинку крісла і неприродно розсміявся. - Ви до школи ходили? Бібліотеки Ярослава Мудрого не існує. Це вигадка, міф. Хто вас навів на мене? Скажіть хто, і я вам добре заплачу. Заплачу стільки, що вам більше ніколи не доведеться займатися грабунками. Скільки вам обіцяли? Я вам заплачу мільйон євро прямо зараз.

- Мільйон євро гарні гроші, але коли ми розробляли план, то розраховували отримати значно більше, - похитав головою Сергій.

Анатолій і Олексій мовчки кивнули головами на знак згоди.

- Послухайте, хлопці, - продовжив гарячково переконувати Синюх старший, - більше ви не заробите. Вас обдурили, підставили. Скажіть мені хто вас навів, хто вам збрехав про бібліотеку, і я заплачу вам мільйон, та віддам колекцію, як і обіцяв. Так буде вигідно і вам, і мені. Ви отримаєте гроші, а я інформацію. Ну, то як? Домовилися?

- Розумієш, - після паузи повільно, обдумуючи кожне слово відповів Сергій, - якщо бути повністю відвертим, ідучи на справу я сумнівався, що у тебе є книги з цієї легендарної бібліотеки. А тепер, проаналізувавши твою реакцію, я впевнився, що ми прийшли за адресою. Тож я, і мої друзі не підемо звідси, поки не отримаємо, те за чим прийшли. Тому раджу тобі віддати книги. Це буде найкращим виходом для тебе, і твоєї сім’ї. Інакше нам доведеться взяти їх силою.

- Хто тебе навів?! - прогарчав Синюх? - Хто?!!!

- Та ніхто, - роздратовано відповів Сергій. - У мене є друг історик. От він вирахував ваше таємне товариство, ваше місцеве козацьке самоврядування. Ну а також те, що книги з бібліотеки князя Ярослава, які спочатку зберігалися у Межигірському монастирі, у кінці вісімнадцятого сторіччя сховали тут, перед цим влаштувавши у монастирі пожежу. Тож Олександре Івановичу, віддайте книги добровільно. Повірте, так буде краще. Не доводьте до гріха. Не вартує воно того.

Синюх старший мовчки вислухав Сергія, і сказав голосом, який не віщував нічого доброго:

- Кажеш, що все знаєш? А ти не думав, що з такими знаннями довго не живуть?

- Довго не живуть ті, хто мене лякати намагається, - миттєво відреагував Сергій. - До того ж ти не в тому стані, щоб мені погрожувати. Якщо ти забув, то я нагадаю: у мене твої невістка і син. І ми ще не чіпали твоїх внучок. Поки не чіпали. Подумай про це.

Почувши про дівчаток невістка, яка встигла прийти до тями, зойкнула, вирвалася з рук чоловіка, і впавши на коліна перед тестем закричала:

- Тату, таточку, віддайте їм все, що вони просять. Віддайте, врятуйте моїх дівчаток, благаю...

Синюх Олександр Іванович, сільський голова Суботова, і один із керівників таємного козацького ордену пам'яті Лавріна Капусти з незворушним обличчям ніби язичницький ідол продовжував сидіти за столом.

Видовище нещасної дівчини, яка повзала по килиму перед столом сільського голови краяло Роману серце. Він все більше впевнювався, що зробив величезну помилку погодившись на участь у пограбуванні. Це було зовсім не схоже на веселі голлівудські бойовики, у яких дотепні злодії віртуозно поширюють у дурні тупих мафіозі, крадуть незаконно зароблені ними гроші і коштовності, а потім тікають, обдуривши не менш тупих поліціянтів, у якийсь із райських куточків, де до скону будуть насолоджуватися зірваним кушем, ніжачись під пальмами і плаваючи у теплій блакитній воді серед яскравих рибок у коралових рифах. У Романа все більше зростало відчуття, що нічим добрим ця авантюра не закінчиться. Це життя, а не фільм. Тут хепі-енду на буде.

Петро Синюх кинувся до дружини, підняв її з підлоги, і продовжуючи обіймати ридаючу дівчину, яка зарилася обличчям у його грудях, звернувся до батька:

- Тату, зрозумій, у нас нема іншого виходу. Віддай їм все, що вони вимагають.

- Синку, ти ж клятву давав, - якось ніжно, ніби говорив з маленьким хлопчиком, а не з дорослим парубком, - відповів йому голова. - Пам’ятаєш як ти зачитував текст клятви перед дідами? Діяти у відповідності із заповітом Лавріна Капусти... Синку, у нашій сім’ї ніколи зрадників не було. Ми зберігали таємницю століттями...

- Тату, ти зберігаєш таємницю, якої виявляється вже не існує, - похитав головою Петро Синюх. - І нашої провини у цьому нема. Ми нікого не зраджували. А якщо ти не підеш на поступки цим людям, ти зрадиш мене і своїх внуків. Поступися, тату, я прошу тебе.

- Ніколи, - рявкнув Синюх старший.

- Тоді ти не залишаєш мені іншого виходу, - похитав головою Сергій.

- Ніколи, - повторив Синюх старший. - Можеш розрізати мене на шматки, але я нічого вам не скажу.

- Дурень, я ж тебе і пальцем не зачеплю. А от твої рідні постраждають. На жаль.

- Ви всі помрете, вилупки, - Синюх старший не вгавав.

- Досить, мені це набридло, - порушив мовчанку Анатолій. - Кажеш ми помремо? Можливо. Та спочатку помреш ти. Але перед цим побачиш як помиратиме у муках твоя сім’я. Знаєш що це?

Анатолій тримав у руках щось схоже на прут.

- Це шомпол. Знаєш для чого він мені? Не для того щоб ствол чистити. Я його сьогодні зранку гарно почистив. Мене в армії навчили не тільки за зброєю наглядати, а ще багатьом корисним речам. Наприклад особливостям допитів полонених у польових умовах. Знаєш що я зараз зроблю?

Анатолій підійшов до каміна, і засунув шомпол у вогонь.

- Я нагрію шомпол, поки він не стане вишневого кольору, а потім засуну його в зад, та не тобі, не сци, - Анатолій моторошно розсміявся, - комусь із твоїх рідних. А ти дивитимешся. Ну то з кого почнемо? З твоєї невісточки, чи з синочка? Вибирай. Я сьогодні добрий, дозволяю тобі вибрати.

Анатолій знову розсміявся. Роман не впізнавав друга. Від його сміху Роману стало моторошно. У ньому відчувалася ціла гамма почуттів. Злість, ненависть, і бажання влади над людьми. Роман був впевнений, що зараз Анатолій хоче, щоб Синюх відмовився говорити, і він міг розпочати катування.

- Мовчиш? - продовжував Анатолій.

Він уже вийняв шомпол з багаття і тримав його рукою у рукавичці. Шомпол мав зловісний вигляд. Навіть у електричному світлі він світився диявольським темно-червоним, скоріше навіть вишневим кольором.

- Тоді, якщо ти не проти, я дозволю собі вибрати за тебе. Почнемо з дорослих. Спочатку синок, потім його дружина, ну а дівчаток залишимо на десерт. Ти як? Згоден?

Невістка зойкнула, і знову втратила свідомість. Петро Синюх ледь встиг втримати дівчину. Навколо її ніг швидко почав темніти килим. Дівчина обмочилася. Роман відвернувся. Йому було незручно на це дивитися. Він хотів втекти, зникнути звідси, але шляху назад уже не було. Роман відчував себе катом, таким як і Анатолій.

- Тату! - закричав Петро Синюх тримаючи непритомну дружину. - Віддай їм все, тату!

Синюх старший дивився на калюжу сечі, у якій стояли його син, і невістка, і рішучість поступово покидала його.

- Ну, досить роздумувати. Вибір зроблено. Твоя невістка вирубилася, непритомних катувати не цікаво, тож зараз прочищу зад твоєму сину. Знімай штани, - попрямував він до Петра Синюха. - Давай, давай, клади свою дівку на диван, і розпрягайся.

- Досить! - рявкнув голова. - Досить. Я все віддам, - уже тихіше, мало не пошепки завершив він. - Все, віддам. Все...

- Оце вже інша розмова, - задоволено протягнув Анатолій. - Нарешті починаєш розумнішати. Говори, де книги? Тільки не бреши. Я тебе попередив!

- Віддайте, те що нам потрібно, і ми підемо. Ніхто не постраждає. Обіцяю, - знову долучився до розмови Сергій.

Синюх Олександр Іванович поглянув спочатку на Анатолія, потім на Сергія, і раптово охриплим голосом сказав:

- Злий і добрий поліціянт? Старий трюк, але вимушений визнати дієвий. Ваша взяла. Кажіть, що вам потрібно?

- Старий, не випробовуй мого терпіння, - загарчав на нього Анатолій. - Тобі уже казали - нам потрібні книги з бібліотеки Ярослава Мудрого.

- Добре, - Синюх нахилився, і потягнувся рукою до шухляди.

Анатолій блискавкою кинувся до нього, ударив його головою об стіл, і заламав йому руку за спину.

- Тату, - все на що спромігся Петро Синюх.

Він не міг кинутися на допомогу батьку, тому що продовжував тримати на руках непритомну дружину.

- Відпусти, вилупку, - хрипів Синюх притиснутий Анатолієм до обличчям до стола. - Я лише шухляду відкрити хотів.

- Ага, відкрити він хотів, а може у тебе там зброя? - Анатолій ще сильніше заламав Синюху руку.

- Яка зброя, придурок?! Ключ там! - намагався вирватися голова.

- Який ще ключ?

- Від сховку!

- А сховок де? Відповідай сука, руку зламаю!

Анатолій дійсно так заламав старому руку, що Роману здалося кістка зараз якщо не зламається, то точно вискочить із суглоба.

- Тут, у підвалі! - викрикнув Синюх.

- Так би і раніше, - задоволений Анатолій послабив тиск, і голова затих лежачи на столі. Біль відступив, його дихання поступово заспокоїлося.

- Відчиняйте шухляду, тільки обережно, і беріть ключ, - підійшов до столу Сергій.

Голова поглянув на нього, нагнувся, відсунув шухляду і вийняв в’язку ключів.

- Ну, і який з них від сховку?

- Ходімо, я проведу, - спробував підвестися він.

- Е ні, - похитав головою Анатолій. - Я йому не вірю. Він може нас обдурити. Нехай веде син або дівчина.

- Згоден, - кивнув головою Олексій.

- Бачите, не вірять вам мої друзі, - сказав сільському голові Сергій. - Але ви на них не ображайтеся. Ви самі винні. Доведеться нам іти до сховку усім разом.

- Добре, - відразу погодився Петро.

Посадив на крісло дружину, яка вже встигла прийти до тями, взяв у батька ключі, і підійшов до однієї із картин, які висіли на стіні. На картині був зображений чоловік років сорока - сорока п’яти, вбраний у козацький одяг. Петро Синюх відсунув вбік картину. За нею виявилися дверцята, схожі на дверцята невеличкого сейфа. Син голови вставив у замкову щілину ключ, повернув його і відчинив дверцята. За дверцятами виявився пульт.

- Це що таке? - запитав Сергій.

- Потрібно вимкнути сигналізацію, - пояснив Петро.

- Гадаю тобі не потрібно пояснювати про наслідки, якщо спробуєш нас обдурити? - запитав Сергій.

- Не потрібно. Я все розумію, - відповів Петро.

- Тоді вперед, працюй.

Петро натиснув на якісь кнопки, закрив дверцята і повернув на місце картину. Роман придивився до неї. Раптовий здогад пронизав його мозок.

- Хто це зображений на портреті? - запитав він.

- Здогадайся, - буркнув Петро.

- Лаврін Капуста? - випалив Роман свій здогад.

Очікуючи на відповідь він хвилювався так, як мабуть не хвилювався під час вступного іспиту до інституту.

- Хм, - Петро зацікавлено поглянув на Романа. - Ти мабуть той легендарний історик, про якого щойно говорив ватажок вашої банди?

- Так, - кивнув Роман.

- Вітаю, ти вгадав. Це Лаврін Капуста. Єдиний його портрет.

- Але ж це сенсація, - Роман мало не задихнувся від напливу почуттів. - Про нього ж майже нічого не відомо. Не відомі дата, і місце народження, не відома дата смерті і місце поховання... Не кажучи вже про зовнішність... А тут цілий портрет! Як ви могли приховувати таку реліквію?!

- А чому не повинні були приховувати? - похмуро запитав Петро.

- Ну як чому?

Запитання Петра Синюха застало Романа зненацька.

- В історії України дуже багато білих плям. Ми дуже мало знаємо про наших героїв. Багато документів знищено, частина знаходяться в іноземних архівах, деякі досі засекречені. А тут виявляється існує портрет Лавріна Капусти, але його приховують!

Роман гаряче переконував Синюха молодшого.

- А що було б якби ми його не приховували? - втомлено запитав Петро.

- Ну як що? Ми б його вивчали... - розгублено відповів Роман.

Манера сина голови вести розмову збивала Романа з пантелику.

- Вивчали б кажете? - зітхнув Петро Синюх. - Я вам розповім що сталося б. У кращому випадку, цей портрет зараз зберігався б десь у приватній колекції. Але це якщо дуже пощастило б. У гіршому - він був би знищений. Вам нагадати як поводили себе московити із пам’ятками української культури? Пам’ятаєте про царський указ 1627 року царя Михайла Федоровича про спалення на території Московії всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія”? А про наказ московського патріарха Іоакима спалити твори українських богословів - Петра Могили, Лазаря Барановича та Інокентія Гізеля? А про указ Петра I забрати древні жалувані грамоти, листи, книги історичні, рукописні та друковані? Про вилучення та перевезені до Московії документи архіву Запорозької Січі, і козацьких клейнодів? Вони до речі, досі не повернуті в Україну, десь припадають пилом в Ермітажі. І це я згадав лише про книги і документи. Теж саме із іншими історичними скарбами: золотом із скіфських курганів, картинами... І з цією країною гетьман Богдан уклав договір про перехід під високу руку Московського царя... - сумно похитав він головою.

До речі, ви знаєте, що українські гетьмани були коронованим особами? Символом гетьманської влади була не тільки знаменита булава, а також і корона. Ця корона була виготовлена на східний манер, її закріплювали на головному уборі, і називалася вона гетьманське перо. Так от, гетьманське перо збереглося, але московити його вкрали, і тримають у Москві, у спецхрані. То ж якщо б ми не приховали портрет Лавріна Капусти, то його або б знищили, або вивезли б у Московію. Лише дякуючи нам він зберігся.

- Можливо і так. Але ж про його існування нікому не відомо! Українці повинні знати про своїх національних героїв! До того ж часи змінилися. Україна вже незалежна від Москви.

- Українцям начхати на своїх національних героїв! У 1918 році в українців був шанс відродити державу, вони отримали гетьмана, освіченого, талановитого, і що? Українці його зрадили, втратили державу, і були за це покарані голодоморами, репресіями і війнами. Але не винесли уроків, і після 1991 року знову голосують за комуністів та проросійські партії. Навіть після початку чергової московсько-української війни. Тож хай цей портрет залишається у нас. Не доросли ще українці бачити справжні обличчя своїх героїв.

Роман не знав що відповісти. Аргументи Петра Синюха були переконливими. Його врятував Сергій:

- Досить теревенити. Взяв ключ? То веди до сховища. І дивись мені, без фокусів! А ви, Олександре Івановичу, чого чекаєте? Вам окреме запрошення потрібно? Чи ви думали, що ми вас тут самого залишимо? Забирайте невістку, і ходімо, - звернувся він до голови села.

- Але ж діти, - спробувала заперечити дівчина. - Можна я залишуся з ними?

- Хай дівчатка сплять, - перервав її Петро Синюх. - Нічого їм робити у сирому сховищі.

- Слухай чоловіка, - підтримав його Сергій. - Ходімо, чим швидше закінчимо - тим швидше ти повернешся до дітей.

Петро повів їх вниз, решта йшли слідом за ним. Вони зійшли сходами на перший поверх, потім опинилися у підвалі, пройшли коридором, підійшли до масивних металевих дверей, схожих на двері до бомбосховища. Петро Синюх відчинив їх. За дверима виявилися кам’яні сходи. Зійшовши по них, вони опинилися у коридорі, стіни і стеля якого були викладені з дикого каменю, щоправда відполірованого. Коридор мав аркове склепіння, і різко відрізнявся від усього, що до цього Роман бачив у будинку. Роман готовий був заприсягтися, що цей підземний хід був збудований декілька сторіч тому. Єдиною сучасною річчю тут був електричний кабель, простягнутий під кам’яною стелею, і електричні лампочки, за допомогою яких освітлювалося приміщення. Але не дивлячись на солідний вік приміщення, воно гарно збереглося, і повітря у ньому було сухим, без сирості. Схоже у ньому якимось чином обладнали вентиляцію, розмірковував Роман йдучи коридором. Підземний хід двічі зробив поворот. Спочатку під час руху відчувався помітний нахил до низу, а потім навпаки, вони почали підніматися, і йти стало трохи важче. Загалом, йшли вони уже хвилин двадцять.

- Цікаво, де це ми? - запитав Роман.

- У підземному ході, - буркнув Петро Синюх.

- Я маю на увазі що зараз над нами.

- Нещодавно ми пройшли під Тясмином. І прямуємо до замка Хмельницького. За черговим поворотом коридор виявився перегороджений металевою стіною. У відполірованому металі Роман побачив своє відображення. Чорна фігура у балаклаві мала страхітливий вигляд.

- Як же ж повинна була злякатися непідготовлена людина побачивши чотирьох таких непроханих гостей? - в розпачі подумав Роман.

Його знову почало мучити сумління.

- Не дивно, що нещасна дівчина втратила свідомість, - подумав він про дружину Петра Синюха. І добре, що їх не бачили їх діти. Такий стрес може позначатися протягом всього життя.

Тим часом Петро Синюх зупинився і сказав, ні до кого конкретно не звертаючись:

- Прийшли. Зараз над нами замчище Хмельницьких. Мені потрібно відчинити двері.

- То відчиняй, - відповів йому Сергій.

- Для цього мені потрібно відкрити нішу у стіні. Праворуч.

- Відкривай. Але пам’ятай, без фокусів, - повторив Сергій махнувши рукою з пістолетом.

Петро Синюх підійшов до стіни, натиснув рукою на один із камінців, і частина стіни від’їхала вбік відкривши нішу квадратної форми, розміром приблизно тридцять на тридцять сантиметрів. Анатолій відштовхнув його, і заглянув у нішу.

- Чисто, - сказав він Сергію.

- Відкривай, - кивнув Сергій Синюху.

Той вийняв з кишені ключ, засунув руку в нішу, у ніші щось клацнуло, у кімнаті почулося ледь чутне гудіння, і металева стіна повільно почала від’їжджати вбік.

- Мабуть увімкнувся електричний двигун, - здогадався Роман.

За дверима знаходилася кімната зі сніжно-білими стінами, з декількома масивними дерев’яними шафами. Біля стіни стояв стіл і троє стільців.

- Це і є сховище? - зацікавлено оглянувся Роман, зайшовши до кімнати.

- Так, - сухо відповів Петро.

- Книги у цих шафах? Скільки їх тут? - запитав Сергій.

- Книги у наступній кімнаті. Тут наш, - Петро Синюх зам’явся, - тут наш архів.

- Архів?! - Роман мало не підстрибнув. - Я б хотів поглянути.

- На жаль нема часу, - поклав йому на плече руку Сергій. - І взагалі, ми не для цього сюди прийшли, - вже м’якіше сказав він. - Вибач, друже.

- Веди нас до бібліотеки, - знову звернувся він до сина голови.

Послухайте, навіщо вам книги, - раптом звернувся він до Сергія. - Продати їх за нормальну ціну ви не зможете, а зберігати у себе і поготів. Старовинні книги потребують спеціальних умов зберігання: мікроклімату, з оптимальними показниками температури, вологості, складу повітря, навіть рівня освітлення. Ви не зможете всього цього забезпечити.

- А тобі яка різниця? - буркнув Анатолій.

- Як яка? - здивувався Петро. - Я ж пояснюю, якщо не забезпечити відповідні умови зберігання, всі ці шедеври загинуть!

- Зрозуміло, - кивнув Анатолій, - за шедеври турбуєшся. Похвально звісно, але тобі не за них потрібно зараз перейматися. А за долю своєї родини. Відчиняй двері, - підштовхнув він сина голови у напрямку дверей.

Той ключем відчинив двері, тяжко зітхнув і потягнув важкі металеві двері на себе. Роман побачив стелажі, до самої стелі, на полицях яких, стояли книги. Жага знань і азарт історика змусили його першим увійти до кімнати. Роман на деякий час забув про те, що потрапив сюди як грабіжник, про своїх озброєних друзів, які вже не були друзями, а були членами озброєного злочинного угрупування. Про все це він забув. Зараз він знову став істориком. Обережно, майже ніжно, торкаючись кінчиками пальців, зодягнутими у рукавичку, палітурок старовинних книг він відчував одночасно ейфорію від усвідомлення своєї правоти як вченого, і задоволення та втому від якісно виконаної роботи.

- Мабуть схожі відчуття пережили свого часу Говард Картер, Джордж Карнарвон, і Генріх Шліман, - думав Роман.

Він повільно витягнув одну із книг. Її палітурка була обшита чорною шкірою, прикрашена срібним хрестом, та річковими перлинами. Роман перегорнув декілька сторінок. Книга виявилася Євангелієм. Воно було прикрашено гарними малюнками, на одному з них було зображено Христа з апостолами, на іншому моління Христа у Гетсиманському саду. Роман повернув книгу на полицю, і взяв наступний том. Ним виявилася “Бджола” складена Максимом Сповідником, написаний давньогрецькою мовою. Роман погладив книгу і з жалем повернув її на місце.

Друзі терпляче чекали, доки він оглядає бібліотеку.

Раптом його увагу привернув стос прямокутних дерев’яних дощечок, помережаних дивними письменами. Роман простягнув руку, і спробував взяти верхню дощечку, але за нею потягнулися всі. Виявилося, що дощечки мали круглі отвори, через які вони були з’єднані шкіряними ремінцями. Роман вражено застиг, зрозумівши яка знахідка щойно потрапила до його рук. Він перегорнув декілька дерев’яних “сторінок” все ще не вірячи своїй удачі. Впоперек кожної дощечки були проведені паралельні заглиблення-лінійки, відповідно до яких літери вирівнювалися верхніми частинами. Текст на дошках-сторінках було вирізано з обох боків, а на полях деяких з них невідомим художником були вирізьблені малюнки: зображення бика, вівці, собаки, а також сонця.

- Твою дивізію, - все на що спромігся він.

- Що таке? - запитали в один голос Сергій з Анатолієм.

- Це, це ж “Велесова книга”! Розумієте?! “Велесова книга”! - схвильовано намагався пояснити друзям Роман.

- Не розуміємо, - відрубав Анатолій. - Вона дорога?

- До чого тут її ціна?!!! Це ж сенсація! Більшість вчених досі вважають її підробкою. До сьогодні не було знайдено жодного екземпляра. Було відомо лише про фото однієї дощечки! І от нарешті ми її знайшли! Тепер ми зможемо довести, що “Велесова книга” справжня!

Сергій не розділяв захоплення Романа.

- То вона цінна? Я правильно тебе зрозумів?

- Вона безцінна!

- Це нас влаштовує, - буркнув Анатолій. - Давай сюди книгу, - сказав він Роману простягнувши руку.

- Хлопці, я не дам вам її продати! “Велесова книга” це національне надбання. ЇЇ не можна вивозити з України!

Роман притис потемнілі від часу дощечки до грудей.

- Не дуркуй, - скривився Анатолій. - Ти забув навіщо ми сюди прийшли?

Роман нічого не відповів, лише відступив крок назад, і ще міцніше обхопив дощечки руками.

- Віддай, - Анатолій загрозливо насувався на Романа.

Той продовжував перелякано мовчати, лише заперечливо похитав головою.

- Облиш, - Сергій поклав руку на плече Анатолію. - Потім обговоримо. Анатолій рвучко повернувся до Сергія, але зустрівшись із його спокійним поглядом миттєво заспокоївся.

- Та хай залишає собі цю купу дров, - буркнув він. - Мені байдуже.

- Тут є ще щось варте уваги? - запитав Сергій Романа.

- Не знаю, - розгублено відповів він. - Я ще не встиг все оглянути.

- То оглядай. І поспіши. У нас не так багато часу.

Роман знову підійшов до стелажів. Його увагу привернули великі шухляди у нижній частині стелажів. Він взявся за ручку однієї з них, і потягнув на себе. В шухляді лежали циліндричні контейнери чорного кольору, схожі на тубуси, виготовлені із шкіри, чи шкірозамінника. Роман взяв один з них, зняв ковпачок і заглянув в середину. В середині лежав папірусний сувій. Роман розгублено поглянув на друзів, Петра Синюха, потім знову зазирнув у тубус.

- Це папірусний сувій? - запитав він у сина голови.

Цього він аж ніяк не сподівався тут побачити.

- Так, - похмуро відповів той. - Може визначите що на ньому написано? - вичікувально дивлячись на Романа запитав він.

Роман вийняв сувій із тубуса, і обережно розгорнув його. Деякий час він намагався щось прочитати, беззвучно ворушачи губами, і нарешті в голос сказав: - Я звісно не великий знавець давньогрецької мови, але мені здається, що це втрачені “Діалоги” Арістотеля.

- Браво, - Петро Синюх декілька разів поплескав у долоні. - Так, ви праві. Це справді “Діалоги” Арістотеля. Тепер я вірю, що це саме ви змогли здогадатися про місце перебування бібліотеки князя Ярослава. Ви розумна людина. Мабуть, за інших обставин, ми знайшли б спільні теми для спілкування.

- Але як? Звідки це у вас?

- Зрозуміло звідки, - пересмикнув плечима Петро Синюх. - Всі ці сувої з Олександрійської бібліотеки.

- З Олександрійської бібліотеки?!!!

- Так, саме з неї.

Роман гадав, що сьогодні його уже не зможуть нічим не здивувати, але повідомлення про Олександрійську бібліотеку схвилювало його. Він тремтячими руками обережно згорнув сувій, і вклав його назад до футляра.

- Я не здивуюся, якщо за цією стіною опиниться труна Богдана Хмельницького.

- Ні, - похитав головою Петро Синюх. - Богдана поховано на одному із островів Тясмина. Разом і його старшим сином.

- Тобто Роман Олександрович Юра помилявся? Шкода його.

- Ви і це знаєте? А ви небезпечна людина. Богдана і справді спочатку було поховано у Іллінській церкві, але після розкопок Юри тіло гетьмана і його сина довелося перепоховати.

- Досить патякати, - рявкнув на Петра старий Синюх.

Але Петро Синюх не звертав уваги на батька. Він підійшов впритул до Романа, і намагаючись зазирнути йому в очі швидко заговорив від хвилювання ковтаючи слова:

- Послухайте, я ж бачу, ви не такий як вони. Ви історик, ви розумієте справжню ціну цих скарбів. Не забирайте книги. Переконайте своїх друзів. Ну заберете ви їх, і що? Бачу по очах, ви хочете розповісти про те, що бачили сьогодні, можливо навіть у музей їх віддати. Ну оприлюдните ви, думаєте вам хтось подякує? Думаєте, що до вас вчені вишикуються в чергу, проситимуть передати шедеври у музей, зроблять експозицію, влаштують виставку на всю країну, ви дасте прес-конференцію, станете відомим? Аж ніяк. Я вам розповів як буде: спочатку всі ці речі вчені візьмуть на вивчення, експертиза затягнеться на невизначений час, журналісти поступово втратять до вас цікавість, почнуть писати про інші теми, і закінчиться все це тим, що у кращому разі ці шедеври осядуть у колекціях якихось мільйонерів, а у гіршому - історики оголосять їх фальшивками, і згноять у запасниках. Купа таких прикладів уже було. А якщо вирішите продати, то справжньої ціни за ці шедеври вам ніхто не дасть. Вам доведеться продати ви їх за безцінь.

Роман розгублено поглянув на друзів.

- Хлопці, а він правий.

- І що ти пропонуєш? - запитав у Романа Анатолій.

- Не він, - замість Романа відповів йому Петро Синюх. - Я пропоную вам гроші. Багато грошей.

- Гроші це добре, але ми ще і торговцям антикваріату обіцяли принести дещо. А ці люди не люблять, коли їх дурять, - сказав Сергій.

- Розумію. Я покажу вам дещо. Ваші замовники будуть задоволені.

Петро Синюх повів їх у наступну кімнату, хоча кімнатою її назвати язик не повертався. Це була велика зала прямокутної форми, яка більше нагадувала картинну галерею якось музею. Її стіни були прикрашені картинами. Картин було декілька десятків. Здебільшого це були портрети, хоча було також декілька батальних сцен. Також на стінах висіло багато старовинної зброї: шаблі, пістолі, кинджали, мушкети, ятагани, аркебузи, луки зі стрілами, бандолети, келепи, кольчуги, шоломи... Зброя була дорога, інкрустована золотом, сріблом і дорогоцінним камінням. Частина її була татарського і турецького походження. У кутку Роман побачив два повні обладунки польських летючих гусар. У антикварних шафах на полицях стояв старовинний посуд.

- Як вам? Подобається?

- Клас, - не зміг стримати емоцій навіть мовчун Олексій. - Ніби до музею потрапив.

Син голови був задоволений справленим враженням.

- Я пропоную вам вибрати зброю. Яку захочете. Вона старовинна, коштує купу грошей. А особисто для вас, - він з посмішкою звернувся до Романа, - можете взяти декілька портретів. Наприклад ось цей. Як ви гадаєте, хто зображений на ньому?

- Романа на тремтячих ногах підійшов до портрета, і почитав підпис у правому нижньому кутку полотна: Iwan Mazepa herbu Kołodyn.

- Це, це...

- Сміливіше, - з посмішкою підбадьорив його Петро.

Здавалося він забув, що розмовляє з грабіжниками.

- Це портрет Мазепи? Справжній?

- Так. Справжній. Оприлюднивши його, ви станете відомим. Я пропоную вам славу і визнання. Знайшовши портрет проклятого московитами гетьмана, ви впишете своє ім’я в українську історичну науку, а можливо і світову. Ну як? Ви згодні?

- Так, звичайно, - з радістю закивав головою Роман. - А це чиї портрети?

- Пилипа Орлика, Самійла Кішки, Кривоноса, ну і звісно з портрети Богдана Хмельницького, та його синів і дружин.

- А посуд навіщо зберігаєте? Нащо вам ці черепки? - запитав Олексій.

- Це не черепки. Ось це наприклад кавник гетьмана Хмельницького. Ви знали, що він любив каву?

- Так. Звик до неї під час перебування в полоні у турків.

- Ви молодець. Вибирайте, що вам до вподоби, і ходімо звідси.

- Ти ба, який швидкий. А це що за кімната? Що там? - Анатолій не вгавав.

- Яка вам різниця? - доволі різко відповів Синюх молодший. - Ми ж уже домовилися.

- Зі мною ти не домовлявся, - буркнув Анатолій, і відчинив двері. У кімнаті стояли важкі дубові скрині оббиті залізом.

- Що це таке?

Анатолій підійшов до найближчої скрині, і напружившись підняв важку кришку.

Скриня була повна срібних монет.

- Опа-на, - задоволено протягнув Анатолій. - Та тут справжній скарб! Так би мовити еталонний. Скрині з монетами. Як у фільмі “Острів скарбів”. Ромка, поглянь, що це за монети?

Анатолій кинув монету Роману. Той впіймав блискучий металевий кружок, і поглянув на світло.

- Ну що там, Ромка?

Роман не відповів, він мовчки підійшов до скрині, взяв ще одну монету, потім ще... Набрав їх цілу жменю, потім так само мовчки висипав монети до скрині, і ні до кого конкретно не звертаючись промовив:

- “А в Чигирині влаштував гетьман Богдан Хмельницький минзу, і гроші роблять, а на тих нових грошах на одному боці меч, а на іншому - його, Богданове, ім’я...”

Зі звіту посла Московії при дворі короля Жечі Посполитої дяка Григорія Кунакова. До сьогодні не було відомо жодної такої монети. Будь який нумізмат душу продасть за те, щоб її отримати. А тут їх тисячі...

- Душу кажеш продасть? - сказав Сергій. - Найкраща реклама, яку я колись чув. Беремо. Що в інших скринях?

- Ми ж домовилися. Ви обіцяли взяти зброю і піти, - сказав Петро Синюх.

- Ну виходить ми тебе обдурили, - гидко розсміявся Анатолій. - Вибач.

Потім підійшов до наступної скрині, і відкрив її.

- Джекпот, хлопці. Тут золото.

Анатолій набрав пригорщу монет, і милуючись поволі висипав їх до скрині. - Тут чомусь багато половинок, - невдоволено сказав він.

- Бувало, що в давнину перерубували монети, якщо потрібно було розплатитися, а монет меншого номіналу при собі людина не мала, - пояснив Роман. - А що знаходиться у цій скриньці? - звернувся він до Петра Синюха.

Скринька, яка привернула увагу Романа відрізнялася від інших скринь, які стояли у цій кімнаті. Ті скрині були масивними, зроблені з потемнілих за століття дубових дощок. А ця скринька була значно менша, оббита червоним оксамитом. Роман підійшов до неї і відкинув кришку. У скрині, на червоній подушечці лежала корона. Те, що це була саме корона, Роман не сумнівався. Зроблена із золота, вона була схожа на обруч, складений із тринадцяти прямокутних медальйонів. На на дванадцяти з них були зображені лики святих, а на тринадцятому, центральному медальйоні, було нанесено зображення дуже схоже на знамениту Оранту Софії Київської. Цей медальйон був трохи більшим за інші, і був прикрашений хрестом, інкрустованим дорогоцінним камінням.

- Це корона, - не стільки питаючи, скільки стверджуючи вголос сказав він.

У приміщенні після його слів запанувала тиша.

- Так, корона, - проскрипів старий Синюх. - Може навіть скажете чия?

- Що, ваш Лаврін Капуста у польського короля корону поцупив? - реготнув Олексій.

- Ні, - похитав головою Роман. - В історії про це нема жодних згадок.

- То можливо маєте іншу версію?

Сільській голова Суботова відверто насміхався. Роман замислився, а потім заговорив монотонним голосом, ніби студент, який боїться збитися перед суворим вчителем на екзамені:

- 21 грудня 1648 року гетьман Богдан Хмельницький під передзвін дзвонів в’їхав до Києва. Кияни зустрічали гетьмана як визволителя від іноземного поневолення. Студенти Київського Колегіуму привітали Богдана, іменуючи його “від бога даним Мойсеєм, спасителем і визволителем народу руського з неволі лядської”. Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана “князем Русі” та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

27 грудня 1648 року під час урочистої служби у Києві єрусалимський патріарх Паїсій без сповіді відпустив гетьману не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Це надавало обряду особливого підтексту: відпущення майбутніх гріхів - є одним із елементів процедури коронації.

З колишнього замку воєводи до процесії салютували гармати, їм вторила артилерія з нижнього міста. Після цього змінилася поведінка гетьмана. Приймаючи послів польського короля Хмельницький заявив: “Правда є, що я малий і незначний чоловік, але се бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський”.

Іноземні монархи у своїх листах звертались до Богдана Хмельницького, як до рівного собі: “Найвеличніший із монархів релігії Ісусової, найперший з нащадків Месії, гетьмане козацький Богдане Хмельницький!” - так іменував володаря української держави турецький султан Мегмед IV.

Нідерландський гравер і художник Вільгельм Гордіус зробив гравюру, якій судилося стати найвідомішим прижиттєвим портретом Хмельницького, підписав її так: “Війська Запорізького - Головнокомандувач, Війни Хлопської Зачинатель, Повсталого Козацтва і Народу Українського Князь”.

Запанувала тиша. Присутні мовчали, і вичікувально дивилися на Романа. Роман у свою чергу дивився на сільського голову, але впертий старий продовжував мовчати.

- Це Корона Богдана Хмельницького? Чутки, про те, що патріарх Паісій коронував Хмельницького у 1648 році правдиві? - нарешті не витримав Роман.

- Так. Ви праві. Вітаю, у вас сьогодні вдалий день. День відкриття історичних таємниць, - продовжував глузувати з Романа Синюх старший.

Роман мовчав. Його бентежила реакція старого Синюха. Він відчував, що сільський голова про корону сказав далеко не все.

- Чому мовчиш, розумнику? - продовжував насміхатися він.

- А чому решта гетьманів носили гетьманське перо, а не цю корону? - запитав Роман не зважати на насмішки.

- Правильне питання, - кивнув головою сільський голова. - Ларін Капуста її сховав. Тож наступні гетьмани вирішили користуватися короною на східний лад.

- Ларін Капуста сховав корону Хмельницького від його власного сина Юрія? Для цього потрібна була вагома причина.

- То може скажеш яка?

- Не знаю, - похитав головою Роман.

- Дати підказку? Хто з українських правителів до Богдана Хмельницького був коронованим монархом?

- Король Данило Романович? То це його корона?!

- А цей хлопець і справді розумний! Так, Лаврін Капуста викрав корону Данила Галицького для церемонії коронації Богдана Хмельницького, а після його смерті інших претендентів на булаву вважав недостойними носити її, та і не були вони коронованими патріархом. Лише його син Юрась, як спадкоємець Богдана, мав право на корону, але втратив владу через місяць. Тому вірний Лаврін Капуста вирішив за краще сховати її до кращих часів, які так і не настали.

- Зрозуміло... - сказав Роман, аби щось сказати. Раптом йому дуже захотілося спати. Кількість отриманої за вечір інформації втомила його. Для того, щоб її обміркувати і систематизувати був потрібен час.

- Я так втомився, - неочікувано для самого себе в голос сказав він. - Тут стільки всього цікавого. Знаєте, - продовжував говорити він оглядаючи кімнату, - я б тут жив. Для вченого тут стільки роботи... Матеріалу вистачить для сотень, та що там сотень, тисяч дисертацій...

- То залишайтесь, - несподівано відповів Синюх старший. - Я серйозно. Наш хранитель архіву вже доволі старий, і давно проситься у мене на відпочинок. Заміните його, і отримаєте доступ до наших архівів.

- Ти нас за дурнів вважаєш? - відповів за Романа Сергій. - Який доступ до архівів? Та вб’єш ти його, і все. Що стоїте, вуха розвісили? Кімнат більше тут нема? Ми все оглянули? Навіть якщо не все, байдуже. Забираємо найцінніше: гроші, сувої, книги, частину монет, скільки зможемо нести, ну і корону звісно. І поспішайте, занадто багато часу ми втратили, - невдоволено закінчив він.

Хлопці кинулися виконувати його розпорядження. Олексій жменями насипав у рюкзак монети, а Анатолій складав до великої дорожньої сумки книги. Роман якось відсторонено спостерігав за ними.

- Не чіпайте папіруси! Якщо ви винесете їх звідси, то знищите їх! - ніби через вату почув він голос Петра Синюха, потім звук удару, стогін Петра і жіночий крик. Це вивело його зі стану пасивного спостерігача.

Роман кинувся у кімнату з книгами, і побачив Петра, який лежав на підлозі, а дружина допомагала йому підвестися.

- Сам винен. Не потрібно було заважати, - буркнув Анатолій побачивши Романа, і поклав до сумки багато прикрашену книгу. - Чому стоїш? - невдоволено він кинув Роману. - Допоможи, часу обмаль, - і не чекаючи відповіді дістав із шафи тубус із сувоєм папірусів у середині.

Роман кинувся до Анатолія, і вихопив у нього тубус із рук.

- Охрінів, ботан?! - оскаженілий Анатолій схопив Романа за барки, і з усієї сили струснув його так, що у Романа клацнули зуби. Поглянувши у переповнені люттю очі Анатолія Роман злякався. - Придушу! - шипів Анатолій.

- Давай залишимо папіруси тут, - відповів йому Роман клацаючи зубами.

- Відпусти його, - кинувся до них Олексій, і вхопив Анатолія за руки, намагаючись звільнити Романа.

- Не лізь! - рявкнув на нього Анатолій.

- Відпусти, я сказав, - Олексій теж почав заводитися.

Анатолій з силою відкинув Романа до стіни, різко повернувся до Олексія, і ударив його головою в обличчя. Кремезний Олексій відступив на декілька кроків назад, але втримався на ногах, постояв декілька секунд тримаючись за обличчя, підняв балаклаву, витер кров із розбитого носа, опустив балаклаву, зробив два кроки назад, раптом розігнався, і вдарив Анатолія головою у живіт. Анатолій не був готовий до такого маневру Олексія. Від удару він зігнувся, ніби з нього випустили повітря, впав на коліна, і ухопився руками за живіт.

- Дивись сину, ці телепні самі повбивають один одного. Ну і добре, нам менше роботи, - старий Синюх розсміявся.

Сергій підійшов, і вдарив його рукояткою пістолета в обличчя. Старий впав на підлогу.

- Тату! - кинувся до нього син.

- Стій, де стоїш. Не роби дурниць, - повернувся Сергій до Синюха молодшого націливши на нього пістолет. - Твій старий сам винен. Занадто балакучий. У його віці це шкідливо для зубів.

Переконавшись, що Петро Синюх зрозумів його, Сергій підійшов до старого.

- Піднімайся, - сказав він супроводжуючи свої слова ударом ноги під ребра. - Давай, вставай, і йди до сина. І на майбутнє, думай що патякаєш.

Сільський голова крекчучи підвівся, виплюнув вибитий зуб, і похитуючись пішов до сина і невістки.

- Ви що тут влаштували?! - закричав Сергій на друзів. - Геть здуріли?! Нам лише бійок тут не вистачало!

- А я тобі казав, що не потрібно цього ботана брати? - відповів йому Анатолій, який вже встиг підвестися, і відновити дихання.

- Чому? Що сталося?

- Мало того, що сам нічого не робить, так він до того ж мені заважає здобич пакувати. Папірус з рук вирвав.

- Це правда? - запитав Сергій у Романа.

- Потрібно залишити папіруси, - відповів Роман. - І не тільки папіруси. Корону, портрети...

- Чому це? - здивовано дивлячись на нього запитав Сергій.

- Тому, що ми не зможемо їх продати. Петро Синюх правий.

- Аргументуй.

- Ми не зможемо довести, що це справді папіруси з Олександрійської бібліотеки, корона Богдана Хмельницького... Нам ніхто не повірить, і відповідно ціни нормальної ніхто не дасть. Виходить, що ми просто знищимо ці унікальні речі.

- Он ти про що. Не переймайся. У нашого шкільного товариша працюють найкращі експерти, і вітчизняні, і з-за кордону. Повір, вони зможуть оцінити нашу здобич. А колекціонери довіряють йому. Якщо він підтвердить, що це не підробка - нам дадуть за всі ці речі адекватну ціну.

- Давай хоча б корону залишимо. Грець з ними, з цими папірусами. Врешті-решт, це не наша історія, тож хай їх купують закордонні колекціонери, але корона Богдана Хмельницького повинна залишитися в Україні.

- Добре, вмовив. Тим більше ящик масивний, нести буде незручно, а без скрині можемо її пошкодити. Краще книг більше візьмемо. Все, досить патякати! Допомагай пакувати речі, або хоча б не заважай. Час звалювати звідси. Скоро ранок, а нам краще виїхати до світанку.

Далі працювали мовчки. Сумки завантажили книгами, іконами, тубусами із папірусами, срібним і золотим посудом, зброєю. Олексій насипав до рюкзака декілька кілограм монет. Спочатку він хотів брати лише золоті монети, але Роман порадив взяти більше срібних монет, які карбував Хмельницький. Він пояснив Олексію, що поява цих монет стане сенсацією у нумізматиці, і одна срібна монета з ім’ям українського гетьмана коштувати більше десятка золотих дукатів.

Картини теж залишили. Кожна із них мала важкі масивні дерев’яні рами, тому Анатолій запропонував вирізати полотна, але проти цієї ідеї різко висловився Роман, а його підтримали Сергій і Олексій. Анатолій сплюнув, назвав їх чистоплюями, взяв сумки із книгами і іконами, і попрямував до виходу. За ним пішли Олексій і Роман. Замикав процесію Сергій, який вів перед собою сім’ю Синюхів тримаючи їх на прицілі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.