7.

- Одягайтесь, - Сергій вказав на розкладені на ліжку комбінезони чорного кольору, які він щойно вийняв із своєї дорожньої сумки. - На спецівку схоже, - сказав Олексій вибравши комбінезон найбільшого розміру. - Це і є спецівка. Придбав на базарі. А це вам берці, - відповів Сергій дістаючи взуття із іншої сумки. Важка пара чорних армійських черевиків глухо гупнули на підлогу. До комплекту також входили балаклава і рукавички. Потім Сергій підняв чорний целофановий пакет, і приголомшений Роман побачив, як з нього посипалися на ліжко декілька солом’яних капелюхів з захисною лицьовою сіткою. - Ну чому стоїте, ніби привезені? Одягайтесь, - скомандував Анатолій. - А капелюхи для чого? - здивовано запитав Роман. - На брилі пасічників схожі. - Це і є брилі пасічників, - відповів Сергій. - То ми пасіку грабувати будемо? Мед у бджіл красти? Як Вініпух? - реготнув Олексій. - Про брилі потім розповім. А зараз міряйте комбінезони. Роман з Олексієм почали поволі одягатися. Спочатку одягнули комбінезони, потім берці. Нарешті дійшла черга до балаклав. Роман зробив пару вдихів і видихів, і шкіра навколо губ та носа відразу ж стала мокрою від поту. - Спекотно і задушливо у ній, - сказав він знімаючи балаклаву. - Рома, доведеться потерпіти, - м’яко сказав Сергій. - Казав я тобі, давай підемо без нього, - почав заводитися Анатолій. - Йому постійно щось не так. Бачиш, знову претензії висуває. Навіщо він там нам? Самі впораємося! - Впораємося кажеш... - спокійно, занадто спокійно, відповів Анатолію Сергій. - Цікаво, і як саме ти збираєшся впоратися без Романа? - Відомо як, - здвигнув плечима Анатолій. - Скрутимо сина голови, вкинемо його в машину, вирубимо охоронців, зайдемо в будинок, а далі справа техніки. - Справа техніки, значить... Те, що сина голови ти запакуєш до багажника я не сумніваюся. А от далі... Ти зможеш відрізнити справжній антикваріат від сучасної підробки? Впевнений? Сергій теж почав заводитися. - Гадаю навіть я зможу відрізнити старовинну книгу від сучасної, - насупився Анатолій. - Справді? - пхикнув Сергій. - Пам’ятаю грохнули якось одного депутата, ми приїхали на його квартиру, а там... Скульптури, картини, книги... Як у музеї. Тиждень, бляха описували. З Києва спеціалістів викликали для експертизи... Хлопці на ящик пива забилися на скільки мільйонів баксів це барахло потягне: на сто, чи на двісті. А через місяць прийшов звіт експертів - фуфло то все. Липа, підробка. З усієї колекції тільки одна картина справжня була і ваза якась... Ми так і не з’ясували, чи то покійника на бабки розвели, чи він сам зекономити вирішив, і підробки для понту купував. Та біс з ним. Не про це мова. А мова про те, що терті, биті життям опера були на сто відсотків впевнені, що весь той мотлох справжній антикваріат. І картини, і книги, і монети... Ну то ти ще досі впевнений, що самостійно здатен виявити підробку? Чому мовчиш, Антоша? - схилившись до самого обличчя товариша, ласкаво, майже пошепки, запитав Сергій. - Хлопці, та не лайтеся ви, - благально звернувся до них Роман. Анатолій розвернувся, і мовчки вийшов з кімнати голосно грюкнувши дверима. - Потрібно його повернути, - сіпнувся Роман до дверей. - Тихо ти, не лізь, - ухопив його за лікоть Олексій. - Він покурить і прийде. Контужений він просто... Хвилин через десять відкрилися двері, і до кімнати зайшов Анатолій. - Одягнулися? Молодці, - похмуро буркнув він. Підійшов до Олексія і почав перевіряти його кишені. - Я так і думав, встигли уже в кишені різного мотлоху напхати, - невдоволено пробурчав він. На ліжко полетіли мобільний телефон, гроші і водійські права. - Та чого ти, Толік, я ж просто речі свої туди поклав. Найнеобхідніше, - виправдовувався Олексій. - Це все зайве. На справу порожняком підемо, - похмуро відповів той. Роман зрозумівши що до чого, сам спорожнив свої кишені. Анатолій поплескав його по порожнім кишеням, задоволено кивнув головою, зробив крок назад, і сказав: - Пострибайте. Пострибали всі, навіть Сергій. - Ну, що нічого не дзвенить, шнурки не розв’язалися, ґудзики не розстібнулися. - підсумував Анатолій. - Можна йти на справу. Твій вихід, - звернувся він до Сергія. - Слухайте уважно, - звернувся Сергій до Романа і Олексія. - Я як і обіцяв уклав угоду з Джабою. Ось його номер, - поклав він папірець на стіл. - Вивчіть його напам’ять. Це на випадок, якщо щось зі мною трапиться, а у вас будуть при собі гроші і коштовності, тоді він допоможе вам евакуюватися. Джаба у вузьких колах відомий тим, що надає доволі специфічні послуги. У нього купа зв’язків серед правоохоронців, прикордонників, митників, і в інших корисних структурах. Тож якщо хтось приносить йому щось по справжньому цінне, він користуючись цими зв’язками допомагає цій людині зникнути. Робить підробні документи, переводить гроші в офшори, навіть за кордон може переправити, за окрему плату звісно. Тож якщо виникне така потреба - звертайтеся до нього. Від цих слів у Романа зморозило, і неприємно засмоктало у районі сонячного сплетіння. - Джаба знає, що ми збираємося брати будинок сільського голови Суботова? - здивовано запитав Олексій. - Він знає, що у мене найближчим часом може з’явитися багато антикваріату, - невдоволено відповів Сергій. - Слухайте далі. І не перебивайте. Свої телефони, як ви вже зрозуміли ми залишаємо. Для зв’язку будете використовувати ось ці гаджети. Сергій з посмішкою роздав усім старі кнопкові нокії. - Мабуть вже встигли відвикнути від таких? А даремно. Ці старенькі телефони мають купу переваг. У них нема інтернету, тож заряд вони можуть тримати тиждень, і навіть більше, якщо звісно не патякати по півдня. Заряджені вони повністю. У контактах ми всі під цифрами. Я - один, Толік - два, Роман - три, Льоха - чотири. Зараз всі наші речі Толік складе в пакети і сховає в лісі, на галявині, там де ми зупинялися по дорозі сюди. Якщо все пройде вдало - після справи ми їх заберемо. - Коли зупинялися? - запитав Олексій. - Тоді коли тобі відлити приспічило, - грубувато відповів Анатолій. Олексій спробував реготнути, але його ніхто не підтримав. Всім було не до сміху. На деякий час запанувала тиша. - Все зрозуміло? - нарешті запитав Сергій. - Та ніби... - невпевнено протягнув Олексій. - Ну якщо зрозуміло, то потренуйтеся одягати комбінезони. На пляжі вам потрібно буде одягатися швидко, і можливо на мокрі тіла. А це важко, до того ж поспішаючи. І запам’ятайте де чий, щоб не наплутати потім з розмірами. Так, чому сидите? - прикрикнув на них Сергій. - Я не жартую. Часу до вечора не так багато залишилося. - Що, уже сьогодні? - вражено поглянув на нього Роман. - Так, сьогодні. Сьогодні зранку Петро Синюх кудись поїхав. План уже розроблено, з Джабою про все домовлено, та і ми тут уже доволі довго затрималися. Далі тягнути нікуди. - А пасічні брилі теж тренуватися надівати потрібно? - пожартував Олексій розстібаючи комбінезон. Він не особливо переймався словами Сергія. Сьогодні - значить сьогодні. За довгі роки дружби він звик виконувати його розпорядження. - Так, брилі, - ляснув себе по лобу Сергій. - Дякую, що нагадав. Їх теж захопимо на пляж. - А навіщо вони? - запитав Роман. - Ти ж сам говорив, що бажано обійтися без жертв. Для цього нам потрібно захопити сина голови цілим і неушкодженим, та ще й так, щоб він і його водій не змогли роздивитися наших облич. Для цього у нас є балаклави. Але людина у балаклаві на пляжі, погодься матиме підозрілий вигляд. Напасти непомітно не вийде. А у брилях із затемненою захисною сіткою, та ще і в сутінках - цілком. - А пасічник на пляжі - це по твоєму нормально? - Не пасічник, а гола людина у брилі. Це здивує, насмішить, але відчуття небезпеки не викличе. На це і розрахунок. - Тобі видніше, - трохи недовірливо протягнув Роман. - Більше питань нема? Ну то тренуйтеся, через дві години виїжджаємо. - Так рано? - здивувався Роман. - Саме час. Доки багаття розведемо, рибу почистимо... - пояснив Анатолій. - Може по чарці? Як кажуть дорогу змастити? Га? - запропонував Олексій. - Ні, Льоша, не потрібно, - похитав головою Сергій. - Ну ти ж сам сказав, що невідомо як воно повернеться. Що може навіть за кордон тікати доведеться. Може і не побачимося більше. То хоч вип’ємо на прощання. Здавалося Олексій зараз заплаче. - Льоха, не каркай, - скривився Анатолій. - Справді, Льоша, не можна під мухою іти на справу. Навіть зайва чарка може вплинути на реакцію і швидкість прийняття рішень, - підтримав Анатолія Сергій. - Ну, якщо станеться так, що після сьогоднішньої справи ми вже не побачимося, то давайте домовимося, що робитимемо як в анекдоті про відвідувача ресторану. Пам’ятаєте? - Якому анекдоті? - Ну про чоловіка, який раз на місяць приходив до ресторану, замовляв вісім чарок горілки, випивав їх, і йшов геть. Коли у нього запитали, навіщо він так робить, то він розповів, що їх вісім друзів. Вони мовляв разом воювали, а коли закінчилася війна домовилися, що раз на місяць кожен буде випивати по вісім чарок, ніби вони як і раніше разом. Але якось чоловік попросив офіціанта прибрати одну чарку, випив решту сім, і збирався йти. Офіціант запитав, що сталося, мабуть хтось із друзів помер? Та ні, відповів чоловік, то я просто пити кинув. Згадали? - засміявся Олексій. - Поганий анекдот, - сказав Роман. - Погана прикмета. Не потрібно цього. Можемо і справді більше не зустрітися. - Ну взагалі, Льоха правий. Вірогідність, що ми можемо більше не зустрітися є. Тож гадаю його пропозицію варто розглянути, - несподівано підтримав Олексія Сергій. - От я і кажу, - продовжив окрилений підтримкою Сергія Олексій. - Сьогодні який день? Четвер? Так, четвер. От давайте домовимось, якщо життя нас розкидає, то кожен з нас буде заходити в останній четвер кожного місяця до якогось ресторану, і випиватиме чотири чарки горілки. Ну як вам ідея? - Я згоден, - кивнув головою Сергій. - Я теж, - кивнув Анатолій. - Ти як, Ромка? - повернувся до нього Олексій. - Куди я дінуся, - з важким серцем сказав Роман. - От і добре, - зрадів Олексій. - Значить домовились... Ну з богом, хлопці! - підсумував їх розмову Сергій.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.