21.

Роман прогулювався парком імені Івана Франка. Осінній Львів йому дуже подобався. Джаба дотримав слова, і придбав Роману у Львові квартиру у будинку по вулиці Листопадового Чину. Опале листя шаруділо під ногами, на лавочках обнімалися закохані парочки, на газонах собачники вигулювали своїх домашніх улюбленців, матері гуляли з дітьми, молоді дівчата робили із опалого листя різнокольорові букетики, фотографувалися з ними, і відразу ж завантажували ці фото на свої сторінки у соціальних мережах. Щасливі люди жили своїм щасливим життям.

Дивлячись на все це Роман почав мимоволі посміхатися. Позаду почувся голосний сміх. Він озирнувся, і побачив купку молодих людей, які йшли за жінкою років сорока, а та тримала у піднятій руці розкриту парасольку червоного кольору. Жіночка махала парасолькою, і голосно кричала, намагаючись заволодіти увагою зграйки молодих людей:

- Шановні, я ваш екскурсовод. Бачите цю парасольку? Я буду тримати її над головою, щоб ви не загубилися у чарівному місті Лева. Будьте уважні, у нас на сьогодні велика програма.

Екскурсовод махнула парасолькою, і юнаки та дівчата сміючись попрямували за нею. Роман вирішив приєднатися до екскурсії. Група пройшла по доріжці, парк закінчився, дерева залишилися позаду, і всі опинилися перед високим пам’ятником виготовленим із рожевого граніту. Екскурсовод дочекалася доки всі зберуться, і почала розповідь:

- Перед нами пам’ятник українському письменнику Івану Франку. Пам’ятник відкрито 30 жовтня 1964 року. Авторський колектив складався з відомих львівських скульпторів Дмитра Крвавича, Емануїла Мисько, Яківа Чайки та архітекторів Василя Одрехівського і Андрія Шуляра...

- Пане, можна попросити вас сфотографувати нас? - до Романа підійшли дві дівчини, і одна з них протягнула йому фотоапарат. Фотоапарат був великий, з довгим об’єктивом, схожий на професійний, хоча Роман у цьому не розбирався.

- Так, звичайно, - відповів він.

Дівчата гранітними сходами піднялися до підніжжя монументу, і стали на фоні стели із зображеними каменярами. Роман зробив декілька кадрів, дівчата подякували, і побігли наздоганяти групу. Екскурсовод повела своїх підопічних до Львівського національного університету ім. Івана Франка. Романа це не зацікавило, тож він вирішив продовжити прогулянку на самоті. Він пройшов вулицею Університетською, потім повернув на вулицю Соломії Крушельницької, прогулявся вулицями Каменярів, і Яна Маейка, і врешті-решт опинився на вулиці Листопадового Чину. Він пройшов її до кінця, і дійшов до площі святого Юра. Роман прямував саме сюди. Він знав, що тут знаходиться храм, який вважається головною святинею українських греко-католиків - Собор Святого Юра. У підземній частині собору знаходяться на саркофаги найвизначнішого діяча Греко-Католицької Церкви митрополита Андрея Шептицького, та інших ієрархів, а у дзвіниці висить найдавніший дзвін в Україні. Роман постояв декілька хвилин милуючись монументальною спорудою, і нарешті зайшов в середину. У соборі в цей час відбувалася служба. Лунала чудова органна музика, а невидимий жіночий хор співав чистими молодими голосами:

- Богородице Діво радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти між жонами і благословенний плід утроби твоєї, бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших…

На лавах сиділи люди. Хтось просто слухав спів, хтось молився. Роман хотів пройти далі в середину, але застиг на місці. Раптом у мозку з’явилася думка, що він не має права знаходитися у цьому величному храмі, слухати цей прекрасний спів, він просто не вартий цього. Він грішник, його місце у в’язниці, якщо не у пеклі. Роман у розпачі хотів іти геть, але раптом якась літня жінка поглянула на нього, підійшла ближче, зазирнула йому в очі, а потім несподівано взяла його за руку, і міцно тримаючи повела його за собою як дитину, і всадовила на лаву.

- Мені не можна сюди, - прошепотів Роман.

- Бог милостивий, - посміхнулася вона йому, - кожен вартує спасіння.

На очі Роман навернулися сльози. Він пробув у храмі до закінчення служби, і разом з іншими прихожанами попрямував до виходу. Дійшовши до воріт розвернувся обличчям до собору, хвилину постояв, невміло перехрестився, прошепотів молитву, і вирішив повертатися до своєї нової квартири.

Ідучи додому Роман несподівано почув веселу мелодію. Він повернув на вулицю Івана Огієнка, і побачив якесь кафе, прикрашене різнокольоровими надувними кульками. Кафе “Флагман” - прочитав він напис на вивісці, яка була зроблена у вигляді парусного корабля, схожого на каракку. Серце Романа боляче стиснуло крижаною рукою, і перехопило подих. На ватяних ногах він увійшов в середину.

Інтер’єр кафе було стилізовано у кіношно-піратському стилі. Столи були зроблені у вигляді великих діжок, стіни прикрашали канати, вітрила, якорі, пістолі, картини із зображенням абордажних боїв і скринь повних золота. Біля вхідних дверей стояли дві корабельні гармати, а посеред зали височіла фігура одноногого пірата із папугою на плечі.

- Сільвер, - здогадався Роман.

- Доброго дня. Вітаємо вас у “Флагмані”. У нас сьогодні великі знижки на честь відкриття, - приязно посміхаючись звернулася до нього молоденька офіціантка у матроському тельнику, який спокусливо обтягував її груди, і залишав відкритим животик.

- Ви сьогодні відкрилися? - запитав Роман, аби щось запитати.

- Так.

- І ваше кафе називається “Флагман”?

- Так.

- А який сьогодні день? Четвер?

- Так, четвер, - посміхнулася дівчина. - Може присядете за вільний столик?

- Так.

Роман сів за найближчий столик. Стільці теж були зроблені у вигляді діжок. Сидіти було не дуже зручно, але мабуть цього вимагав дизайн. Дівчина поклала перед ним меню, і відійшла. Роман відкрив, його проглянув, і відсунув в бік. Офіціантка відразу ж підійшла до нього тримаючи напоготові блокнот і олівець.

- Ви вже готові зробити замовлення? - запитала вона з продовжуючи посміхатися.

- Так, - кивнув головою Роман. - Принесіть мені пляшку горілки, чотири чарки і яблуко.

- Це все? - здивовано запитала офіціантка.

- Так, - кивнув головою Роман.

- Можливо замовите щось поїсти, доки прийдуть ваші друзі? Чи випити? У нас гарна кава, а також великий вибір коктейлів.

- Дівчино, більше ніхто не прийде. Просто принесіть мені моє замовлення, - втомлено відповів Роман.

- Але ж чотири чарки...

- Так, чотири, це проблема?

- Ні, просто...

- От і добре, - не дав їй закінчити фразу Роман. - І не забудьте яблуко.

Дівчина пішла, потім повернулася з підносом, поставила на стіл перед Романом відкриту пляшку горілки, чотири склянки, блюдечко з нарізаними скибочками яблука, відійшла до барної стійки, і почала розповідати колегам про дивного відвідувача. Роман не звертаючи на неї уваги розлив алкоголь по чарках, і випив їх одну за одною, давлячись міцною горілкою. Лише спорожнивши четверту чарку, він взяв з блюдечка скибочку яблука, занюхав нею горілку, і нарешті закусив соковитою м’якоттю. Алкоголь випитий на порожній шлунок швидко почав діяти. Обриси предметів почали втрачати чіткість, рухи втратили точність, а на додачу навалилися спогади. Щойно Роман згадав друзів, його охопило відчуття втрати, і він заплакав. Потім розлив рештки горілки по чарках, і знову почав пити. Сльози текли по його щоках, руки тремтіли, частину горілки він розлив, і пролитий алкоголь стікав йому за комірець змішуючись із сльозами. Кафе було майже порожнє, тож весь колектив “Флагмана”, навіть працівники кухні, зібралися біля барної стійки спостерігаючи за дивним відвідувачем. Роман нарешті допив пляшку, з’їв ще одну скибочку яблука, і нетверезою ходою попрямував до виходу...

P.S. В останній четвер кожного місяця, до кафе “Флагман” приходить дивний відвідувач. Він замовляє пляшку горілки, яблуко, і чотири порожні чарки, сам розливає по чаркам горілку, мовчки випиває їх одну за одною, розраховується, і так само мовчки йде геть. З часом до нього всі звикли, і в обумовлений день офіціанти накривають для нього столик із традиційними чотирма чарками. Поступово він став місцевою знаменитістю, по четвергам відвідувачі стали спеціально приходити до “Флагмана”, щоб поглянути на нього, а деякі навіть укладали парі, щодо причини дивної поведінки незнайомця. Висували різноманітні версії, намагалися познайомитися з ним, запрошували до своєї компанії, але він не йшов на контакт, тож врешті-решт його залишили у спокої.

А колектив кафе навіть почав пишатися дивним відвідувачем. Які б не були причини його поведінки, він обрав саме їхній заклад, а не якийсь інший. А що поводить себе трохи дивно - ну то й що? Має право. Клієнт завжди правий!

П.М.Романько. 07.06.2021 р.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.