20.

- Привіт, Ромка, у мене сьогодні вдалий день. Завдяки отриманій від тебе інформації я провернув вдалу операцію, тож пропоную відсвяткувати, - усміхнений Джаба стояв тримаючи в руках почату пляшку горілки.

Майже місяць Роман був в гостях у Джаби. Принаймі так це називав Джаба. Будинок у якому тримали Романа знаходився десь у лісі, і був огороджений високим парканом. Маєток займав значну територію, на подвір’ї знаходилися господарські приміщення, і будиночок охорони. Сам будинок мав три поверхи. На першому поверсі декілька кімнат були обладнані як лікарняні палати, була навіть операційна, тож твердження Джаби, що спеціально для Романа довелося привозити обладнання для лікування виявилося м’яко кажучи неправдивим.

Лікували Романа добре. Йому зробили операцію, після якої його кожного дня оглядав лікар, мовчазна симпатична медсестра ставила крапельниці і міняла пов’язки. Зараз Роману було значно краще, з палати його перевели в окрему кімнату. Мовчазний лікар, який з до цього з Романом майже не розмовляв, раптом заговорив. Він сказав, що у Романа залишиться багато шрамів від опіків. На руках і торсі на них можна не зважати, а от на обличчі вони дуже помітні, тож якщо він домовиться із хазяїном, то прямо тут можна зробити пластичну операцію. Роман відповів, що і так винен господарю багато грошей, тож хай залишається все як є. Лікар мовчки кивнув, і пішов.

Більшість часу Роман проводив читаючи книги. У Джаби була чудова бібліотека. У ній було багато рідкісних книг, і він дозволяв Роману їх брати. Мінімум двічі на тиждень Джаба приїздив сюди, і розмовляв з Романом. Розмови були ні про що. Вони згадували шкільні роки, обговорювали книги і фільми, двічі разом подивилися по телевізору футбол. Роман бачив, що Джаба тягне час, на щось очікує, і нічого не питав, чекаючи поки той сам усе розповість. І от сьогодні цей день настав. Роман підвівся з ліжка, відклав вбік книгу, і відповів:

- Отже, напад на сховище таємного товариства імені Лавріна Капусти був успішним. Багату здобич захопив?

- Дуже багату. Ти навіть не уявляєш яку багату.

Обличчя Джаби розплилося у задоволеній посмішці.

- Я звісно вірив тобі, що там може знаходитися багато цінних речей, але такі скарби... Та печера Алі-Баби дитяча скарбничка у порівнянні зі сховищем суботівських масонів.

Як Роман не намагався переконати Джабу, що товариство Лавріна Капусти не має жодного стосунку до масонів, той вперто продовжував вживати цю назву, і Роман врешті-решт махнув на це рукою. Подобається тому так їх називати - то й нехай.

- Покажеш?

- Звичайно. Ходімо за мною.

Дорогою Джаба хвалився:

- Там стільки всього... Знамените “Слово про Закон і Благодать” київського митрополита Іларіона”, “Послання до Смоленського пресвітера Фоми” київського митрополита Климента Смолятича, сувої з Олександрійської бібліотеки, ти правду казав, а я не вірив, монети Богдана, купа зброї, килимів, порцеляни, картин, гобеленів, старовинні меблі, та і просто золота і дорогоцінного каміння... Тут воно все. Дивись, насолоджуйся.

Роман підійшов до ящиків і відкрив один з них. У ньому були книги, і сувої, а зверху лежала “Велесева книга”. Роман обережно взяв її до рук.

- Подобається? Хочеш забрати собі?

Джаба відверто насміхався.

- А ти дозволиш?

- Звісно ні, - пхикнув Джаба. - Вона занадто дорого коштує.

- Вона безцінна, - похитав головою Роман.

- Повір Ромка, все має свою ціну. Аукціони чудово навчилися її встановлювати, - засміявся Джаба.

- Аукціони? Але ж це національне надбання! “Велесеву книгу” не можна вивозити за межі України! Вона повинна залишитися тут, її повинні досліджувати історики, дітям необхідно вивчати її в школі, як вивчають “Слово о полку Ігоревім”...

Джаба знову засміявся. Сміявся він довго, ляскав себе руками по животу, стегнах, від сміху з очей потекли сльози... Роман мовчки дивився на нього здивований такою реакцією. Раптом Джаба похлинувся повітрям, закашлявся, витер сльози тремтячими руками, і сказав:

- Ну ти і насмішив мене, Ромка. Ох і насмішив...

- Чим же я так тебе насмішив?

Роман справді не розумів чим так примудрився розважити Джабу.

- Українські вчені повинні вивчати, внести в шкільну програму... Ну ти даєш...

- Та що тут смішного?

- А як ти гадаєш це буде відбуватися? От припустимо віддам я тобі книгу, ти приходиш і кажеш - у мене раптово з’явився оригінал “Велесової книги”, і тобі всі відразу повірять? Так? Усі ті вчені, які все своє життя запевняли, що “Велесової книги” не існує, що це фальсифікат, не звинуватять тебе у підробці? Ти справді так вважаєш?

- Звичайно не відразу, - здвигнув плечима Роман, - спочатку відправлять її на експертизу, проведуть дослідження...

- Відправлять, проведуть... І що? - не вгавав Джаба. - Наші історики в очі не бачили жодного примірника “Слова о полку Ігоревім”, але визнають його автентичність, і одночасно вони бачили фото дощечок “Велесової книги”, але заявляють про її фальсифікацію. Я не бачу логіки в їх діях! Як після цього можна їм довіряти!? Ти гадаєш, що вони визнають свої помилки? А от я не впевнений. Боюся, що існує велика вірогідність того, що цей примірник “Велесової книги” просто зникне в процесі численних експертиз. Або його просто банально визнають підробкою, а з тебе зроблять посміховисько.

- Ти говориш як Петро Синюх, - сказав Роман.

- Справді?

Джаба здавалося зовсім не був здивований.

- Не дивно. Ми обоє мали справу з тіньовим ринком антикваріату. Хочеш я приведу тобі ще пару прикладів як працюють наші історики? Чув про меч Коваля Людоти? Меч з написами, який був знайдений у тисяча вісімсот дев’яностому році?

Роман мовчки кивнув головою.

- А ти знаєш, що в Національному музеї історії України інформацію про нього замовчують? Я по роду своєї діяльності відвідую музеї, бібліотеки, конференції. Якось занесло мене і до цього музею. Екскурсовод дуже докладно розповідала про арабські монети, пальчасті фібули, типи стародавніх комірців, розмаїття поховальних обрядів, особливості пряжок, ґатунки тканин, дорогоцінний одяг, шуби хутром донизу… а от про меч коваля Людоти екскурсовод не згадала і словом. А коли я сам запитав про нього, то довелося вислухати цілу тираду про наукові дискусії щодо походження меча - з Полтавщини він насправді чи може десь північніше, про матеріали, з яких виготовлено цю зброю, про аналогічні мечі, які представлені десь там далі в експозиції… Але от про напис - знову жодного слова. Я махнув рукою, і пішов звідти.

Або інша історія. Зараз вважається, що вік Києва становить півтори тисячі років, і більшість нашив вчених погодилися з цим. Але ж подружжя археологів Шовкопляс Іван Гаврилович та Шовкопляс Ганна Михайлівна під час розкопок у київському районі Оболонь відкрили поселення другого століття до нашої ери - другого століття нашої ери. Тобто Київ як місто існував ще з античних часів. Але наші історики про це мовчать, і дякують іноземцям, що ті дозволили Києву відсвяткувати своє півторасторіччя... Вони відмовилися боротися про за древній Київ, на відміну від французів, які не посоромилися оголосити на весь світ про те, що Париж має дві тисячі років лише на тій підставі, що Юлій Цезар згадав серед переможених ним племен якесь плем’я паризієнів, хоча сам Париж засновано на п’ятсот років пізніше. І після цього всього, ти думаєш, що в ситуації з “Велесовою книгою” вони будуть проводитися якось інакше?

Роман мовчки поклав дощечки назад до скрині. Йому нічого було заперечити Джабі.

- Що з сталося Синюхами? - вирішив змінити тему розмови Роман.

- Ти про себе думай, - доволі рідко відповів Джаба. - Я тут пробив по своїх каналах. Тебе звісно і раніше менти шукали, після того що ви в Суботові накоїли, а тепер ти єдина їх зачіпка щоб розібратися що відбувається у цьому селі. Тож вони землю гризтимуть, а тебе дістануть.

- Не дістануть.

Роман довго думав про це, тому знав що відповісти.

- Моя зовнішність, - Роман вказав на шрами від опіків на обличчі, - повністю змінилася. Мене тепер ніхто не впізнає.

- Про це я теж хотів з тобою поговорити. Ходімо вип’ємо. Я пригощаю.

Джаба так струсонув пляшкою, що горілка запінилася, ляснув Романа долонею по спині, і продовжуючи його легенько підштовхувати попрямував до виходу з підвалу. У кабінеті на них уже чекав багато сервірований стіл. Джаба розлив по чаркам горілку, і поставивши пляшку на стіл, виголосив тост:

- За вдало проведену операцію!

Випив, занюхав горілку скибочкою хліба, потім взяв смажене кроляче стегенце, відкусив чималий шмат м’яса, і прошамкав набити ротом:

- Ти чому похмурий такий?

- Просто подумав, що за цим столом мали б сидіти Сергій, Льоша і Толик, а не я, - відповів Роман.

- А чому не ти?

- Як чому? Вони всі значно краще підготовлені за мене. Сергій і Толик мали бойовий досвід, Льошка сильний як Вірастюк, а я ботан. А живий залишився чомусь саме я... Не правильно це, - викрикнув Роман вдаривши кулаком по столу. - Не логічно, - вже тихіше закінчив він.

- Якщо ти тут - значить так і повинно бути, - спокійно відповів Джаба не звернувши уваги на Романовий спалах істерики. - Значить не допомогла їм підготовка, чи зазналися вони, повірили у свою невразливість. Ну або ж не така вже і якісна вона була. Таке теж буває. Так, не психуй, - серйозніше сказав Джаба оцінивши вираз обличчя Романа. - У своїй смерті твої друзі самі винні. Якби прийшли до мене, все розповіли, я б дав доручення своїм людям, і вони провернули б цю операцію самі, а твої друзі залишилися б живі, і навіть частку свою б отримали. Звісно менше чим розраховували самотужки грабуючи Суботів, але повір, вистачило б і їм, і їх дітям. Але ж вони захотіли отримати все! І полізли на рожен, не розрахувавши сили. Ще і твою голову під кулі підставили. Тож у своїй смерті самі винні. Вип’ємо за упокій їх душ. Земля пухом!

Джаба знову розлив горілку, випив, наколов на виделку шматочок томата, з’їв...

Роман теж випив, взяв ложку вінегрету, і прожувавши запитав:

- А як тобі вдалося пограбувати Синюхів? Невже вони не вивезли всі ці речі? Я думав, що вони це зроблять у той же день. Ну, або на слідуючий...

- Вивезли звісно. Щось у музеї заховали, щось у банківських скриньках. Ти чому думаєш ми так довго все це шукали? - пхикнув Джаба.

- Але як тоді тобі вдалося все це знайти? - запитав Роман, і у нього похололо у районі п’ят. Він знав відповідь. - Ти, точніше твої люди, катували Синюхів? І потім вбили?

- Краще тобі цього не знати, Ромка, - спокійно відповів Джаба. - Міцніше спатимеш. Просто думай про те, що за твоїх друзів помстилися. Добряче помстилися.

Знову налив, випив, і поглянувши на Романа запитав:

- Чому не їси?

Той сидів дивлячись у тарілку, і намагався стримати сльози.

- Та що ти розклеївся, як баба, чесне слово, - Джаба почав сердитися. - Вони мертві, ти живий. Це головне. Краще подумай, що будеш зі своєю часткою робити?

- Якою часткою? - здивовано поглянув на нього Роман. Такого почути від Джаби він не очікував.

- Тиць моя радість, - засміявся Джаба. - Як якою? Ти навів мене, дав інформацію. Завдяки цій інформації я отримав пристойний куш. За це тобі належить відсоток. Звісно, я вирахую з тебе за лікування і проживання, але навіть після цього залишиться доволі кругленька сума. То ж питаю, вирішив уже на що витратити?

Роман замовк на хвилину, а потім сказав:

- У Сергія, Толика і Олексія сім’ї залишилися. Розділи мою частку між ними. А зараз вибач Джабо, святкуй далі без мене. У мене нема настрою. Піду я. Спати ляжу.

Джаба якось дивно поглянув на нього, і сказав:

- Залишся Ромка. Розмова є.

- Вибач Джабо, - похитав головою Роман. - Давай іншим разом.

- Я наполягаю Ромка. Це у твоїх інтересах.

Джаба сказав це таким тоном, що заперечувати Роман не ризикнув.

- Вип’ємо, - сказав Джаба тримаючи чарку товстими волосатими пальцями. - Пий Ромка, пий, тобі неодмінно потрібно випити.

Роман випив.

- Молодець, - задоволено кивнув головою Джаба, і теж випив. Закусив, ретельно пережовуючи їжу. У Романа склалося враження, що Джаба хоче щось сказати, але не наважується розпочати розмову.

- Знаєш Ромка, а я ж тебе вбити хотів, - ошелешив Джаба Романа. - Але після того як ти це сказав... Ну, про сім’ї... Коротше сьогодні твій новий день народження. Ти щойно почав його відмічати. Зараз ще по одній вип’ємо. Ну що ти дивишся так на мене!? Ну хотів убити. Так! Хотів! Свідок ти, знаєш багато... Але такий дурень як ти... Гріх вибивати юродивих. Навіть для мене це занадто. Тож сьогоднішня дата буде стояти у твоєму новому паспорті. Запам’ятай її.

- У якому ще паспорті? - пробелькотів здивований Роман.

- У твоєму новому паспорті, - терпляче пояснював Джаба. - З новим фото.

- Яким ще фото?

Роман уже нічого не розумів.

- Тобі зроблять пластику обличчя. Зовнішність змінять, ну і заодно приберуть шрами від опіків.

- Не потрібна мені операція. Хай так залишається. Хочу, щоб шрами мені кожного дня нагадували про хлопців, про їх смерть, - похитав головою Роман.

- Не мели дурниць, - розсердився Джаба. - З такою мордякою ти ходяча особлива прикмета. Тож пластику тобі зроблять. Це не обговорюється. Краще подумай де ти жити будеш? Якщо хочеш, можу за кордон відправити.

- За кордон? - здивувався Роман.

- Так, Ромка. За кордон, - засміявся Джаба. - Куди хочеш. Хоч у Канаду, хоч у Нову Зеландію. Для клієнтів, які приносять мені великі гроші, у мене діє послуга по забезпеченню безпеки. Типу програми захисту свідків, - Джаба реготнув, і продовжив. - Зміна зовнішності, нові документи, ну і евакуація в іншу країну, на вибір клієнта. Нещодавно я одного хлопця на Аляску відправив. Він мені декілька старовинних ікон привіз, і картини Франсіско Гоя. Вважай що ти теж отримав право на повний пакет послуг.

- Ні, я в Україні залишитися хочу, - похитав головою Роман. - Що я за кордоном робитиму? Та і мов іноземних я не знаю...

- Ну може і так, - не став наполягати Джаба. - А в Україні де?

- Мені західна Україна подобається, - подумавши відповів Роман. - У Львові можна?

- Чому ні? Львів Так Львів. Вип’ємо Ромка за твій новий день народження. Добре, що ти залишишся жити. Не повіриш, але виявляється це так добре, коли серед живих є хтось, хто у будь який момент може назвати тебе просто Джабою...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.