21.

Роман прогулювався парком імені Івана Франка. Осінній Львів йому дуже подобався. Джаба дотримав слова, і придбав Роману у Львові квартиру у старовинному будинку по вулиці Листопадового Чину. Опале листя шаруділо під ногами, на лавочках обнімалися закохані парочки, собачники вигулювали своїх домашніх улюбленців, матері гуляли з дітьми, молоді дівчата робили із опалого листя різнокольорові букетики, фотографувалися з ними, і відразу ж завантажували ці фото на свої сторінки у соціальних мережах. Щасливі люди жили своїм щасливим життям.

Дивлячись на все це Роман почав мимоволі посміхатися. Позаду почувся голосний сміх. Він озирнувся, і побачив купку молодих людей, які йшли за жінкою років п’ятидесяти, а та тримала у піднятій руці розкриту парасольку червоного кольору. Жіночка махала парасолькою, і голосно кричала, намагаючись заволодіти увагою зграйки молодих людей:

- Шановні, я ваш екскурсовод. Бачите цю парасольку? Я буду тримати її над головою, щоб ви не загубилися у чарівному місті Лева. Будьте уважні, у нас на сьогодні велика програма.

Екскурсовод махнула парасолькою, і юнаки та дівчата сміючись попрямували за нею. Роман вирішив приєднатися до екскурсії. Група пройшла по доріжці, парк закінчився, дерева залишилися позаду, і всі опинилися перед високим пам’ятником виготовленим із рожевого граніту. Екскурсовод дочекалася доки всі зберуться, і почала розповідь:

- Перед нами пам’ятник українському письменнику Івану Франку. Пам’ятник відкрито 30 жовтня 1964 року. Авторський колектив складався з відомих львівських скульпторів Дмитра Крвавича, Емануїла Мисько, Яківа Чайки та архітекторів Василя Одрехівського і Андрія Шуляра...

- Пане, можна попросити вас сфотографувати нас? - до Романа підійшли дві дівчини, і одна з них протягнула йому фотоапарат. Фотоапарат був великий, з довгим об’єктивом, схожий на професійний, хоча Роман у цьому не розбирався.

- Так, звичайно, - відповів він.

Дівчата гранітними сходами піднялися до підніжжя монументу, і стали на фоні стели із зображеними каменярами. Роман зробив декілька фото, дівчата подякували, і побігли наздоганяти групу. Екскурсовод повела своїх підопічних до Львівського національного університету ім. Івана Франка. Романа це не зацікавило, тож він вирішив продовжити прогулянку на самоті. Він пройшов вулицею Університетською, потім повернув на вулицю Соломії Крушельницької, прогулявся вулицями Каменярів, і Яна Маейка, і врешті-решт повернувся на вулицю Листопадового Чину. Він пройшов її до кінця, і дійшов до площі святого Юра. Роман прямував саме сюди. Він знав, що на площі знаходиться храм, який вважається головною святинею українських греко-католиків - Собор Святого Юра. Роман згадав, що у підземній частині собору знаходяться поховання ієрархів Греко-Католицької Церкви, а у дзвіниці висить найдавніший дзвін в Україні. Роман постояв декілька хвилин милуючись монументальною спорудою, і нарешті зайшов в середину. У соборі в цей час відбувалася служба. Лунала чудова органна музика, а невидимий жіночий хор співав чистими молодими голосами:

- Богородице Діво радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти між жонами і благословенний плід утроби твоєї, бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших…

На лавах сиділи люди. Хтось просто слухав спів, хтось молився. Роман хотів пройти далі в середину, але застиг на місці. Раптом у його мозку виникла думка, що він не має права знаходитися у цьому величному храмі, слухати цей прекрасний спів, він просто не вартий цього. Він грішник, його місце у в’язниці, якщо не у пеклі. Роман у розпачі хотів іти геть, але раптом якась літня жінка поглянула на нього, підійшла ближче, зазирнула йому в очі, а потім несподівано взяла як дитину за руку, і міцно тримаючи повела його за собою, і всадовила на лаву.

- Мені не можна сюди, - прошепотів Роман.

- Бог милостивий, - посміхнулася вона йому, - кожен вартує спасіння.

На очі Роман навернулися сльози. Він пробув у храмі до закінчення служби, і разом з іншими вірними попрямував до виходу. Дійшовши до воріт розвернувся обличчям до собору, хвилину постояв, невміло перехрестився, прошепотів молитву, і вирішив повертатися до своєї нової квартири.

Ідучи додому Роман несподівано почув веселу мелодію. Він повернув у якийсь провулок, і побачив кафе, прикрашене різнокольоровими надувними кульками. Кафе “Флагман” - прочитав він напис на вивісці, яка була зроблена у вигляді парусного корабля, схожого на караку(1). Роману здалося, що його серце ніби хтось боляче стис крижаною рукою, від болю йому перехопило подих, серце провалилося до самих п’ят. Роман зупинився зіпершись руками об стіну. Поступово серцебиття нормалізувалося, біль відпустив, і Роман на ватяних ногах увійшов в приміщення.

Інтер’єр кафе було стилізовано у кіношно-піратському стилі. Столи були зроблені у вигляді великих діжок, стіни прикрашали канати, якорі, пістолі, картини із зображенням абордажних боїв і скринь повних золота. Біля вхідних дверей стояли дві корабельні гармати, а посеред зали височіла фігура одноногого пірата із папугою на плечі.

- Сільвер, - здогадався Роман.

- Доброго дня. Вітаємо вас у “Флагмані”. У нас сьогодні великі знижки на честь відкриття, - приязно посміхаючись звернулася до нього молоденька офіціантка у матроському тельнику, який спокусливо обтягував її груди, і залишав відкритим животик.

- Ви сьогодні відкрилися? - запитав Роман, аби щось запитати.

- Так.

- І ваше кафе називається “Флагман”?

- Так.

- А який сьогодні день? Четвер?

- Так, четвер, - посміхнулася дівчина. - Може присядете за вільний столик?

- Так.

Роман сів за найближчий столик. Стільці теж були зроблені у вигляді діжок. Сидіти було не дуже зручно, але мабуть цього вимагав дизайн. Дівчина поклала перед ним меню, і відійшла. Роман відкрив, його проглянув, і відсунув в бік. Офіціантка відразу ж підійшла до нього тримаючи напоготові блокнот і олівець.

- Ви вже готові зробити замовлення? - запитала вона з продовжуючи посміхатися.

- Так, - кивнув головою Роман. - Принесіть мені пляшку горілки, чотири чарки і яблуко.

- Це все? - здивовано запитала офіціантка.

- Так, - кивнув головою Роман.

- Можливо замовите щось поїсти, доки прийдуть ваші друзі? Чи випити? У нас гарна кава, а також великий вибір коктейлів.

- Дівчино, більше ніхто не прийде. Просто принесіть мені моє замовлення, - втомлено відповів Роман.

- Але ж чотири чарки...

- Так, чотири, це проблема?

- Ні, просто...

- От і добре, - не дав їй закінчити фразу Роман. - І не забудьте яблуко.

Дівчина пішла, потім повернулася з підносом, поставила на стіл перед Романом відкриту пляшку горілки, чотири склянки, блюдечко з нарізаними скибочками яблука, відійшла до барної стійки, і почала розповідати колегам про дивного відвідувача. Роман не звертаючи на неї уваги розлив алкоголь по чарках, і випив їх одну за одною, давлячись міцною горілкою. Лише спорожнивши четверту чарку, він взяв з блюдечка скибочку яблука, занюхав нею горілку, і нарешті закусив соковитою м’якоттю. Алкоголь випитий на порожній шлунок швидко почав діяти. Обриси предметів почали втрачати чіткість, рухи втратили точність, а на додачу навалилися спогади. Щойно Роман згадав друзів, його охопило відчуття втрати, і він заплакав. Потім розлив рештки горілки по чарках, і знову почав пити. Сльози текли по його щоках, руки тремтіли, частину горілки він розлив, і пролитий алкоголь стікав йому за комірець змішуючись із сльозами. Кафе було майже порожнє, тож весь колектив “Флагмана”, навіть працівники кухні, зібралися біля барної стійки спостерігаючи за дивним відвідувачем. Роман нарешті допив горілку, з’їв ще одну скибочку яблука, і нетверезою ходою попрямував до виходу...

P.S. В останній четвер кожного місяця, до кафе “Флагман” приходить дивний відвідувач. Він замовляє пляшку горілки, яблуко, і чотири порожні чарки, сам розливає по чаркам горілку, мовчки випиває їх одну за одною, розраховується, і так само мовчки йде геть. З часом до нього всі звикли, і в обумовлений день офіціанти накривають для нього столик із традиційними чотирма чарками. Поступово він став місцевою знаменитістю, по четвергам відвідувачі стали спеціально приходити до “Флагмана”, щоб поглянути на нього, а деякі навіть укладали парі, щодо причини дивної поведінки незнайомця. Висували різноманітні версії, намагалися познайомитися з ним, запрошували до своєї компанії, але він не йшов на контакт, тож врешті-решт його залишили у спокої.

А колектив кафе навіть почав пишатися дивним відвідувачем. Які б не були причини його поведінки, він обрав саме їхній заклад, а не якийсь інший. А що поводить себе трохи дивно - ну то й що? Має право. Клієнт завжди правий!

1.Карака - велике торговельне або військове вітрильне трищоглове судно XVI—XVII століть. Водотоннажність до 2 тисяч (частіше 800—850) тонн. Озброєння 30-40 гармат. Судно могло вмістити до 1200 чоловік. Караки вперше з’явилися в XIV столітті в Португалії і призначалися для океанських плавань в Атлантичному океані. Пізніше поширилися в Іспанії, Венеції, а потім в Англії, Франції і Туреччині.

П.М.Романько. 07.06.2021 р.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.